автор: Марина Ткачук
фото і відео “Новинарні“, надані героєм матеріалу та з відкритих джерел
Олесь Мосенко “Барс” з 18 років на війні. Активіст Революції Гідності, представник черкаських “ультрас”, доброволець “Азову” та офіцер Третьої окремої штурмової бригади, командир роти – він пройшов бойовий шлях від початку російсько-української війни у 2014 році до повномасштабного вторгнення.
У 2023 році під Андріївкою, поблизу Бахмуту, Олесь зазнав важкого поранення і внаслідок підриву на міні втратив ногу. Але після тривалої реабілітації повернувся до виконання службових обов’язків і продовжує військову службу.
Зараз Олесь Мосенко обіймає посаду заступника керівника Всеукраїнського об’єднання “Ветеранський корпус”, де працює над розвитком ветеранської політики, системи підтримки ветеранів і їхніх спільнот у громадах. “Барс” переконаний: ветерани – це не лише люди, які потребують підтримки, а й потужний потенціал розвитку України, моральний компас для суспільства.
У розмові з “Новинарнею” Барс розповідає про війну з 2014 року, перші бої “Азову”, своє поранення, бойову родину (“Дивлюсь – а моє дитя теж без ноги лежить…”) та про те, як Україні вже зараз потрібно готуватися до повернення з фронту сотень тисяч ветеранів.
Дивіться інтерв’ю у відеоформаті на YouTube-каналі “Новинарня“:
Навесні 2015-го Олесь повертався з Донбасу додому, на Черкащину, у свою першу відпустку.
“Цей потяг “Маріуполь-Київ”, яким я їхав, ми назвали “дембельским”, – пригадує “Барс”, котрий тоді, ще 19-річний, служив в “Азові”. – Демобілізація саме почалася, і більшість військових прямували цим поїздом до столиці.
Те, що творилося тоді у вагоні, – це був жах: “вояки” – всуціль набухані, цивільні – залякані. А потім ти приїжджаєш додому. І там запитання довкола: “а нащо ти туди пішов?”, “тобі що, у “войнушки” погратися захотілося?”
Пригадую, я навіть військову форму одягати соромився.
Тоді “атошників” вважали маргіналами і алкашами. Це був справжній удар для мене. Уявіть: на Донбасі війна, саме в цей час мій друг загинув – такі класні люди життя віддають! А тут мені кажуть, що я воюю “за політиків”. Було важко переосмислити це все.
Олесь на війні часів “АТО”
Але потім я “поговорив” із собою: ну от, реально, давай подумай, поясни собі, для чого це все тобі особисто, чому ти це робиш? Як ти бачиш себе через 10 років? Дай відповідь – щоб ти вже потім не сподівався на інших, щоб сумнівів внутрішніх не лишалося. І щоб вже тобі було байдуже, що кажуть інші.
Усе це я пережив у своїй першій відпустці, повернувся на війну і вже не мав марних сподівань на “вдячне” суспільство. Я знав, для чого я це роблю.
Через цей внутрішній конфлікт проходять усі військові, без виключення. Тепер – черга учасників повномасштабної війни”.
Читайте також:
“Тут усі такі притрушені, як ми з тобою”. У прокат виходить українська стрічка про ПТСР, що єднає військових і цивільних
Те, що вона, велика війна, буде, Олесь не сумнівався ще з дитинства:
“Я змалку в походи часто ходив – у Карпати, Крим, Кавказ. І от в Криму я завжди уявляв, як ми з росіянами воюємо в горах – їх там було дуже багато, я з ними постійно стикався. Пригадую, мені років вісім – дев’ять. Приїхали з бабусею до родичів. І там вона в церкву мене водила щонеділі. Мені так нудно було, то ж я на вулиці з хлопцями грався. На якесь дерево залізли – я і два брати. А вони ж “рускіє”. Не пригадую вже, в якому контексті, але один каже: вот ви – “укрАінци”, “хахли”. Я навіть не знав, що це слово означає. Але батько говорив, що москалі нас “хохлами” називають. Вочевидь щось образливе. Ну то я ногою з дерева того “родича” – на!” – сміється Олесь і демонструє, як виглядав “на практиці” його перший “бойовий контакт” із росіянами.
Олесь Мосенко “Барс” під час інтерв’ю. Фото: Новинарня
Родом він із Черкас, любив історію, багато читав.
“Холодний Яр, гайдамаки, повстання – це ж все моє, воно в крові в мене. Тому з дитинства я відчував, що буде війна з росіянами – я на цьому виріс”, – пригадує “Барс”.
Активний футбольний фанат (ультрас черкаського ФК “Дніпро”), співав козацькі пісні під час матчів. Тож коли почалася Революція Гідності, сумнівів не було: треба туди “вриватися”. На той час, щоправда, Олесю – лише 17 років. Аби бути на Майдані з футбольними друзями, “Барс” прогулював школу. Прикривала перед директором класна керівниця – досі їй вдячний за це.
Фото з архіву Олеся Мосенка
Далі – анексія Криму, Донбас. І Олесь вже збирається на війну, але його не беруть – хлопцеві ще немає 18 років.
“У лісі під Черкасами закинута база відпочинку – ми там тренувалися. Якихось аферистів понаходили, котрі нам розказували, як треба стріляти правильно”, – посміхається Олесь, згадуючи ті роки.
Олесь Мосенко “Барс”
Попри бажання долучитися до війська, йому таки довелося вступити до університету в Києві – батьки наполягли. Але як тільки дочекався 18-річчя, одразу вирушив до “Азову” добровольцем. Своє бойове хрещення прийняв у Широкиному на Донеччині:
“Тоді здавалося взагалі, що все в нас йшло легко. А зараз ти на це дивишся з висоти свого досвіду і думаєш: ото ми хворі люди були! Все “вивозили” на такому заряді – чиста козаччина!
Пригадую, на пікапах в нас вийшло відбити п’ять чи сім населених пунктів – вирівняли лінію від Маріуполя і ворога відкинули. Хоча проти нас там були танки й артилерія. Сили нерівні.
Олесь Мосенко “Барс”
В АТО тоді вирішувала все ініціативність, авантюризм, неочікуваність. Ну і підготовка, звичайно. Твої індивідуальні скіли вирішували все. Тому ми тренувалися щодня. Були зацікавлені в результаті максимально, мали величезне бажання навчатися і бути найкращими. Тому першими в “Азові” й почали переходити на стандарти НАТО, будувати структуру підрозділів по-іншому.
І саме добровольчі батальйони показали, що без військової освіти реально командувати батальйоном. Якщо в тебе голова на місці, є менеджментські скіли і люди за тобою йдуть, бо ти справедливий і толковий командир”.
Олесь на війні часів “АТО”
Коли Олесь вступив в “Азов”, своїм батькам він нічого про це не сказав. “Легенда” була така: син вчиться, усе в нього гаразд.
“І дзвонить мені якось батько, каже: чуєш, я знаю, що ти збирався йти на війну. То щоб ти не воював, я вже на “учебку” пішов. А ти за мамою приглянь і малими”, – сміється воїн.
Олесь – із багатодітної родини, має старшу сестру та молодших братів-близнюків. Коли “Барс” пішов на війну, хлопцям було по 9 років.
“Так мама залишилася сама з братами. І я зараз розумію, що для них це теж був важкий період: без старшого брата, без батька рости”, – каже Олесь.
Олесь із батьком
З “Азову” він звільнився у 2018 році. Продовжував виховувати молодь із “Центурії”, проводив із побратимами вишколи для цивільних, готуючись до великої війни.
“Думали, що буде партизанщина, хаос, коли почнеться наступ росіян, але виявилося все набагато краще, ніж ми уявляли, – пригадує ветеран. – За перші десь три дні два батальйони сформували: перший – майже повністю із членів “Нацкорпусу”, “Центурії” (хлопчики такі маленькі тоді прийшли!). А за пару тижнів у нас вже полк цілий був”.
Олесь Мосенко “Барс”
Після київської кампанії Олесь вже у складі Третьої окремої штурмової бригади воював на Запоріжжі, Донеччині, керував ротою. Поки у 2023 році не був поранений.
“Я повернувся після відпустки до хлопців. І ми вирушили за тілами наших полеглих бійців, які під час штурму Андріївки не могли евакуювати через обстріли. Так ще було тихо в ту ніч, повня. І видно все добре. Два танки стоять підбиті. Я дивлюся на їхні гармати і думаю: ми ж тут не маємо йти! Отже, наш провідник не туди нас повів…
І в цей момент ступаю на міну. Крутонув сальто – дезорієнтація максимальна: не розумію, де я. Аж потім згадав. До ноги – її немає. Турнікет швиденько давай накладати. І десь години півтори ще стрибав ґрунтовкою на одній нозі, щоб до дороги вийти, бо в хлопців не виходило мене нести на ношах.
У моїй голові все давно було чітко. До цього багато моїх друзів втрачали вже і руки, і ноги. Я дивився на них, як вони живуть, допомагав. І на себе приміряв цю долю. Ага, думаю, все ж як одірве, то краще не руку, а таки ногу. І як нижче коліна – то взагалі не проблема: буде протез, зможу бігати, стрибати – воюватиму далі.
У лікарні після ампутації
Тож накладений турнікет я весь час на своїй нозі контролював – і наклав його саме під коліно. Переживав, що “відключуся”, прокинусь, а мені вже відрізали ногу значно вище. Дорогу до стабпункту знав лише я, знайшов точку на карті – оце сюди нам, кажу. А сам лежу і відчуваю тілом, як ми їдемо: ага, ось поворот проїжджаємо, у Констаху заїхали. Ось тут ямки були – от і вони! Тут направо. А ось і стабпункт – там мені вкололи знеболювальне. І стало легше.
Коли ж в реанімації прийшов до тями після операції, глянув – коліно на місці! У мене такий настрій прекрасний був!”
