автор: Марина Ткачук
фото і відео “Новинарні“, надані героєм матеріалу та з відкритих джерел
Якби я побачила художній фільм, базований на бойовій історії українського десантника Олексія Капелюшного, то, найімовірніше, не повірила б авторам. Так і сказала б: щось ви перемудрили зі сценарієм, шановні, – такого не може бути в реальному житті!
Але учасник цих карколомних випробувань стоїть поруч, посміхається і жартує про свою… відірвану ногу (відрізану ним самим), яка чотири роки тому лишилася десь під Верхньоторецьким: “Я казав своїм хлопцям, які були якось неподалік того місця бою, просив: привезіть мені мою ногу як сувенір. Кістки ж не горять! А я пам’ятаю, де її лишив. Хоч лампу настільну з неї зроблю. Але дружина щось мою затію не оцінила. Довелося відмовитися від цієї ідеї”, – каже 37-річний десантник і заливається сміхом.
Насправді його історія геть не смішна, але Олексій переповідає її з такою самоіронією та гумором, що ти не можеш не захоплюватися оповідачем та його стійкістю. “Максимально фіговий вийшов тоді вечір”, – резюмує він.
Сержант 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади 7-го корпусу ДШВ Олексій Капелюшний “Раптор”, ветеран АТО і кулеметник, у березні 2022 року тримав оборону під час наступу російських військ в одному з сіл під Авдіївкою. Його підрозділ опинився в оточенні. Олексій, втративши своїх побратимів, самотужки вів бій у будинку. Діставши тяжке поранення ноги, прийняв рішення ножем відрізати собі кінцівку. Але битися не припинив. Попереду були полон, тортури, горезвісна Оленівка та колонія в Суходольську. Але і там Олексій не зламався – йому вдалося навіть викрасти списки українських бранців зі столу слідчого!
Після обміну “Раптор” пройшов важкий шлях реабілітації і продовжив службу в десантно-штурмових військах, даючи приклад іншим пораненим побратимам. Сьогодні мужній сержант є амбасадором проєкту “Проте_з ДШВ”.
Нещодавно президент надав Олексію Капелюшному звання Героя України.
Дивіться інтерв’ю у відеоформаті на YouTube-каналі “Новинарня“:
“В армію я потрапив у 2017 році – дав хабар у військкоматі, – обеззброює Олексій початком своєї військової саги. – З дитинства дуже хотів стати військовим, і саме льотчиком. Але був непридатний через виразку шлунка. Щороку я задовбував військкомат, щороку мене посилали в лікарню: може, там щось змінилося? І от у 2017 році мені каже лікар: вітаю, виразка у стадії ремісії – можеш спробувати. Ну, я й одразу погнав у військкомат. Різко з’явилася відповідальна особа, яка була в захваті від мого бажання служити. І дали мені на вибір різні види військ – танкісти, артилеристи, зв’язківці. Я йому: та це щось нуднувате. А що є поцікавіше? Каже: є 25-та бригада, десантники.
Я такий, а що, отак прямо? Вчора був непридатний, а сьогодні – в десантники? Мені: так ти ж “банкуєш” – можеш обирати.
Отак я поїхав до Житомира, пройшов БЗВП і приїхав в бригаду. Став розвідником-кулеметником. Так почалася моя десантна кар’єра”.
Олексій Капелюшний на початку служби десантником
Олексій Капелюшний з побратимами по службі
Потім були виїзди в зону тодішньої АТО – Майорськ, Горлівка, Зайцеве, Авдіївка, Ясинувата, Донецький та Луганський напрямок.
Олексій відслужив контракт і в 2020 році звільнився. Познайомився з дівчиною (яка потім стала дружиною), влаштувався водієм. І працював до 2022 року.
“Якраз після Нового року мені телефонує невідомий номер. Беру слухавку, мені кажуть: Олексію Віталійовичу? 25-та бригада. Ви ж в оперативному резерві перебуваєте. То ви готові? Я такий: до чого готовий? Я собі працюю. Ну, тоді до зустрічі, – мені відповідають.
Насправді всі ми розуміли, що АТО – це тільки початок. Далі буде яскравіше. І от вже в лютому 2022-го я прокинувся від вибухів. І мені телефонують мої друзі: ти де? Та збираюся, – кажу.
