автор: Євген Лакінський
з Квебеку
Книжка Максима Беспалова “Усе, що ви знаєте про Ірландію — правда, але…” писалася протягом кількох років і вийшла у видавництві “Віхола” у 2021-му. Автор розповів про країну так, що хочеться негайно туди їхати. Але…
Що ми знаємо про Ірландію? Що там багато пива. Що англійська майже витіснила ірландську. Що Північна Ірландія і далі у складі Великої Британії. Що ще? Що там був голод, війна за незалежність, вікінги…
Книжка розповідає про все це — і ще про багато іншого, чого більшість із нас не мали. Чи ви знали, наприклад, що в Ірландії є власні модерні кочівники, на кшталт ромів, але 100% ірландського походження? Або як живуть люди в тих анклавах, де вдалося зберегти ірландську мову? Або про те, як у 1981 році ув’язнені повстанці з ІРА оголошували голодування на ознаку протесту проти брутальних умов утримання в північноірландських тюрмах? Чи скільки сортів пива продають в оперному театрі?
Що ми знаємо про місто Лімерик, на честь якого названо поетичний жанр і де у 1919-му, як виявилося, проголосили “радянську владу”? Чи про ірландські серіали з життя католицьких священиків? Чи про Ґолуей, де, якщо вірити Максимові, кожен турист обов’язково зустрічає дівчину, цілується з нею під дощем і пише про це пісню або книжку? (Кого там зустрічають туристки, Максим не каже — чи то не знає, чи, ймовірніше, приховує).
У книжці Беспалова багато подробиць, а з іншого боку — вона цікава, хоча ці два чинники поєднати важко.
Найцікавіше в книзі те, що автор справді спробував дослідити чужу країну. Не просто скуштувати пива, пофотографуватися та почитати путівник, а й об’їздити Ірландію на машині, поговорити з мешканцями, дізнатися про її історію та культуру. А головне — спробував зрозуміти.
Зрозуміти іншу країну — річ складна. Подекуди не вистачить і двадцяти років.
Коли оселяєшся в якійсь країні, то за перші пів року “розумієш про неї все”, за рік чи два починаєш сумніватися в універсальності своїх знань, а за десять — усвідомлюєш, що знаєш і розумієш лише маленьку частину цього суспільства і його культури. Це, звісно, якщо намагатися інтегруватися і пізнати новий край, а не сидіти поміж своїми.
Тому більшість туристів і не заморочуються такими питаннями. Значно легше поїхати в організовану подорож, послухати екскурсії своєю мовою, сфоткатися в історичних місцях, скуштувати місцеві страви та напої. Трапляється, що людина мандрує самостійно — автостопом, автобусами чи орендованою машиною. Намагається спілкуватися з місцевими, пильнує навколо. Такий мандрівник бачить багато, а все ж поверхнево. В нього море яскравих вражень і спогадів, але левова частина місцевого життя залишається поза увагою.
Буває, що людина іммігрувала до іншої країни. Якщо вона живе поза своїм етнокультурним ґетто, вивчила мову країни, дружить із її мешканцями, знайомиться з їхньою культурою — то їй є багато що розповісти. Але це вже не тревелог, а історія про повсякденне життя, де люди ходять на роботу, прибирають у хаті, беруть і повертають кредити…
Туристом бути цікавіше, ніж іммігрантом: турист — на вакаціях, а іммігрант — у повсякденні.
Максим Беспалов вирішив дослідити Ірландію по-справжньому — як турист, але не поверхнево. Уперше відвідав країну у 2013-му, востаннє — навесні 2020-го, як раз перед початком карантину (про це теж сказано у книзі). Назагал, він був у Ірландії більш як десять разів. А тепер планує організувати там українську письменницьку резиденцію… коли закінчиться пандемія.
У книзі — багато розмов із людьми, яких зустрів автор. Він постійно спілкується з мешканцями і вислуховує їх. У Максима йдеться не так про інтерв‘ю (хоча є й вони), як про живі діалоги — в пабі, в транспорті, на вулиці…
Діапазон великий. Тут і мешканці острова Інішмор, одного з офіційних ірландськомовних анклавів, куди возять школярів на мовну практику. І пейві — згадані вище ірландські кочівники. І чеський заробітчанин. І німецький заробітчанин. І дівчина з Ґолуея. Й американський ірландець, який повернувся на історичну батьківщину, але його там мають не за співвітчизника, а за американця. І, звісно ж, колишній вояк ІРА з Північної Ірландії та його ідейний супротивник, північноірландський юніоніст.
Є співробітник компанії Apple (в Ірландії, як виявилося, розташовані європейські офіси Apple, Google, Facebook та інших високотехнологічних компаній). І літній відвідувач пабу. І власники невеличкого готелю. І навіть “п’яний двометровий хлопець у рожевому костюмі феї”, який загубився на вулицях Дубліна посеред ночі.
У цьому — сила книги. Жоден край чи регіон не має сенсу без його мешканців. Автори не завжди це враховують.
Наприклад, коли Олександр Михед у книзі “Я змішаю твою кров із вугіллям” спробував “зрозуміти український схід”, то обмежився лише інтерв’ю з шістьома інтелектуалами з Донбасу, а решта мешканців регіону представлені якимись окремими фразами, за якими не видно ані людей, ані контексту. Натомість в Артема Чапая, у книзі “Подорож із Мамайотою в пошуках України”, концентрація — саме на людях, яких він зустрів, намагання зрозуміти хто вони, чим живуть, про що мріють. У Максима Беспалова на першому місці все ж таки країна, але й люди в книзі — живі, різноманітні й геть не стереотипні.
У книзі Беспалова Ірландія постає милою привітною країною. Такою вона, напевно, і є. Почитавши книжку, хочеться негайно туди поїхати, навіть попри карантини та пандемії. Але якби автор оселився там на постійно, чи хоча б на кілька років, історія могла б вийти зовсім іншою. Краса навколишньої природи швидко приїлася б. Мешканці, привітні і цікаві до туриста, та ще й журналіста, тримали б певну психологічну дистанцію із новоприбулим “іноземцем”. А наліпки на кшталт “Ви ніколи не станете ірландцями” сприймалися б геть не абстрактно.
Але автор знайшов золоту середину між детальним знайомством із країною і повною інтеграцією до неї. Це якби прийти до гарного ресторану як клієнт, та не тільки посидіти на терасі, а й поспілкуватися з офіціантами, зайти на кухню, поговорити з кухарем, менеджеркою та прибиральником, але не влаштовуватися туди на роботу — просто доїсти смачну вечерю, допити крафтове пиво, подякувати й піти додому.
Із книжки складається враження, що ситуація з національною мовою у країні відносно сумна, попри істотну державну підтримку. Але надія не зникає. Школярі, наприклад, досить добре знають свою історичну мову — чи це так здається “збоку”? Хотілося б дізнатися про це більше, але книга не про мовні питання, а про країну в цілому.
Менше з тим, Максим відвідує ірландськомовні анклави (“гелтахти”), спілкується з мешканцями, п’є пиво з офіцером із мовного планування (який виявився іноземцем). А як же ж знайома багатьом українцям фраза одного з Максимових співрозмовників: “Мій дід у дитинстві розмовляв тільки ґельською, але згодом перейшов на англійську. Урешті говорив тільки нею”. Замінити ґельську на українську, а англійську на російську — і от вам доля мільйонів українців ХХ століття…
Наприкінці автор додає власну п’єсу про Ірландію 823 року. Як читач, я спершу поставився до того скептично: поєднувати художній твір із документальним текстом в одній книзі — річ ризикована. Тим більше, коли цей твір — про події в іншій країні, що мали місце більш як тисячу років тому. Та ще й із життя середньовічних ченців. Ну, що тут може бути цікавого?
Виявилося, що цікавого тут багато. По-перше, п’єса вийшла атмосферна. Монастир — на маленькому острівці, а радше на скелі посеред моря (такий справді існував, а до тої скелі тепер возять туристів). Четверо ченців, відрізаних від решти світу бурхливим морем. На обрії ледь видно ірландський берег. Попри дощі, видно, що там валує дим — вікінги грабують і палять села. Харчі закінчуються…
По-друге, всі персонажі — добре прописані. Кожен — сильний, реальний, у кожного своя правда.
А по-третє — сильний кінець, бо вікінги добираються і до монастиря. Так було й у справжній історії: той монастир було дійсно знищено 823 році, а ченців справді перебили… Але не буду “спойлити”.
Якби я був Тетяною Трофименко (манія величі ще нікому не завадила), то закінчив би рецензію так: “Читати неодмінно, якщо ви хочете знати, у що були вбрані дівчата перед пабом Temple Bar і що вони кричали перехожим; чому “дивитися телевізор в Ірландії — саме задоволення”; як виглядав собака у таборі пейві і чи сильно він кусав автора за руку; яка подія в місті Лімерик надихнула автора на вірш і в що вдарив бармен 15 березня 2020 року, щоб зачинити бар через карантин”.
Але оскільки я не є великим критиком, то скажу просто, по-читацьки: ця книжка — легка, приємна, розумна і весела.
Євген Лакінський,
автор книги “Мій Квебек. Люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді” (https://facebook.com/MiyKvebek/)
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