Найбільше Олесь хвилювався через службу: все було налагоджено в колективі, усе працювало, як годинник – і тут командир “випадає”:
“Почалися бойові без мене, пішли перші загиблі. Мені ну дуже важко було морально. Думав, швидко повернуся до своїх, так само зможу, як і раніше, бігати. Але так не вийшло, як хотілося, – повернувся я вже в штаб займатися логістикою”.
Олесь із братом
Згодом Олесь Мосенко приєднався до Всеукраїнського об’єднання “Ветеранський корпус” як заступник керівника. Цю спільноту створили минулого року для підтримки військовослужбовців та ветеранів усіх підрозділів Сил оборони України, а також членів їхніх сімей, родин загиблих, полонених і безвісти зниклих.
Долучитися до ветеранського руху спонукала Олеся й родинна ситуація: з початком повномасштабної війни на фронт повернувся тато “Барса”.
Бажання долучитися виявили й молодші брати, що вже підросли за ці роки.
“Я їм весь час забороняв. Але поки зі мною зв’язку не було якийсь час, один із братів (їм уже 18 виповнилося!) записався в добровольці й до мене в підрозділ пішов. А за рік після мого поранення брат теж підірвався на міні. Я до нього в Харків приїхав в лікарню, дивлюсь, а моє дитя також без ноги лежить – боляче було.
Олесь із молодшим братом у лікарні після його поранення
Другий брат теж зараз служить. Але я мамі пообіцяв, що він у “боячках” не буде брати участі. Так що отака сім’я вийшла в мене, бойова”.
Займатися ветеранськими справами в Олеся, як він каже, “лежить душа”: “Бо я і сам це прожив – шлях повернення з війни пройти двічі вже встиг. Знаю ці проблеми, ще тоді “переварив” їх, усвідомив і бачив, як це працює. А проблеми, насправді, у всіх ветеранів спільні. Найперше людей цікавить юридична консультація: вони не знають ні про свої права, ні про обов’язки, ні про гарантії соціальні від держави. Потім – працевлаштування. Також випливають питання соціалізації, освіти і перекваліфікації.
Олесь Мосенко “Барс” під час інтерв’ю. Фото: Новинарня
Держава наразі з цими задачами наповну не може впоратися. Але це не тільки її обов’язок, а й суспільства в цілому, бізнесу. І наша мета – створити ветеранську культуру. А це, в першу чергу, повага до ветерана і його роль як авторитета в суспільстві. Людини, до якої варто прислухатись, яка може бути прикладом. Одначе й сам ветеран має відповідати цьому запиту – бути освіченою людиною з чіткими життєвими принципами, переконаннями, із гарною роботою, де вона може проявити експертність.
Наша мета – вибудувати місток між суспільством, бізнесом та ветеранами, щоб ветеранська мережа спускалася до кожного села. І всюди були люди, які чекають ветерана вдома. Він повертається з війни, а його вже тут зустрічають: ходи до нас, що у тебе, як справи? Відпочивай поки, але давай ми тобі допоможемо з документами, ось такі ти маєш права, ось такі можливості. І одразу брати його у ветеранський рух, у велике ком’юніті. А в ньому – дрібніші групи за інтересами: за бізнесом, спортом, риболовлею, де кожен знаходить друзів. Це ціла екосистема, яка сама себе живить і росте від цього.
У нас є в країні вже є багато різних бізнесів, які готові допомогти ветеранам. Ми з ними спілкуємося, домовляємося. Хтось допомагає з юридичними консультаціями, хтось – із освітою чи працевлаштуванням, дозвіллям. І це все якраз об’єднує суспільство.
Адже
найбільше гнітить ветеранів відчуття несправедливості: коли вони повертаються, то часто бачать, що цивільні не включені у війну.
Звісно, це відчуття з боку військових теж буває перебільшене і не переосмислене – і над цим ми теж працюємо. Я завжди хлопцям, вихованцям казав те, що я колись в першу свою відпустку зрозумів. Повертався, спілкуючись з ними, до себе тодішнього. Говорив їм: ви маєте бути представниками військової еліти – і в формі охайні, і без. Показувати шляхетний приклад, розвиватися – робити це для себе, в першу чергу.
Адже українці – це нація воїнів. І ми навіть краще воюємо, ніж садимо гречку.
Військова аристократія колись була присутня в Україні, і її треба відроджувати.
“Ветеранський корпус” усвідомлює цю проблему і вбачає місію свою в тому, щоб запобігти соціальній кризі, яка на нас чекає, коли ветерани повернуться додому. Бо зараз ветеран – це поранений або списаний за сімейними обставинами боєць. Їх мало порівняно з тим, скільки буде потім, коли почнеться демобілізація.
Якщо не займатися цим зараз, якщо не дати ветеранам можливості бути гідним членом суспільства, не дати їм можливості розвиватися, рости, якщо не виховати з них еліту, то вони стануть “атошниками” зразка 2015 року – з того самого потяга “Маріуполь-Київ”.
Фотогалерея (гортайте):
Читайте також:
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
