автор: Олена Зварич
для “Новинарні”
“22 июня ровно в четыре часа Киев бомбили и нам объявили, что началася война“. Ці рядки з радянської пісні крутилися в моїй голові, коли 24 лютого 2022 року приблизно о тій самій годині ночі я курила на балконі київської висотки, слухаючи вибухи, і панічно думала, куди вивозити дітей. Було страшно і тоді ще незвично. Київ бомбили. Тільки не німці, а росіяни, які й придумали цю пафосну пісню більш як 80 років тому.
Сьогодні минає 85 років від початку тієї війни – радянсько-німецької, як ми її називаємо зараз, або так званої Великої вітчизняної – часів СРСР.
Вочевидь, готуючи напад на Київ, генштаб російської армії поглядав на карти 1941 року. Адже наступати на Київ доцільно було з правобережжя Дніпра, а останній раз це робив Вермахт у 1941-ому.
Російські війська в 2022 році йшли майже тими ж шляхами. Ідея бліцкригу теж була запозичена.
Командування обороною Києва в березні 2022-го також діставало старі карти часів ІІ Світової. А деякі фортифікаційні споруди навколо столиці, які допомогли боронити Київ улітку-восени 1941 року, були використані підрозділами Збройних сил України в нашій війні за Незалежність.
Пізньої осені 2021 року в Інститут історії Національної академії наук подзвонили з Кабміну і попросили провести для британських науковців екскурсію Лютізьким плацдармом. Це було трохи дивне прохання, адже зазвичай наукові спільноти спілкуються напряму, без посередництва урядів.
Прибулі британці ставили питання ненаукової глибини і жваво цікавилися панівними висотами на правобержжі Дніпра.
“Ми зрозуміли, що перед нами не вчені, а радше військові. Очевидно, потім вони проговорювали з нашим командуванням, як краще оборонятися, якщо росіяни підступлять до Києва з цього напрямку”, – розповів “екскурсовод”, завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії Олександр Лисенко.
Хоча на Лютізькому плацадрмі у 1943 році німці тримали оборону від армії, яка наступала зі сходу, а росіяни в 2022-ому готували наступ із протилежного боку – із заходу, та однак орієнтування на місцевості дає незмірно повнішу інформацію, ніж карта.
Невідомо, чи умовиводами британських порадників скористався штаб оборони Києва, очолюваний генералом Олександром Сирським (на той час командувачем Сухопутних військ ЗСУ). Але, як розповів високопоставлений військовий, котрий працював у цьому штабі на початку повномасштабного вторгнення рашистів, “ми зазирнули в старі карти, щоб звіритися, де були в 1941-му місця прориву і кращі точки для оборони”.
У середині липня 1941 року німці наблизилися до Києва з житомирського напрямку. 1 серпня почали наступ на КиУР (Київський укріпрайон) неподалік Білогордки Бучанського району.
Київ оборонявся, і війська Вермахту мали вузькі коридори для наступу. Від Житомирської траси невдовзі вони просунулися північніше, в район Димера, Ірпеня, та водночас південніше – дійшли до Феофанії, де радянські підрозділи зайняли панівні висоти в районі старих млинів (нині музей архітектури та побуту в Пироговому) та Одеської траси, запеклі бої точилися в районі Віти-Поштової.
Літо 1941 року, Друга світова війна. Німці на околицях Києва зайняла бойові позиції. Безглуздо сміливі українці ведуть дітей та худобу, переступаючи через ноги німецьких піхотниців. Архівне фото з Facebook Київський укріпрайон 1928-1941
Власне, те саме планували зробити і частково здійснили російські війська у лютому-березні 2022 року.
Вони просувалися Житомирським шосе, а також північніше цієї магістралі, вийшовши в район Вишгорода, Ірпеня, Демидова. На початку березня були спроби прорватися з Житомирської траси на південь з кількох напрямків, зокрема через Мотижин, Бузову, щоб вийти ближче до Одеської траси і взяти все правобережжя столиці в напівкільце. Але ворожі війська були зупинені ще в початкових точках цього плану.
