Соціаліст, командир Майдану, в’язень, пияк. Велике досьє на нового генпрокурора

Юрій Луценко

На вечірньому засіданні сьогодні, 12 травня, Верховна Рада дала згоду на призначення лідера фракції БПП Юрія Луценка генеральним прокурором України.
За відповідне рішення проголосували 264 народні депутати (БПП – 132, “Народний фронт” – 73, “Опоблок” – 3, позафракційні – 15, “Відродження” – 23, РПЛ – 1, “Воля народу” – 17).

Це стало можливим після ухвалення на ранковому засіданні закону про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо діяльності Генеральної прокуратури України (№4645), який дозволив призначати очільником ГПУ особу без вищої юридичної освіти. Одразу після цього закон підписали голова ВР та президент. Крім того, вперше в парламентській практиці вже вдень вийшов друком спецвипуск газети “Голос України”, який оприлюднив закон “сьогодні на сьогодні”.

Президент Петро Порошенко, який прийшов до сесійної зали й особисто вніс подання на Луценка, підписав постанову слідом за спікером Андрієм Парубієм – тут же, в залі парламенту.

Після цього Юрій Луценко зачитав присягу також як член Вищої ради юстиції, а ВР ще одним результативним голосуванням припинила його повноваження як народного депутата.

“Я зроблю все від мене залежне, аби впоратися бодай з половиною покладених на мене очікувань. Я дуже хочу щоб у нас всіх вдалося відновити законність, справедливість і повагу до держави”, – сказав новий генпрокурор.

Новинарня пропонує згадати шлях Луценка, який він пройшов від рівненсько інженера до генпрокурора.

Політична кар’єра

Юрій Луценко має 51 рік. Він народився 14 грудня 1964 року в Рівному. Його батько був першим секретарем Рівненського обкому КПРС, згодом – народним депутатом України від Комуністичної партії України, секретарем ЦК КПУ (помер у 1999 році).
Освіта: Львівський політехнічний інститут (факультет електронної техніки), за фахом — інженер електронної техніки.

Після служби в армії Луценко працював інженером на рівненських заводах.

В середині 90-х років Луценко обіймав посади заступника голови Рівненської облради з питань економіки, голови економічного комітету Рівненської РДА. Виступав опонентом рухівців, активістів “Просвіти” та ін.

До початку 2000-х років Юрій Віталійович був лівим політиком, у 1996-2006 роках – членом опозиційної Соціалістичної партії України, якою керував Олександр Мороз.

При цьому в 1996-1998 роках, за президента Леоніда Кучми, Луценко обіймав посади начальника управління та заступника міністра в Міністерстві України у справах науки і технологій.
У 1998-1999 роках – помічник прем’єр-міністра Валерія Пустовойтенка, ставленика Кучми. Після того – помічник-консультант народного депутата Мороза, лідера СПУ.

Як політик загальноукраїнського рівня Юрій Луценко став відомим з осені 2000 року, коли під час прес-конференції у Верховній Раді увімкнув на касетному магнітофоні записи майора Мельниченка з кабінету президента Кучми, де йшлося про замовлення керівниками держави розправи над опозиційним журналістом Георгієм Гонгадзе. Після цього в грудні 2000 року Луценко став співголовою акції “Україна без Кучми”.
Навесні 2002 року Юрій став депутатом Верховної Ради IV скликання як №3 виборчого списку Соцпартії і надалі вже не сходив із політичного Олімпу.

Показовий вчинок Луценка того часу - піднесення Леоніду Кучмі символічних "лаптів" під час виступу президента у Верховній Раді зі щорічним посланням

Показовий вчинок Луценка того часу – піднесення Леоніду Кучмі символічних “лаптів” під час виступу президента у Верховній Раді зі щорічним посланням

Крім політики, інший реальний фах Луценка – журналістика. До лютого 2005 року Юрій був головним редактором різко опозиційного тижневика “Грані плюс”.

Під час Помаранчевої революції Луценко був одним із “польових командирів” Майдану.

За президентства Ющенка двічі призначався міністром внутрішніх справ (4 лютого 2005 — 1 грудня 2006, 18 грудня 2007 — 28 січня 2010; за прем’єрів Тимошенко (двічі), Єханурова, Януковича).
При цьому саме Луценко найдовше з “помаранчевих” зберігав посаду міністра в уряді, який керували “регіонали”.

