автор: Максим Омельченко
Приятель українських гетьманів, поет і книговидавець – владика Лазар Баранович у XVII столітті перетворив Чернігів на інтелектуальний центр Лівобережної України. Чи заслужив він клеймо “проросійського” ієрарха?
Останніми роками спостерігаємо нове переосмислення доби Гетьманщини – часу відродження Української Державності у XVII–XVIIІ століттях у формі козацької шляхетської республіки, частиною якого було масштабне та самобутнє культурно-мистецьке явище – українське, або козацьке бароко. Однією з найяскравіших постатей, які творили цю добу, був архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Лазар Баранович – засновник книгодрукування на Лівобережній Україні, фундатор церков, плідний літератор, богослов і впливовий політичний діяч – близький приятель кількох українських гетьманів. Фігура добре відома любителям історії і при цьому – маловивчена, без жодного комплексного наукового дослідження, яке б розкривало її у всій багатогранності.
Учасники наукової конференції “Лазар Баранович і його доба”. 2 жовтня 2026 року
На початку жовтня 2026 року у стінах Троїцького собору в Чернігові відбулась 2-га міжнародна наукова конференція «Лазар Баранович і його доба», організована Національним заповідником «Чернігів стародавній». Мета – популяризувати постать архієпископа та об’єднати дослідників, що займаються її вивченням. Серед учасників були чернігівські, київські та львівські вчені – історики, філологи та філософи, а також науковці з-за кордону: професорка кафедри україністики Варшавського університету Валентина Соболь, професорка університету в Білостоці (Польща) Тереза Хинчевська-Геннель, доктор філології Дебреценського університету (Угорщина) Шандор Фьольдварі, кандидатка філології університету Віадріна у Франкфурті-на-Одері (Німеччина) Олеся Лазаренко.
Генеральна директорка Національного заповідника «Чернігів стародавній» Наталія Реброва – ініціаторка конференції, присвяченої Лазарю Барановичу
До проведення заходу долучилися Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Тараса Шевченка, Чернігівська обласна організація Національної спілки краєзнавців, Чернігівська єпархія Православної церкви України.
Місце проведення було обране не випадково – Свято-Троїцький собор Чернігова був закладений Лазарем Барановичем, а головним меценатом будівництва виступив гетьман України Іван Мазепа. Попри це, до 2024 року святиня перебувала під контролем Московського патріархату.
Свято-Троїцький собор — головний собор Троїцького монастиря в Чернігові
Читайте також:
Український “гартленд”: усвідомлення Гетьманщини, про яку ми досі нічого не знаємо
Біографія Лазаря Барановича містить чимало лакун. Дата народження архієпископа невідома (найпоширеніші припущення – 1616 або 1620 роки). Щодо його походження існують різні версії, проте найімовірніше церковний діяч (в миру – Лука Баранович) був представником відомого овруцького шляхетського роду. Отримав добру освіту, закінчивши Києво-Могилянський колегіум, Віленську академію та Каліський єзуїтський колегіум. Після прийняття чернечого постригу з 1640-х років викладав у Києво-Могилянській колегії, а 1650-го став її ректором та ігуменом Братського монастиря – у розпал «козацької революції» під проводом Богдана Хмельницького.
Серед учнів Барановича у той період був майбутній гетьман Іван Мазепа.
Одночасно завідував Єлецьким монастирем у Чернігові.
1657 року рукопокладений на єпископа Чернігівського, проте своєю резиденцією обрав Спасо-Преображенський монастир у Новгороді-Сіверському (у Чернігові на той час залишався недужий єпископ Зосима). Звідси владика Лазар керуватиме єпархією 15 років, відбудувавши та розширивши обитель. У 1659–1661 роках єпископ також обіймав посаду місцеблюстителя Київської митрополії – фактично виконувача обов’язків голови Української Церкви. Вдруге на цьому посту Баранович буде у 1669–1676 роках – вже у сані архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського.
Лазар Баранович на гравюрі Олександра Тарасевича, XVII століття
Проте найбільша спадщина, яку залишив по собі владика Лазар – це перша постійно діюча друкарня на Лівобережній Україні, заснована ним у 1674 році в Новгороді-Сіверському. Після пожежі у 1679-му – перенесена до Чернігова, де діяла на території Троїцько-Іллінського монастиря.
Навколо цієї типографії сформувався потужний інтелектуальний осередок, названий згодом «Чернігівськими Атенами», до якого входили найвидатніші українські письменники (Іоаникій Галятовський, Дмитро Туптало, Іван Величковський) та художники-гравери (Олександр Тарасевич, Інокентій Щирський) того часу.
Сам Баранович був лідером цього осередку не лише формально, активно публікуючи збірки власних творів – проповідей, полемічних трактатів і поезій. Зокрема, 1671 року вийшла друком (ще у Києво-Печерській Лаврі) «Лютня Аполлонова» – збірка із близько тисячі поезій авторства владики Лазаря, які, хоч і були написані польською мовою, мали значний вплив на формування українського літературного бароко.
Архієпископ не лише віршував, а й створював музику для кантів і духовних пісень. Ще у Новгороді-Сіверському заснував хорову капелу, що була однією з найкращих у Гетьманщині.
Іллінська Богородиця. Гравюрне зображення з книги Д. Туптала “Руно орошеноє”, надрукованої у Чернігівській друкарні
Дбав і про освіту: заснував Чернігівську слов’яно-латинську школу, що вже після його смерті була реорганізована у Чернігівський колегіум.
Цікаву доповідь про викладання філософії у цьому навчальному закладі на конференції представив доктор філософії (PhD), науковий співробітник Інституту філософії НАН України Микола Федяй.
