5 книжкових новинок, які треба не забути прочитати після Арсеналу

Спочатку автори й видавці квапляться видати свої книжки “під Арсенал”, потім читачі закуповують новинки цілими стосами, а далі – то те, то інше…
“Новинарня“ із невсипущим критиком Тетяною Трофименко не дадуть вам забути про найкращі українські постарсенальні тексти!

Богдан Логвиненко. Saint Porno. Історія про кіно і тіло. – Харків : КСД, 2016

♦ Колись український блогер і мандрівник Богдан Логвиненко написав про зустріч із дівчиною-порноакторкою, а через деякий час щоденник цієї не відомої нікому героїчної українки побачив світ як книжка за авторством Богдана Логвиненка.
Чому героїчної? Бо в нас досі не прийнято говорити про порно, ЛГБТ, наркотики й проституцію в художній літературі.
Чому за авторством Богдана Логвиненка? Бо дівчина захотіла залишитися невідомою.
Чому в художній? А дійсно, нічого художнього в цій книжці немає…

Написана вона настільки нудно, що справді віриш, ніби це щоденник реальної особи. От, скажімо, коли Світлана Алексієвич записувала інтерв’ю для своїх майбутніх книг, вона працювала над текстами, додаючи до мовлення персонажів – простих людей – дрібку художності. І отримала Нобелівську премію!
Богдан Логвиненко вирішив художності не додавати – урешті-решт, він же не письменник, а блогер і мандрівник…

Зате чого цій “сповіді” справді не позичати – це повчальності. Складається враження, ніби дівчина у вільний від порнозйомок час працювала не офіціанткою, а проповідницею вільної моралі: “Хтось продукує сонячні батареї, намагаючись випередити час, хтось втілює в життя проекти, що змінюють нашу планету, хтось захищає права людини. А я трішки попрацюю з мораллю. Зміна суспільних норм, які закостеніли через моральні інститути, — це те, що мене по-справжньому непокоїть і примушує рухатися вперед”.

На виході маємо таку собі полеміку з “11 хвилинами” Пауло Коельйо: там повія зрештою знаходить щастя в родинному гніздечку, тут – порноакторка кидає в лице патріархального суспільства свій протест: “Я ж маю хотіти сім’ю, дітей і стабільну роботу в офісі, а у порно пішла, бо просто заміж ніхто не бере, чого ж ще?”
При цьому порно як таке вона не любить, ніколи його не дивиться, неодноразово акцентує на своїй забитості й пострадянському синдромі. Що ж, у який би спосіб не долалися ці комплекси – усе на користь вільній особистості!

Читати неодмінно, якщо ви ще перебуваєте в полоні гендерних, соціальних та релігійних стереотипів, але прагнете це змінити; ваша бабуся милася раз на місяць і не дозволяла цього робити частіше вам; хочете дізнатися, скільки коштують зйомки аналу і класики в Пітері.

 Марк Лівін. Бабине літо. – Харків : Vivat, 2016

♦ Не менш цікавим за Богдана Логвиненка є й наш наступний автор. Якщо до проекту #bookchallenge_ua та фотографій із Катериною Бабкіною на ФБ ви не знали Марка Лівіна, “одного з найперспективніших молодих українських авторів” (як свідчить його сторінка на Вікіпедії), не належите до 14000-ної читацької аудиторії “одного з найбільших літературних блогів” – ви марно прожили життя!
Адже до виходу друком книжки “Бабине літо” Марк Лівін уже написав цілу купу різного й навіть отримав третю премію в жанрі прози від видавництва “Смолоскип”.

“Бабине літо” мало стати глибоко психологічним твором про дитячі травми, спричинені розлученням батьків. Оскільки з глибиною психологічного аналізу не склалося, елегантним рухом роман було перетворено… на дитячий, бо ж він – про хлопчика й у ньому багато картинок!
Можливо, це й доречно, адже написано текст стилем диктанту для шостого класу: “Знову загриміло. Природа сполохалась від вітру, дерева, що рясніли в саду, схвильовано затріпотіли листям. Перші краплі вдарилися об землю, здіймаючи невидимі хвилі свіжості” і тощо.

