автор: Олена Максименко
фото авторки
“Я говоритиму від імені американських добровольців, – каже Джон “Джеккі” Робертс. – Наразі більш ніж 100 американських добровольців загинули в Україні. Це більше, ніж у будь-яких бойових діях, де останнім часом Сполучені Штати Америки брали участь. І зараз ми бачимо найбільшу конвенційну війну на території Європи з часів Другої світової війни. І ми бачимо це зло, яке суне на українську землю, – Росію, яка вдається до злочинів проти людей. Тому американські добровольці тут. І вони б’ються за Україну.”
Відомо про 118 американських добровольців, які загинули, захищаючи Україну й світ від російської агресії.
25 травня, у День пам’яті, коли в США вшановують полеглих військових, у Софії Київській також відбулася важлива меморіальна акція. Зокрема, в її рамках презентували реабілітаційний центр для американських добровольців “Садиба ветеранів” на Хмельниччині та Розп’яття, що є частиною проєкту “Ікони на ящиках з-під набоїв”.
“Новинарня” поговорила з американськими добровольцями в українській армії і з’ясувала, що для багатьох із них ця боротьба важлива, бо вони хочуть жити на цій землі.
Коли Джон Робертс згадував одного зі своїх полеглих побратимів, його голос тремтів.
Джон “Джеккі” Робертс. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Ніколас Меймер був його близьким другом та колишнім військовим Сил спеціальних операцій армії США (United States Army Special Forces):
“Ми воювали разом в Бахмуті. Як усі “зелені берети”, Ніколас був на самому вістрі. Коли групи “Вагнера” завалили шестиповерховий будинок, він був у підвалі. Менш ніж за годину противник захопив ту зону. Відповідно, американський доброволець був заблокований – живий, без комунікації, тільки з гвинтівкою та гранатою. Оточений найзлішими, найжалюгіднішими людьми, яких я бачив на цій планеті.
Як ви думаєте, який вибір він зробив? Боротися! І, згідно з перехопленими розмовами “вагнерівців”, він бився, як демон. Вони змогли захопити його позицію тільки після того, як закидали її гранатами”.
Володимир Камінський. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Кількість іноземних добровольців, що б’ються у Силах оборони України проти російської навали, невідома. Така інформація закрита з міркувань безпеки. Окрім того, підрозділи іноземців є у різних бригадах, тому вести цей облік стало проблематично, пояснює Володимир Камінський, представник Міжнародного легіону при ГУР:
“Але завжди громадяни США складали кістяк тих, хто створював наші підрозділи. Їхні знання і їхній досвід були нам дуже потрібні. Наприклад, як користуватись західним озброєнням. Вони багато чому нас навчили”.
Зараз іноземці можуть проходити службу в ГУР, Збройних силах, у лавах Національної гвардії.
Серед громадян США – чимало професійних військових, для яких ця війна має глибший сенс за попередні кампанії, у яких їм доводилось брати участь.
“По-перше, вони хочуть бути на правильному боці, – каже Володимир Камінський. – Вони відчувають несправедливість. Вони натхненні й дуже вмотивовані. Багато хто має великий досвід служби в різних компаніях: в Іраку, в Афганістані. Але там вони не відчували тієї надмети. А тут знайшли її. Рейнджери Армії США, хлопці з “Дельти” (1st Special Forces Operational Detachment-Delta), просто з піхотних лінійних підрозділів. Вони хочуть бути там, де можуть бути корисні. І тут вони дійсно корисні”.
Чимало американців учать українську мову і подаються на громадянство. Дехто вже отримав його. Багато хто знаходить тут кохання, дехто вже має дітей.
“У нас уже є цілий прошарок американо-українців, – зауважує Камінський. – Їх багато. І вони дійсно планують тут залишатись. Кажуть, що Україна дуже схожа на Сполучені Штати їхнього дитинства. І їм тут зараз більш комфортно, ніж у себе вдома”.
