автор: Наталія Терамае
фото з особистого архіву героя матеріалу та з відкритих джерел
У травні 2021-го “Новинарня” писала про Кирила Потраса – це було повідомлення від 36-ї бригади морської піхоти про те, що їхній побратим на протезі подолав психологічну смугу перешкод на право носити берет кольору морської хвилі. Під стягами з гаслом “Вірні завжди” йшли змучені, у багнюці, але щасливі морпіхи.
Кирило Потрас лишився вірний присязі: кілька років служив у 36-й, а з осені 2025 – перевівся у 1-й окремий штурмовий полк ім. Дмитра Коцюбайла. Він не церемониться з висловлюваннями і не заперечує, що війна перефарбувала життя в чорно-біле.
“Я не хочу нікому нічого доказувати. Не хочу бути мотиватором, я просто хочу, щоб мене сприймали як людину”, – каже воїн, який кохається в електронній музиці і любить, коли під його треки танцюють. Та й сам він чотири роки був зіркою дніпровського шоу-балету: ті часи згадує з усмішкою і ностальгією, бо особливо дорогими тепер є спогади про гастролі в Криму.
Дивіться також інтерв’ю у відеоформаті на нашому YouTube-каналі:
Сержантові Кирилу Потрасу (друг “Нога”) 42 роки. Нині він – старший бойовий медик самохідної батареї артилерійського дивізіону 1-го ОШП імені Дмитра Коцюбайла. Його шлях на війну почався у 2020 році, коли чоловік отримав пропозицію піти в морську піхоту.
“Ніфіга собі, морська піхота, ти що! – згадує Кирило. – 36-та бригада зразка 2020-го – прям топ, еліта”.
Така пропозиція і лестила, і закривала давно назрілу внутрішню потребу (“Совість гризла, що мої друзі пішли в АТО, а я – ні”), тому він погодився. Підписав контракт, побув на полігоні тиждень-два – і поїхав під Маріуполь. Каже, що навіть не встиг пройти навчання, бо невдовзі підірвався.
У 2020 році Кирило Потрас доєднався до 36-ї бригади морпіхів. Фото: з особистого архіву Кирила Потраса
“Ми були на позиціях, поблизу селища Водяне. Десь у 2019-му то була під*рська позиція, називалася “Дєрзкая”. Але завдяки сумісній роботі 79-ї бригади, 36-та вибила звідти наших ворогів і зайняла те місце. Дистанція до противника була до 300 м, у деяких місцях – до 50 м. Тобто постійна стрілянина, РПГ, міномет. Це в той час, коли казали, що війни не було”.
Кирило підірвався на протипіхотній міні. Його оперативно евакуювали в Маріуполь, а потім вертольотом – до Харкова, де він уже прийшов до тями і побачив, що ноги немає.
“Але я був дуже-дуже вмотивований, не хотів пересуватися на кріслі колісному.
І за кілька місяців, уже в жовтні, робив перші кроки на навчальному протезі. Тобто у Київському госпіталі зашили мене непогано. Період загоєння пройшов без ускладнень”.
На той час держава уже забезпечувала протезування військових, і Кирило протезувався у Центрі “Без обмежень”. Тепер – у Superhumans.
“Це дороге задоволення, в принципі. Цей протез, що на мені зараз, коштує десь 10-12 тисяч доларів. Міняти треба раз на 3,5 роки”. Окреме питання – догляд і гігієна. У цивільних умовах, звісно, доглядати за протезом та куксою легше, аніж у військових. Кирило згадує жарт про універсальність вологих серветок в армії й каже, що у його випадку за відсутності нормального доступу до санвузла він саме на них і розраховує.
Десь за пів року після того, як морпіх став на протез, він вирішив набрати командира – Віктора Сікозу. Розмова мала бути нелегкою.
“Я подзвонив командиру і кажу: “Так і так, ні про що не жалкую, мабуть, буду списуватися “на гражданку”. А він мені відповів: “17 травня прибути в розпорядження для проходження психологічної смуги перешкод”.
Ну, я і приїхав”.
Кирило Потрас здає на берет морпіха. Фото: пресслужба 36-ї бригади
У травні 2021 року Кирило Потрас узяв участь у подоланні психологічної смуги перешкод. Це був виклик собі: хвилювався через травму, чи зможе йти на рівні з іншими, а ще – витримати не тільки фізичні, а й психологічні навантаження.
“Чесно кажучи, трошки страшнувато було це все проходити”, – згадує він сьогодні.
Фото: пресслужба 36-ї бригади
І з певним відтінком сатисфакції підсумовує: “Але під час отаких смуг і гартується морпіх. Ти знаєш, що якщо пройдеш, то отримаєш берет заслужено, пишаєшся, що зміг. Я зміг. А для чого психологічний тиск? Ну, війна є війна. Це страшна історія. Ти постійно нервуєш. Мій останній контакт як піхотинця був у 2020 році. Зараз усе страшніше. І такі смуги перешкод – гарна історія, щоб дати собі зрозуміти, що ти у стресовій ситуації будеш робити правильні речі”.
Кирило каже, що коли почалась повномасштабка, він зрадів: “Тому що я знав, що знайду собі місце там, на війні. І знайшов”.
Уже 23 лютого 2022 року Кирило разом із другом Тохою Черепом “бігали по військкомату”. Друг мобілізувався наступного дня (того ж року він загине).
25-го Потрас знову прийшов до військкомату: “Мені покрутили отак от біля скроні пальцем, сказали, що дурачок. І типу взяли в роту охорони в ТЦК, – задумливо згадує Потрас. – Так, я був у ТЦК, аж цілий тиждень. Зрозумів, що це трошки не моя історія – бути охоронцем. Хотілося більшого екшену, бо і злість, і гнів, і бажання зробити смерть ворогам”.
З другом Тохою Черепом. Фото: з особистого архіву Кирила Потраса
Покатавшись, за його визначенням, туди, де “дуже тепло”, волонтером, Кирило зрозумів, що треба повертатися в армію. Так він долучився до медслужби у морській піхоті.
Перш ніж пройтися далі бойовим шляхом морпіха-медика на протезі, питаю у нього про Маріуполь: чи слідкував за своєю бригадою, чи був із кимось на зв’язку.
“Це самий важкий період”, – Потрас закидає голову і починає часто кліпати. За кілька секунд справляється з емоціями і напівжартома погрожує пальцем. Одне лише слово “Маріуполь” стало для нього тригером.
“Наскільки був зв’язок, ми з пацанами коротко зв’язувалися: живий, все ок? Постійно ці качелі емоційні. Бо розмовляєш з однією людиною, а наступного дня вона тобі говорить: пам’ятаєш того-то, його вчора не стало, а того пам’ятаєш, його сьогодні не стало. Ти сидиш і розумієш, що нічого не можеш зробити. Але не переживати – це неприродньо.
Найважче було, мабуть, не знати, який статус після виходу в полон. Є ті, хто повернувся, і я від щастя скакав, як мале щеня… Російський полон – це найстрашніше, що може бути. Це пекло. Дуже багато захисників Маріуполя в полоні. Про них забули. Нам простіше зараз у інфопростір занести якусь дичину від нашого керівництва країни або якийсь зашквар політика, ніж згадати, що люди в полоні, і треба щось робити”.
Потрас вважає, що незаслужено мало уваги приділяється участі 36-ї бригади в обороні Маріуполя:
“Вони билися, як леви. І саме на заводі Ілліча. Ніхто чогось не пам’ятає, за 36-ту, яка всіма засобами ураження кришила під*рів і у них все дуже гарно получалося. А потім була “Азовсталь”…
Читайте також:
Вірний назавжди! Вісім історій від морпіхів 36-ї ОБрМП – про вихід з Криму, оборону Маріуполя, полон і продовження війни
Він не добирає слів: “От у соцмережах, зараз уже рідше, але пишуть: ЗСУ – наші котики, наші янголи. Б*я, серйозно? Уже котрий рік війни – не четвертий, не п’ятий, не шостий, не сьомий. Скільки вже можна розказувати про котів у ЗСУ і тому подібне. Це люди, які “котики ваші”? Вони за тих, хто в тилу сидить, втрачають все абсолютно – свободу вибору, можливість спілкування з родиною, з близькими людьми, вони не бачать, як ростуть їхні діти, це я за себе теж говорю.