У перший тиждень війни ЗСУ готувалися і до відбиття атаки з півдня. Принаймні про це свідчать дані з відкритих джерел. Так, в коментарі до статті про початок повномасштабного вторгнення ексзаступниця міністра оборони Ганна Маляр, яка в штабі оборони Києва допомагала координації між військовими та цивільними, пригадувала, що керівництво Музею архітектури та побуту у Пирогові обурювалися розташуванням позицій на його території.
Під час свята на території Національного музею народної архітектури та побуту України, лютий 20177. Фото: Facebook Музей Пирогово/Museum Pirogovo
“У штабу була інформація про ймовірність ворожого десанту в тому районі, тому довелося сказати музейникам: вибачайте, у нас на кону питання існування держави, втім, спробуємо рити окопи акуратно, щоб не пошкодити історичні млини”, – згадувала Маляр.
Отже, так само, як і в 1941 році, готуючись відбивати наступ ворога, оборонці Києва зайняли панівні висоти біля старих млинів, у Пирогові.
У липні 1941 року, щоб загальмувати ворожий наступ, оборонці Києва підірвали дамбу через річку Ірпінь на Житомирській трасі (неподалік нинішньої транспортної розв’язки в селі Стоянка). Так само зробили й ЗСУ наприкінці лютого 2022 року. Тільки в наш час у цьому місці була не дамба, а автомобільний міст.
Читайте також:
Невідомий подвиг полеглого героя. Солдат Собченко взяв на себе командування боєм на дамбі і не пропустив росіян до Києва
Літо 1941 року, Житомирська траса біля міської смуги Києва (зараз поруч із цим місцем транспортна розв’язка у селі Стоянка). Радянські війська підірвали міст, щоб загальмувати наступ вермахту. Німці нашвидкоруч облаштували переправу через річку Ірпінь. Фото з Facebook “Старі фото Києва”
Дамбу у 2022-му підірвали вище за течією річки – в Козаровичах. Довелося підривати двічі, оскільки складно було обрахувати, як швидко прибуватиме вода, адже рівень Ірпеня вищий за рівень води в Київському водосховищі.
У будь-якому разі, великий паводок створив природну перешкоду для рашистів і допоміг вибити їхні підрозділи з плацдарму в Мощуні, звідки відкривався найкоротший шлях до столиці.
Підірвана дамба в Козаровичах створила штучну повінь на річці Ірпінь і допомгла ЗСУ вибити ворога з Мощуна. Фото: Укрінформ
“Створити природня перешкоду для наступу противника, підірвавши міст або греблю, – цілком логічний тактичний хід, і ця ідея спала на думку в перші ж дні кільком дуже різним людям і в командуванні штабу, і серед волонтерів, які допомагали обороні. Але пізніше хтось загадав, що радянська армія в 1941-му також підірвала греблю на річці Ірпінь, що допомогло загальмувати наступ противника, – розповідає згаданий вище офіцер, який був у штабі оборони Києва. –Але тоді ж не було водосховища, тому розлив був зовсім не такий великий, як зараз”.
“Документи (російських окупаційних військ – “Н”), які ми маємо, свідчать, що плани захоплення Києва розроблялися за основними принципами бліцкригу, швидкої війни, використаними фашистською Німеччиною. Є лиш деякі розбіжності між тим, як сталося в липні-серпні 1941 року, та тим, як противник діяв і планував діяти в лютому-березні 2022 року”, – висновує начальник Національного університету оборони України генерал-полковник Михайло Коваль у коментарі для документальної стрічки “Київський укріплений район: новітня історія оборони”
Коли рашисти сунули на Київ у 2022 році, наші військові не тільки згадали про досвід оборони міста від німецьких фашистів, а й скористалися фортифікаційними об’єктами того часу – ДОТами (абревіатура від рос. “долговременная огневая точка”) Київського укріпрайону, які напівкільцем оточують правобережжя української столиці.
Напередодні радянсько-німецької війни таких спеціально обладнаних бетонних споруд навколо української столиці налічувалося понад 500, до наших днів збереглося трохи більше 200, однак переважна більшість ДОТів лежала руїнами або була зовсім непридатною до використання за їхнім прямим призначенням.
Причина занедбаності – в тому, що після Великої вітчизняної війни ці фортифікації не потрапили під юрисдикцію музеїв і ніким не охоронялися, тому були кинуті напризволяще і пограбовані. З десяток ДОТів розчистили аматори, в одному, ДОТ 180, що неподалік Віти-Поштової, активісти з організації “Цитадель” облаштували музей, що діяв до 2021 року.
