Наталія Сальнікова
автор: Ольга Жолудь,
1-й центр інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ
для “Новинарні”
фото з архіву Наталії Сальнікової
Психотерапевтка та власниця невеличкого бізнесу Наталія круто змінила своє життя, приєднавшись до війська. Служить старшим офіцером групи контролю бойового стресу в 155 ОМБр ім. Анни Київської, допомагаючи бійцям не лише адаптуватися до складних умов, а й відновлюватися після повернення з позицій.
Про мотивацію воїнів, психологічну стійкість та людяність в зоні бойових дій, про місію військових психологів та про глибоко особисті речі – лейтенант Наталія Сальнікова розповідає у своєму інтерв’ю напередодні Дня психолога.
– Пані Наталю, коли й чому ви вирішили долучитись до ЗСУ?
– Я ухвалила рішення після початку повномасштабного вторгнення, коли багато моїх колег-чоловіків пішли до війська. Але в мене цей крок зайняв трохи більше часу…
Кожного разу, коли я заводила мову про те, що хочу піти в ЗСУ, всі мене відмовляли: “Наталочко, ні в якому разі! Хочеш працювати з військовими? Он тобі ветерани, іди й працюй з ними, нащо тобі в армію?..”
Спочатку мене підтримала тільки одна людина. Мій знайомий, який сам вже служив, сказав: “Якщо хочеш – йди. Такі люди тут потрібні”.
– Що відрізняє військового психолога від цивільного, який працює з військовими?
– В мене було з ким спілкуватися про війну, тож я багато чого знала про армію ще до того, як мобілізувалася. Розуміла, що неможливо бути своєю для військових, якщо ти не була там. Поки ти не став військовим, між вами буде прірва.
Окрім таких патріотичних бажань, є ще й цілком раціональна точка зору. Я розумію, що війна рано чи пізно закінчиться, військові повернуться додому, і мені як психологу треба буде вміти з ними працювати. А якщо я буду дотична до війська, то зможу підтримувати нинішніх воїнів і в цивільному житті, бо розумітиму, з чим вони взагалі стикалися і через що пройшли.
Отже, це був і патріотичний, і водночас дуже раціональний професійний вибір.
– Як ваше рішення мобілізуватись до ЗСУ сприйняли рідні?
– Мама – дуже здивувала. Коли дізналася, що я вже остаточно вирішила, то почала мені сама шукати форму і спорядження. Мама багато з чим посприяла…
Найскладніше, мабуть, було вирішити це питання з донькою. Бо коли я йшла в армію, їй було 14.
– А якби дочка сказала, що не готова вас відпускати до війська?
– Я чесно скажу: тоді я б нікуди не пішла. За дочкою було останнє слово, і вона мене зрозуміла й підтримала.
Направду, найскладніше в цій всій ситуації саме їй. Для неї особливо непростими були перші пів року, поки вона звикала до того, що мене немає поруч. Їй треба було стати цілком самостійною.
Аж до таких, здавалося б, “дрібниць”, що нікому приготувати сніданок. Але вона молодець – впоралася!
– Пані Наталю, в якому підрозділі ви починали службу? Ви самі обрали його?
– Мене взяли до війська не з першого разу: мабуть, через мій характер. Після першої співбесіди я зрозуміла, що маю знайти підрозділ, де мені буде комфортно, де будуть знати, що я не тримаю свою думку при собі, коли питання стосується справедливості. Тому я шукала підрозділ, де це зможуть прийняти. Зрештою, пішла до конкретної військової частини та до людей, яких знала.
Мій друг, також психолог, який служив у 2-му Інтернаціональному легіоні оборони України, запропонував долучитися до них.
– Пані Наталю, я хотіла з вами трохи поговорити про ваших тодішніх побратимів – іноземців. Що мотивувало їх стати на захист України?
– Мені зустрічалися люди, які приїжджали з різних країн, бо в них мама, тато чи інші родичі були українцями, або ж колись побували в Україні. І вони відчувають внутрішню потребу бути тут і захищати нашу країну.