За час контракту у мене вже був свій бронежилет, каска. У мене навіть магазини свої були. Потрібні були лише набої і зброя. Приїхав у військкомат. Кажу, де тут автобус на 25-ту бригаду? Погнали!
А на наступний день мені телефонує моя майбутня дружина (вона до цього теж контракт відслужила, тільки у зв’язківцях) і каже, що будемо разом служити. Так вона залишилась в батальйоні, а я поїхав у Верхньоторецьке, під Авдіївку. Ми там якраз поміняли 503-й батальйон, вони знялися і поїхали на деблокаду Волновахи. Позиції були взагалі не обладнані, окопи – по коліно.
Я ж розумію, до чого це все йде, давай окопуватися. Але нам уже й не давали це робити – артилерія, літаки. По мені перший раз в житті працювали “сушки”. Я ще так здивувався: заходить Су-25 і починає бомбити позицію. Нас там три людини було, і прям цілий літак!
Десь на Донеччині
Досі всі штурми вдавалося відбивати. Була в нас тільки зліва така страшна позиція, називалась “Маямі”. Там просто дурдом відбувався – вона могла переходити з рук в руки на день по 3-4 рази. Там скільки техніки ми набили, скільки піхоти ворожої. А вони все одно лізуть, лізуть.
18 березня, десь приблизно о 5-й ранку, я почув, як завелася техніка. Танки – причому не один, а багато. Я одразу в радєйку почав доповідати. Інформація пішла далі. І почався такий масивний артобстріл.
Я відразу здогадався, що сьогодні буде прям пекло. І, ви знаєте, не помилився!”
Артобстріл, пригадує Олексій, тривав довго. Противники великим танковим кулаком і піхотою вдарили в іншу позицію й проломили один із підрозділів. Почали масово розходитися в різні напрямки.
“Я помітив, як танки вже їдуть через поле з сусідньої посадки й прямують на мою позицію, – відтворює події того дня сержант. – Піхоти скільки бігло – таке тільки в фільмах про Другу світову війну бачив. У цей момент я заряджав кулемет ПКМ, ленту на 100 патронів. Думаю:
ну це ж не може бути правдою!
Набої не безкінечні. Скільки встиг, я вистріляв у піхоту. Але танки ж не зупинялися – вони вже заїхали в мою посадку й вели хаотичний вогонь.
На той момент нас на позиції було четверо. Дмитро точно загинув, бо танк влучив прямо в його бійницю. Був другий боєць із ним, і я думав, що він теж загинув, – Ігор Ващенко. Але я його зустрів у полоні, він і досі там. Зі мною ще був Юра, прізвище не пам’ятаю. Я знаю, що він був з Павлограда, під час АТО служив танкістом. Шкода, що загинув.
Цього Юру я зустрів в окопі. Кажу йому: беремо все, що можемо, і давай відходити на запасні наші позиції. Проте й з них довелося швидко зніматися і висуватися вглиб села, бо інакше нас відрізали б і взяли в кільце. Але танки вже стоять біля нас. І для того, щоб відступити в село, нам треба пробігти поперед самими танками, бо якраз ця посадка виходила на село. Я бачу, що танки гарматами водять, шукають цілі в глибині села. Аналізую механіку: коли вони націлені вдалечінь, то перед собою майже нічого не бачать. І ризикнув.
Я зміг зібрати сімох бійців на цій запасній позиції. Запропонував: нам треба пробігти просто перед цими танчиками. Там дистанція від нас – метрів 60. Ми або зараз перебігаємо, поки вони шукають цілі в селі й нас не бачать. Або ми залишимося тут, і вікно можливостей закриється. Хлопці погодились. І ми пробігли! Усе-таки я вгадав.
Забігли в село, до захованих складів з б/к, поповнили боєкомплект. І в радєйку надійшла команда закріпитися на крайній хаті села, в крайньому дворі, тримати кругову оборону.
Ми люди військові, у нас був наказ – ми погнали його виконувати. Але я розумів, що, швидше за все, ми там всі залишимося, в тому дворі. Так воно і трапилось”.
Олексій Капелюшний
Далі група закріпилася довкола будинку. Біля нього – залізничний насип, яким давно вже не ходили потяги. За цим “укриттям” накопичився ворог і почав наступати на хлопців – не стихала ні арта, ні міномети чужі.