Один із тих, хто вже отримав українське громадянство з рук президента України, – “Мюррей”, військовослужбовець ГУР. Він брав участь у контрнаступі на Херсонщині, за що отримав орден Богдана Хмельницького. А також знявся у фільмі “Кіллхаус” (реж. Любомир Левицький, 2026). Американський піхотинець з квітня 2022 року воює за Україну.
До слова, Володимир Камінський також був залучений до зйомок.
“Мюррей” з квітня 2022 року воює за Україну. Фото: Олена Максименко / Новинарня
“У ранніх 2000-х я служив у армії США, в піхоті, – розповідає Мюррей. – А після того займався доволі типовими речами: навчався в коледжі, займався своїми хобі й інтересами. Але не можу сказати, що це було продуктивно. Тож рішення приїхати в Україну стало доволі легким вибором для мене. Типу я можу робити дещо краще зі своїм життям, аніж те, що роблю у США зараз.”
На запитання, що він знав про Україну до того, як приїхав сюди, відповідає з усміхом: тодішні знання обмежувалися грою в “Сталкер” та відомостями про Чорнобиль.
Зараз Мюррей – командир роти. Про свій попередній військовий досвід згадує так:
“Я воював у Афганістані в 2009-2010 роках. Це була війна, на яку мене послали. Я був військовим і робив те, що мені наказували. Приїхати в Україну – мій особистий вибір, я вірив у це. Тут я мав нагоду працювати з великою кількістю однодумців, які також вірять у це. Це неймовірний досвід, тому що такі люди дають набагато більше, мають значно більше внутрішньої мотивації і бажання тяжко працювати”.
В Україні йому довелося повоювати практично на всіх напрямках. Миколаївщина, Херсонщина, Запоріжжя, Донеччина, Харківщина, “і значно глибше на північ”, додає він.
Рішення вирушити в Україну рідні сприйняли не одразу. Спочатку казали, що він божевільний:
“Але вони знають, що ніщо не зупинить мене, якщо я прийняв рішення. Тож вони трохи переживають, але водночас неймовірно підтримують і пишаються мною. Не тільки тим, що я роблю, а тим, що робить кожен із нас тут. Направду,
ми робимо хорошу роботу – є чим пишатися”.
Серед тих, кого вшанували того дня, були і друзі Мюррея. Їх багато, і це не лише американці. Про деяких він згадує:
“Один із перших друзів, яких я втратив, – Даніель Свіфт, з “морських котиків” (Navy SEALs). Він був тут із самого початку і робив те, що роблять “морські котики”. Даніель був прикладом для всіх. Неймовірний боєць і фантастичний лідер.
Серед недавніх втрат – наш хороший друг Брайен Закерл. Він загинув у грудні в бою, і це було дуже-дуже тяжко. Він був справді дуже близьким. Чудовою людиною і чудовим батьком. У нього залишилася дружина і двоє синів.
Я можу розповідати про багатьох. Так, ми намагаємося вшановувати їх щодня і думаємо про них щодня.”
Як і решта побратимів, Мюррей вивчає українську. І перше, що опановують іноземні добровольці, – як замовити на заправці каву.
“Можна, будь ласка, капучино без лактози? – говорить він українською і додає: – Вчити українську – важливо, бо це показує, що я тут не лише через війну. Я справді хочу стати частиною української культури, інтегруватися у це суспільство. У мене є можливості працювати за кордоном, але я думаю, що весь час повертатимусь в Україну, тому що я сприймаю її як свій дім зараз”.