Як бачимо, не варто нехтувати історію, зокрема її матеріальні об’єкти – ніколи не знаємо, коли вони можуть стати нам у пригоді.
Згаданий вищий офіцер зі штабу оборони Києва зауважує, що про використання ДОТів у лютому-березні 2022 року існує багато міфів, у реальності все було не зовсім так.
“Тільки одиниці з них використовувалися, і то як укриття або як місце для складів”, – зауважує співрозмовник.
ДОТ біля озера Блакитне в Горенці. Багато вогневих точок Київського укріпрайону до нашого часу стали непридатними з військової точки зору. Фото: Facebook Київський укріпрайон 1928-1941
Навколо застосування ДОТів у 2022-му справді більше легенд, ніж правди, погоджується дослідник фортифікацій Олександр Крещанов. Водночас, каже він, у центральній частині КиУР збереглися кілька споруд часів Другої світової, які ЗСУ використовували як укриття: “Принаймні я знаю, що це ДОТи 481, 401, 429, 428. Можливо, використовувалися ще якісь”.
Крещанов знає, бо сам консультував військових.
У березні 2022 року до нього звернулося комнадування однієї військової структури з проханням надати інформацію про місця розташування довгочасних фортифікаційних споруд Київського укріпрайону у смузі від Білогородки до Романівки, для більш якісного орієнтування на ділянці оборони по річці Ірпінь.
ДОТ 428 у селі Романівка використовувався під час обоорони Києва в 2022 році. Фото з Facebook Київський укріпрайон 1928-1941
“У цьому районі більшісь споруд була знищена чи розбита ще в роки Другої світової, але деякі все ж вціліли і їх можна було якось використовувати, – розповідає Крещанов. – Наприклад, на території Білогородської громади є велика “міна” (мінна група у складі трьох ДОТ) №401, що складається з кількох окремих споруд розташованих на двох рівнях. Ці споруди мають оригінальну конструкцію. Це була одна з перших таких “мін” Київського укріпрайону. Я показав їм всі споруди цієї “міни” і сектори обстрілу, які вона мала “закривати”. Я також показав нашим військовим інші ДОТи. Вони були здивовані:
багато хто взагалі не знав, що в околицях Києва існують такі фортифікації.
Я, в свою чергу, був здивований тим, що офіцери, з якими я спілкувався – у званні капітана, майора – не знають про Київський укріпрайон, і тим більше про інші укріпрайони на території України, а їх 16!”.
Грандіозний ДОТ 401 на диво добре зберігся до наших днів. Бойові каземати (їх три) поєднані мережею підземних галерей, тому вже за незалежної України інколи використовувались для військово-історичних реконструкцій та зйомок фільмів. Нариклад, тут знімали фільм “Штольня”.
Підземні галереї ДОту 401, де знімали свого часу фільм “Штольня”.
Фото: ukrainaincognita.com
“Для того, щоб повноцінно використовувати ДОТи, їх треба було підготувати – розчистити від смяття, очистити сектори вогню з амбразур, маскування точок, налагодити систему вентиляції, газовідведення, а часу на все це не було. Як і не було людей, які в цьому щось розуміли. Щоб використати споруди, треба було готуватися заздалегідь, причому готуватися колективно в військових інститутах та мати інженерний догляд за спорудами. Але ж ми не готувалися. Тому в 2022-му ці фортифікації переважно використовували як сховища особового складу, як складські приміщення і тільки з деяких вели вогонь”, – каже Крещанов.
Крещанов був вражений, що наші військові переважно не знали не тільки про Київський, а й про інші укріпрайони, а їх на українській території до 1941 року було збудовано в різних стадіях готовності 16. Загалом це близько 2 550 споруд.
Олександр Крещанов біля артилерійського півкапоніра, що неподалік ст. Дубрава-Олевська (Коротсеньский укріпрайон). Архівне фото, надане Олександром Крещановим
Укріпрайони, розповідає дослідник, почали будувати ще з 1928 року – “хотіли показати, що в разі нападу капіталістичного Заходу на молоду радянську країну вона готова до оборони”.
