Любов, що тримає і нікуди не подінеться. Пам’яті Джейн

автор: Олена Максименко
фото авторки та надані друзями Олени Шарговської

Полотно життя плететься з історій і доріг. Кожен зроблений вибір, кожна випадкова розмова, кожен крок, доторк та погляд визначає візерунок плетива. Стрічка Facebook кілька днів вибухала болем і спогадами про Олену Шарговську, “Джейн”, редакторку, волонтерку, ветеранку, активістку, мандрівницю, а перш за все глибоку, мудру і світлу людину та подругу. Олена пішла з життя, однак зіткане нею полотно і досі вражає красою і гріє. До дев’яти днів “Новинарня” зібрала спогади близьких, побратимів і колег.

Олена Шарговська. Фото: Олена Максименко / Новинарня

Олена закінчила Києво-Могилянську Академію, магістерську програму з філології. Перед тим був бакалаврат у іншому виші, але вона завжди говорила про себе як про випускницю улюбленої Могилянки. Джейн була прив’язана до молодшої сестри – Дар’ї Попової, якою опікувалася змалку. Дар’я згадує дитячі роки:

“В молодшій школі задали вчити вірш Шевченка на вибір. І всі діти чемно читали “Заповіт” – підозрюю, їхні батьки просто не знали іншого твору. Але я не з такої сім’ї, в мене була Лєнка. Їй тоді було років 15-16. І я розповідала “Долю”. Дуже показово. Перечитала зараз, і прямо в саме серце”.

Коли ночами бувало страшно, старша сестра давала кілька крапель валер’янки:

“І все страшне зникало, я собі спала далі. Якогось разу валер’янки не було, була настоянка календули (характерний запах у обох, але дуже відмінний). “Пий, – каже, – це така валер’янка”. І спрацювало. Це про її пориви лікувати. І про те, що мені з нею не було страшно”.

Олена із сестрою Дар’єю у 2015 році. Фото: ФБ Дар’ї Попової

На початку 2000-х Олена була редакторкою видавництва “Факт”, через яке пройшла більшість сучасних українських письменників. Багато хто згадував, що саме Шарговська підтримала їх, тоді ще невідомих і не впевнених у собі, заохотивши надсилати свої рукописи. Одна з них – Олена Захарченко, письменниця та медіааналітикиня.

“Ми познайомились на книжковій виставці в Києві, – згадує Захарченко. – Було людно, і все мало вигляд, як у нульових: суміш метушні, блиску і залишків злиднів. Вона стояла на стенді, що був у центрі зали. Моє дитя, яке я тримала на руках, потягнулося за знижками. Дитині був рік. Олена засміялася і дала якісь забавлянки. Ми поговорили про дітей, про книжки, і так вийшло, що я вислала їй рукопис “Вишиваних гарбузів”.

На початку 2000-х Олена Шарговська працювала у видавництві “Факт”. Фото: Олена Захарченко

Письменниця згадує: книжка вийшла і стала успішною, наскільки могла бути успішною дебютна книжка нікому не відомої авторки в нульових:

“Так ми подружились. Я жила тоді в хатинці, дуже старій і атмосферній, і вона приходила до нас – приносила дітям іграшки: жирафа Куркакая, машину, що їде по стіні. Поки ми балакали, діти впихали машину в пральну машинку, де вона намагалась їздити по барабану і падала з ляскотом. Ми говорили про книжку Забужко – ще за пару років до того, як та вийшла. Ми говорили про всіх, хто пише, про їхні книжки – здається, тільки з нею виходило так легко і так глибоко про це говорити. Одного разу у розмові я почала міркувати, що підлітки не втікають з дому, це, мабуть, така легенда, і вона розповіла, як в юності пішла з дому, як жила “на вписках”, тобто у людей з тусівки, – я навіть уявити не могла, що вона мала таку неймовірно веселу і бурхливу юність”.

За спогадами подруги, Джейн була людиною різносторонніх інтересів. Наприклад, їздила в Крути на річницю битви роздавати самвидавчу газету по електричках. “А одного разу запропонувала відправити мого старшого зіграти в кіно – знімався фільм про козаків. Після того він снив кіном: вчився акторству в театральній студії, поступав в університет на оператора”.

Джейн стала матір’ю в юному віці. Зараз її син Влад – у десантних військах.

Певно, тому вона так добре розуміла і підтримувала подругу, коли та з трьома малюками пішла вчитись стаціонарно на журналістику в університет Шевченка:

“Вона єдина казала “Молодець!”, решта казали “Ти шо, здуріла?” Вона потім допомагала мені знайти першу роботу – писати статті в журнал “Країна”.

Сама Олена також працювала в “Країні” і в “Газеті по-українськи”, зокрема була авторкою глибоких і щемких колонок. Коли почалась Революція Гідності, звісно ж, Олена не могла стояти осторонь і була активною учасницею подій. Зокрема волонтерила у пресцентрі, що знаходився у будівлі профспілок.

З 2014-го Олена працювала в Інституті національної пам’яті: із тодішнім очільником Володимиром В’ятровичем познайомилась, коли записувала інтерв’ю на Майдані. Із початком війни почала шукати шляхів долучитися. Спершу це було волонтерство. Дар’я Зубенко, військовослужбовиця та подруга Джейн, згадує:

“Ми познайомились із Оленою у 2014 році, у поїздках звільненими містами Сходу з культурним проектом “З країни в Україну”. А подружились – у 2015-му, коли втрьох (разом з Оленою Максименко, авторкою цього матеріалу – “Н”) пішли добровольцями на війну: в ПДМШ, потім – в “Госпітальєри”. Відтоді нас було троє – на війні, у подорожах, посиденьках за розмовами про важливе, спільних чатиках.

Олена під час ротації в ПДМШ. Дорога на Бахмут, березень 2015

Навіть фізично перебуваючи далеко, ми йшли поруч. А за можливості збиралися разом, і світ тоді теж якось збирався докупи, який би апокаліпсис у ньому не відбувався. Що нас єднало? Музика, вірші і проза, Жадан і Zwyntar, бажання бачити світ і захоплюватися красою, чи то пустеля в Йорданії, море в Хорватії, Карпати чи озеро під Києвом. Готовність бути другом, слухати і приймати, навіть коли не дуже розумієш. Любов до цієї країни, в якій виросли і в яку проросли корінням, і до її таких різних і не завжди зручних людей. Своїх людей”.

В Йорданії з Дар’єю Зубенко. Січень 2017

Дар’я згадує – вони були різними, як вогонь і вода, і це врівноважувало:

“Вона старша і мудріша, я – вітер в голові. Я пішла на контракт у 2018-му, вона після добробату працювала за цивільною спеціальністю.

В 2022-му, вона, звісно, мобілізувалася, бо інакше бути не могло, і знову рятувала поранених і вчила бійців такмеду.

І ми знову були разом на війні – зазвичай дуже далеко, але завжди шукали і знаходили можливість побачитись чи надіслати подарунок. Демобілізувавшись, Джейн все одно лишалася “для армії”, у роботі для руху “Ветеранка”, волонтерстві, підтримці своїх”.

Віктор Ніколайчук із позивним “Ербіс”, водій-парамедик “Госпітальєрів”, згадує: Джейн була разом з ним у першому його екіпажі. Також там був Василь Савченко “Турист”, який помер за кілька днів до Джейн. З Джейн Ербіс познайомився в липні 2015-го під Широкине. У той період роботи у них не було, медики чергували. Із ними чергували добровольці батальйону “Донбас”. У вільний час читали, тренували такмед і стрільбу, займалися побутом. Джейн тоді підстриглася під “нуль”, і побратими дивувалися, що вона не бачила фільму “Солдат Джейн”, де героїня у війську мала подібний стиль. Іноді у вільний час медики виїздили до моря.

Під час служби в батальйоні “Госпітальєри”, 2016 рік

“Ми вийшли на пляж, – згадує Ербіс. – Сонце і ні одної людини. А до того ми говорили, що так хотілося би потрапити на узбережжя, де нікого би не було. І от воно сталося, а радості немає – не ті обставини”.

Тоді всі добровольці понад усе прагнули потрапити на позицію. Одного разу Джейн напів жартома поставили умову: хочеш їхати – маєш пошити “бронежилети” і каски для пари морських свинок, улюбленців батальйону, що іноді ставали героями фото і жартівливих історій у соцмережах. Олена впоралась: Ватка і Скальпель позували у стильних касках із пап’є-маше.

Джейн і морські свинки у “Госпітальєрах”. Карлівка, травень 2015

Катерина Приймак із позивним “Зоя” також познайомилась із Оленою в “Госпітальєрах”. Сьогодні вона співзасновниця і виконуюча обов’язки очільниці руху “Ветеранка”. Катерина згадує – вперше побачила Джейн на позицій “Республіка Міст”, що біля селища Піски на Донеччині.

“У неї ультра-коротка стрижка, і я подумала: “Класна чувіха!” Тому що тільки класні чувіхі так можуть зробити! – Емоційно згадує посестра. – Мені вона одразу сподобалась, ми знайшли спільну мову, а коли я звільнилася зі служби, ми продовжили спілкуватися”.

“Республіка Міст”, Донеччина, весна 2015. Фото: Ірина Рибакова

Деякий час, повернувшись із ротацій в “Госпітальєрах”, Джейн займалася перекладами субтитрів для українського кіно. Хотіла приєднатися до війська, однак їй відмовили: на бажану посаду брали лише чоловіків. Відтак Джейн долучилася до руху “Невидимий батальйон”, що боровся за права жінок у війську. Багато дівчат і жінок, що були у Збройних Силах на бойових посадах, офіційно рахувалися кухарками, банщицями, діловодами. Завдяки зусиллям активістів і активісток “Невидимого батальйону” список посад, доступних для жінок, розширили.

Катерина Приймак наголошує, що з Джейн можна було говорити про все на світі: “А ще вона постійно турбувалася за тварин. Любила квіти. Завжди все так красиво. І вона така – виважена, ввічлива, турботлива, з повагою…”

Олена дуже любила квіти. Фото: Євгенія Якобчук

У 2017 році Олена працювала в Міністерстві охорони здоров’я. На той момент Анна Цяцько керувала комунікаціями медичної реформи в МОЗ за каденції Уляни Супрун. Вона згадує співпрацю з Джейн:

“Вона була дуже скромна і тиха, про себе мало що говорила. Сиділа за столом, спиною до вікна і мовчала. Але з цікавістю дивилася на нашу бурхливу діяльність у пресслужбі. Ближче ми познайомилися у січні 2018-го, коли почалося планування комунікації Закону про медичну реформу. Мені дуже потрібні були люди в команду. Я розповіла, як сильно потребую допомоги і що хотіла б, аби вона займалася комунікацією з медичною професійною спільнотою. Олена дуже серйозно подивилася на мене і погодилася”.

Її роботою було створювати і поширювати матеріали для обласних і міських департаментів охорони здоров’я, керівників медичних закладів, лікарів і медсестер. Анна згадує – це був один з найскладніших і найважливіших напрямків:

“Один з найвідоміших продуктів, які вела Оленка, — “Дайджест змін в охороні здоров’я”. Вона створювала матеріали, писала розсилки та офіційні листи. Дайджест читали у сотнях медзакладів, публікували у соцмережах і розміщували на інфостендах.

Фактично за багато років це був перший прямий канал комунікації МОЗ із медичною спільнотою.

Медичні професіонали щомісяця підписувалися на розсилку і дякували за дайджест”.

Анна згадує – про минуле колеги дізнавалися по краплинці: “Про те, що Олена була госпітальєркою я дізналася випадково, коли ми вперше зайшли разом у метро. Вона показала на вході посвідчення. А я не втрималася – і запитала”.

