автор: Наталія Терамае
фото надані Алісою Коваленко
16 лютого 2026 року на Берлінському кінофестивалі відбулася прем’єра документальної стрічки “Сліди” про досвід українських жінок, які пережили сексуальне насильство та тортури, вчинені військовими РФ. Фільм здобув Приз глядацьких симпатій програми Panorama. Це лише одна з перемог у боротьбі українок за справедливість й висвітленні надзвичайно сенситивної теми СНПК (сексуального насильства під час конфлікту), у міжнародній термінології – Conflict-related sexual violence (CRSV).
Авторка фільму – українська документалістка, ветеранка й правозахисниця Аліса Коваленко, яка з 2014 року систематично й різнобічно висвітлює тему російсько-української війни. З 2019 року, як членкиня спільноти “Сема Україна”, вона активно включилася в правозахисну діяльність.
“Новинарня” зустрілася із Алісою після української прем’єри “Слідів”, щоби озвучити критично важливі моменти: про відповідальність матері перед дитиною бути прикладом; чому не можна замовчувати досвід насилля; як українки змінюють національне законодавство й впливають на міжнародні практики у сфері СНПК вже тут і зараз.
Щодо останнього наведемо цитату Сабін Фрейзер Гюнеш, представниці ООН Жінки в Україні на адресу правозахисниць:
“В Україні дуже сильна спільнота вцілілих. Ваш досвід направду надихає вцілілих в інших країнах – Сирії, Судані. Те, що ви змогли організуватися так швидко, є чимось надзвичайно визначним. Це показує вашу силу. Якщо говорити про колишню Югославію, то знадобилися роки після закінчення війни й міжнародні суди, щоб жінки відчули, що вони можуть говорити. Те, що ви говорите вже – неймовірно важливо, тому що ваші голоси спонукають до змін. Закони й репарації – це те, на що пішли роки у Боснії, Хорватії, Косово. А ви вже формуєте національне законодавство. Те, що ООН включила Росію до списку ганьби, сталося, зокрема, завдяки вашій адвокації у Женеві. Це те, що ще 10-20 років тому неможливо було уявити”.
Дивіться також інтерв’ю у відеоформаті на нашому YouTube-каналі:
– У травні 2014 року на Луганщині й Донеччині провели так звані “референдуми”. Вам на той час було 26 років. Дівчина із Запоріжжя, яка жила в Києві. Ваш хлопець, французький журналіст Стефан, їде на схід висвітлювати ті події – і ви їдете з ним. Водночас ви документуєте те, що відбувається, для себе як документалістка. Результат ваших зйомок ми побачимо у фільмі “Аліса в країні війни”, який вийшов у 2015 році. Там ви розказуєте, що з Донецька поїхали на підконтрольну Україні територію під Слов’янськ, бо не змогли витримати агресії місцевих жінок. Також говорите про спроби зґвалтування від російського військовослужбовця.
Повністю ви розказали цю історію у виставі “Полон”, яка була поставлена на сцені 2016 року. Ви їхали з українських позицій до Донецька, і водій таксі здав вас росіянам на першому блокпосту. Вас утримували в Краматорську п’ять днів. Власне, між подією і проявом вашого голосу минуло два роки. Часто в таких випадках говорять про сором, який не дозволяє говорити. Хто і як нав’язав нам цю стигму сорому?
– Стигма і сором закодовані в злочині сексуального насильства в умовах війни, в умовах конфлікту. Тому що основна задача – зламати людину, її гідність, перетворити її на предмет, на об’єкт, щоб людина втрачала контроль. Це дуже давня форма насильства, яка існувала століттями в усіх війнах. Мені здається, що це працює на якомусь підсвідомому рівні, тому що це настільки глибокий злам внутрішньої гідності, що викликає в людини саме таку реакцію.
У мене воно було ще доповнене відчуттям глибокої провини. Я розуміла, що ризикувала і не хотіла вішати цю травму на плечі близьких. Думала, що якось справлюсь, заштовхаю її глибоко, і все пройде. У якісь моменти навіть лікувалася фронтом – іншим дуже сильним досвідом. Мені здавалося, що це допомагало. Піски, Донецький аеропорт – протягом року я їздила в гарячі точки на Донеччині. Я не відчувала страху, було бажання заповнити діру важливою роботою – підсвічувати добровольців, які пішли боронити Україну.
Коли вже закінчувала фільм, збагнула, що травма повертається. Мені постійно снилися жахи, я не могла спати.
У якийсь момент пішла в документальний “Театр переселенця”, щоби відрефлексувати цей досвід через історії інших. Я знала, що там було дві жінки, які були в російському полоні. Я їх бачила, коли знімала з українськими військовими на блокпості (позиції під Слов’янськом), вони здавали сепаратистські позиції.
Потім вони потрапили в полон, і їх сильно катували. Російський офіцер з позивним “Гром” на допиті кидався в мене їхніми паспортами. Увесь стіл був завалений речами полонених: телефонами, паспортами, особистими речами. Він мені казав: “Ти знаєш, що ми зробили з цими жінками? З цими суками. Ти пройдеш через те саме”. Я думала знайти цих жінок й інших полонених, які були в Краматорську, розказати їхні історії. А тоді засновник і директор театру Ґеорґ Жено запитав:
“Чому ти не хочеш говорити про свій досвід?
Можливо, через нього ти зможеш допомогти іншим людям заговорити про катування, про сексуальне насильство в полоні”.
І він був першою людиною, з якою я поділилася всією історією. Він запропонував зробити терапевтичну документальну виставу “Полон” і розказати про досвід сексуального насильства. Це було порушення тиші.
Коли писала текст, то намагалася згадати покроково, що зі мною сталося. Тоді ця бульбашка страху, провини і сорому лопнула. Мені стало ніби трохи легше. Хоча коли вже ставили виставу, я думала: “Це якийсь жах. Для чого я себе занурюю в той досвід?” Не було чіткого усвідомлення, що це важливо.
І тільки років через п’ять, коли я була в спільноті “Сема Україна” з іншими жінками, зрозуміла, наскільки важливим був той шлях. І так – він був важкий, бо він таким є. Я знаю, наскільки важко подолати внутрішню тишу і зробити перші кроки.
Героїні фільму “Сліди” (2026) під час прем’єри на Міжнародному кінофестивалі документального кіно про права людини Docudays UA
– Чи ви виробили для себе в спілкуванні з жінками, що мають такий досвід, якісь інструменти, поради, щоб заглушити цей фальшивий сором?
– Дуже важливе середовище: емпатичне, солідарне. Людина відновлюється набагато швидше в таких спільнотах, бо відчуває підтримку. Також важлива підтримка родини, тому що подолати першу стіну тиші дуже важко.
Читайте також:
“Не питай мене, чи я вбивала”: відверта розмова з Оленою Максьом, режисеркою й офіцеркою
Протягом майже двох років ми робили великий проєкт – їздили на деокуповані території Херсонщини й Харківщини і працювали з громадами, де було багато постраждалих. І ми знали, що багато хто з них продовжує мовчати. Ми говорили з людьми, які існують в одному середовищі з постраждалими, щоб вони розуміли, через що прийшли жінки й чоловіки, які піддавалися сексуалізованим тортурам у полоні.
Щоб вони зрозуміли, наскільки болючий цей досвід, наскільки важко людині говорити і наскільки важлива підтримка. І взагалі, ми говорили що таке сексуальне насильство в умовах війни, як це працює.
Аліса Коваленко у 2023 році
Нам вдалося ідентифікувати 10 постраждалих жінок, які навіть не знали, що пережили сексуальне насилля. Бо багато хто вважає, що це лише про зґвалтування. Тобто не існує ось такого злочину СНПК (сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом – “Н”) в чистому вигляді в умовах нашої війни – тільки сексуальне насильство. Майже завжди були катування, побиття. І це підтверджує, що СНПК є зброєю війни, інструментом зламу.
Також стереотип, що постраждалі – молоді дівчата. У нашій організації це жінки від 17 до 78 років. Одній жінці було 75, коли вона пережила сексуальне насильство. Це вчителька української мови й літератури з села на Херсонщині. Вночі до неї прийшов російський військовий, вибив їй зуби, зламав ребра, порізав живіт, зґвалтував, ще й вкрав її велосипед, на якому поїхав у свою “распалагу”.
Тут ми бачимо конкретний патерн, що застосовувався російськими військовими для зламу людини і громади взагалі. Тобто це руйнує будь-які проблиски супротиву, який може бути на окупованих територіях.
Якщо ми говоримо про першу психологічну допомогу, важливо повернути людині контроль над своїм життям, дати їй можливість продовжувати життя, залучати до діяльності, де вона може відчути себе більш суб’єктною, де сама вирішує, що хоче робити. Тому уже на фазі виходу з травми ми практикуємо проєкти лідерства для постраждалих. Коли ми проводили в громадах лекції з обізнаності, лекторками були самі постраждалі. Ми бачили, наскільки важлива для них ця робота, наскільки вони відчули впевненість у собі, у необхідності свідчити, займатися адвокацією і не боятися.
– Закінчуючи з 2014 роком, хто такий “Гром”? Як склалася його подальша доля?
– Коли мене привели на допит в Краматорській адміністрації, до мене підійшов російський офіцер, який представився “Громом”, сказав, що він голова контррозвідки. Він не приховував, що є російським офіцером. Сказав, що у відпустці, приїхав допомагати “братському народу”. Це були легенди агентів ФСБ, імплементованих у сепаратистські угруповання. У нього був такий акцент, що навіть якби він хотів, то не зміг би приховати, що росіянин.
Він досі не ідентифікований. Я давала свідчення Генеральній прокуратурі, СБУ і Національній поліції. Мені протягом років надсилали фото різних людей, які на той момент були в сепаратистських підрозділах на Донбасі, але жоден з них не був “Громом”. Він був дуже схожий на ФСБшника, а не на місцевих обідранців. У нього була така чітка холодна поведінка. Він роздавав завдання і стояв у центрі того руху.
Протягом багатьох годин мене допитували різні люди, якісь теж російські військові, як мені казали, вони в Чечні різали вуха. І вони грали в гру “хороший, поганий коп”.
– У фільмі “Аліса в країні війни” ви говорите, що були спроби зґвалтування. І, власне, що цей російський офіцер, який хотів зґвалтувати, і врятував. Я так розумію, він вам нав’язав цю думку.
– Так-так. Коли він мене відпускав, то сказав, що я маю бути вдячна, що мене не розстріляли, тому що я йшла під розстрільною статтею. І ніби він зіграв якусь роль, що я уникла цього розстрілу. Що з цього правда, я не знаю.
– Ви хотіли, щоб його ідентифікували, щоб він прийняв покарання?
– Звісно. Не тільки я постраждала від нього. Я не знаю, крім катувань, що він робив з іншими жінками і з іншими людьми, але він був долучений до воєнних злочинів над українськими полоненими тоді в Краматорську.
– Щоб зрозуміти, з чим ми маємо справу, трішки статистики. Офіс омбудсмена в лютому цього року оприлюднив такі цифри. З 2022 року задокументовано 392 випадки сексуального насильства, серед постраждалих – 23 дитини. І ще є така цифра: якщо ми говоримо про військовополонених, про чоловіків, часто 95% українських військовополонених піддаються тортурам. І частина цих тортур – це сексуалізовані тортури. Водночас урядова уповноважена з гендерної політики говорить про 1080 випадків.
– 1080 випадків – це те, що було зафіксовано в рамках Пілотного проєкту з надання невідкладних проміжних репарацій постраждалим від СНПК в Україні (проєкт ініційований фондом Global Survivors Fund (GSF), що фінансується урядами різних країн – “Н”). Туди входять усі постраждалі з 2014-го і на кінець 2025-го, які звернулися або були ідентифіковані в рамках проєкту.