“Ми прийняли бій в цьому дворі, – пригадує Раптор. – І через деякий час хлопці по одному почали гинути. А коли Юра вже поліг, я зрозумів, що лишився один. Відступати нікуди, я в оточенні. З двору мене загнали в саму хату. Звідти і почав вести бій. Розумів, що з будь-якого вікна мене зараз застрелять. І знайшов кімнату, в якій був лише вхід і не було вікон. Найімовірніше, це мала бути ванна кімната, але ванни там не було. Я зрозумів, що загнаний в глухий кут і звідси мені не вийти.
Але став відстрілюватися. До мене одна за одною залітали гранати. Дякувати Богу, що в них залишилось їх небагато, і це були всього лише радянські РГД-5. Виявляється, що під час вибуху граната може розколотись на дві частини або на три – так сталося і в мене. Я був такий здивований! Мені їх закинули чотири, а я маневрував. І після кожного вибуху виявляв, що мені нічого не болить, все ціле – щастить же! Але дещо все одно оглух від вибухів, і коли мені закинули п’яту гранату, я не почув її. Вона лягла просто під ногу. Та одразу стала, наче дерев’яна – як хтось биткою дуже сильно вдарив – зрозумів, що отепер я поранений і серйозно.
Уже не стояв, а лежав. Ворушити ногою не міг – перебита кістка. Лише трохи шкіри та м’язів – на них вона й тримається. Я одразу наклав два турнікети на ногу. Але вона мені наскільки заважала, що капець. Треба рухатись, мені треба відстрілюватися. Тому
я просто дістав ніж і відрізав шкіру і м’язи, на яких трималася нога, поставив її біля себе.
Я розумів, що зараз мене почнуть штурмувати. І готувався. Чув, як хрускає скло – це вже до мене йдуть. Очікував, що будуть іще гранати кидати, а вони, видно, скінчилися. У кімнаті було темно. Але промінь від місяця заходив якраз у двірний отвір. І мені було так гарно видно, коли якесь тіло зазирало в двері або залазив ствол автомата, а ще краще – голова в касці – оце було ідеально! Перший – мінус, другий – мінус, і вони відступили. Зрозуміли, що я ще живий.
Олексій Капелюшний
Я аналізував: усі, хто штурмує якусь будівлю, спочатку стріляють перед собою. І лише потім вниз. Тож ліг по діагоналі до входу. Розрахунки мої виявилися вірні. Почали заходити з прострілами – і все перед собою! Ще пару мінусів.
Вони мені щось кричали, матюкались, розповідали, що вони мені зроблять. Я це все прекрасно і без них розумів. Небагато шансів маю. Але раз я ще живий, то буду битися. Я завжди хлопцям своїм казав: якщо ти вже в такій ситуації опиняєшся, продай себе подорожче!
Я чув, як багато хто мені потім закидав: от я б застрелився, підірвав себе гранатою. Для чого? Тебе і так уб’ють. Бийся до кінця, і все буде нормально! Головне – не боятися. Хоча я так боявся! Адреналін лупашив. Добре, що в мене був на спині “кемелбек” (тактичний рюкзак з відділом для води та трубкою-поїлкою). Я заздалегідь туди налив три літри води і сьорбав потроху”.
За відчуттями Олексія, бій у будинку тривав щонайменше дві години. І в якийсь момент росіяни вирішили підпалити хату.
“Я навіть не уявляв, що будинок може так швидко горіти, – пригадує Раптор. – Розумів, що відбувається: я в глухій кімнаті, вихід – тільки один. І з цього виходу вже починає виринати полум’я. І коли вже на мене почав капати пластик зі стелі, я зрозумів, що зараз згорю. А горіти заживо, плюс відірвана нога – щось забагато неприємностей на один вечір.
Росіяни більше не заходили – просто чекали. Усвідомлював, в мене є вибір: виповзти з хати – і мене застрелять. Але це буде швидко. Приймаю вольове рішення, що все – пора.
Свій улюблений автомат залишаю біля ноги, аби він не дістався ворогам. Скидаю з себе повні магазини, які лишилися. Знімаю з себе шеврони 25-ї бригади, щоб вони потім ними не хизувалися на відео. Все це залишаю у вогні.
