Основні акценти “ЛітАкценту”

ЛітАкцент

 

Тетяна Трофименко
літературний критик

25 січня в київській книгарні “Є” відбулася традиційна церемонія “ЛітАкцент року” – однієї з небагатьох українських книжкових відзнак.
Протягом 2015 року автори сайту “ЛітАкцент“, що позиціонує себе як “видання, покликане бути провідником у світі сучасного письменства”, голосували за найкращі, на їхню думку, книжки в чотирьох номінаціях: “Поезія”, “Проза”, “Поезія і проза для дітей” та “Літературознавство й есеїстка”, а далі вже з тим вибором доводиться мати справу журі й називати ім’я переможця в коротких списках.

На шляху до остаточних результатів у випадку “ЛітАкценту” зазвичай буває багато інтриг і дискусій. Адже до традиційних у письменницькому середовищі образ на те, що хтось чогось НЕ отримав, додаються ще й образи на те, що хтось отримав… “Золоту бульку” – єдину антинагороду у вітчизняному літературному дискурсі (подібним є російський “Абзац” чи відзнака за найгірший опис сексуальної сцени в художньому творі Bad Sex Award, яку, до речі, давно слід запровадити й нам, посполитим, адже такий багатий матеріал пропадає…).

Сказавши “отримав золоту бульку”, вимушена відразу виправитися: за вісім років існування премії жоден лауреат (а серед них такі відомі автори сучукрліту, як Юрій Андрухович, Любко Дереш, Ірена Карпа, Люко Дашвар) іще не прийшов на церемонію по нагороду. Тож правильніше буде сказати, що вона присуджується, а не вручається.

Згідно з правилами конкурсу, “Золоту бульку” дають тим авторам, чия книжка не виправдала читацьких сподівань, є слабкою в контексті творчості самого автора (може краще!), була безпідставно розпіарена – і знову ж таки не виправдала сподівань.

Як зазначає головна редакторка “ЛітАкценту” Ірина Троскот, “бульку” не дають геть безнадійним авторам, натомість талановитим – за невдалу книжку, до якої було привернуто надто багато уваги:  “…У  час тріумфу реклами й піару над здоровим глуздом ця анти-відзнака дуже незайва”.

Додамо від себе: не лише не зайва, а життєво необхідна, адже українська літературна критика нині повільно, але впевнено перетворюється на такий собі культмасовий сектор при відділі продажів видавництв, метою якого є нібито “заохочення українців до читання”.
Так звані рецензії й огляди в популярних виданнях часто обмежуються стислим переказом змісту, приправленим компліментами автору. Усі задоволені, нікому не образливо, суцільні “5 книжок, які неодмінно треба прочитати протягом січня”, от тільки критикою роботу в такому жанрі не назвеш…

Тож слід віддати належне членам журі “ЛітАкценту”, які, наражаючись на неминучі образи з боку тієї чи іншої літературної тусовки, беруть на себе сміливість визначати героя антинагороди і хоч якось реагувати на грандіозний потік графоманії, що ллється на полиці книгарень із українських видавництв.
Цьогоріч “булькнула” книжка Олександра Михеда “Астра” (видавництво Анетти Антоненко; до речі, досі більшість лауреатів були авторами харківського “Клубу сімейного дозвілля”).

Михед-Астра

Про цей роман я писала більше, аналізуючи в цілому шлях, яким ідуть до популярності українські письменники, як правило, глибоко переконані у власному таланті й обдарованості, уже починаючи від перших надрукованих юнацьких текстів.
На рецензії, що не є панегіриками, вони зважають мало або взагалі, як Андрій Кокотюха, обстоюють тезу, що критики (і критиків) в Україні не існує, а раз не існує, можна писати, як Бог на душу покладе.

Тоді як більшість причетних до літпроцесу вважають, що “бульку” взагалі треба скасувати, аби не травмувати психіку авторів, письменник Михайло Бриних у себе на сторінці в мережі “Фейсбук”, навпаки, наполягає:

“Премію треба давати”, але “таким письменникам, шоб було, як в історії з Такеші Кітано, який на образливу для нього рецензію відреагував колись дуже просто: прийшов з братвою і наваляв усій редакції, вкупі з меблями та склопакетами”.