Згідно з даними моніторингової місії ООН, це близько 700 постраждалих від початку повномасштабної війни. Кожен із 1080 отримав 3000 євро невідкладної репарації. Цей досвід хочуть переймати й інші держави: скажімо, Сирія заявила, що хоче імплементувати такий самий пілотний проєкт для постраждалих від сексуального насильства і тортур в Сирії.
Військовополонені – це абсолютно окрема статистика. Вона не розкривається. Я думаю, що це величезна кількість. Ми знаємо, наприклад, навіть по херсонському місці ув’язнення, де дуже жорстоко катували і чоловіків, і жінок. Там ледь не кожен другий проходив катування струмом: часто чоловіків катували через геніталії, жінок – бували випадки через соски.
– Ви казали, що з 2014 року жертви цих злочинів були невидимі для суспільства. Держава не мала ніяких механізмів підтримки, захисту. Наскільки ситуація змінилася?
– Сталася революція, я б сказала. Просто важливо розуміти: після вистави “Полон”, коли Гельсінська правозахисна спілка запросила мене свідчити, виявилося, що вони багато знають про цивільних, які пройшли сексуальне насильство в полоні на Донбасі, але я була першою, яка свідчила публічно. Для мене це було шоком.
Далі мене знайшла Ірина Довгань,також колишня полонена на Донбасі. Ми знаємо її історію завдяки фото у New York Times, де вона стоїть в центрі Донецька з українським прапором і її б’ють місцеві люди, де у неї табличка “Агент карателей. Она убивает наших детей”. На час нашої зустрічі Ірина почала об’єднувати жінок, які постраждали від тортур і сексуального насильства в полоні, щоби боротися за справедливість, за визнання на національному рівні, бо нас не існувало. Просто цього злочину не існувало.
Ірина Довгань зазнає знущань з боку прибічників т.зв. “ДНР”. Ясинувата, літо 2014 року
– Тобто мало статися щось більш масштабне і страшне, щоби про це нарешті почали говорити?
– Ми самі почали змінювати цю реальність. У 2020 році наша спільнота ініціювала круглий стіл, куди запросили представників різних правоохоронних структур: СБУ, Генеральної прокуратури. І була співробітниця з Генпрокуратури, яка дуже перейнялася нашими історіями і відсутністю документування цих злочинів. І так нас, 11 жінок, які погодилися свідчити, запросили до Генеральної прокуратури, і розпочався процес формування першого кейсу. Були кримінальні провадження.
Читайте також:
Через травму до перемоги. Хто краще зрозуміє жінку, яка пройшла сексуальне насильство, ніж жінка, яка вже навчилася з цим жити?..
А пізніше почалася повномасштабна війна, і ми побачили масштаб цих злочинів. Але у нас уже був досвід роботи і з постраждалими, і досвід адвокації. Ми вже налагодили нашу мережу співпраці з міжнародними організаціями, такими як Фонд доктора Деніса Муквеге (dr. Denis Mukwege Foundation).
Можемо сказати, що зараз і державні інституції, і пані Катерина Левченко, урядова уповноважена з гендерної політики, дуже активно залучені до процесу змін: зламу мовчання, залучення постраждалих до адвокації, міжнародної дипломатії, де постраждалі є не лише бенефіціарами допомоги, а й стають активними учасниками процесів змін.
Ми можемо сказати, що
Україна сьогодні формує нові світові практики реагування на сексуальне насильство в умовах війни.
І українські постраждалі є лідерами цих процесів. Наприклад залучення постраждалих в роботу над законопроєктом № 4067-IX або “Закон Бардіної” – “Про правовий і соціальний захист осіб, постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією РФ”. Також залучення до Пілотного проєкту, про який ми говорили.
Взагалі, це вперше у світовій історії, коли країна, яка перебуває в процесі довготривалої війни, імплементує такий закон. Ми працюємо над підзаконними актами до “Закону Бардіної”, але сподіваємося, що невдовзі він запрацює.