Про що я тоді думав, от не знаю! Але про всяк випадок перехрестився двома способами – спершу справа наліво, а потім ще й зліва направо. І почав виповзати. Трясло мене – навіть передати не можу це відчуття.
А ніхто мене не вбиває! І їхній командир (це були “вагнери” в перемішку з “ДНР”, “ЛНР”) кричить: “Не стріляти!”.
Я був шокований. Виповзаю вже з двору. Хата повністю охоплена вогнем, почали детонувати ті патрони, які я щойно скинув із себе.
Підбігає до мене один дурачок і кричить: “Він американський найомнік, у нього радєйка на спині – зараз передасть наші координати!” Це він побачив трубку-поїльник біля мого обличчя і рюкзачок “кемелбек”. Подумав, що це антена.
Кажу: заспокійся, це вода, це “кемелбек”. Боже, англійське слово – “кемелбек”! Ну, все, я тепер по-любому найманець. “Волочимо його в тил, він все розкаже!”
Інший “тіп” на ногу мою – а це що таке? Кажу, це турнікет. Шо, турнік? Та ні, турнікет! А в них у всіх – досі оті джгути Есмарха… Бідося страшнюча, совдепівська. Він був здивований цим “турніком”.
Зняв я каску. Тільки почав стягувати бронік, вилітає з-за паркану якесь скажене, кладе автомат до стегна і просто стріляє мені в голову. Але рикошет. І куля летить в залізничний насип. А він на мене дивиться і кричить: “Ти збираєшся сьогодні здохнути?!”
Та ні, якраз і не хотілося б взагалі.
Олексій Капелюшний
Далі підключився вже їхній командир і дав двом п’янчугам наказ волочити мене в тил. Ох, і невдоволені вони були, що мене ще й прийдеться під руки тягти.
Вилізли ми на залізничний насип, і поволочили мене рейками. За цей час я разів вісім вмирав. Бо мене просто кидали на землю, били, я втикався відірваною ногою в щебінь. І жодного разу не втратив свідомість за цей вечір. Жодного. А вони щоразу збиралися мене застрелити. Але командир повторював: якщо вистрілиш, я тебе покладу поруч з ним. Тож мене підіймали, буцкали і тягнули далі.
Дійшли до наших запасних позицій, куди ми з хлопцями відходили. Цей командир мене починає допитувати: де всі інші, де арта стоїть. Я йому кажу: ти прикалуєшся з мене? Я – звичайний солдат. Звідки я знаю, де арта стоїть? У мене був автомат, я сидів на позиції – все.
А тим часом мене ці всі “ДНРівці “просто обдирають, як липку. Хто годинник цупить, хто ланцюжок срібний стягує, гаманець, документи, наколінник, той один, – і його зняли. Давай по рукавах, а шевронів-то нема! Я знав, підготувався!
Читайте також:
“Я не хочу бути мотиватором”. Кирило Потрас – про війну, Маріуполь, службу на протезі та життя після поранення
Олексій Капелюшний
Волочать мене в сусіднє село, вантажать в “Урал”. І ми кудись їдемо. Дорогою мене буцкають, бо я чийогось брата чи якогось родича застрелив. Виявилось, ми приїхали в лікарню [окупованої] Горлівки. Потягли на приймальне, посадили на стільчик. І тут з’являється чоловік – в одній руці в нього пістолет ТТ, а в другій – викрутка. Я так йому не зрадів! Це було донецьке МГБ, якийсь майорчик. Почалася знову накатана пісня: де командування, де артилерія? Скільки техніки? Я йому пояснюю, що мені нічого не відомо, я простий солдат.
Але він мені не повірив. І цю викрутку засадив просто у відірвану ногу. Найбільш дивно, що я і в цей момент не втратив свідомість. Мені було так боляче, просто неймовірно. А той давай бити мене пістолетом по голові – розказуй йому все. І в цей момент заводять іще інших наших полонених хлопців. І серед них виявляється хлопчина з моєї роти, мій знайомий, Руслан. Їх шикують у коридорі – може, за метри 3-4 від мене. Я підіймаю голову і бачу Руслана. Він мені: Льоха, ти живий! І цей майор: ти його знаєш? Руслан: та звісно, знаю, це солдат, хлопець із мого підрозділу, із моєї роти. Олексієм звати.