Відколи пацани попали в полон, ця вся історія почала мене дико бісити”.
“Я увірвався у війну дуже швидко і так само швидко з неї вистрибнув – повернувся у цивільне суспільство іншою людиною. Я його не розумів, а вони – не розуміли мене. На війні я бачив, що таке чесність, справжня дружба, взаємодопомога. І після цього потрапляю в абсолютно аморфне і сіре суспільство, якому пофіг, по факту. А в мене все чорно-біле”.
Морпіх розказує, що чесно намагався – повернутися до професії, якою я займався до служби:
“Я займався постпродакшеном, працював як VFX artist (художник візуальних ефектів – “Н”): обробка відео, накладання спецефектів у кіно, рекламі, відеокліпах. Але в мене не вийшло, тобто я психологічно не зміг це подолати: став забивати на роботу, і ми, в принципі, зі студією достатньо нормально розійшлись. Хочу зауважити, що зараз ті люди, які й далі там працюють, допомагають мені у якихось моментах. За що їм дякую. Узагалі, багатьом можу подякувати. Людей я не забуваю, дуже вдячний їм за допомогу. І ще я таксував, але теж не вийшло”.
Кирило називає себе “мобіком”, тобто він – мобілізований, до кінця, як то кажуть. Наприкінці весни 2022-го він був знову у 36-й. Але повернутися у стрій було не так уже й легко.
“Раніше були трошки інші правила. Для вмотивованих людей, які втратили кінцівку, було не більше двох-трьох місць в бригаді. Мені знайшлося місце діловода в медичній роті. Потім я доколупав нашого начмеда Володимира Лабузова, і він направив мене в Іспанію на курси, де я отримав сертифікат бойового медика. І після цього став на посаду санітара евака. Я не виїжджав на евакуацію, ми стояли на стабілізаційному пункті”.
Після завершення навчання в Іспанії. Фото: з особистого архіву Кирила Потраса
Потрас перераховує регіони, по яких довелося “покататися”: Донбас, Запоріжжя, Харківська область, Херсон, Сумщина. І Росія.
“З мого досвіду, найважче по роботі було на Сумщині. Коли виходили із Суджі [після операції в Курській області РФ], доводилося приймати 100-150 поранених за добу. Не всі важкі, більшість – з акубаротравмами, з контузіями. Але 150 людей за добу – це багатисько”.
Село Юнаківка на Сумщині. Фото: з особистого архіву Кирила Потраса
Про захід у Суджу згадує так: “У Росії погано, чесно. Наші хлопці з піхоти спілкувалися з місцевими, то всі за Україну. Наші виходили, і ті знову за Росію. Такі там люди.
Ну, які люди? Росіяни – які це люди?”
У перший штурмовий батальйон Потрас перевівся на запрошення друга “Баса”, тепер – його командира.
– Посада старшого бойового медика батареї. Працюю з хлопцями-артилеристами, вирішую їхні питання зі здоров’ям, займаюсь направленнями у лікувальні заклади, навчанням такмеду.
– Що було такого нового, чого довелося навчатися?
– Я вперше почув зблизька, як стріляє гармата. Це, бляха, круто! Це просто вау. Коли бачиш таку бабахку поруч, адреналін піднімається максимально. Артилеристи – це круто. Я бачу, в яких умовах вони працюють – FPV-дрони, всяка ця дрянь, КАБи. Мені здається, що вони виконують одну з найскладніших робіт на війні – і фізично, й емоційно важку. Тому мені імпонує бути поруч з такими людьми і допомагати їм, наскільки я можу.