Військовий з позивним “Хан”, командир взводу Третього армійського корпусу, в Україні майже три роки. Він також був військовослужбовцем у США, потім звільнився та деякий час, за його словами, “робив рандомну роботу”:
“Хан” в Україні вже три роки. Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Я був в армії, коли у 2014-му анексували Крим. І впродовж цього часу мій підрозділ перебував у Італії. Нашою відповідальністю, зокрема, було швидко реагувати на щось, що ставалося у межах Європи, можливо, у Північній Африці. І я був сильно шокований тим, що сталося у Криму. Я думав, що Захід відреагує більше. Натомість їхня реакція була типу:
“От лайно!.. Але це виглядає як проблема України, а не наша”.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, все ще не було відповіді від Заходу. Як на мене, це було неправильно. Тож я подумав: гаразд, якщо Захід нічого не робить, то може я щось можу вдіяти. Можливо, щось із мого спорядження і навичок з тих часів, коли я був у армії, буде корисним?”
Порівнюючи свій досвід в Афганістані і в Україні, Хан зазначає: у першому випадку відбувалося багато патрулювання та заходів безпеки, але більшу частину часу – жодних бойових дій. В Україні – навпаки: постійно працюють дрони, міномети, артилерія і майже не буває перерви.
“Але я б сказав, що ти починаєш бачити сенс у своїх зобов’язаннях, типу те, що ти робиш – чесно, щиро, відчувається як правильна річ”, – каже американець. І додає: попри те, що війна в Афганістані й в Україні відрізняється, базові навички та вишкіл лишаються однаково актуальними.
Кілька місяців тому Хан подав документи на отримання українського громадянства. Після війни він мріє купити тут дім.
Родина та друзі сприйняли його вибір неоднозначно:
“Мій батько був в армії. Він повністю підтримує мене. А моя мама, як всі мами: “Чому ти маєш туди їхати?! Тобі це не потрібно! Повертайся додому!” Подібним чином міркують мої сестри й деякі друзі”.
У списку полеглих американців також є його друзі. Усі вони мали однакову мотивацію, каже Хан: захищали людей та цінності.
“Є багато різних причин, через які люди приїжджають сюди. І є багато хлопців, які ціною власного життя хочуть допомогти українцям та Україні.
Тому так приємно бачити, коли українці вшановують американців, які билися в цій війні”.
…Двоє чоловіків в однострої стоять на коліні перед Розп’яттям. У Софійському соборі лунко розносяться імена американських добровольців, які загинули, захищаючи Україну. Різкими рухами чоловіки наносять їх на Розп’яття.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Якщо ви подивитеся на стіни Софії, там є багато воїнів, – зауважує художник Олександр Клименко. – Є шлях воїна, який стає святим, а є шлях воїна, який потрапляє у пекло.
У рай воїн потрапляє, захищаючи жінку з дитиною, Богородицю з немовлям. Наша християнська традиція дозволяє такі символічні порівняння. Ідея даної виставки – американські військові ціною власного життя захищають не тільки демократію в Україні, а й українське дитинство, дітей майбутнього”.
Олександр Клименко. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Розп’яття, на яке нанесли імена полеглих, – це символ смерті, що перетворився на символ життя, пояснюють автори меморіального проєкту.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
На тильній стороні – Бойовий хрест, традиційний символ для військових США. Він також на іконах, намальованих на ящиках з-під набоїв. Цей проєкт, що триває з 2015 року, уже побував у 27 країнах світу. Виручені від продажу кошти йдуть на підтримку військових. Уже 11 років цієї війни…
Ікони на ящиках з-під набоїв. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Організатори події – Фундація R.T. Weatherman, благодійний фонд “Вільні та Спроможні”, ГО “Вшануй”, CFC Big Ideas, Національний заповідник “Софія Київська”. Долучилися військовослужбовці 114 бригади ТРО, “Хартії”, “Азову” та Третього армійського корпусу. А також автори проєкту “Ікони на ящиках з-під набоїв” – художники Олександр Клименко, Соня Атлантова та Герман Клименко.
Читайте також:
“Колумбія Pictures” представляє. Як Україна залучила на війну в лавах ЗСУ тисячі добровольців із Латинської Америки
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
