Кіпіані: Польща має право на своїх героїв — чому ж відмовляє в цьому Україні?

Вахтанг Кіпіані
журналіст, історик, громадський діяч, військовослужбовець ЗСУ

(FB)

Розв’язана польськими правими у 2016 році історична війна проти України неуникненно мала призвести до нинішньої ситуації.

Польща ухвалила низку антиукраїнських де-факто законів, закамуфльованих під протидію вигаданому ними ж “бандеризму”, прирівняному до нацизму та комунізму. Україна подібних законів не ухвалювала.

Польща ґлорифікує вояків АК (Армії Крайової — “Н”) і інших підрозділів, які боролися за відродження Польської держави, зокрема й на етнічних територіях литовців, білорусів, українців. Коли вона це робила вона нікого не питала, ніяких заперечень не чула, “чутливість” інших, зокрема нащадків убитих ініціаторів найменування військових частин, топонімів її не цікавила взагалі.

Коли Україна з запізненням на двадцять років почала робити те саме — спочатку праві, а тепер і вся влада Польща почали огидну кампанію: “УПА — злочинці, а АК — герої і не смійте їх порівнювати”.

Україна не ухвалювала жодних рішень проти АК, хоча має всі підстави це зробити. І коли охоронець польського президента (попереднього, бо нинішній — боягуз) приїздить до Києва з символікою АК, то це був акт ворожості проти українців, демонстрація зневаги.

Попри публікації і певний розголос — Україна не стала робити з цього проблему. Бо справді поважає право кожної нації формувати свій пантеон героїв.

Між ними і тих, які іншим націям не до вподоби, бо боролися зі зброєю в руках проти окупації. Як це робили діячів УВО-ОУН-УПА проти польської держави у 1920-1940-х рр., і не тільки вони.

Колись давно президенти і релігійні діячі двох держав промовили відому формулу “пробачаємо і просимо вибачення”.

Здавалося, це відкриває шлях не до амнезії, а до поваги, зокрема й до суперечливих і трагічних сторінок минулого.

В двох країнах є свобода наукової праці і історики нагромадили сотні томів на всі ключові теми, які викликають суспільний резонанс.

УПА воювали проти трьох окупаційних режимів і держав. Невизнання цього — тупик. Ми зараз тут.

Чи всі ці томи досліджень і відкриті архіви якось впливають на польську політику — ні. Чи волання польських медіа і політиків змінять наше прагнення виконати обов’язок вшанувати борців за свободу — ні. Усвідомлення цього польською владою відкриває простір для діалогу.

Я писав пару років тому Лукашу Адамському (польський історик, експерт з питань Східної Європи, публіцист, з 2016 року заступник директора Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — “Н.”), що маю велику кількість публікацій бандерівського офіціозу про Польщу та поляків. Це дуже цікаві матеріали, в яких можна побачити динаміку ставлення до сусідів, з якими і воювали, і співпрацювали. Більше воювали, факт.

В Україні є доволі багато книг істориків про події під час ІІ світової і до неї. Чи вони доступні полякам — ні, їх нема на полицях книгарень. Чи треба це публікувати польською — так. Чи треба перекладати публікації діячів АК, ідеологів польської визвольної боротьби українською — так. Чи це вплине — можливо. Це шлях. Навіть, коли ми ніколи не зійдемося на спільному погляді на УПА та АК — будемо знати більше.

Майже десять років тому я став упорядником книги під назвою “Війна двох правд”. Там є і критичні до націоналістичного наративу публікації, і автори-громадяни Польщі там є. Книга продається досі, бо є попит, людям цікаво розібратися. Чи є така книжка-лонгселлер з аналогічним посланням на польському книжковому ринку? Здається, ні.

Читайте також:
“Ми залишаємо за собою право на національну пам’ять та гідність”: Буданов повернув орден “За заслуги перед Польщею”