Був бразилець, який мені розповідав, яка в нас класна країна. Казав, що закоханий в Україну до нестями і хотів би тут жити після війни.
Я ще декількох людей з Бразилії знаю, які казали, що віднині для них Україна – понад усе. Вони приїхали до нас і відчули тут такий внутрішній комфорт, коли тобі подобаються і люди навколо, і сама країна. І тепер вони за все це борються. Приїжджали військові з держав, де є ризик російської окупації.
– Чи можете навести приклади?
– Це країни, які постраждали від російської агресії. Або ті, де при владі проросійські урядовці, що пригнічують свій народ. І ці добровольці кажуть мені: “Там, вдома, ми не маємо достатньо сил з ними боротися. Тому ми приїхали сюди. Щоб тут, в Україні, хоча б трішки допомогти зупинити російську навалу”.
Була в нас дуже класна дівчина з Білорусі, вивчилася на марксмена (піхотного снайпера – ред.). На жаль, загинула. Для неї це був дуже свідомий вибір.
Для мене вона майже дитина, 18-20 років. Але ця дівчинка-білоруска була дуже свідома й наполеглива. І в своїй військовій підготовці, й в усьому тому, через що вона була тут.
Також було багато грузинів, які приїхали сюди, тому що саме тут є можливість протистояти Росії. Яка напала і на їхню країну, окупувавши частину грузинської території.
Читайте також:
“А весілля плануємо в Севастополі”. Історії семи добровольців Інтернаціонального легіону
– Що вас, як психолога, дивувало у роботі з іноземцями?
– Дещо для мене як фахівця стало сюрпризом. Так, чоловіки з заходу Європи набагато відвертіші у самовираженні, ніж грузини та українці! От у нашого запитуєш, як ти себе почуваєш? Він тобі каже – нормально.
У нього на обличчі написано, що не все нормально! Але він тобі на словах скаже протилежне. І щоб витягнути, що там з ним відбувається всередині, треба трішки майстерності. А іноземці, європейці здебільшого, – вони просто відразу тобі відкривають все. І те, що вони зляться на щось, незадоволені, через щось сумують, або їм не вистачає їхніх побратимів… Вони можуть щиро виражати свій стан: сидіти і плакати, а то й кричати.
– Чому так, на вашу думку?
– Думаю, на Заході люди звикли бути більш вільними у вираженні емоцій, на відміну від українців. І це для мене особисто найсуттєвіша різниця.
– Готовність виражати емоції – чи вона якось впливає на подальше “проживання” психологічних травм?
– Звісно! Найлегше це можна помітити у воїнів, які зараз повертаються з СЗЧ (самовільного залишення частини – ред.). Якщо це люди з бойовим досвідом, то там прямо видно, що у них не “прожиті” емоції, які й переслідують їх. Тому одне з основних завдань нашої групи контролю бойового стресу – приїхати і допомогти зняти оцю емоційну напругу. І цим самим мінімізувати ризики виникнення будь-яких розладів у майбутньому. Адже ця нездатність розуміти, які в тебе емоції, ідентифікувати їх та безпечно виразити – ускладнює життя і військовим, і цивільним, які з ними спілкуються.
– Досить часто самі військові говорять про емоційну закритість як про позитив, адже це допомагає їм бути більш сконцентрованими під час виконання завдань. Як бути їм: залишатися в тому стані, чи все ж звертатися по допомогу?
– Тут все дуже індивідуально. Я знаю військових, яким потрібна допомога, але яких краще не чіпати, поки вони в зоні бойових дій. Є люди, яким треба спустити пару, як в чайнику. Просто треба періодично приходити, давати можливість людині виговоритися, але не пропрацьовувати її стан повністю.
Загалом психотерапія як така заборонена в зоні ведення бойових дій. Тому що ми не можемо лікувати людей, які й надалі перебувають у стресових ситуаціях. Їм треба надавати оцю первинну допомогу, трошки коригувати те, що з ними відбувається, і відпускати далі, щоб вони зберігали свою самостійність.
Тобто якщо людина дієздатна, але їй трошки зле, то краще це проговорити. Якщо людина сама справляється, то й не треба з цим нічого робити.
Проблема виникає тоді, коли людина втрачає дієздатність. У цьому випадку краще все ж звернутися до нас і дати собі можливість попіклуватися про свій психоемоційний стан. Дієздатність – основний критерій, на який я звертаю увагу.
– Чи може воїн сам ідентифікувати в себе втрату дієздатності?
– Відсутність дієздатності – це коли людина, наприклад, не відчуває в собі сил встати і піти виконувати бойову задачу.
Наступний критерій – це нездатність ухвалювати рішення; або ж рішення ухвалюються, але ти вже не можеш зрозуміти, правильні вони, чи ні.
Також це “закритість” бійця. Перший дзвінок – це коли немає ресурсу навіть на спілкування з сім’єю. Другий – це коли не можеш спілкуватися і з побратимами.
– Як зазвичай це виражається? І чи готові самі бійці зізнатися у цьому?
– Людина відчуває, що вона втомилася, і від побратимів – також. Це втрата розуміння, чому я тут перебуваю, навіщо і що я тут роблю.
Є випадки, коли військовослужбовець сам приходить і говорить: “Я закінчився”.У них є таке внутрішнє відчуття, коли не можеш змусити себе займатися прямими обов’язками. І шукаєш будь-який привід кудись “заритися”, поїхати, наприклад, за паливом, хоча це може робити інший.
А буває, що люди не можуть самі ідентифікувати проблему. В таких випадках важливо, щоб на це звертали увагу побратими, а командир міг зняти таку людину з завдання.
– Пані Наталю, поясніть, будь ласка, чому виявлення психологічних проблем є таким важливим для воїна?
– Почнімо з того, що втома й апатія не дають військовослужбовцям можливості ухилятися від дронів, ховатися від обстрілів, перебігати кудись у безпечніше місце. Індикатором таких станів може бути момент, коли перестає бути страшно. І я не про те, що воїн навчився приборкувати свій страх і не впадати у паніку. Це стан, коли не страшно взагалі!
Навіть, коли в тебе вже 50-й вихід на позиції, тобі все одно буде страшно. Ти десь там відчуваєш адреналін, десь – цікавість, що буде далі. Є й інші емоції. Але головна з них: тобі й далі хочеться жити!
Тому у воїна в здоровому психічному стані завжди має бути присутній страх.
– Після служби в Легіоні ви перевелися до 155 омбр. Як тут організована психологічна підтримка персоналу?
– В нашій бригаді вибудувано потужну структуру психологічної підтримки персоналу (ППП). Основа її – людиноорієнтованість. Вона починається з рівня заступників командирів батальйонів та дивізіонів. І я би сказала, що для структури ППП це найважливіше, що тільки може бути.
Так, це правильно, що командир має бути орієнтований на війну. Але його заступник з ППП має бути орієнтований спершу на людину, а на війну вже потім. І це дає змогу зберігати баланс.
Заступники командирів з ППП їздять по своїх людях і знають їх. Саме вони телефонують нам (групі ГКБС) і кажуть: хлопці вийшли з позиції, ви маєте приїхати. Або повідомляють, що в них є проблемна людина, і ми маємо подивитися на неї та зрозуміти, що можна зробити. В нашій бригаді, на мою думку, більшість заступників підрозділів – на своєму місці. Бо вони реально працюють для людей.
– Як відбувається ваша робота безпосередньо з військовослужбовцями?
– У нас, як ми кажемо, є група швидкого реагування. Якщо викликає заступник командира підрозділу з ППП – ця група виїжджає.
Це будь-яка критична ситуація: люди виходять з позиції, є поранені, було багато обстрілів чи якісь надзвичайні події, або бійці ще щось складне пережили. Наша допомога потрібна й тоді, коли бійці просто довго залишалися на позиціях. А ще підключаємося, коли є будь-які незрозумілі кризові стани. Ось, скажімо, військовослужбовець перестав спати, відмовляється їсти, веде себе дивно.
Будь-що незрозуміле відбувається з людиною – тоді викликають нас.
– Можете пригадати випадки, коли ваша робота врятувала ситуацію в підрозділі та, можливо, конкретне людське життя?
– Одного разу я приїхала до солдата, який каже, що за ним стежать: “Я точно знаю, вони там за огорожею! Я навіть їхній ліхтарик бачив!”
Я кажу: “Ходімо разом, подивимося”. Ми з ним ходили, спілкувалися, і стало зрозуміло, що йому вже треба на консультацію до психіатра, і потім, схоже, його госпіталізують.
На наступний день до нього прийшли, щоб їхати до лікаря, а він каже: “Я з вами не поїду. Ви якісь дивні, ще завезете мене до пі***в (окупантів – ред.)!” Коли мені подзвонили, ми працювали в іншому підрозділі, довелося вмовляти по телефону, це було дуже складно… Він пройшов лікування, повернувся до підрозділу і зараз в нього все добре.
– Цікаво, як боєць сприймає ті події тепер?
– Ми з ним, до речі, нещодавно зустрілися. Він був дуже радий мене бачити і дякував, що я його тоді вмовила. Каже, що для нього було важливо поговорити з людиною, якій він зміг довіритися і сказати про свої страхи. Дякував за те, що йому допомогли з цим усім впоратися.
– Такі ситуації у вашій практиці трапляються часто?
– Це скоріше точкові випадки. Зазвичай наша робота будується інакше: люди вийшли з позицій, перший день вони відпочивають, а за пару днів ми приїжджаємо поспілкуватися з ними.
– Як і про що ви з ними говорите?
– Це такий собі ретроспективний аналіз. Запитуємо спершу про організаційні моменти. Як проходив захід на позиції та вихід з них, скільки було обстрілів і чи вдавалося їм ховатися, чи було у них що їсти, як відбувалася комунікація з сусідніми підрозділами.
За рахунок цього вони розслабляються, відкриваються, і тоді вже можуть казати про те, де їм було страшно, де вони почувалися погано, де втрачали самоконтроль і що ще в їхній душі відбувалося.
– Чи маєте приклади, коли людині потрібна допомога саме внаслідок бойового стресу?
– Один хлопець розповів про кошмар, який йому періодично снився про момент бою й поранення. Каже: “Сниться, як пі***р (окупант) заходить в бліндаж, стріляє в мене, влучає… І все, я щоразу прокидаюся від цього”.
Ми розібралися, що частину подій його мозок не міг опрацювати і вбудувати в його життєву історію. Ми це пропрацювали, кошмар перестав снитися, хлопець знову міцно спить, він вже виходить на “бойові” і в нього все гаразд.
– Які особисті якості воїна є помічними під час перебування на позиціях?
– Ми з колегами звернули увагу: якщо людина в цивільному житті вміла брати на себе відповідальність і сама керувала своїми діями, то вона і на позиціях зберігає відносний спокій і гарно орієнтується в ситуації. А люди, у яких з рівнем відповідальності й раніше було так собі – в них починаються проблеми, бо вони губляться ще більше.
– Пані Наталю, чи можна говорити про те, що люди певних цивільних професій краще адаптовані до бойового стресу?
– Дивовижно справляються з бойовими умовами шахтарі! Це люди, які звикли перебувати в замкненому просторі, а то й під завалами. Вони звичні до ризику і знають, що таке не здаватися. Саме досвід важкої та небезпечної праці дуже їм допомагає. Але якщо ми беремо вчорашнього менеджера, то його підтягнути до рівня шахтаря дуже важко.
– Але ж це можна зробити?
– Тут потрібні, зокрема, інтенсивні фізичні тренування. Оця “фізуха” в армії необхідна саме для того, щоб людина відкрила й розвинула в собі силу духу, повірила в себе, відчула командний дух.
Коли рекрути лише приходять на базову загальновійськову підготовку (БЗВП – ред.) і відтискаються п’ять разів, а два місяці по тому відтискаються 50, ще й в бронежилеті… Вони самі дивуються: “Я ніколи не думав, що так зможу!”.
Але є інший бік медалі: це баланс “важкість – підтримка”. Ми не повинні людину деморалізувати і зламати. І навпаки, якщо буде забагато підтримки без достатнього навантаження – ми не матимемо бажаного результату в підготовці бійців.
А ще є внутрішнє самопочуття людини, яке дуже впливає на її стійкість. Багато залежить від того, з яким настроєм воїн заходить на позиції.
– Пані Наталю, від чого залежить, чи звернеться сам військовослужбовець до психолога, чи ні?
– Від довіри до фахівця. А ще – від взаємодії командирів та заступників з ППП з нашою групою.
Ми впевнені в наших заступниках з ППП та в ротних. Бо жодного разу не траплялося такого, щоб було звернення бійця про психологічну допомогу – а нас не викликали.
Проблема з довірою до нас частково існує в тих людей, які раніше жодного разу не стикалися з психологами, або така взаємодія в них раніше не склалася.
Ось, наприклад, чоловікові за 40-50 років, він прийшов і побачив психолога, якому 25. І думає: “Чим мені допоможе ця дитина?” Навіть якщо це психолог-профі, бійці старшого віку не розуміють, чи є сенс “вантажити молоду людину своїми проблемами”?
Тож, мабуть, добре, що мені не 25 років (посміхається). Я кажу таким: я на цій війні відносно давно, зі мною можна розмовляти про все. І ці воїни готові потроху розкриватися і говорити про себе.
– Як ви допомагаєте бійцю розкритися?
– Один зі способів – озвучити прямо те, про що він боїться говорити. Він каже, що бачив поранення побратима, і далі замовкає. Питаю: “Мабуть, ти ніколи раніше не бачив такої кількості крові?”. Боєць погоджується. Ми озвучили те, що він боїться визнати, бо це найстрашніше в його спогадах. І все, можна далі працювати! Тому тут дуже важливо, коли військовий психолог сам не боїться цього. Не боїться називати речі своїми іменами.
Чому це важливо? Військовослужбовець бачить, що ви з ним говорите однією мовою. А отже, здатні зрозуміти, що він відчував там.
– Пані Наталю, що вас мотивує і надихає? В першу чергу – це люди.
– Колись давно, коли я лише ставала тренером з психології, щойно закінчила навчальний курс за фахом соціально-психологічного тренінгу. Почала вести тренінги в корпорації, і все це було досить важко. І самі люди мені здавалися важкими… Тоді я прийшла до свого вчителя. Жалілася, що люди не хочуть вчитися, не прагнуть рухатися вперед. А якщо так – нащо це все?
Він спитав мене, чи була хоча б одна людина, яка з мого тренінгу для себе щось взяла? Я згадала про двох таких. “Ось для них ти і працюєш!” – резюмував мій наставник. І я це запам’ятала далі на все життя.
– Як ця думка допомагає вам зараз, у війську?
– Я точно знаю, що не зможу ніколи в житті покращити психологічний стан всієї бригади. Але якщо є спілкування з бійцем, який з нашої не надто тривалої розмови взяв щось для себе, якщо я полегшила його стан у той момент – для мене це і є найголовніша мотивація.
– Які ваші головні висновки й уроки з цієї війни?
– Найважливіше не те, скільки у тебе зброї, і навіть не те, наскільки гарно організована військова підготовка. Найбільше значення мають тільки Люди. Саме вони воюють. За кожним успіхом стоять дуже конкретні люди, які в той момент робили свою роботу.
Яке б спорядження і техніку ви не мали, все це не матиме сенсу, якщо не буде командирів, здатних керувати, та особового складу, готового до бойової роботи.
Все у війську тримається передусім на людях. Все інше – простіше: будь-які засоби можна дістати, купити, знайти чи домовитися про них. Але починається все з Людини.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