МГБшник: то це не найманець закордонний? Та який найманець, подивись на нього! Я ж йому і сам кажу: ти чуєш взагалі, як я розмовляю? Покажи мені хоч одного іноземця, який на суржику говорить.
Тут він перестає колупатися в моїй нозі, і вже з’являється якийсь фельдшер. Присів, глянув на мене, подивився на ногу, каже цьому майору: давай зав’язуй, бо у нього батарейка закінчується. І мене закидують на лікарняну каталку. І отут я втрачаю свідомість. Прокидаюся на операційному столі, наді мною здоровезна лампа. А в цей момент хірург пиляє мою ногу. Кажу, що ж ти робиш? Нащо ти мені коліно відрізаєш? А він мені: щоб ти не повернувся в стрій. І я знову втрачаю свідомість”.
До тями Олексій прийшов у палаті – прив’язаний за руки й ногу. Але живий – і це неймовірно. Він зізнається: усвідомлення цього факту дивовижно потішило його в той момент.
Олексій Капелюшний
Потім були “візитери” з пропагандистськими лозунгами. І навіть мер Горлівки з камерами.
“Мені поклали шматочок хліба на груди (типу, бачте, ми дбаємо про нього – цирк та й годі!), – сміється Олексій. – Щось там пояснювали про світлі перспективи разом із рашкою, познімали мене і поїхали. Але я побачив плюси в тому, що вони приїжджали. Значить, це відео десь з’явиться в інтернеті. Можливо, так мої рідні дізнаються, що я живий.
А потім прийшла одна медсестра. Якось вона близько нахилилася до мене і тихо запитала українською, чи пам’ятаю я хоч чийсь номер телефону? Спершу я насторожився. Але вона приходила знову, і я продиктував номер свої сестри. Вона сфотографувала мене і відправила їй фото. А далі вже й командування дізналося, що я в полоні. І почався процес мого повернення додому, хоча я про це ще не знав”.
Далі чекав на Олексія новий етап до чергової лікарні – найближчої до фронту. Сюди цілодобово звозили “трьохсотих” росіян: “Я чув, як пікає ця штука, що фіксує пульс. А коли він зупиняється, то прямо приємно стає – о, мінус один.”
Відтак ще одна лікарня у Донецьк – тут вже лежали ті росіяни, яким пощастило вижити. Сюди ж почали звозити й полонених українців.
“З їжею було дуже погано, нас зовсім не годували, – веде далі Олексій. – Якось я собі на ніч зекономив шматок хліба, який мені принесли вдень, і трохи водички. І тут серед ночі завозять хлопчину. На руці в нього було татуювання – Чеширський кіт, я запам’ятав. Хлопець із Маріуполя, “азовець”. Його пораненого, зі зламаним хребтом, намагалися евакуювати наші хлопці на “вертушках”. Це були максимально ризиковані операції.
І ось його та інших поранених вантажать у вертоліт, і їхній борт збивають над морем. “Вертушка” падає в море, весь екіпаж гине, всі поранені – також. Але він, зі зламаним хребтом, виживає, якось випливає, але на березі його забирають росіяни в полон. От він мені цю всю історію розказує, і я розумію, що це ж його прямо з Маріуполя тарабанили, а ми зараз десь в Донецьку – задовгий шлях. Говорю, друже, коли ти крайній раз хоч що-небудь їв? Ні, каже, нічого не давали. Віддаю я йому цей шматок хліба, воду, він хоч щось перекусив і заснув.
А потім його відвозять кудись, як мені здається, безслідно. Але я дізнаюся, що він живий! Бо через чотири місяці, під час обміну, я проходив на милицях повз швидку, уже в Запоріжжі, і побачив хлопця, що лежить на ношах. І я впізнав це татуювання, кота на всю руку. Ми були обидва такі раді цій зустрічі. І я сподіваюся, що цей хлопчина зараз ходить”.
Попри “старання” ворожих лікарів, Олексій повернувся у військо
Олексій вже не пригадує, як довго перебував у донецькій лікарні: таких, як він, полонених українців з важкими ампутаціями, було близько 30. Їх постійно били, катували, намагалися морально зламати.