Можливо, це справді могло би пожвавити млявий український літпроцес, але буйних, як співав Висоцький, мало, тому все-таки доводиться оцінювати літературні якості текстів.

Якщо говорити про решту номінацій “ЛітАкценту-2015”, то найбільш сподіваною, очевидно, була перемога львівської дослідниці Олени Галети з монографією “Від антології до онтології: антологія як спосіб репрезентації української літератури кінця ХІХ — початку ХХІ століття” (видавництво “Смолоскип”), що, за висловом Роксоляни Свято, є рідкісним у наших широтах прикладом того, як із  дисертаційного дослідження можна зробити справді дуже цікаву не лише для вузького фахівця книжку.

Від-антології-до-онтології

У номінації “Поезія і проза для дітей” перемогла книжка Творчої майстерні “Аґрафка” “Війна, що змінила Рондо” (“Видавництво старого лева”), яка завдяки візуальному ряду (картинки-“пазли”, картинки-“картосхеми”, “інформграфіка”) розповідає про війну “простими словами”.

Війна-що-змінила-Рондо

Цьогоріч повторилася ситуація, яка вперше склалася на конкурсі 2013 року, коли книжка-фіналіст потрапила також до числа претендентів на “Золоту бульку”. Тоді це був роман Наталки Сняданко “Фрау Мюллер не налаштована платити більше”, нині ж – у двох  списках фігурували збірка есеїв Олександра Бойченка “Більше/менше” та поетична збірка Люби Якимчук “Абрикоси Донбасу”.

Щодо першої літературознавець Ярина Цимбал слушно зазначає, що

у доробку автора вона має найбільш випадковий характер, зібрані тут тексти надто різнопланові й не завжди актуальні, а “художньої необхідності збирати під однією обкладинкою політичну й літературну есеїстику не було, крім бажання видавництва зробити чергову книжку Бойченка”.

Про “Абрикоси Донбасу” найбільш гостро висловився член журі Євген Стасіневич, який вважає, що

“медійний галас довкола цієї книжки грає проти поетки”, котра походить із Донбасу. Після того, як “біографія і текст злипаються намертво, власне поезію оцінювати стає якось вже і незручно, мовляв, пишеться поверх крові”.

Однак літературознавець долає цю незручність, вказуючи, що в “Абрикосах”

“відчутна поверховість, пласкість, якась навіть фотокартковість” та на загал вони “точно не є… доброю поезією”.

Хай там як, а вказана ситуація, коли одна й та ж сама книжка претендує й на переможця номінації, і на найбільший провал року, сигналізує про хороші демократичні процеси у вітчизняному літературознавстві, існування різних позицій та подолання страху їх відстоювати (справді, можна лише помріяти разом із головредом колись вручити “ЛітАкцент року” письменнику, відзначеному “Золотою булькою”).
А ще – це перші книжки з інших номінацій: досі антинагороду отримували тільки прозові тексти, тож маю надію, що далі буде!

Нарешті, найбільша інтрига, пов’язана з іменами авторів-переможців у номінаціях “Поезія” і “Проза”, розкривається так: Мирослав Лаюк “Метрофобія” (ВСЛ) та Владислав Івченко “2014” (“Темпора”).

Молодий поет забирає цю нагороду вже вдруге – і тепер може конкурувати з тими представниками вищої ліги сучукрліту, які колекціонують відзнаки (Сергій Жадан чи Юрій Винничук).

Що ж до великого роману, де змальовано події Майдану та військового протистояння з Росією на Сході України, то, як на мене, книжка-2015 і не могла торкатися інших тем, надто важливими вони залишаються для всіх українців.

Владислав-Івченко-2014-1

“Звісно, події останніх років вартувало б описати в не одній епопеї. Але одна добра в нас уже є”, – говорить про роман “2014” літературознавець Ростислав Семків.

Facebook Comments

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *