Не можна бити дітей. Але й не можна ігнорувати російське вербування: Тетяна Трощинська про підлітків, війну і відповідальність

Тетяна Трощинська
журналістка, радіоведуча, публіцистка, блогерка, директорка департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту Суспільного мовлення

(FB)

Підліток (разом із групою інших) кидав каміння на мікроавтобус ТЦК і нецензурно лаявся в бік військових.

Це довгий пост.

Я читаю обговорення, і його амплітуда — від того, що дітей бити не можна, і до того, що ледь не вся наша молодь готова працювати на Росію.

Ну? не можна ж так. Це такі пересмикування, що слів немає.

Дітей бити не можна (і Нацполіція порушила справу за фактом дій військового), і не можна писати в заголовках «чоловік у формі побив дитину», бо це не зовсім так.

Хлопець провокував конфлікт за гроші, на замовлення закордонного «блогера», і це істотний факт.

Йому 13, а не 5 років, а «дитина» так розмито звучить, що й до «розіп’ятого немовляти» недалеко.

Але, як на мене, у цій темі ключовий фокус геть інший, і я про це напишу.

1. Так, Росія системно вербує українських дітей

І дорослих також.

Інформації про це є багато.

Ось кілька останніх публікацій «Слідства.Інфо» (лінки даю в коментарях).

Журналістський експеримент, який провела Ярослава Нікітюк, аби зрозуміти, як працює вербування. Створивши фейковий акаунт, вона шукала роботу в телеграм-каналах та групах.

Пропозицій достатньо: спалити локомотив; пройти повз парковку, імітуючи телефонний дзвінок, а насправді зняти її на відео; забрати «посилку» зі школи і підкласти під авто військового ТЦК, інші подібного штибу.

За те, щоб забрати «посилку», вербувальник пропонував $25. Скільки ж коштує відеозйомка на парковці ТЦК? А от за закладання «посилки» під авто військового ТЦК куратор пропонує вже $500.

При цьому він сказав журналістці, що нібито представляє «партизанський рух», який «бореться» з ТЦК.

Ось цитата з повідомлення: «Ми виводимо з ладу транспорт, на якому вони пересуваються, щоб уповільнити процес геноциду нашого населення. Кожна виведена з ладу машина — це шанс для десятків чоловіків залишитися живими ще на один день».

Саме тому так противно, наприклад, читати виправдання будь-яких спекуляцій словом «геноцид» від будь-кого: від зірок шоубізу до відомих політикинь. Бо це не емоційна реакція емоційної людини в стресі, а пряме відпрацювання російського наративу (бездумне — або свідоме).

На «Слідстві» також є стаття Оксани Расулової про 14-річного підлітка, який на замовлення росіян підпалював шафи на залізниці, отримав «умовне», і одразу після цього спалив два «пікапи» військових і бус для виїзду на позиції.

Тепер за сукупністю злочинів хлопцю загрожує від 5 до 10 років, а за знищення майна потерпілі подали ще й цивільний позов на 1 млн грн.

У фейсбуці постили заголовки цієї статті, але її варто всю прочитати, там багато цікавих подробиць. Наприклад, те, що проросійських поглядів у хлопця слідство не помітило — йдеться тільки про гроші.

Те, що у підлітків найчастіше вся увага зосереджена саме на винагороді і вони не думають про наслідки, — це теж не новина.

Тому дуже важливі покарання у таких справах.

І особливо — за напади і приниження військових.

І дуже потрібні оприлюднення інформації про це, обговорення цього у публічному просторі — щоб було більше розуміння причинно-наслідкових зв’язків.

2. Реальні дані, що ж «не так» із молоддю, а не припущення на основі власних упереджень

Ось, наприклад, дані дослідження соціологічної групи «Рейтинг» 2025 року — «Вплив війни на молодь в Україні».

Це велике репрезентативне дослідження, опитана молодь від 14 років — не фантазії, щоб потригерити свою аудиторію.

Отже:

• у системі особистих пріоритетів молоді на першому місці здоров’я (59%);
• але коли йдеться про найважливіші пріоритети більш загального характеру, то домінують питання війни та майбутнього держави: перемога України у війні (44%), родина та близькі (41%), відновлення України (39%), власне здоров’я (37%);
• довіра молоді до державних та громадських інституцій: ЗСУ користуються майже абсолютною довірою серед молоді (94% повністю або радше довіряють), волонтерські організації також (80% довіри), натомість є криза легітимності для парламенту, судів тощо (крім президента, він має 61% довіри — це дуже багато);
• 53% молодих людей в Україні мають досвід волонтерства (для порівняння: близько 50% дорослих українців — кожна друга людина — час від часу долучаються до волонтерства чи благодійності, це дані Info Sapiens);
• для молоді в Україні зросла цінність споживання українського контенту (60%), купівлі товарів та послуг українського виробництва (50%), спілкування українською мовою (45% — для порівняння: 59% дорослих українців декларують, що розмовляють удома українською мовою), знання і шанування історії України (для 38%) та знання і святкування знакових історичних подій (для 29%).

Чи бачите ви тут драму?

Я — ні. Радше — навпаки.

3. Діти транслюють те, що навколо них говорять, що думають і передають їм дорослі

Діти транслюють те, що навколо них говорять, що думають і передають їм дорослі (в першу чергу сім’я) — і значно більше, ніж нам здається.

Оскільки це соцмережа для зрілих і старих, то навіщо нам брехати самим собі?

Діти — часто дзеркало.

Недовіра і зневіра, цинізм, тотальні звинувачення «влади», які перекладаються на будь-що і будь-кого, хто представляє державу, ненависть до інституцій без розбору, невміння усвідомити цінність держави — це все діти можуть засвоїти з маленького віку.

Я часто маю профорієнтаційні й інші зустрічі і чую від 16–17-річних підлітків світоглядні наративи голосом і формулюваннями їхніх батьків, бабусь-дідусів.

Я просто чую ці голоси.

І знаю, що самі підлітки точно так би не сформулювали — через малий досвід взаємодії у суспільстві і державі.

«Ця країна для мене нічого не зробила» — діти у 16 не скажуть. Вони такими формулами не мислять. Зате повторять, якщо так кажуть вдома (ну, може, хтось з інших дорослих).

У нас не зразкова держава, але вона не стане кращою, якщо тримати дітей на голці недовіри і її знецінення ще із сім’ї.

У такий спосіб вона не стане кращою для майбутніх громадян, і вони навіть не знатимуть, що можуть самі зробити її кращою.

Чи багато дорослих готові говорити з дітьми про складність світу і взаємодії в ньому, про півтони, про загрози?

Небагато.

Чому відбувається весь той крінж, який нині робить влада, чому некомпетентність — це погано, і як це можемо змінювати ми як громадяни (і ні, це далеко не про картонки)?

Чи багато дорослих готові говорити з дітьми про те, що таке відповідальність за дії і слова і як вона впливає на нас усіх?

Не думаю, що аж так багато.

Та простіше навіть.

Чи багато дорослих готові говорити з дітьми, що «невинні» фото якогось об’єкта — це злочин і їх знайдуть і просто посадять?

Навіть частина батьків не усвідомлює, що це злочин. І толерує деструктивну поведінку щодо держави свідомо.

Тому такі дії підлітків — це не лише про бідність чи про властивий віку протест.

Часто це якраз про недовіру, цинізм, знецінення суспільної взаємодії і уявлення про безкарність і безвідповідальність за власні дії, отримані від дорослих у спадок.

4. Молодіжна політика

А яка у нас молодіжна політика?

Я не про ідеологічні лекції у школі чи університеті (хоча їх теж немає).

Я про те, що дітям потрібні середовища, де вони зможуть сформуватися як активні сильні люди, сформуватися саме як українські громадяни, які здатні вибудовувати стосунки між собою на довірі, на підтримці, на солідарності.

Потрібні середовища, де діти зможуть бачити авторитетних цікавих дорослих, які можуть власним прикладом показати, що таке бути громадянином.

На рівні активізму, без сумніву, щось є, тому згадки у коментарях про будь-які такі ініціативи, середовища, які ви знаєте з власного досвіду і досвіду своїх дітей, дуже вітаються.

Раптом хтось саме це шукає зараз для своїх дітей.

Але до чого я це все пишу так довго?

До того, що не базовані на жодних даних емоційні оцінки і завивання в соцмережах ні до чого не призводять.

Будь-якій людині потрібні опори, а молодій — ще більше.

Якщо нам нічого сказати дітям, крім того, яке навколо паскудство і безнадія, то чого ми від них очікуємо?

І найголовніше.

Особисто я не хотіла би зараз бути юною людиною і жити в нинішньому інформпросторі.

Бо безконтрольне, безвідповідальне перебування в ньому нічого доброго не зробить і нікого хорошого не сформує.

Але це тема окремої розмови.

Читайте також:
Міносвіти зреагувало на інцидент у київській школі, де діти показали сценку про побиття військовослужбовця ТЦК