“Часом мій язик мене підводив, – посміхається Олексій. – Якось кажу цим “МГБешникам”: взагалі-то за Женевською конвенцією маю право додому подзвонити і сказати, що живий. І мені: то ти додому подзвонити захотів? Зараз подзвониш! І заводять мене у кімнату в підвалі, а там лише стіл металевий, стілець металевий і військовий телефон – “тапік”. Виявляється, коли його крутиш, він видає 80 вольтів. Я цього ж не знав, я не зв’язківець. Посадили мене на цей стільчик, хлюпнули відро води в обличчя, накинули два дроти на вуха. Та і як давай “дзвонить додому”! Нарешті зупинилися, питають: ну, що, додзвонився? Та щось ніхто слухавку не бере – кажу їм. Мене потім просто побили і відвезли назад. Що це було, навіщо?
А через декілька днів приїжджає якийсь чеченський тип модний, з ним автоматник-охоронець, ще один з камерою. І давай мені заливати про те, як вони нас звільняти прийшли, бо “ви фашисти, нацисти”. І все це з характерним акцентом – “дон-дон”. Я нічого кращого не додумався, ніж запитати: а хто такий Джохар Дудаєв? Матір Божа, як мене били після цього! Вимкнули камеру – не вийшло інтерв’ю. Мені справді було цікаво, як вони до Дудаєва ставляться. Виявляється, недобре”.
Ще за пару тижнів Олексій опинився в Оленівці. У кожній тюрмі, в кожному СІЗО є “прийомка”, як вони це називають, – пережив її і Раптор із побратимами:
“Це виглядає так: вздовж коридору стає купа цих відморозків – у кого труба в руках, у кого битка, у кого ланцюг. Ти цим коридором маєш пробігти в барак. Якщо ти добіг – значить, вижив.
Якщо тебе забили десь посеред цього коридору, просто тіло вбік відтягнуть – і наступний біжить.
Я ж не сильний бігун. Але якось дострибав до кінця коридору, хоч і падав, били мене. Забігли ми в цей барак, на підлозі кахель – на ньому ми й спали. А це березень – холодно, страшне. Через декілька днів я “вигавкав” піддони дерев’яні замість ліжок.
Потім почали привозити наших хлопців із Маріуполя, із 36-ї бригади, поранених, і теж до нас в цей барак. Я його між нами називав “Склад поламаних іграшок”.
В Оленівці я роздобув собі милиці. Якось привезли хлопчину – по ньому було одразу видно, що вони йому не потрібні. Напевно, він розраховував, що якщо вдасть із себе пораненого, що ходить на милицях, то його менше битимуть. Але не вгадав хлопчина – били всіх однаково. І я зробив йому пропозицію, від якої він не зміг відмовитись – мені милиці більш потрібні. А ще й зверху йому дав три шматочки хліба. Бо хліб – це була справжня валюта. На милицях я вже так гасав – це ж вже мобільність!
Колонія №120 в Оленівці
Потім стали завозити “азовців” з Маріуполя. Ох, їх і били, просто неймовірно. Ми чули, хоч і жили в сусідніх бараках, це гупання цілодобово. КамАЗи, КамАЗи заїжджають, заїжджають. Їх просто забивали.
Через деякий час нас, “склад поламаних іграшок”, знову вантажать в автобуси. Я думаю, може, нарешті, додому? Ні – їдемо в Луганське СІЗО. І знову “прийомка”, матраци, що аж ворушаться від клопів. Далі – знову етап – Суходільськ, 36-та колонія суворого режиму. Це вже “повноцінна” тюрма. Нас туди привезли, по-моєму, 400 чоловік”.
У колонії Олексій перебував аж до самого обміну – усе ті ж самі допити, знущання, катування. Тут вже хлопців навідував Слідчий комітет РФ – цим нічого не треба було розповідати, вони все знали й так – хто де служив, у якому році:
“Заводять мене на допит, сидить майор. Аж тут хтось майору телефонує. Я чую, як йому кажуть: “занєсі флешку”. Він витягує її з ноута і кудись йде. А переді мною купа макулатури на столі. І один зі стосів – там прізвища всіх, кого завезли в цю тюрму. Імена, імена. Я роззирнувся на всі боки – камер немає. За ту пачечку паперів – і бах, в штанину. Він повернувся, позапитував про родичів, як маму звати, як свата-брата, чи хтось воює. І все, допит завершено. У бараці я вже матрац розшив, сховав папери.
