Війна породжує безліч видів колективного та особистого травмування. І для терапевтичного переживання цього досвіду важливо шукати та пропонувати різні способи для зцілення. У проєкті “Через травму до перемоги: голоси жінок, які рятують Україну” одинадцять жінок за допомогою професійної літераторки та психолога написали про свій біль та шлях його подолання.
Написання власних історій та письмова їх рефлексія для багатьох може стати тим, що зцілює. Але корисним є не тільки написання, а й прочитання — попри те, що йдеться про емоційно важкі історії.
Запрошуючи читачів стати свідками страждань, жінки відчувають, що їхнє горе не самотнє, що десь у різних куточках України та світу інші люди читають про їхнє життя і дізнаються правду. І вчаться… вчаться мужності бути вразливими, вчаться небайдужості, а також дізнаються про способи відновлення після трагедій і травм.
Ірина Довгань зазнає знущань з боку прибічників т.зв. “ДНР”. Ясинувата, літо 2014 року
Попри традиційне прагнення суспільства до замовчування делікатної теми, жінки, що пережили сексуальне та гендерно-обумовлене насильство (СГОН) під час війни, готові говорити та свідчити.
У збірці есеїв жінок-лідерок “Через травму до перемоги: голоси жінок, які рятують Україну” є й кілька есеїв, написаних тими, хто пережив насильство під час війни. Така відвертість вимагає неабиякої мужності, проте може стати одним із кроків на шляху до відновлення.
Ці історії можуть допомогти тисячам українок віднайти внутрішню силу і навіть після важких та травматичних подій залишатися справжніми — вразливими, небайдужими, щирими, сильними. А також дізнатися про способи відновлення після трагедій і травм.
У 2014-му пані Ірина на Донеччині за свою патріотичну позицію потрапила в полон до бойовиків і зазнала катувань. Вона була звільнена після публікації у світових ЗМІ її фото в українській символіці біля стовпа.
“То чи є зараз сенс взагалі згадувати усі ті подробиці? Вони вже давно пережиті і подолані. Залишились десь далеко позаду. А ця страшна і нова хвиля подій, пов’язана з повномасштабним вторгненням, геть чисто знівелювала мої страждання зразка 2014 року. Бо розповіді тих жінок, з якими я говорили на деокупованій Київщині у квітні, червні 2022 року… Усі ті випадки страшних тортур, зґвалтувань, через які пройшли люди на Макарівщині за місяць окупації, примусили мій мозок зрозуміти, що мої страждання не були такими вже страшними. Так мої власні страждання розчинилися в тому всеукраїнському болю, який охопив мою країну”, — розмірковує пані Ірина в своїй розповіді, яку вона назвала “Жага справедливості”.
А у 2018 році жінка свідчила перед прокурорами на суді в Гаазі у справі, що стосувалася полонених та тих, хто постраждав від сексуального насильства. В цій збірці Ірина відверто розповідає, як важко їй було наважитися на публічний виступ, як неймовірно складно повірити, що біль не має змушувати її почуватися самотньо — “знову і знову помирати на самоті”, як пише вона у своїй розповіді.
І дуже відверто — про те, чому навіть на такому рівні українцям не обіцяють справедливого покарання кривдників та злочинців.
“Один із прокурорів, який слухав мою розповідь, підійшов до мене і сказав: “Я вам дуже співчуваю… Але ви розумієте, ці злочинці — комбатанти. А комбатанти довго не живуть. І ми тут, у Міжнародному суді Гааги, маємо не надто багато випадків, коли комбатанти були притягнуті до справедливої відповідальності через суд, тому що вони гинуть. А коли злочинець загинув, то і справа не має продовження”.
Мабуть, то був наступний етап усвідомлення того, що кожен помирає наодинці, а я знову залишаюся сам на сам зі своїми проблемами. Що та жага справедливості, яка штовхала мене на відверті свідчення посеред Європарламенту не дуже зацікавленим людям про свій страшний досвід, так ніколи й не буде задоволена”, — згадує в есеї свої емоції того часу пані Ірина.
Але вона вирішила, що не має права відступити. І вже наступного року створила організацію “Сема Україна”, яка об’єднала жінок, що пережили російський полон.
Саме завдяки роботі організації Генеральна прокуратура вперше відкрила справу щодо випадків сексуального насильства у війні Росії проти України. Жінки почали вивчати досвіди інших країн, наприклад, балканських, які також свого часу пройшли через випадки сексуального насилля, тортур, полону під час війни. Вчилися і переймали досвід: роботи з травмою, взаємодії з потерпілими від насильства під час війни.