– Робота на міжнародних майданчиках. Де ви працюєте, куди вас залучають?
– З останнього – ми їздили на КСЖ при ООН (Комісія зі становища жінок – “Н”). Це така платформа, де проговорюється дуже багато питань, пов’язаних з гендерною рівністю. Цьогорічна тема – доступ до правосуддя для жінок та дівчаток. Ми були залучені до п’яти конференцій у Нью-Йорку. Також я мала виступ у штаб-квартирі ООН, де говорила про українських постраждалих і про важливість нашої боротьби за правосуддя, про внесення Росії в список ганьби ООН.
Ірина Довгань – засновниця ГО “Сема Україна”, одна з героїнь фільму “Сліди” (2026), реж. Аліна Коваленко, співреж. Марися Нікітюк
Це те, що ми адвокатували протягом майже півтора року, коли написали листа до Генерального секретаря Антоніу Гутерріша, щоби Росію включили до списку ганьби ООН за злочини сексуального насильства в умовах війни. Спочатку пан Гутерріш видав попередження для Росії. Злочини продовжилися, і ми написали повторний лист. Думали, що будемо ще пів року чекати, але буквально три тижні тому Росію таки внесли в цей список (це сталося 29 травня 2026 року – “Н”). Це результат нашої роботи і міжнародної підтримки.
Міжнародне визнання дуже важливе для постраждалих, бо коли ми говоримо про справедливість, то часто бачимо тільки фінальну сходинку – покарання злочинців. Але це довгий шлях. Має бути і на національному, і на міжнародному рівні чітко закріплено, що Росія систематично скоює злочини сексуального насильства, пов’язані з конфліктом в Україні.
– Яке місце в цій діяльності займає культурний продукт, в даному випадку ваш фільм?
– Це пальне, що дає адвокаційній машині їхати далі й швидше. Документальне кіно працює дуже сильно на емоційному рівні. Воно здатне будувати місточки емпатії, коли людина може зануритись в історію, і у неї з’являється активна емпатія, коли ти не лише співчуваєш людині, а й готовий стати пліч-о-пліч в цій боротьбі. Документальне кіно допомагає побачити людину, почути її ім’я, відчути її історію.
– Починаючи з 2022 року ми говоримо про те, як розказувати світу про цю війну. Через кілька років після повномасштабного почала мусолитися така сентенція, що світ втомився. Люди не хочуть бачити цей жорсткий контент. “Сліди” були на Берлінському кінофестивалі. Яке ставлення ви відчули?
– У якийсь момент був великий запит на документальне кіно з України. А потім з’явилось дуже багато історій. Тепер запит змінився – на рух в глибину, в якісь мікрокосмоси.
На Берлінале я не побачила, що глядачі втомилися від України.
Навпаки – відчула неймовірну залученість аудиторії.
Коли увімкнули світло, ми разом з усіма жінками, героїнями фільму “Сліди”, були в центрі зали. Всі встали, були стоячі овації, люди плакали, але не було цього жалю – були повага, солідарність, захоплення. До нас підходили після показу і казали: “Цей фільм на таку важку тему, але він дає силу”. Англійською – empower. І я відчула, що нам вдалося – не лише з фільмом, а й на шляху довгої боротьби.
Показ фільму “Сліди” на Берлінале викликав овації, люди плакали
– Є такий культурологічний світовий феномен: захоплення російською культурою. Ми працюємо над тим, щоби це переламати, також і у сфері кіно. Російські фільми беруть на міжнародні фестивалі, їм співчувають. Апогей – це “Містер Ніхто проти Путіна”, який вписується в модель жертви системи. Як би ви оцінили, чи існує відкат на користь російського кіно?
– З “Містер Ніхто” – це просто феномен, який існує давно. Щоби його вибити, треба десятиліття. Західний світ хоче бачити когось, хто протистоїть, а тут простий вчитель, такий Іванушка-дурачок неприкаянний. Це бажання бачити в злі якийсь діамантик світла, який нібито щось змінює.