Головний персонаж на ім’я Ждан меланхолійно згадує своє дитинство, і кожна дрібничка тут сповнена глибокого сенсу: “Я спав до 9-ї, потім снідав кефіром та картоплею пюре або малиною, або суницями зі сметаною, або сиром, або канапкою з молоком, або гречаною кашею, або смаженою яєчнею (вкрай рідко), або вареним яйцем (таким, що розтікається, забув слово). По цім Бабуся казала мені, чи можу я погуляти, чи, може, їй треба щось допомогти по дому” і тощо, тощо…
“У всьому цьому для мене криється велика краса мого кумедного дитячого існування, сповненого постійних розмов, порівнянь та фантазій, малюнків та казок із незвичайними кінцівками”, – звіряється Ждан із несподіваною для персонажа дитліту саморефлексією.

Утім, авторам передмови й післямови Катерині Бабкіній і Любкові Дерешу також здається, ніби це страшенно глибоко, сильно і зворушливо! “Сенс, отже, тільки в тому, щоби повірити Маркові — саме таким і є насправді все, що з нами відбувається”, – пише перша з них, і це так мило, що хочеться, аби Марк неодмінно якомога швидше написав іще один роман. А ми на нього з нетерпінням чекатимемо!

Читати неодмінно, якщо у вас є діти; ваші діти втомилися від гостросюжетних чи дотепних творів; ви належите до 14000 підписників Марка Лівіна; любите пустопорожні нагромадження слів про любов, вічність, істину, мудрість, життя і тощо.

Катерина Бабкіна. Щасливі голі люди. – Чернівці : Meridian Czernowitz ; Книги-ХХІ, 2016

Фото Василь Салига/Meridiancz.com

Попри те, що Катерина Бабкіна написала передмову до книжки Лівіна, у її власній творчості сталося дещо несподіване, завдяки чому можна повірити, що дива бувають навіть у сучукрліті. Катерина Бабкіна нарешті помітила справжніх людей і написала про них книжку! Після Лілу, Вів’єн, Соні, Кая, Пуха, Пороха та інших узятих зі стелі персонажів двох попередніх збірок, після химерування й очуднення дійсності нова збірка “Щасливі голі люди” стала приємною несподіванкою, принаймні, для такої фанатки реалізму, як я.

Хоча сучасність тут присутня меншою мірою, аніж екскурси в добу совка, без яких неможливо показати процес становлення персонажів, живому життю таки вдається завоювати частину художнього простору: через образи Кості, сліпого після боїв за Щастя; Папаші, котрий чекав, та не дочекався, доки Чорноморський флот Росії залишатиме Севастопольську базу й забере його з собою; Ясмін Ґрінштейн, колишньої Аньки з радянського дитинства, з якою героїня несподівано зустрічається у Нью-Йорку.

Нарешті не розчиняються в абсурді ліризм і вміння підмічати промовисті деталі, властиві стилю Бабкіної: вони перестають бути простим декором, а б’ють у ціль, втрачають зайву мімімішність. Досконалою можна назвати новелу “Річард куряче серце” про фотографа з Сіетла, який “марив мертвими” – і саме такими люди виходили на його знімках. Насправді вперше він побачив смерть в Одесі 2014-го. В останньому епізоді Річард уже не має камери.

Смерть у той чи інший спосіб присутня в усіх оповіданнях, вона реальна, огидна й відчутна на смак і дотик, але від цього життя сприймається більш виразно, адже все, що є малозначущим, відфільтровується. Лишається лише конденсат щастя людини як такої.

На презентації збірки на Книжковому Арсеналі вже з’являлися голі люди. Сподіваюся, щасливі.

Презентація книжки “Щасливі голі люди” на Книжковому Арсеналі в Києві. Фото з ФБ Катерина Бабкіна

У книжці Катерини Бабкіної дуже цупкий папір, дуже великий шрифт і насправді дуже мало тексту, однак хотілось би вірити, що подібного штибу проза – не випадковий експеримент, а тенденція, здатна поширитися й на інших авторів сучукрліту.

Читати неодмінно, якщо ви вірите в диво; якщо вірите в диво в сучукрліті; якщо вам набридла поетика абсурду; якщо ви гола та щаслива людина.

Ростислав Мельників. Апокрифи степу. – Львів : Видавництво старого лева, 2016

Фото “Видавництво Старого Лева”

♦ Про те, що з поезією в сучасній українській літературі справи кращі, аніж із прозою, уже навіть недотепно говорити. Щоправда, і тут можна знайти, до чого прискіпатися: надто масово почали останнім часом виходити друком “вибрані” та “повні зібрання”. Утім, якщо поета люблять, то чому б і не повторити?..