“Перші фортифікації, збудовані на захід від Ленінграда і в Білорусі, були суто експериментальними, – пояснює Крещанов. – Не вистачало спеціалістів та матеріалів, грошей. Тому будували те, що вважали можливим на той момент. Багато фортифікацій прокладалися в лісах, згідно з популярною на той час концепцією “фортеця-ліс”.
Можливо, Радянський Союз намагався косплеїти західні зразки – французьку лінію Мажино та німецький “Західний вал”, що будувалися приблизно в той же час?
На це питання дослідник відповідає: “Навряд чи. Адже французька та німецька лінії оборони коштували великих сум та організаційних зусиль. У СРСР не було ні таких матеріально-технічних можливостей, ні інформації про ці системи. На переломі 1930-х років ситуація потроху почала змінюватись. Напрацювали деякий досвід та створили відповідну управлінську систему в наркоматі оборони.
Велетенська оборонна смуга укріпрайонів станом на 1932-33 роки простягнулася через Білорусь, Волинь до Коростеня на Житомирщині. Її частина, Коростеньский укріпрайон, тягнулася на 185 км і включала 467 споруд”.
Більшість із 16 укріпрайонів на українських теренах, зокрема й Київський, будували в 1930-х роках, частину – у 1938-39, у 1940–1941 роках (так звана “лінія Молотова” або укріпрайони на новому кордоні, що постав у 1939 році).
“З початком німецько-радянської війни більшість цих фортифікацій червона армія не змогла задіяти повною мірою, – розповідає Крещанов. – Ніхто в Москві не міг і в страшному сні уявити, що вже 3 липня 1941-го, тобто менш ніж за два тижні, німці будуть на “старому кордоні” (по річці Збруч – “Н”). Відповідно, фортифікації, які були законсервовані, на час вторгнення німців виявилися абсолютно не готовими до боротьби. Укріпрайони вздовж кордону німці просто проїхали. А ось Київський укріпрайон протримався близько 70 днів”.
Історія Великої вітчизняної війни, її героїка – і справжня, і вигадана радянською пропагандою та піднесена до вершин неймовірного пафосу – були улюбленим патерном щонайменше двох поколінь радянських людей. Наприкінці 1990-х років посткомуністичні країни, й Україна зокрема, підхопили європейську моду на військово-історичні реконструкції. Вгадайте, події якого періоду в нас реконструювали найбільше? Так, радянсько-німецьку війну.
На локаціях в околицях столиці України, ясна річ, відтворювали оборону Києва в 1941 році та взяття міста радянською армією в 1943-му. Таких фестивалів історичної реконструкції було безліч, аж доки Росія не вдерлася в Україну, анексувала Крим та під прикриттям своїх проксі з так званих “ДНР” і “ЛНР” захопила частину Донбасу.
Цікаво, що в листопаді 2013 року, тобто менш, ніж за чотири місяці до вторгенння, відбувся міжнародний військово-історичний фестиваль “Дайош Київ!” (це гасло, під яким начебто проходив наступ на окуповану фашистською Німеччиною столицю Української РСР восени 1943 року, активно піарила радянська пропаганда у 1970-1980 роках). Це був уже 10-й за ліком подібний фестиваль. Серед учасників – представинки дев’яти країн, зокрема й РФ. Пізніше серед гравців із Росії спостерігачі вирахували полковника ФСБ Ігоря Гіркіна.
Полковник ФСБ Ігор Гіркін (другий праворуч) під час фестивалю історичних реконструкцій у Києві, що проходив 1-3 листопада 2013 року. Фото Артема Зубенка, опубліковане в “Цензор.нет”
Саме цей персонаж очолив групу російських спецпризначенців, які в травні 2014 року захопили Слов’янськ. З тієї військової операції, власне, і почалася неоголошена війна Росії проти України.
І хоч московська пропаганда намагалася подати збройне протистояння на Донбасі як “громадянську війну в Україні”, участь професійних військових Росії видав Гіркін, а ще – фраза спецпризначенця, зафіксована на відео під час захоплення Слов’янська: бордюр він назвав геть не по-українськи “порєбріком”.