Під час двох термінів перебування на посаді міністра внутрішніх справ Юрій Луценко був удостоєний 35 нагород. Це засвідчила копія його трудової книжки, роздана народним депутатам перед голосуванням за призначення Луценка генпрокурором.
Першу із них – пістолет “Форт” – він отримав 17 березня 2005 року, тобто менш ніж через півтора місяця після першого призначення в МВС. Ще через три місяці він отримав відзнаку “За заслуги в боротьбі з економічною злочинністю” 1-го ступеня”, а в серпні став “Лицарем закону”.
У вересні 2005 року МВС Росії видало йому медаль “За боевое содружество”.
Загалом Луценко отримав багато нагород на кшталт “За заслуги”, “За особливі заслуги”, “За доблесть і відвагу у службі”, “За звитягу”, “За безпеку народу”, “За зміцнення обороноздатності” і так далі, пише “УП”.
Останню нагороду – “Відзнака МВС “За професіоналізм в управлінні” І ступеня” – Луценко отримав уже за часів президента Януковича 2 березня 2010 року, тобто більш ніж через місяць після звільнення його з посади міністра.

Улітку 2005 році Луценко назвав “грою м’язами” той факт, що він як міністр прислав БТРи до офісу Ріната Ахметова в Донецьку.
Крім того, інший спонсор Партії регіонів – Борис Колесников – після приходу “помаранчевих” до влади стараннями Луценка тривалий час провів у СІЗО. Вину його доведено не було.

Пізніше, коли в 2010 році до тюрми потрапив уже сам Луценко, його ув’язнення пояснювали як помсту йому з боку ображених у 2005-му “регіоналів”.
Колесников називав Юрія “лідером бандитського угруповання під дахом МВС”. При тому що ще в 2008 році набуло розголосу показове рукостискання Луценка й Колесникова та поцілунок міністра з Ахметовим.

Після СПУ Юрій Луценко був членом партій “Народна самооборона” (“Вперед, Україно!”, 2006-2013), “Блок Петра Порошенка “Солідарність” (з 2014-го).
Ініціював рух “Третя Українська республіка”.

У 2006 році обирався депутатом Київради.

Із листопада до грудня 2007 року – народний депутат України VI скликання від блоку “Наша Україна—Народна самооборона”, №1 у списку.

У грудні 2014 році повернувся до парламенту як другий номер списку Блоку Порошенка та голова (на той час) однойменної партії.

Народний депутат Віталій Чепинога так описував функцію Луценка в БПП: “Фракція у нас – так сібє, єслі чесно… Зброд… Фракція, у якій внутрішня конкуренція сильніша, ніж міжфракційна… Де деякі люди ненавидять один одного всіма жабрами своєї душі… Юрій Віталійович якось питається знайти копроміс між цим всим… А як ти знайдеш компроміс між Мустафою і Березенком? Та ніяк, бл*…
Тому він ходить у цей ад щоденно, на Банкову, а потім приходить і інтерпретірує… Гаспада, – каже… Так получається, що з завтрашнішого дня зелений це фіолєтовий, жовтий – сірий, а бурого – вообще не существує… Мені неудобно, але так нада…
А між ожиданіями фракціями і реальністю – прірва размєром з Керченський мост…. А Юра – линва над прірвою (Ніцше)…
То всі конєшно возмущаються сильно… – А я так любив фіолєтовий… А я вообще бурий по народженню, шо ж тепер робить… Ну, потом все одно всі голосують, спустя рукава…
Ех, кажуть, жалко фіолєтового… І голосують…
Коли голосували дебільний закон про спецконфіскацію, то Юра всім казав: та проголосуйте бля, все одно ж проголосуєте, тільки гавна наїстеся сначала… Так і сталося… І наїлися, і проголосували…”

Ознаки корумпованості

Під час перебування Юрія Луценка на посаді міністра журналісти з’ясували, що його дружина Ірина очолює ТОВ “Українські новітні телекомунікації”, і за розпорядженням керівництва МВС підрозділи Міністерства внутрішніх справ перейшли на тарифні плани “сімейної” фірми Луценків.

Тоді Юрій так пояснював у коментарі ЗМІ, які з’ясовували походження його витрат на розкішні курорти: “За 2006 рік моя дружина задекларувала офіційний дохід у 500 тисяч гривень. Якщо приплюсувати до того близько 200 тисяч мого особистого доходу, то я собі міг дозволити відпочинок на Криті в санаторії”.