До “Сема Україна” доєднувалися все більше жінок, які поверталися з полону. Після великого обміну у 2019 році організація зросла майже вдвічі — серед тих, кого тримали в катівнях Донеччини та Луганщини, було дуже багато жінок. Саме вони стали тією рушійною силою, яка змогла витримати той потік постраждалих, які з’явилися після деокупації Київщини.
“Хто може допомогти новим постраждалим? Тільки старі постраждалі. Ці жінки дуже добре знають, що роблять. Вони готові свої витрачати час та сили на те, щоб підтримати нових посестер, які пережили жахливі досвіди й долучилися до організації, щоб розповідати новоприбулим про свій шлях, ділитися своїм досвідом, своєю історією”, — переказує слова своїх колежанок по громадській діяльності пані Ірина.
І додає, що хоч це може звучати дивно, але
хто краще зрозуміє жінку, яка пройшла сексуальне насильство, ніж жінка, яка теж це пережила і вже навчилася з цим жити?
У своєму есе пані Ірина чесно розповідає, як важко їй було достукатися до жінок, з якими вона зустрічалася в деокупованих селах. Як вони закривалися і відмовлялися від будь-яких контактів — не тільки зі сторонніми людьми, а й навіть із найріднішими. І як вдавалося жінкам з “Сема Україна” у різний спосіб переконувати їх довіритися, прийняти допомогу, а згодом — приєднатися до потужної сили, яка змінює ставлення суспільства до цієї теми.
Після Київщини була Херсонщина — власний досвід пережитої травми та відновлення через допомогу іншим допомагало активісткам “витягувати” з пітьми страху, відчаю та болю все більше жінок. Зараз у “Сема Україна” налічується понад 50 активних учасниць, які можуть отримати медичну, психологічну, юридичну підтримку зокрема й через міжнародні організації.
Ірина Довгань знялася в документальній трилогії Unbroken 2020 року. Вона розповідає про колишніх українських військовополонених, які перебували в полоні воєнізованих формувань на сході країни. Фото: Сема Україна
– Я все це робила, бо мріяла якось полегшити життя жінкам, які поверталися ні з чим з полону. Бо сама пройшла цей жахливий шлях. І було багато перепон. Але я вперто йшла, і зараз це трансформувалося в потужний рух з великою підтримкою світу, — каже пані Ірина, коментуючи свою діяльність, яка допомогла їй самій витримати та рухатися далі. — Організація об’єднує жінок, які зазнали сексуального насилля в зонах воєнного конфлікту. Це міжнародна кваліфікація. Це важливо. Бо це саме воєнні злочини.
Пані Ірина впевнена, що її саму підтримує українське жіноцтво, в якому ще багато нерозкритого потенціалу. І віра в те, що злочинці мають бути покарані, та усвідомлення, що потрібно продовжувати говорити про СГОН, щоб про ці злочини не забули.
Читайте також:
У чому “сенс” воєнних злочинів РФ на території України
Син пані Людмили Роман Біленький ще у 2014 році пішов захищати Україну. Через кілька місяців, у віці 27 років він потрапив у полон. За ці вже понад десять років мама отримувала різну інформацію про свою дитину — спочатку він був у шпиталі Ростова-на-Дону, потім начебто там же, у слідчому ізоляторі, згодом були дані про Лефортово.
Разом з іншими добровольцями Романа в Росії судили закритим судом. Після вироку не вдалося знайти місце відбування покарання, і тільки восени 2021 року з’явилася інформація, що Романа утримують у 14-й колонії Новочеркаська Ростовської області.
Роман Біленький у російському полоні з 2014 року
Але з 2022 року пані Людмила знов не знає, де її син.
“Я збираюся з думками, щоб розповісти вам про свого Романа: мого любого сина, такого рідного й близького і такого далекого, з відстані у майже 10 років, що боюся його не впізнати після ворожого поранення, полону, років страждань, холоду, голоду та катувань”, — так починає своє терапевтичне письмо пані Людмила.
В її есеї так багато любові та тепла: у спогадах про світле очікування дитини, у мріях про схожість малого з її улюбленим дідусем, у щемких дрібницях спілкування матері та сина. Але водночас — кропітка робота з усвідомлення місця історії власного роду в великій історії країни:
“У 3 роки Роман знав напамʼять “Княжу Україну” Олександра Олеся, а згодом багато читав літератури з історії України, Яворницького, вивчав історію визвольних змагань. Ми всіляко заохочували його захоплення, бо наша родина мала і свою, власну, історію боротьби.