Усі ці зусилля були частиною одного великого проєкту Лазаря Барановича: перетворення Чернігова – старої княжої столиці – на один із найбільших культурних, освітніх і духовних центрів Гетьманщини.
Помер архієпископ 1693 року та був похований у відновленому ним Чернігівському Борисоглібському соборі.
Читайте також:
Українська ППО у вересні знищила 4700 російських дронів і ракет під час масованих атак
Внесок Лазаря Барановича у культурний та духовний розвиток Гетьманщини неможливо заперечити. Все складніше з політичними поглядами архієпископа. Баранович був палким прихильником ідеї християнського альянсу проти мусульманської загрози з боку Османської імперії. У цьому альянсі бачив Україну та Московію на одному боці, і загалом більшу частину своєї кар’єри виступав за збереження політичного союзу з царем, що сьогодні, зі зрозумілих причин, робить його постать контраверсійною, якщо не одіозною.
«На жаль, ще й досі в науковому світі і в моментах популяризації розмов про Лазаря Барановича превалює стереотипна думка про те, що він був проросійським ієрархом, – констатує учасниця конференції – доктор філософських наук, професор, засновниця й керівниця інноваційної освітньої платформи «УКультура» Лариса Довга. – Очевидно, в контексті сьогоднішніх подій сама думка про те, що якийсь ієрарх української церкви XVII століття був “проросійським”, одразу ставить на ньому клеймо “не наш” і клеймо людини, яка не заслуговує на те, щоб її працю, її спадщину досліджувати.
Проте цей стереотип має дуже конкретні витоки – він сформований у минулому, значною мірою в російській історіографії кінця ХІХ – початку ХХ століття. І наприкінці радянського періоду, коли говорити про якесь українське XVII століття можна було лише в контексті проросійськості й приймання російської ідеології на українських теренах».
Насправді політичні вподобання владики змінювались. Так, на початку 1668 року він підтримав гетьмана Івана Брюховецького, який розпочав війну проти Московії – через підписання останньою сепаратного Андрусівського миру з Річчю Посполитою про поділ України по Дніпру.
Читайте також:
“Православна” навала: як московити пограбували Спаський монастир у Новгороді-Сіверському
У лютому козаки обложили московський гарнізон у цитаделі Новгорода-Сіверського. Баранович був тим, хто передав московитам гетьманський ультиматум: добровільно скласти зброю та покинути місто. Вже у липні 1668-го московське військо на чолі з князем Костянтином Щербатовим здійснило рейд із Трубчевська на Новгород-Сіверський з метою захоплення архієпископа у полон. Загарбники ввірвалися до Спаського монастиря, але владики там не застали. Отож, вдовольнилися тим, що пограбували святу обитель і розорили архієпископський маєток.
Спасо-Преображенський монастир у місті Новгород-Сіверський, Чернігівська область
Натомість у жовтні 1668 року саме Лазар Баранович переконав наказного гетьмана Дем’яна Ігнатовича піти на сепаратні перемови з московським воєводою Ромодановським. 17 грудня архієпископ організував раду в Новгороді-Сіверському, яка затвердила Ігнатовича «сіверським гетьманом», а наступного року той підписав Глухівські статті, які повертали Гетьманщину під протекцію московського царя, проте – без вимоги підпорядкування Київської митрополії московському патріарху.
У цьому питанні Баранович був непоступливий.
У 1685 році, коли Московія все-таки анексувала Українську церкву, архієпископ Чернігівський не забажав бути обраним митрополитом Київським під верховенством Москви, хоч і був найбільш авторитетним українським архієреєм.
«Значно більше про політичні вподобання владики Лазаря говорить те, що він був одним з авторів чолобитної до московського царя про те, що не можна переводити Київську митрополію під Московський патріархат, тому що це не канонічно і взагалі гріховно, бо отримали ж хрещення від Константинопольського патріарха, і зміна матірної церкви означає великий гріх у церковному житті й порушення всіх канонів, – зауважує професорка Лариса Довга.
– Ми не дивимося на Барановича в цілісності, зазвичай маємо якісь уривки: хтось проаналізував якийсь текст, якийсь документ – в одному тексті він виходить пропольським, в іншому тексті промосковським, але насправді він дбав про Київську митрополію і збереження своєї пастви та своєї Церкви. У дуже різних ситуаціях він намагався вибудувати якісь дуже складні політичні стосунки й вижити, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі».
Справу Лазаря Барановича продовжив його учень Феодосій Углицький, який також став його наступником на архієпископській кафедрі у Чернігові. Він продовжив розбудову церковного та освітнього життя регіону, сприяв подальшому розвитку Чернігівської слов’яно-латинської школи й підтримував діяльність місцевої друкарні.
Рівно 130 років тому Феодосія Углицького канонізували як святителя Феодосія Чернігівського – небесного покровителя міста Чернігів. Нині його нетлінні мощі спочивають у Троїцькому соборі, де відбулася конференція, присвячена його попереднику.
Архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Феодосій Углицький. Учень Лазаря Барановича, канонізований у 1896 році
Отже, спадщина Лазаря Барановича – це не лише його власні богословські та літературні праці, а й культурне середовище, яке він створив та яке продовжило розвиватися після його смерті. Саме тому, на думку учасників конференції, постать Феодосія Углицького також потребує переосмислення із застосуванням новітніх наукових підходів.
«Лазар Баранович – дуже складна, цікава й багатогранна людина, яка в дуже складних умовах – постійної війни, протистояння – вміла так мудро провести свій “човен”, щоб він не просто уцілів, а виріс до великого залишеного інтелектуального спадку. Та інтелектуального спадку своїх учнів, які продовжували його справу», – підсумовує Лариса Довга.
Читайте також:
Північний форпост Гетьманщини: як стародубські козаки у Почепі зупинили наступ московитів на Київ
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