Але відкату не сталося.
Я буду говорити передусім про документальне кіно: з 2014 року все більше і більше українських фільмів потрапляє на важливі світові майданчики. І це сформувало нову систему сенсів і наративів. Ми стали такими культурними дипломатами. Почали багато говорити про нашу реальність й відчуття цієї реальності. Це ще більше активізувалося після повномасштабної війни.
У контексті “Слідів” я дуже хочу, щоб глядачі західного світу перед тим, як бачити письменницьку майстерність Достоєвського, побачили Мефодіївну, яку такий собі “Раскольников” прийшов, порізав і зґвалтував у її 75 років.
Мені хочеться, щоби вони спершу бачили обличчя цієї жінки і цього “русского мира”, як він є.
Мефодіївна, вчителька української мови з Херсонщини, яка пережила сексуальне насильство
– Тут я знову повернуся до “Аліса в країні війни”, тому що це автобіографічний фільм. Ваш тоді бойфренд Стефан каже вам: “Ти не солдат”. Це коли ви збираєтеся їхати на схід знімати добровольців “Правого сектору”. Як Аліса Коваленко стала солдатом? Як відбувалася служба?
– Це почалася ще під час Революції Гідності. Ми прийшли на Майдан як громадяни нашої країни. Паралельно були студентами-документалістами, яким важливо фіксувати момент історії. Пізніше, після початку російської агресії на Донбасі, я почала думати про те, щоб долучитися до Добровольчого українського корпусу. Але потім вирішила закінчити фільм. І дала собі обіцянку, що якщо війна буде розростатися, я піду воювати. Так і сталося у 2022 році.
Повномасштабну війну я зустріла в поїзді: 23 лютого сіла, а 24-го в’їхала на Донбас. Мала знімати останні сцени мого попереднього документального фільму про підлітків з Донбасу “Ми не згаснемо”, над яким працювала майже чотири роки.
І ось ти прокидаєшся в іншій реальності. Поїзд доїжджає до Рубіжного, і ти маєш прийняти рішення, що робити далі. Я ще намагалася знімати, але не було відчуття важливості цього процесу. На Донбасі також був знайомий бельгійський режисер, який запропонував вивезти героїв мого фільму і попросив мене вивезти його героя, він був на візочку.
Потім я побачила, що найкрутіший командир, якого я знала з 2014 року, Валерій Краснян, позивний “Барс”, збирає штурмову роту Української Добровольчої Армії. Я одразу йому написала, що хочу долучитися.
Тоді вони стояли під Русановим у Київській області. Я приїхала, щоб бути бойовою одиницею. І так усе почалося. Потім нас перекинули на харківський напрямок. Ми пройшли всю Харківщину – від Кулиничів до кордону з Росією. Наш підрозділ брав участь разом з 92-ю бригадою у звільненні Харківщини.
У 2022 році Аліса Коваленко долучилася до Української Добровольчої Армії
– Які у вас були функції?
– Я була звичайним солдатом. У посвідченні було написано “стрілець”. Але по суті, ми були піхотою. Спочатку ми всі були добровольці. А потім стало зрозуміло, що війна надовго, а коли ти доброволець, то немає зарплати, немає соціального захисту, родина нічого не отримує, якщо ти загинеш. І багато з наших почали підписувати контракти в інших підрозділах. Під кінець нас залишилося “чотири синочки і лапочка дочка”. Ми ходили в ліс на позиції прямо під кордон з Росією. Я навіть якийсь період більше сиділа на позиціях з 92-ю бригадою.
На Харківщині
Був момент, коли сусідні позиції оточили російські спецназівці. Загинув хлопець, який щойно прийшов, решта ледь вибралися. Ми чули, як вони кричать, але ніяк не могли їм допомогти. Наприкінці опинилися в напівоточенні, ледь звідти вийшли. А піхота ж остання виходить.