Як лідер “Народної самооборони” Луценко вважався політиком, що заангажований Давидом Жванією – колишнім “любим другом” Ющенка, великим підприємцем, який у різний час був народним депутатом від “Нашої України” та міністром з надзвичайних ситуацій.
Приблизно в той період Юрій переселився в респектабельний багатоквартирний будинок “із хвилькою” на вул. Старонаводницькій, що за спорудою ЦВК.

Тюремний стаж

Саме біля цього будинку 26 грудня 2010 року Луценко вигулював собаку, коли його затримали співробітники спецпідрозділу СБУ “Альфа” й доставили в СІЗО.

Юрій Луценко тюрма 2011

Крім іншого, Генпрокуратура висувала Луценкові обвинувачення у зловживанні владою в кримінальній справі про отруєння кандидата в президенти Віктора Ющенка у 2004 році.

27 лютого 2012 року Юрій Луценко був засуджений до 4 років позбавлення волі з конфіскацією майна, з позбавленням права обіймати посади, які пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків на строк до 3 років. Судді київського Печерського райсуду визнали його винним у перевищенні службових повноважень, нецільовому використанні державних грошей, виділенні квартири своєму водієві та зарахуванні йому цивільного стажу як міліцейського. Присудили також сплатити державі 643 тис. грн. збитків.

Жорстке рішення суду в Україні та світі було сприйнято як політичне переслідування опозиціонера. У липні 2012 року Європейський суд з прав людини визнав арешт Луценка незаконним та політично вмотивованим.

З-за грат Юрій Луценко вийшов 7 квітня 2013 року на підставі указу президента Януковича “Про помилування”.
З урахуванням київського СІЗО й менської колонії в Чернігівській області, Луценко пробув в ув’язненні понад рік і три місяці.

У тюрмі Юрій відчутно схуд, у нього відмовляли печінка й підшлункова.

Побитий під час Революції

Луценко Беркут 2014

Під час Революції Гідності Юрій Луценко був одним із постійних промовців на сцені Майдану, а в ніч із 10 на 11 січня 2014 року був жорстоко побитий “Беркутом”, коли під Святошинським райвідділком міліції відбулися сутички між силовиками та активістами Євромайдану.

Імідж пияка

У сатиричних телесюжетах Юрій Луценко подається як любитель чарки.

Луценко пляшка

Цей образ походить з травня 2009 року, коли глава МВС України разом із 19-річним сином Олександром був затриманий поліцією в аеропорту Франкфурта-на-Майні – за версією німецької сторони, стані алкогольного сп’яніння. Подія отримала широкий резонанс в українському суспільстві.
Луценко повідомив, що це “побутовий конфлікт”. За словами Луценка, щодо його сина Олександра, який летів до Кореї на медичне обстеження, неправомірно застосували силу — його схопили за недавно прооперовану шию. Після цього Луценко влаштував сварку, і керівництво поліції після бесіди за участю консула висловило офіційне вибачення за конфлікт.

Тоді журналісти збирали чималі нарізки цитат міністра, що свідчать про його достатньо приязні стосунки з оковитою.

Родинні зв’язки

Під час ув’язнення чоловіка Ірина Луценко (в 2012 році) стала народною депутаткою від “Батьківщини”, а на початку 2015 року отримала мандат уже як списочниця БПП.

У VIII скликанні Юрій та Ірина Луценки – одна з двох подружніх пар із депутатським статусом.

Марина Порошенко разом із Юрієм Луценком хрестили доньку нинішнього міністра інформаційної політики Юрія Стеця Єву.

Сини Юрія й Ірини Луценків — Олександр (нар. 1989) і Віталій (нар. 1999).

Старший син був хворий на рак щитоподібної залози, тривалий час лікувався за кордоном. Родина потребувала коштів на операції й лікування.

Пізніше Ірина розповіла, що прокляла президента Ющенка, який не дотримав обіцянки залишити Юрія в спокої на час поїздок в Австрію до хворого Сашка, натомість “давав Балозі пряму вказівку “мочити” Луценка”.

Олександр Луценко видужав і в 2014 році служив в АТО як артилерист в районі Донецького аеропорту.

Читайте також:
Луценко вже готовий бути генпрокурором

16-й, наймолодший. Велике досьє на Гройсмана

 

Facebook Comments

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *