автор: Максим Омельченко
За даними Центру економічної стратегії, на початок п’ятого року повномасштабної російсько-української війни у країнах Європи перебуває 5,6 млн українських біженців.
43% з них планують повернутися в Україну в разі поліпшення безпекової ситуації, тоді як 36% пов’язують своє майбутнє з країною-реципієнтом. Останній показник з кожним роком зростає: чим більше проходить часу, тим більше вимушених емігрантів інтегруються за кордоном. Паралельно державна стратегія щодо повернення біженців стає дедалі більш розмитою: Міністерство національної єдності проіснувало менше ніж рік і зникло, а з ним, схоже, – й ідея “хабів єдності”, а також інших ініціатив із налагодження зв’язків із новоспеченою діаспорою.
Згідно з соціологічними опитуваннями, понад 70% українців вважають себе віруючими. Тож альтернативою “хабам єдності” могли б стати українські релігійні громади за кордоном. Проте найбільша конфесія – Православна церква України (ПЦУ) – у цьому плані має зв’язані руки, адже обмежена власною канонічною територією. Натомість так звана “Українська православна церква московського патріархату” не визнає для себе будь-яких обмежень. Станом на 2025 рік церква, яка керується з Росії, але користується вивіскою “української”, мала понад сотню парафій у країнах Європи, що є неабияким безпековим викликом як для України, так і наших західних партнерів.
Для православних українців за кордоном, які не бажають втрапляти у тенета російської церкви, залишаються дві альтернативи. Це – Капеланська місія ПЦУ, яка може відряджати своїх священників за кордон для духовної опіки над вірянами, або ж – українські парафії, що створюються під омофором Вселенського патріархату – “матері” Української православної церкви.
Одна з найбільших спільнот українських біженців після 2022 року сформувалась в Ірландії. Загалом тимчасовий захист у цій країні отримало 119,5 тис. українців. Попри це, перша українська православна парафія була створена тут лише у серпні торік – під омофором Ірландської митрополії Вселенського Патріархату. Для порівняння, парафій “УПЦ МП” на “зеленому острові” є сім, а Української греко-католицької церкви – 12.
Заснував і очолив громаду 29-річний отець Сергій Данілов, який раніше був таким самим “першопрохідцем” у Фінляндії. За короткий час йому вдалося згуртувати навколо себе амбіційну та активну православну парафію, що стрімко розвивається, – попри відсутність серйозної допомоги ззовні. Тимчасовим духовним домом для неї стала старовинна англіканська церква Святого Івана Хрестителя у дублінському районі Драмкондра.
З отцем Сергієм ми поспілкувалися про труднощі розбудови релігійної громади з нуля, переходи вірян від “УПЦ МП” та те, як ірландці реагують на священника, який працює на будівництві, щоб утримувати свою парафію.
Отець Сергій Данілов
– Отче Сергію, розкажіть про ваш шлях: як ви стали священником і як опинилися в Ірландії?
– Почнімо з того, що сам я з Вінниці. З дитинства завжди був при церкві – десь із п’ятого класу мене прийняли пономарем у храм. Є навіть сімейні фотографії, де я маленький допомагаю будувати церкву – ношу цеглини. Якось завжди був при парафії, і вже в старшій школі відчув, що хочу бути саме священником. Навіть траплялися такі казуси, що на якісь великі церковні свята я прогулював школу, створюючи проблеми для батьків.
Після школи вступив до Київської духовної семінарії, яка тоді, у 2014 році, ще була при Києво-Печерській лаврі. Повчившись там декілька років, я зрозумів, що потрібно мати ще вищу освіту, бо семінарська освіта – це така трохи відірвана система, яка не давала повного розуміння подальшого життя. Тому вступив до Київського національного університету будівництва та архітектури, закінчив магістратуру, отримав цивільну роботу в Києві. Цього року, Бог дасть, захищу дисертацію і стану кандидатом технічних наук – передзахист уже пройшов.
Паралельно я продовжував бути при церкві, співав у хорі при монастирі в Києві. Думав, що на цьому мій шлях і завершиться. Але з початком великої війни всі пріоритети змінилися абсолютно. Коли ми евакуювалися до Львова, то прийшло зовсім інше сприйняття буття, життя і всього іншого. Головне питання стало: чим я можу бути корисним?
Після евакуації я деякий час працював на військовому заводі, потім відновився в семінарії – вже в Київській православній богословській академії при Михайлівському Золотоверхому монастирі. А коли виїхав до Фінляндії з родиною, то мене прийняли до кліру Фінської православної церкви. Річ у тім, що там було дуже багато українських біженців. Були прекрасні фінські священники, але вони не знали нашої мови. Спочатку я перекладав фінських священників. Тобто він служив, а я поруч читав українською. Але вони побачили, що ми дуже швидко розвиваємося, тож Архієпископ Гельсінський і Фінляндський Лев (голова Фінляндської православної церкви у 2001-2024 роках, – Авт.) висвятив мене у священники. Ми заснували парафію повністю з нуля – створили хор, недільну школу, парафія виросла майже до тисячі людей у Facebook-групі. Вона існує досі, періодично туди приїздять священники з України, і з нашого Золотоверхого монастиря, і викладачі, і наші капелани. Парафія живе.
Отець Сергій під час служіння у Фінляндії. Фото: Христина Мартинюк
Але потім постав вибір допомогти створити такого самого типу парафію в Ірландії, де майже 100 000 українців, але жодного православного українського священника. На запрошення Митрополита Ірландського (Вселенського Патріархату, – Авт.) Яковоса я приїхав сюди у серпні торік, щоб починати цю справу знову з нуля, без жодної підтримки – лише з великою жагою допомогти людям.
Спочатку ми проводили наші богослужіння українською мовою по суботах. Грецька церква дала нам своє приміщення, але для того, щоб ми розвивалися, треба було мати змогу служити по неділях. І якось так в останній момент я зміг знайти і житло в Ірландії для себе та своєї родини (а з цим тут дуже велика проблема), і приміщення для парафії.
Перші богослужіння у вересні 2025 року. Фото з особистого архіву отця Сергія Данілова
Я тоді мешкав у центрі прийому біженців у Пунчестауні (місцевість у графстві Кілдер – приблизно за 20 км від Дубліна, – Авт.), і буквально в останній день перед виселенням, слава Богу, мені допомогли з житлом католики та англіканці. Крім того, познайомившись з англіканським парафіяльним священником, я дізнався, що у них є дві церкви тут, у Драмкондрі (історичний район у північному Дубліні, – Авт.), і вдалося домовитися про оренду однієї з них. Таким чином, ми почали служити тут, в Dublin 9 (поштовий район Дубліна, – Авт.).
Англіканська церква Святого Івана Хрестителя у районі Драмкондра, Дублін – тимчасова домівка для української православної парафії
Це такий Божий промисел, я вважаю, що перше богослужіння у нас відбулося рівно на день Святого Миколая, 6 грудня. Зараз ми працюємо далі, намагаємося створити хор. Я активно працюю з молоддю, ми здійснюємо різноманітні поїздки по Ірландії. Як знаєте, тут є багато місць кельтських святих: Кевіна, Патріка та багатьох інших. Тож у нас сформувалася така молодіжна група активних парафіян, ми розвиваємо наше діло і маленькими кроками рухаємося вперед.
Парафіяни після богослужіння 6 грудня 2025 року. Фото: Facebook Ukrainian Orthodox Parish in Dublin
– Як відбувалося формування парафії? Як люди про вас дізнавались?
– Я написав багато листів в різні українські спільноти, які тут є. Познайомився особисто і з Ukrainian Action, і з Ukrainian Crisis Center. Вони дуже відкриті до співпраці: і Михайло Баскін з UCC, і Ліза Карамушкіна від Ukrainian Action. І отак ми зустрілися якось за пінтою пива поговорити. І в момент, коли ми вже отримали своє приміщення, вони також запостили про нас інформацію, що ми відкрилися. Ну і плюс Facebook. Я веду сторінку парафії, де намагаюся майже кожного тижня щось публікувати. Перші люди, які до нас доєдналися, – це українці, які від початку війни ходили до грецької церкви.
– Чи можете змалювати колективний портрет вашого парафіянина?
– У нас парафіяни зі всієї України. Є і викладачі колишні, які вже на пенсії, з Полтавщини. Є дуже активна дівчинка з Києва – донька священника. Є чернігівці, багато одеситів – з Одеської області. Зараз ще з Вінницької області також знайшлися люди, є зі Львова люди. Класно, що у всіх різні традиції, але якось всіх разом об’єднує віра, і це унікально.
Традиційна парафіяльна кава, яка відбувається після кожного богослужіння. Фото з особистого архіву отця Сергія Данілова
– Вони всі живуть у Дубліні, чи хтось здалеку добирається?
– У нас є родина — українці з Сум, які живуть уже понад 20 років в Ірландії, активні парафіяни. І вони щотижня приїжджають на богослужіння з Кавана – а звідти дві години автівкою їхати.
– Чи можете провести якесь порівняння з Фінляндією? Де було легше розбудовувати парафію?
– У Фінляндії було трошки легше, бо це вже понад 100 років як канонічна територія Фінської православної церкви (автономна церква у складі Вселенського патріархату, – Авт.), і там не було інших православних церков. І в кожному великому місті є православна церква, куди можуть ходити українці. Служать фінською мовою, звісно. Але коли я приїхав, то навіть ми зробили курси і навчали фінів української.
Наша Ірландська митрополія була створена всього лише у 2024 році. Першим митрополитом став Яковос, який приїхав до нас із Греції. Цікаво, що загалом у нас поки три священники: один українець, один ірландець і один єврей. І митрополит грек. І ось так ми будуємо православну місію у цій чудовій країні. Крім української парафії, є ще грецька у Дубліні та ірландська у Корку. Цікаво, що серед парафіян є православні ірландці, які вже тут хрестилися.
Митрополит Ірландський Вселенського Патріархату Яковос (Андонопулос) та священники Ірландської митрополії
Грецький храм у Дубліні існував ще до повномасштабної війни, але раніше підпорядковувався Лондону, Фіатирському архієпископу. То багато українців на початку війни приходили туди. Служба була англійською та грецькою мовами, але “Отче наш” і “Вірую” читали всіма мовами парафіян, в тому числі українською.
– Православні ірландці – це для мене відкриття.
– Так-так, наша місія тут розвивається дуже активно, тому що дуже багато людей зараз шукають Бога, і ми бачимо це в західних країнах. В Україні, на жаль, трохи інша ситуація, бо є великий російський вплив, багато різної дезінформації, люди постійно бачать, як православні б’ють одне одного, що викликає велику зневіру. Не кажучи вже про спадок Радянського Союзу.
– То виходить, що створити українську парафію в Ірландії – це була ініціатива Вселенського патріархату?
– Це була більше ініціатива з низів.
– А як так вийшло, що вас тут прийняли саме англіканці?
– Знаєте, у нас був такий екуменічний вечір, коли нас запросили на відкриття індійської православної церкви (так, тут в Дубліні також існують православні індуси). Мене запросили туди як представника Вселенського Патріархату. І на цьому вечері я познайомився з католиками і англіканами. А потім священник англіканський мені пише: “Я знаю іншого священника, у якого звільняється парафіяльний будинок через місяць”. Ну і католики також мене прийняли на місяць до свого монастиря. Ось таке вийшло християнське братерство.
Екуменічний вечір в індійській православній церкві у Дубліні. Фото з особистого архіву отця Сергія Данілова
– То ви самі використовуєте це приміщення?
– Ні, тут є англіканська парафія, у них тут регулярні богослужіння. А після їхнього богослужіння ми заходимо, і тому в нас початок о 12-й годині.
Але це трохи важко. У зв’язку з цим ми далі шукаємо якесь приміщення, тому що якщо ти хочеш прийти до причастя, то не можна нічого їсти, а це доволі таки важко — голодувати до першої-третьої години дня.
– Ви сказали, що зараз створюється хор. Чи плануються інші подібні ініціативи для парафії, можливо, недільна школа?
– Є дуже гарна програма недільної школи, яку ми напрацювали в Фінляндії. Так вийшло, що у мене там була одна з викладачок недільної школи з Михайлівського монастиря, і ми разом з нею сформували дуже класну програму для недільної школи. Тут в Ірландії я теж дуже хочу її відкрити. Проблема тільки в приміщенні, тому що у нас є храм, але немає жодного парафіяльного будиночка, щоб ми могли там окремо збирати дітей.
Ми вже почали офіційну реєстрацію, яка тут відбувається трохи по-іншому, ніж у Фінляндії. Тут, якщо ти хочеш займатися з дітьми, ти маєш пройти перевірку Garda (ірландська поліція, – Авт.) обов’язково. Я цю перевірку вже пройшов, моя активна молодь, парафіяни також вже пройшли курси, і вже ми отримали ці сертифікати.
Ми зараз закінчуємо офіційну реєстрацію нашої парафії як charity (благодійної організації, – Авт.), і після цього вже зможемо кликати дітей на недільну школу. Ми на фінішному етапі: є програма, є люди, які готові викладати, і є дозвіл від поліції. Залишилося знайти приміщення.
Читайте також:
“Усе, що ви знали про Ірландію — правда, але…” Чи не правда?
– Чи якось спілкуєтесь, взаємодієте з іншими парафіями, куди ходять українці? Греко-католиками, московським патріархатом?
– Заради цікавості, коли ми тільки розпочали свою діяльність, я навіть зайшов до спільноти “УПЦ МП” у Telegram і вирішив повідомити людей, які на неї підписані, що, мовляв, “ми відкрились, у такому-то місці”. Дуже швидко мене видалили, обплювали.
А коли я ще мешкав у Пунчестауні, то зі мною в одній кімнаті жив регент, який ходив до “УПЦ МП”, і я йому також кажу: “Давай до нас, ми українська церква, ми точно канонічні, тому що Вселенський патріархат визнається всіма православними церквами”…
Ні, на жаль. Дуже важко до цих людей достукатися. Крім того, люди, які приїхали на початку війни, і які вже стали активними парафіянами цієї церкви, вони вже отримали велику порцію дезінформації.
Хоча, наприклад, до нас вже ходять декілька родин, які раніше ходили до “УПЦ МП”. Спочатку приходили з такою пересторогою: “Хто ви? Що ви?” Тому що нас там вже заклеймили, мовляв, ми “неканонічні”, “політична церква”, і так далі. Але вони побачили дійсно, що ми є канонічною церквою, що можна молитися і за свою країну, і за наших воїнів, – і потрібно молитися, – і побачили, що в нас немає дискримінації абсолютно ніякої ні за мовною, ні за будь-якою ознакою, що в нас немає проблем від того, що ти зі сходу України чи із заходу.
– Як думаєте, як так взагалі могло вийти, що тільки в серпні минулого року з’явилась перша українська православна парафія в країні, де мешкає 100 000 українців?
– Ми знаємо, що Православна церква України, на жаль, не має можливості відкривати свої парафії за кордоном. Це може робити тільки Вселенський патріархат, і він це робить, але, на жаль, дуже повільно, маленькими кроками.
Є дуже гарні кейси, наприклад, в Австрії, де Вселенський патріархат навіть висвятив українця в єпископи, і там зараз дуже гарна потужна місія. (10 листопада 2024 року у Відні відбулась хіротонія українця Максима (Рудька) на вікарного єпископа Вселенського Патріархату з титулом “єпископа Арістійського”. Він став опікуном українських парафій в Австрії та Угорщині, що були виділені в окремий Архієрейський округ в складі Австрійської митрополії, – Авт.)
В інших країнах все дуже важко. У мене є друзі з капеланської місії ПЦУ, які служать у Норвегії, Швеції. Там ще трохи це розвивається. У Польщі трошечки розвивається, але, по суті, немає якогось централізованого управління.
Слава Богу, що коли приїхав митрополит Ірландський Яковос, то він першим ділом сказав, що потрібно знайти українського священника, що потрібно розвивати цю місію тут. І навіть ще до мене сюди приїжджав у червні священник. Він побув декілька місяців у Пунчестауні, але, на жаль, не зміг облаштуватися і повернувся в Україну.
– А як із цим справи в “УПЦ МП”?
– У них це дуже організовано, максимально організовано. Навіть у Фінляндії було таке, що приїхав якийсь їхній архімандрит, пішов до нашого архієпископа Лева на прийом з двома документами: один від патріарха РПЦ Кіріла, а другий – від [очільника так званої “УПЦ МП”] митрополита Онуфрія про відкриття парафії. На щастя, ми тоді оперативно спрацювали, показали їх у ЗМІ, і в них нічого не вийшло. Але коли я вже поїхав, то я так розумію, що в іншому місці їхній священник таки зміг відкрити парафію.
Для розуміння: у Фінляндії дуже дорога оренда, надзвичайно дорога. Але у них є дуже гарний спонсор, як ми знаємо зі ЗМІ — Вадим Новінський. Власне, і не тільки він.
У них є фінансування, зв’язки, у тому числі через РПЦ. До прикладу, нам зараз дуже важко, бо треба платити тут оренду, а інші юрисдикції отримали всі свої церкви в Ірландії у безоплатне користування.
Річ у тім, що всі з РПЦ в Україні, хто відкриває парафії по країнах Європи, вони можуть звернутися до різних фондів і отримати церковне начиння, інформаційну підтримку, рекламу в Google, Telegram тощо. У них у цьому плані налагоджена система.
– Наскільки я чув, ви працюєте тут на будівництві, щоб оплачувати оренду храму. Це доволі таки незвично. Як вам вдається поєднувати священницьке служіння і таку важку фізичну роботу?
– Це дуже важко. Найстрашніші історії для мене виникали, коли мені дзвонять: “Людина померла в лікарні. Будь ласка, приїдьте”. А мене просто не відпускають з роботи. Для мене це було дуже важко, і дійшло просто до того, що мені довелося звільнитися. Це дуже важко і морально, і фізично, тому що ти цілий тиждень тяжко фізично працюєш, а потім в неділю служиш, і потроху всі сили, вся енергія тануть.
Фото з роботи священника Сергія “в миру”
А інакше ніяк, тому що за все треба платити: за оренду житла, за оренду храму, треба купувати всі церковні предмети, які необхідні для звершення богослужінь. І я дуже дякую митрополиту Ірландському, який із грецької церкви все, що міг, нам віддав: і чашу, і дискос. А потім ми вже потроху, маленькими кроками – замовили ікони, зараз до Пасхи готуємося: хоругви замовили, хрест.
Молебень за мир в Україні. 24 лютого 2026 року. Фото: Марко Рудий
В мене дружина, двоє дітей маленьких, і це дуже важко. Я розумію, що це така місія, такий шлях, що ми зараз як той святий Патрік, який приїхав на цей острів, будучи рабом. У нас немає підтримки ні від посольства України, ні від будь-яких інших державних структур. Ми розуміємо, що зараз війна і куди ще церкві допомагати. Але, на жаль, багато хто не розуміє, що ми можемо не підтримувати Українську церкву, але інші церкви дуже добре підтримуються. І про те, який вплив вони роблять, ми добре знаємо. І ми ще побачимо, який буде вплив від парафій російської церкви, які вони повідкривали по світу.
– Цікаво, як реагували ваші колеги на роботі, коли ви казали їм, що ви священник?
– У мене на роботі всі були ірландці. Для них це також був шок, що священник не тільки служить, а ще й працює. Але вони ставилися з розумінням, навіть з повагою. Але ось з керівництвом були ексцеси, бо якщо мені треба було кудись терміново поїхати як священнику, то починалися великі проблеми.
– Як ви думаєте, наскільки важлива церква для того, щоб люди за кордоном гуртувалися, не втрачали зв’язок зі своєю культурою, країною?
– Це надзвичайно важливо. Багато людей за кордоном приходять до церкви не лише для того, щоб приступити до святих таїнств, але і тому, що тут є спільнота. У нас було багато такого, що люди знаходили собі житло по знайомству. Хтось роботу знайшов, хтось будинок. Це така допомога одне одному.
Також, ще будучи в Фінляндії, я багато спілкувався з єпископами з Української православної церкви у Канаді, США. Ці церкви були засновані ще українцями з перших хвиль міграції – понад 100 років тому. І ці люди, які вже в третьому-четвертому поколінні народилися за кордоном, ніколи не жили в Україні, вони гарно спілкуються українською мовою, знають всі традиції, вони це все зберегли.
Це сильно надихає. Без церкви ці люди вже б асимілювалися і стали канадцями, американцями без усвідомлення свого українського походження.
З архієпископом Даниїлом Зелінським, очільником Західної єпархії Української православної церкви в Америці (Вселенський патріархат)
Також я дізнаюсь багато про те, як відкривалися українські церкви в Бельгії, Німеччині саме українськими біженцями, остарбайтерами у післявоєнні роки. Я знаю цих священників і також дуже цікаво послухати їхні історії.
– Яким ви бачите майбутнє вашої парафії? Чи може з’явитися в Ірландії більше українських православних парафій? І що для цього потрібно?
– Я дуже сильно про це мрію і намагаюся зробити все, щоб це відбулося. І, в тому числі, наш митрополит Яковос намагається далі шукати священників, які були б готові приїхати на цю цілину, на це неоране поле.
Проблема в тому, що в нас немає заробітної плати для священника і немає можливості допомогти навіть з елементарним: церковним приміщенням чи житлом. Через це нам дуже важко зараз. Авжеж, якби в нас була якась підтримка, ми б могли і в інших містах відкрити парафії. Дуже треба, наприклад, в Корку відкрити парафію, в інших великих містах, де живуть українці. Зі свого боку ми будемо допомагати кожному, хто приїде сюди.
Читайте також:
Релігійна безпека Європи: як в Австрії українці знайшли протидію пропагандистській мережі “УПЦ МП”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