Найчастіше у нас трапляються контузії, мінно-вибухові травми через дрони: опіки, травматичні ампутації, осколкові ураження. Також ми стараємося скеровувати людей на проходження тестів – гепатит, ВІЛ. Але постійна болячка у всіх в армії – це спина і суглоби. Люди уже багато років перебувають при виконанні своїх обов’язків, і перше, що у них страждає – їхня основа.
Читайте також:
“Операція у трьох стихіях”: 1 ОШП та 475 ОШП розкрили деталі літнього наступу на Гуляйпільському напрямку
– Ви казали, що ваша артбатарея складається з військовослужбовців, які повернулися після самовільного залишення частини. Який їх відсоток?
– Великий. Хлопці ходили в СЗЧ абсолютно з різних причин. Але у нас задача не доколупуватися до них, нас це не цікавить – чого вони пішли в СЗЧ. Ми дивимося на їхню роботу, на ставлення до підрозділу, до свого колективу, до командирів. І вже самі можемо робити висновки, вмотивована людина чи ні. Я бачу багато вмотивованих.
Читайте також:
Спрощена програма повернення із СЗЧ завершилася 20 вересня: як тепер повернутися на службу
Для Потраса мотивація і результат мають велике значення. Тому він не хоче, щоб його у першу чергу сприймали як військовослужбовця на протезі. Мовляв, оцінка і ставлення мають базуватися на його роботі. “Оці котячі очі”, “жалость непонятна” – для нього неприйнятні.
Кирило Потрас: “Я не хочу комусь щось доводити”. Фото: Станіслав Стрілець
“Я розумію прекрасно, як це виглядає збоку – людина без ноги, красавчик, продовжує бути долученим до війська. Вибачте, це був конкретно мій вибір: не для того, щоб комусь щось показати. Я ж по факту сам із собою змагаюся. Коли було проходження смуги перешкод, я собі сказав: чувак, ти можеш. Коли з парашутом стрибнув, хоч у тандемі, я ж сам собі сказав, що можу. Коли продовжую служити, то сам собі кажу, що можу.
Нікому не побажаю того, що пройшов у ті страшні дні, коли втратив ногу. Бо це, бляха, дуже боляче. Але я не хочу бути мотиватором, я просто хочу, щоб мене сприймали як людину. Коли наше суспільство почне сприймати таких, як я, умовно, як нормальних людей – повірте мені, все зміниться”.
У якийсь момент ми переходимо на розмову про психологічну підтримку. Наскільки зараз серед військових є більше сприйняття такого роду допомоги? Кирило розмірковує, базуючись на своєму досвіді. Очевидно, це був трудомісткий шлях.
“Тоді я всім казав, що допомога мені не потрібна, а насправді всім своїм видом показував, який я от красавчик, без ноги. Навіть зараз не кожен хоче отримати психологічну допомогу, як би його не паяло. У мене получилось. Так, це було складно, це було вимушено, бо я багато чого зіпсував. Але дуже важко знайти свою людину для військового. Військовий не довіряє цивільному, він заздалегідь знає, що його не зрозуміють. У мене з третьої або четвертої спроби вийшло. Мені сказали, що той психолог працює з ампутантами, з військовими і він шарить. Я погодився і, в принципі, вважаю, що у нас вийшло”.
За словами Кирила, великою підтримкою для нього була дружина, яка у перші години після того, як дізналася, що він підірвався, шукала його і потім була поряд: “Півтора місяця вона від мене не відходила. І це, мабуть, тоді поставило мене на ноги”.
А ще – побратими, які не забули про нього у госпіталі: “Побратими – це ох, як важливо”.
Ми плавно переходимо до теми ветеранської підтримки. Кирило належить до Ветеранської служби 1 ОШП. Для нього – це одна з основних тем і напрямків роботи.