З початком війни участь Гіркіна в київському фестивалі-реконструкції оглядачі потрактували як виконання певного завдання російських спецслужб, можливо, вивчення місцевості в околицях Києва, зондування настроїв серед цураїнців різних вікових категорій, які активно брали участь у таких іграх.
Принаймні такої думки дотримувався військовий оглядач, головний редактор видання “Цензор.нет” Юрій Бутусов. У 2014 році він написав на своїй Facebook-сторінці, доклавши фото Гіркіна в костюмі бійця радянської армії: “Листопад 2013 року – полковник ФСБ Ігор Гіркін у Києві, на Троєщині, в урочищі Ситняки бере участь у військово-історичному фестивалі “Даєш Київ!”. На фото він стоїть за копицею сіна, другий праворуч. Реконструкція була присвячена шістдесятиріччю визволення Києва від німецьких загарбників. За іронією долі, через три місяці Гіркін очолив спецзагін ФСБ “Крим”, узяв участь в окупації Криму, а потім виконав нове завдання – розв’язати війну на Донбасі. А тоді він тримався в тіні, серед безлічі фотографій не світився, в головних батальних сценах участі не брав”.
Чи на фестивалі в Києві Гіркін виконував якісь спецзавдання ФСБ – невідомо. Як і невідомо, скільки таких гіркіних могли брати участь в азартних ролових іграх під час фестивалів з історичних реконструкцій.
Читайте також:
Гіркін начебто може очолити взвод окупантів на війні проти України: офіцер ЗСУ оголосив полювання
Водночас Олександр Крещанов припускає, що все це, дуже ймовірно, конспірологічні теорії: “Не знаю, чи Гіркін виконував якісь завдання ФСБ під час реконструкції. Можливо, й ні. Тому що він великий любитель історичних реконструкцій, це його хобі, і в 2000-2010 роках Гіркіна вважали спеціалістом з періоду І Світової”.
Ігор Гіркін (Стрєлков) був засуджений у Росії 25 січня 2024 року до 4 років позбавлення волі в колонії загального режиму за обвинуваченням у “публічних закликах до екстремістської діяльності”. Підставою стали його дописи, в яких він різко критикував Путіна та російське військово-політичне керівництво. Фото ТАСС
Покази історичних реконструкцій зазвичай забезпечували самі учасники, шукаючи собі костюми та спорядження, бігаючи в пошуках спонсорів дійства. А от історичні фестивалі на тему радянсько-німецької війни в 2010-х роках активно підтримувала влада, зокрема Міністерство оборони України, яке за президентства Януковича очолював Павло Лебедєв, ставленик РФ з подвійним паспортом.
“Форсування Дніпра стало наймасштабнішою історичною реконструкцією не лише в Україні, але й на пострадянському просторі. За дійством спостерігали ветерани Великої Вітчизняної війни, гості з Російської Федерації (…) та понад 15 тисяч киян і гостей столиці”, – захлинаючсь від захвату, повідомляв сайт Деснянської райдержадміністрації. Додаючи, що “захід також відвідав міністр оборони України Павло Лебедєв, а почесною гостею дійства стала донька генерала Ватутіна – Олена Миколаївна”.
Імітація форсування Дніпра під час грандіозної історинчої реконструкції в листопаді 2013 року в урочищі Ситняки під Києвом. Фото з сайту Деснянської РДА
Переглядаючи репортажі в медіа про фестивалі історичних реконструкцій 2010-х років, розумієш, яка дистанція і яке прозріння розділяє нас тодішніх і нас теперішніх.
“Перед початком реконструкторського поєдинку дівчата з творчих гуртків Податкової академії в Ірпені співали радянські хіти Другої світової”, – писала “Історична правда” в 2011 році. Читаючи це, мимоволі думаєш: як скалалася доля тих дівчат через 11 років, коли в Ірпінь зайшли російські війська? Чи вижили вони?
Або така цитата, від якої пробирає до мурашок:
“Дитина на плечах одного з глядачів засміялася: “Наче сьогодні війна!”. Батько радісно закивав”.
Багато українських реконструкторів, які брали участь у цих фестивалях, невдовзі пішли на фронт. Гра стала реальністю.
Після 2013 року такі фестивалі в Україні перестали проводити.
Читайте також:
У Києві освятили ікону для 112-ї бригади тероборони з історичним сюжетом про порятунок міста від московитів
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