А одного сонячного дня заходить заступник начальника тюрми, дістає список, зачитує. Усіх нас – у КамАЗ. Їдемо в Луганськ, у те ж саме СІЗО, в якому я вже був. Наче має бути обмін. Але в цей день щось пішло не так, і нас назад повернули в тюрму. Звісно, ми всі засмутилися. А вже за тиждень-другий, знову той самий заступник начальника зі списком – це добрий знак.
За цей час я вже “намутив” собі піксельні штани і кітель – все заховав під матрацом. Я ж знав, що рано чи пізно поїду додому! Ось нарешті зачитують і моє прізвище: вперед, Капелюшний, в КамАЗ. Я такий: секундочку! Бігом у барак, швиденько штани і кітель надягнув! Макулатурку, яку спер у в кабінеті, – в штанину. Вискакую з барака на своїх трьох ногах. А заступник начальника: нічого собі, Капелюшний! Це шо такоє? Це, кажу, парадка! Я додому їду! Там сміялися всі хлопці!
І таки ми сідаємо в КамАЗ. І їдемо через Луганськ, Донецьк, Волноваху. І десь на Оріхівському шосе нас міняють. Починають вигружати – кого на каталці, хто як я, на милицях, всі переломані. Був навіть хлопець, якому куля зайшла нижче потилиці в шию, але за рахунок того, що він в цей момент закричав, вона через рот вилетіла, лише вибила зуба – нічого не пошкодила більше. А сам він живий лишився. Ми його з соломини годували, бо інакше він їсти не міг.
Оце нас отаких вигружають, а назустріч йдуть підстрижені, поголені, помиті і з пакетиками. І ми проходимо повз них. І я запитую: а це хто такі? А мені: це ж росіяни. Ми вас міняємо на них. Я кажу, нічого собі! А що в пакетиках? А їм ще з собою, виявляється, “тормозочки” дають, щоб вони поїли, бідосі, в дорозі. Ви уявляєте? Я максимум піз***н протягом всього маршруту отримував. А їм – перекус із собою.
Мене це тоді зачепило. Але потім адекватний СБУшник пояснив, що ми – нормальна цивілізована країна, де працюють конвенції. Ми – не вони.
Перше, що я роблю, це набираю сестру. Кажу: я в Запоріжжі, я вже вдома! Далі була реампутація, реабілітація та протезування. І от я одягнув першу свою ногу. Став на свій протез і зрозумів, що не все так погано. Бігати я не можу, хоча дуже хочеться, але можу ходити і стояти. Значить, я ще можу бути корисним в своїй державі!”
Олексій Капелюшний “Раптор”
На ВЛК Олексію подякували і хотіли визнати непридатним до служби з виключенням з військового обліку. Все, кажуть, ти наслужився, давай додому: “Та яке, ви що? – відповідаю. – Давайте швидше завершуйте з документами. І я поїхав – мої якраз в Харківській області, мені до своїх треба. Я буду далі служити, в мене дружина тим паче служить. Я що, буду і вдома з армії сидіти й чекати? Ви чуєте, як це звучить взагалі?
Так я приїхав до своїх командирів. Кажу, давайте будемо щось думати. Командири пішли назустріч. Запропонували займатися розслідуваннями по списанню втраченого майна. Я не знав, як це все відбувається, я від штабних справ був далекий. Але ж всьому можна навчитися”.
Саме з такою метою і був заснований інформаційний та рекрутинговий проєкт Десантно-штурмових військ ЗСУ “Проте_з ДШВ. Будь серед своїх”, створений для військовослужбовців, які отримали тяжкі поранення чи пройшли протезування, але хочуть продовжити службу. Олексій – один з амбасадорів цього проєкту:
“Ми хочемо показати хлопцям з ампутацією, з інвалідністю після поранень, що нічого не втрачено, все можливо. Якщо у вас є бажання служити, то це реально. У мене ж виходить!”
Герої проєкту “Проте_з ДШВ. Будь серед своїх”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
