Назар Розлуцький про етап війни: історичні паралелі, страх невідомості та сила впертості

Назар Розлуцький
письменник, кандидат історичних наук,
молодший сержант, командир відділення 55-ї окремої артилерійської бригади “Запорізька Січ”

Ситуація зараз нагадує 1918 рік. Давно вже пройшов перший шок від раптового початку війни, минули хвилі добровольців. Ніхто не поспішає слухати обіцянки, що все закінчиться за кілька тижнів чи місяців, максимум – за пів року. Армія виснажена. Суспільство дезорієнтоване. Скільки ще – ніхто не береться говорити, бо кожна публічна спроба викликає глухе роздратування – в кращому випадку. Підсвідомо кожен розуміє, що війна триватиме довго, якщо не завжди.

До закінчення війни залишалося кілька місяців.

Ніхто не гарантує нам, що все відбудеться так само, як і з Першою світовою війною. Історичні аналогії – річ хороша, але трактувати їх занадто прямо – небезпечно, бо завжди залишаються можливості для якихось нестандартних комбінацій, які так полюбляє «вчителька життя» – історія.

Але не помічати очевидних паралелей також важко.

Ми зараз саме в тій фазі війни на виснаження, яка характеризується ступенем крайнього виснаження – не тільки нас, а й нашого противника. Так само, як це було в останній рік Першої світової для всіх воюючих сторін. За пів року до закінчення війни німецькі гармати обстрілювали Париж, а сухопутний театр воєнних дій цілком і повністю пролягав на території Франції та Бельгії. Німці готували свій останній контрнаступ, який мав остаточно зламати опір виснажених французів і їхніх союзників (і ледь не зламав). Усе могло закінчитися зовсім інакше, ніж те, що ми знаємо з підручників історії.

Але перемагає найвпертіший.

Ці слова належать не французькому, а українському генералу Михайлу Омеляновичу-Павленку, і сказані вони були ним через рік після закінчення Першої світової – тоді, коли на нашій території розгорталася війна на три фронти – з червоними росіянами, білими росіянами і поляками. Як хороший стратег, Омелянович-Павленко зумів зробити правильні висновки з європейської війни, яка щойно закінчилася, і оформити їх у просту, зрозумілу для загалу формулу.

Яку ще можна потрактувати так: у війні на виснаження,

коли настає крайня фаза виснаження всіх ресурсів, головним завданням є протриматися наступний день.

Кожен наступний день. І робити це доти, поки у ворога черговий наступний день не стане останнім днем опору.

На жаль, інших законів у такого типу воєн не існує. Ми не можемо уявити собі зараз, як виглядатиме наша перемога. Чи це буде деокупація наших територій (частини або всіх), чи “заморозка” по лінії фронту, чи розвал Росії – наразі нам цього знати не дано. Але неминучою умовою того, що можна вважати нашою перемогою, буде збереження української державності, українського війська і повної самостійності української влади в усіх питаннях внутрішньої та зовнішньої політики. І також, на жаль, неминучим атрибутом нашої перемоги буде загроза з боку Росії – або того, на що вона перетвориться. Тому навчену, забезпечену і боєздатну армію нам доведеться утримувати за кожного сценарію нашої перемоги.

А це, своєю чергою, означає, що більшість українських чоловіків та значна частина жінок будуть залучені до служби у війську. Хтось добровільно, хтось через механізми мобілізації, хтось на посаді, близькій до своєї цивільної спеціальності, хтось – на такій, що кардинально відрізнятиметься від його цивільного життя, – але так буде.

Навіть у випадку перемоги залучення людей в армію триватиме, не виключено, що й через мобілізацію. Адже потреба замінити тих, хто став у лави Збройних сил на початку повномасштабного вторгнення або й до нього, – назріла і перезріла.

Не обов’язково, що воювати будуть усі, але військовий досвід отримають дуже багато людей – навіть тих, які досі, на початку 2026 року, залишаються цивільними.

Як цивільний, який уже вдруге пішов на війну, можу сказати зі свого досвіду таку річ: збоку завжди виглядає страшніше. Читати новини про війну набагато лячніше, ніж брати в ній участь. Війна з екрана монітора виглядає жахливіше, ніж офлайн – із посадки чи укриття.

Найважчим на війні є саме рішення взяти в ній участь – далі непросто, але набагато легше. Головний страх – це страх невідомості. Потрапивши в бойові дії, значна частина цього страху розчиняється і зникає.

Кожен сам вирішить для себе – жити все подальше життя зі страхом невідомості (який ще й справдиться, коли бусифікують) – чи відкинути його і самому долучитися до захисту нашої держави, до того ж маючи перевагу у виборі військової частини та спеціальності.

P. S. Дізнавайтеся більше про службу в 55-й окремій артилерійській бригаді “Запорізька Січ”, де служить Назар Розлуцький, за номерами 093-504-93-12 або 066-107-01-61.

Читайте також:
Від “людини в кожусі” до американського рейнджера: у Музеї української діаспори відкрилася оновлена експозиція