– Тобто у вас не було контракту, ви не були мобілізовані?
– Ні, не було. На початку був короткостроковий контракт із Силами спеціальних операцій. А потім був контракт Барса, тобто командира, а ми були ніби прикріплені нього. Ми все робили з узгодженням з 92-ю бригадою.
– А коли і чому пішли з війська?
– По-перше, нашу базу розбомбили: ракета рознесла майже всі припаси, ліки, загинув наш побратим – Михайло з позивним “Штик”. Це була остання точка, ми розуміли, що треба імплементуватися в якийсь підрозділ, підписувати контракти. Ми везли тіло нашого побратима до села на Волині, і Барс сказав: “У тебе є тиждень подумати. Ми йдемо всі в 107-му чернівецьку бригаду”. Бо він з Чернівців.
Я поїхала додому до Києва, якраз буквально через два дні мій чоловік привіз сина і мою маму з Франції. Це був 2022 рік. Ми цілу ніч говорили зі Стефаном про мій незавершений фільм про підлітків з Донбасу. Всі території, де я знімала, опинилися в окупації, а деякі були взагалі повністю знищені. З’явилося відчуття важливості розказати цю історію. Стефан був копродюсером фільму.
Кадр з фільму “З любов’ю з фронту” (2025), реж. Аліса Коваленко
А далі мої побратими почали гинути один за одним, і Барс теж загинув наприкінці 2022 року. Майже всі вони мали дітей такого ж віку що й мій син Тео. І я почала думати про якісь відеоархіви, те, що знімала більше для себе, для Тео, якщо загину. Почала думати, як це можна трансформувати у фільм про пам’ять, про місточки між батьками і дітьми, заради яких ми, власне, і пішли на фронт. Так вийшов фільм “З любов’ю з фронту”.
Пам’ять не має внести лише біль. Вона має також акумулювати світло.
– Гадаю, на початку повномасштабного вторгнення багато жінок були в таких ситуаціях, коли хотіли піти, але їх не відпускали, тому що діти малі, сім’я. Як це відбувалося у вас?
– Моя сім’я мене знає. Ми вже пройшли цей шлях у 2014-15 роках, коли я їздила на фронт. Я поставила їх перед фактом. Мамі було дуже боляче. Але я сказала: “Мам, з нашої родини я єдина, хто може піти на фронт, і це просто борг, який я маю віддати. І відповідальність. Тобто ти хочеш, щоб я продемонструвала відсутність відповідальності своїй дитині? Якщо я не піду, це відчуття провини буде мене отруювати, а я буду отруювати всіх навколо, тому що я не зможу просто себе поважати”. Якби боляче не було, але мама і Стефан це прийняли.
Аліса Коваленко: “Мам, з нашої родини я єдина, хто може піти на фронт”
– Про вибір. Коли Стефан вам казав “ти не солдат, тобі не треба класти на себе відповідальність за цих людей в цій країні – це робота президента”. Потім він став вашим партнером у кіноіндустрії. Можливо ви його залучаєте до своєї правозахисної діяльності?
– Ми всі пройшли якийсь шлях трансформації, тобто наша реальність була настільки інтенсивною, що ми змінилися десятки разів. І Стефан теж змінився. Він вже українець, живе в цій системі координат, відчуває все дуже глибоко. Коли я тільки прийшла на першу зустріч “Сема Україна”, яка ще не була громадською організацією, Стефан боявся, що це мене ретравматизує. Він пройшов шлях прийняття моєї діяльності і зараз мене абсолютно підтримує.
Ось ми говорили про важливість французької прем’єри “Слідів”, про адвокаційну роботу – це буде в жовтні. Він якраз радив, як краще зробити. Хоча він уже не працює продюсером, а більше займається журналістикою, працює на газету Libération, а також веде координаційну роботу з розвитку регіональних медіа.
Читайте також:
Прокурор МКС Карім Хан: Ми маємо встановити правду і зробити так, щоб обіцянка “більше ніколи” прозвучала на території України
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