Рідний старший брат мого тата (Романового діда), був закатований румунами у 1936 році за участь в українському Шевченківському товаристві в Чернівцях. Останніми його словами на страті були: “Попри мене одного буде Україна”.
Перший чоловік моєї свекрухи (Романової бабуні), загинув 1947 року, разом зі своїми побратимами, в криївці, на Тернопільщині. НКВДисти закидали їх гранатами і їхні пошматовані тіла не змогли похоронити рідні, боялися бути вивезеними до Сибіру в табори.
Наші діти знали ці історії з раннього віку. Вони були з нами на перших демонстраціях за Незалежність”.
Пані Людмилі вдалося написати яскраву розповідь про шлях воїна, на який став її Роман — син, якого вона не бачила вже 10 років. Про його участь у Майдані, про переконання, про рішення стати на захист Батьківщини. І про полон, який повністю змінив життя всієї родини:
” А 24 серпня 2014 року, повертаючись із виконаного завдання, Роман з побратимами потрапили в полон. Я не буду зараз нічого розповідати про бойовий шлях свого сина. Він донині в полоні, і я не можу піддавати його додатковим ризикам. Було марно сподіватись, що сина швидко обміняють. До добровольців у ворога особливе ставлення. І це лякало мене найбільше”.
Людмила Біленька на акції “Де Роман Біленький?”, червень 202 року
Пані Людмила описує й уже свій шлях подолання відчаю та невідомості. Попри усе, сидіти, склавши руки, вона не хотіла.
“Жорстока дійсність вимагає від мене зібраності, зосередженості. Я вперто шукала опори. Молитва допомогла частково. Я не могла покладатись тільки на бога. Кажуть же “до бога вбиваю, а рук докладаю”.
Підтримували Романові друзі. Якось один із них розповів мені про маму, яка в пошуках сина пішки пройшла весь шлях Іловайського зеленого коридору. Сказав, що пані Ядвіга Лозінська створила громадську родинну організацію “Надія”, мені передали її номер, — згадує пані Людмила той крок, який став вирішальним для її позиції.
— То була та сама рятівна вервечка, яка витягла мене до життя. Невелика на той час, всього декілька десятків родин полонених та зниклих безвісти, громадська організація активно залучала суспільство до вирішення нагальних проблем”.
Саме в ГО “Надія” Людмила Біленька вчилася наново відчувати свою значущість, важливість своїх дій. Повірити, що її травма — це, звісно, велика та болюча частина її життя, але не все життя, в якому ще залишилося багато місця для діяльності, емоцій, допомоги іншим. Власне, вона отримала можливість стати голосом свого Романа та інших воїнів, які опинилися в полоні.
Активістки організовували десятки акцій по всій Україні: “Ми — Є”, “Нагадай про кожного”, “Різдво без тата” і безліч інших. Залучали телевізійні канали, іноземних журналістів, зустрічались з депутатами Верховної Ради, представниками офісу президента, працювали в комісіях, організовували виставки з історіями наших рідних зниклими безвісті полонених. І дуже активно співпрацювали з міжнародним комітетом Червоного Хреста в Україні.
“Спільна робота ріднила нас. Ми не тільки працювали, а й відпочивали разом. Моє життя міняло кольори. У мене появилась впевненість у власних силах. Я непомітно дозволила собі радіти, усміхатись, щось планувати на майбутнє”, — щиро зізнається пані Людмила у своїй розповіді.
Вона згадує різні активності і, чи не вперше, проговорює свої рефлексії, де дозволяє себе вважати своє життя таким, що наповнене сенсом:
“…Майже 700 полонених українських військових отримали теплі речі, гігієнічні набори та змогли передати звісточку своїм рідним. Четверо з них вважались зниклими безвісти, а тепер рідні знають, що вони живі. Я вважаю це і своєю заслугою, не значною, але усвідомлення того, що мої зусилля, що докладені до спільних зусиль, комусь допомагають — визначають сенс мого життя тепер”.
У статті наведені цитати з книги “Жити попри все: розповіді жінок про війну, 2014 та 2022”, яка була підготовлена “Східноукраїнським центром громадських ініціатив” за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”.
Книжку “Жити попри все: розповіді жінок про війну, 2014 та 2022” можна вільно завантажити за посиланням.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