Шарговська “горіла” роботою, і за словами Цяцько, завжди була за будь-який кіпіш:

“Ми з командою ходили на поетичні читання і концерти – вона завжди була з нами. А ми навіть не здогадувалися, скільки всього вона зробила для сучукрліту. Водночас їй важливо було, щоб її роботу помічали. Вона пишалася тим, що працює з Павлом Ковтонюком, з Уляною Супрун – з усіма. Хоча не вміла себе похвалити”.

Анна згадує, як одного разу вони з Оленою разом з коліжанками після важкого робочого гуляли нічним Харковом: “Йшли вулицею і співали українських пісень. Таке світле і глибоке відчуття єднання було”.

Понад усе Олена любила подорожі. Вона жартувала, що гуглити лоукости – її улюблений спосіб прокрастинації. Сама або з невеличкою групою друзів вона ніколи не втрачала нагоди кудись чкурнути: шлях святого Якова, Лікійська стежка, Венеція чи Стамбул, Йорданія, Хорватія або ж Криворівня на різдвяні свята.

Йорданія, пустеля Ваді-Рам, січень 2017

Вона мріяла пожити у якійсь теплій країні і власне напередодні повномасштабного вторгнення вирішила зимувати у Португалії. Дистанційна робота із гнучким графіком дозволяла це.

Хорватія, на відпочинку з подругами. Вересень 2020

Та з лютого 2022-го почала шукати можливості повернутися додому. Травма ноги гальмувала процес, треба було чекати, і Олена їла себе докорами. Щойно нога загоїлась, вона повернулася в Україну і приєдналася до війська у якості бойового медика Інтернаціонального легіону. Її командирка Лада Введенська, що на той час була начмедом:

“Перше враження – спокійна дівчина, яка хоче працювати і бути корисною. Вона була задіяна абсолютно на всіх напрямках. І навчання особового складу тактичній медицині, і, звісно, евакуація. І огляд хлопців не тільки при пораненнях, а і при хворобах.

Вона працювала, жила роботою, жила війною і порятунком наших”.

Олена не любила викладати, хоча розуміла важливість процесу і ніколи цього не уникала. Їй більше подобалося працювати безпосередньо з пораненими. Оскільки деякі підопічні іноземці не мали в Україні когось, хто міг би їх провідувати і підтримувати після поранень, вона знаходила супровід для них у різних містах.

Лада згадує зі сміхом, як Джейн забрала на війну свою кішку Фріду, котру “укотовила” під час вимушеного затяжного перебування на Хмельниччині:

“Пам’ятаю, як вона її на стерилізацію возила, хвилювалася, щоб вона не втекла і не захворіла, і десь не побігла, коли обстріл. Олена з нею мала іноді такий клопіт, що я дійсно не розуміла: невже тобі так скучно жити, і ти завжди маєш час виспатись, тільки кішки не вистачає?! Але це була її віддушина, їй було важливо, щоб Фріда була поруч”.

Для Джейн, як і для решти бойових медиків, ніколи не важило, чи поранений “свій”, чи із суміжного підрозділу.

“Вона завжди мчала на евак, в будь-яку пору доби, – згадує Лада. – Порядна, тактовна. Я знала, що на неї можу стовідсотково розраховувати. Вона завжди на зв’язку, відповідальна, нормально знаходила контакт з побратимами”.

У 2024 році Олена списалася із війська по здоров’ю. Катерина Приймак запропонувала їй доєднатися до “Ветеранки” у якості шеф-редакторки.

“Вона працювала з нашими текстами, з усім, що публікується, – згадує Приймак. – Як частина комунікаційної команди, вона займалася креативом, слідкувала за тим, щоб у нас не було крінжі. Вона завжди була мірилом адекватності наших комунікацій”.

Окремою частиною її “плетива життя” стало донорство. Її подруга, Євгенія Якобчук, згадує – познайомилась із Джейн, коли працювала івент-менеджеркою в ГО “ДонорUA”, під час донації для поранених військових:

“Олена прийшла здавати кров. Потім в перервах між здачами волонтерила на донаціях, обирала кейтерингову зону: пригощала донорів чаєм, кавою і свіжою здобою, їй дуже пасувала така роль – турботлива і затишна. Дуже засмучувалась, коли через недостатній гемоглобін отримувала відвід від донорства, тоді переглядала свою дієту, щоб наступного разу бути придатною. І в цьому прагненні бути корисною – вся вона”.