Кирило Потрас взяв участь в артпроєкті 1 ОШП “Тіло пам’ятає” від БФ “Допомогатор”. Фото: Станіслав Стрілець
“Це те, про що ми говорили: людина, яка виходить з війська, потрапляє в емоційний дисонанс, вона не розуміє, де вона, як вона. І тому, на жаль, багато випадків переживання проблем і травм за рахунок алкоголю, наркотиків і всього іншого. Є багато випадків суїциду серед ветеранів. І задача Ветеранської служби – мінімізувати такі випадки й допомогти нашим ветеранам”.
Ідеться про психологічну допомогу, медичну, різні активності, працевлаштування. Серед партнерів – проєкт Про Жити, який допомагає людям, що зазнали втрат на цій війні, реабілітаційний центр Superhumans.
Читайте також:
“Вдихнув кулю, відновився, служить”: 1 ОШП імені Дмитра Коцюбайла презентував ветеранський проєкт
Ветеранський хаб 1 ОШП розташований у Дніпрі, і саме там Кирило найчастіше буває: “Зараз ми намагаємося всю цю історію максимально розширити в межах Дніпра і області, тому що Дніпропетровська область – це уже такий собі військовий хаб, тобто це прифронтове місто”.
Дніпро – рідне місто Потраса. Про яке він говорить зі зрозумілою теплотою. Життя в якому порушує “наш кончений сусід”: “Я не хочу їх називати іншим словом, аніж росіяни.
Тому що наші діти мають пам’ятати, що на них напали не під*ри, не кацапи, не орки, а саме росіяни.
Я хочу, щоб це слово стало “наріцатєльним”, як саме погане, що може бути, – росіяни”.
Особливо гірко чути про життя дітей у місті, де постійно дзижчать дрони і вибухають бомби, – воно зосереджене в укриттях у садочках, а школярі позбавлені можливості очного навчання та шкільної соціалізації.
Водночас військовий вважає, що дніпряни надто легковажно ставляться до тривог:
“От я проїжджаю мимо торговельних центрів і дивуюсь людям, які стоять в черзі на вхід, чекаючи, коли тривога закінчиться. Незважаючи на ту інформацію, що доходить до них через екран їхнього телефона про, вибачте, розірвані тіла біля якогось ТЦ. Люди грають у самогубство”.
На поясі у Потраса висить сумка. “Ви завжди з аптечкою?” – питаю. Він ствердно поплескує по ній і уточнює, що це не зовсім аптечка, але засоби для зупинки масованої кровотечі – турнікети, гемостатики – він тримає при собі. І, звісно, рукавички, які захищають від заражень.
Пропоную Кирилові поговорити про те, “чим живе душа”. Чула, що він займається музикою, виступає як діджей. Мій візаві посміхаючись, згадує, як ще в юності навчився грати на гітарі, щоби знайомитися з дівчатами, і переходить до головного:
“Наприкінці 1990-х я, будучи малечею, дуже запав на звучання електронної музики. Компакт-диск Ibiza Hits, перші касети Prodigy. У мене башню зривало! Я став пробувати себе як діджей – просто внаглу підходив кнопки поклацати. Так і навчився, клацаю кнопки уже більш ніж 20 з гаком років. Діджеїнг – це спосіб презентувати свої музичні смаки і бачення електронної музики, це інструмент. А саме захоплення електронною музикою – це вже ширша історія”.
Альбом PTRS від potras23 можна прослухати на багатьох музичних платформах
Кирило згадує про період у 2024 році, коли в черговий раз потрапив у госпіталь і мав час написати музичний альбом. Поширенням займався дніпровський музичний лейбл Dnipropop. “Усім сподобалося”, – підсумував Потрас.
Мені також сподобалося – альбом PTRS від potras23 я згодом прослухала, після чого треки Introrchestra, Big Sun, Kotyku лишилися у плейлисті.
“Я люблю грати, люблю, коли багато людей танцює. Це кайф”, – Кирило згадує про виступи, на які зараз не зовсім є часу. Бо стоять “трішки інші задачі”.
Читайте також:
“Совок”, радянські підходи та бюрократія в управлінні: ветерани, що продовжують служити, назвали ключові проблеми у війську
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