Ростислав Мельників, харків’янин, один із учасників легендарного літгурту “Червона фіра”, підбив підсумки 20 років творчості збіркою “Апокрифи степу”. Назва збірки має декілька символічних шарів тлумачення, адже про місто, власне, Харків, ідеться в ній не менше, ніж про степ.
Харків – місто на місці степу. Місто, за яким починається степ. Місто Червоного ренесансу і Розстріляного відродження. Територія, що нагадує про втрачене:

уламки
розбитого дзеркала –
все
що залишилося
від
країни
мандрованих дяків

Під віршами не проставлено дат, а звучать багато з них дуже злободенно. Скажімо, такі рядки:

можеш мені нічого не говорити,
я знаю:
війна – це суцільний і повний пиздець…
голений череп,
холод у яйцях…

Читайте також:
Матюки в мікрофон Верховної Ради від Опоблоку: “Старый пи***с, б***дь, на***й…” ВІДЕО

Або не менш влучні констатації в поезії “made in Ukraine”, де Батьківщина постає як “Велика Фабрика Емігрантів”:

наші жінки – найкрасивіші
і це прибутковий експорт
наші чоловіки – хоробрі солдати
вони беруть участь у геть усіх війнах
(і по обидві сторони фронту)

Разом із тим, у збірці відсутній топос песимізму. З філософським спокоєм Сковороди споглядаючи все довкола, ліричний герой “Апокрифів степу” хоча й самоіронізує на черговий “happy birthday”, мовляв,

хто його в біса зна’
де та межа
коли стаєш
занудним
старим
пердуном,

однак у цілому транслює читачеві цілком молодечий оптимістичний (і знову ж таки сковородинівський!) меседж:

як мало треба для щастя
як мало треба для цього
трохи світла
трохи музики
сидіти звісивши ноги
весело ними гойдати
щось наспівувати під носа

Читати неодмінно, якщо ви любите поєднання класичної поезії з неоавангардовими експериментами; небайдужі до Харкова й Червоного ренесансу; знаєте, що “Червона фіра” –  це не тільки пісня “Братів Гадюкіних”.

Артем Полежака. Стіхи о жизні. – Київ : Люта справа, 2016

♦ Я ні на що не натякаю, але ще один постарсенальний мастрід написаний також поетом із Харкова. Іншим разом з’ясуємо, наскільки пов’язана поезія Артема Полежаки з творчістю його старших товаришів із “Червоної фіри”, однак поза сумнівом лишається те, що від атмосфери рідного міста він узяв головне: безшабашну удаль, гострий слог, бойовий суржик і сексуальну харизму.

У книжечці з колоритним автопортретом на обкладинці ми знайдемо все, що знаємо й любимо в Полежаки. “Репортаж”, “Як правильно пиздить кацапа”, “Лежав кацап в степу донецькім”  та “Садок вишневий коло хати, раби сапають буряки…” сьогодні знає напам’ять будь-яка жидобандерівська дитина.
Щоправда, часом цей голос України, що клекотить у наших корогвах, збивається на “майданівський шансон” “Балаклавочки”, несогірший за лазуткінських “Солдатиків”, але переважно сантименти Полежаці не властиві.

Вістря його сатири, спрямоване насамперед проти кацапів і ватників, безжально поціляє й ворогів культурного фронту – Павла Зіброва, Потапа й Настю, гламур і пафос (“…і ходжу, як дурник, я – не гламурний ніхуя…”), а інтертекстуальна цитація як засадничий прийом органічно вписує ці вірші в контекст класиків і сучасників та розгортає широке поле для постмодерністських розважань над текстом (“А «Мурку» вы сыграть могли бы на флейте водосточных труб?”).

Однак і це не головне! Головне – тонкий ліризм і глибокий психологізм Полежаки‑романтика, за позірною бравадою якого (“Не надихають порядні… А бляді уже заїбали”) ховається велике серце, готове любити:

читати тебе як книгу
заламувати сторінки
підкреслювати абзаци
закреслювати рядки
знову тебе брати
то грубо то ніжно до рук
…
перечитувати щоразу
на свято і перед боєм
повторювати твою назву
і засинати з тобою

Читати неодмінно, якщо ви вірите в інкарнацію Тараса Григоровича Шевченка без смушевої шапки; цінуєте справжню чоловічу еротичну поезію; вам смакує смажений кацап.

 Автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:
Березневі гіди по нових книжках, які варто прочитати любителям еротики

5 книжок, які неодмінно треба прочитати до кінця зими