Волонтерство під час донації крові. Весна 2025, Київ

Олена і Євгенія мешкали в одному будинку, проводили багато часу разом, гуляючи чи дивлячись кіно. А також доглядали котів одна одної, коли хтось їхав із міста.

“Мій кіт полюбив її більше ніж мене – завжди обирав моститися на ній, коли ми вечеряли, дивились разом кіно абощо, – згадує Євгенія. – Вона приносила йому гостинці і купувала їжу, аргументуючи в своєму дусі – зворушливо і дотепно: “Я ж користуюсь твоїм котом”.

Подруга згадує – Олена ненавиділа вираз “правила ведення війни”, оскільки правила ніби визнають війни як не уникне, унормовають їх: “Вважала війну глибоко абсурдним явищем. В ній дивовижно поєднувались майже дитинна зворушливість і незворушна сила переконань. Як в пісні “Крихітки” – “ми всі тепер трохи скло, трохи сталь”. З нею було однаково комфортно і суголосно як реготати до сліз, так і рясно плакати. Вона без засуджень приймала слабкості і щиро захоплювалась силою”.

Під час зимової прогулянки. Фото: Євгенія Якобчук

У 2026-му у “Ветеранці” виник проєкт щодо навчання тактичній медицині. Це були тренінги для благодійного фонду, який працює у деокупованих та прифронтових громадах. Джейн погодилась долучитися. Встигла з’їздити на Сумщину та в Чернігів. У наступний запланований виїзд на Харківщину її напарник Іван Ніколаєнко поїхав без неї.

“Спокійна, турботлива і доброзичлива і до людей і до тварин, – згадує він. – Боролася за своїх людей і не залишала їх на самоті з проблемами. Коли ми поверталися з Чернігова, Оленка години три-чотири чекала, поки я розберусь із ТЦК. Їхали на Суми і плакали разом під “Золото і блакить”. Співали пісні “Цвинтар”, “Крихітки” і “Дітей інженерів”.

Юлія Войтенко, військовслужбовиця і подруга Джейн, згадує – саме Олена була однією із тих, хто допоміг їй наважитись приєднатися до війська.

“Ми читали одна одну – прозу, поезію, і між рядків, ті маленькі канали в телеграмі, що ми вели, меми, які робили, і один придуманий нами патч, – згадує Юля. – Джейн була дуже уважною до найменших деталей, і в цьому патчі, і загалом. Вона весь час дарувала предмети затишку: в Костянтинівці – свічку роботи місцевої майстрині; згодом – красиві скандинавські свічки; чашку, яку неймовірно приємно тримати в руках – якби я могла описати Оленку одним словом, я би сказала: тепла.

Патч, придуманий спільно з Юлією Войтенко. Фото: Юлія Войтенко

“IGY6;” – так називався наш спільний чат із подругами, які допомогли мені стати військовою (I Got your 6; (“Я тримаю твій тил”) – гасло, запозичене у американських військових, що означає підтримку військових і ветеранів – “Н”). Джейн, коли ми з нею прямо перед моєю службою зустрілися в Києві, міцно взяла мене за руку і сказала, що вона зі мною. І я вірю, що вона досі зі мною”.

“Вона змінювалась, з’являлась то там, то там, як мерехтливий сонячний зайчик, завжди з новими ідеями, історіями”, – згадує Захарченко.

“Страшенно і безжально не вистачає тебе, малА”, – додає Євгенія.

“Першого жовтня ми востаннє пили пиво на озері під Києвом і говорили про все на світі, – говорить Дар’я Зубенко. – Я не знаю, як мені пощастило бути її другом, але шалено пощастило. Всім нам, хто знав Джейн. Ми триматимемось за те, що нас єднало і вже нікуди не подінеться. Мабуть, це таки любов”.

Читайте також:
Старший солдат Джейн. Як журналістка Олена Шарговська стала бойовим медиком Інтернаціонального легіону