І далі ставатиме гірше, поки політична влада та умовний виборець в тилу обирають себе, а не свою армію, – Трощинська

Тетяна Трощинська
журналістка, радіоведуча, публіцистка, блогерка, директорка департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту Суспільного мовлення

(FB)

Учора я прочитала дуже переконливий допис, що “Зеленський здав Донбас за гарантії безпеки”.
А потім – цілком аргументований допис, що США не готові нам давати гарантії безпеки, бо ніхто не хоче воювати з Росією, ну і бо це малоймовірно з низки інших причин.

З професійної точки зору я не переношу маніпуляції.

Тим більше, якщо знати, що міжнародні відносини – це наука і це практика, а не те, що пишуть блогери з політиками, яких ти любиш або яких ти ненавидиш.

Потім прочитала, що Залужний повертається в Україну, і хочеш – не хочеш – це аж кричить про вибори. А тоді – що не дуже повертається. Ну чи не зараз.

Якби я не була журналісткою і не розуміла, що не варто рефлексувати на кожне слово, яке я чую і читаю навколо, я б вже з глузду з’їхала.

Якби я не знала, що масштаб медійного висвітлення чогось і кількість з’їдених сосисок в тісті після пресконференції (Трампа і Зеленського у Флориді) не завжди дорівнює реальному результату, я б вже з глузду з’їхала.

Якби я не знала, що Росія воює зовсім не за Донбас, я б вже з глузду з’їхала.

І це ж було ще до того, як прийшла сумна коняка і сказала, що Україна напала дронами на резиденцію Путіна на Валдаї.

Тому вам так скажу: нічого не змінилось від неділі.

“Ми бачимо змішані сигнали” (то цитата з Трампа раптом шо).

І вони не лише в його голові.

Нічого не змінилось, але амплітуда росте – амплітуда розхитувань.

Бо давно і не мною сказано: головна карта Путіна – це та, яка нас розриває зсередини.

Це нікому не подобається чути і читати, бо воно банально, а хочеться мішури яскравої і гучної. Але це правда.

Бо я бачу і чую як:
– піднімають голову капітулянтські наративи (але характерно, що я її чую від людей не в силах і оборони і не від їхніх рідних, а переважно – від тих, хто війну бачить вдалині).
І як тільки ви десь бачите “просту жіночку із Золотоноші, яка втомилась від війни”, знайте – це воно.
Як тільки ви чуєте істеричний надрив – знайте, це воно. Бо справді втомлені ресурсу надриватися не мають.

(Справедливості заради, я скажу, що у нас немає методології порівняння. Ми часто порівняємо себе з кіном про вєлікую атєчєствєнную, де всє как адін встлі на защіту. Або – у кращому разі – з Британією, в якій ми теж не жили у 1940-му).

– піднімають голову наративи зневіри в європейському проєкті і напрямку.
І тут теж цікаво. До прикладу, про дурнуватих німецьких школярів, які страйкували проти обов’язкового призову, не шернув лише ледачий, але те, що Німеччина вперше з часів ІІ світової змінила Конституцію для посилення армії – якось не дуже.

Європейський проєкт – це не про те, щоб умовні французи за нас почали воювати. І це, за моїми спостереженнями, найчастіше це кажуть ті, хто й самі за себе не воюють.
Це про напрямок, про ціннісний простір, про нашу необхідність бути разом.

Я розумію, що це складно якось усвідомити. Але воно про це.

– ну, і на порозі – виборчий треш і угар, і це при тому, що не факт, що вибори будуть найближчим часом.

Але важливі не прізвища, а те, чи вистачить нам стійкості, якщо ми не повіримо в інституції, і якщо ця вся інтуїтивно-мережева опірність не стане на стратегічний каркас.

Оскільки нічого не змінилось, то дистанціювання великої кількості цивільних людей навіть від думок про війну – це реально проблема. І цього не змінять навіть вибори.

Тому якщо політична влада не наважиться говорити про це й ухвалювати відповідні управлінські рішення, Росії буде ще легше у 2026-му.

І доки у великої частини цивільних громадян знову не сформується запит на самозахист, а не на перечікування, запит на відчуття себе частиною громадянського і військового спротиву, так воно і буде. Ніяк або гірше, ніж ніяк.

Поки і політична влада, і умовний виборець в тилу обирають себе, а не свою армію, яка шостий рік береже нам усім існування.

І, знаєте, 90% людей думають, що нас губить корупція, погана влада, тощо, тощо.

А я вважаю, що нас губить некомпетентність еліт, довіра людей до некомпетентних еліт і культ власної некомпетентності.

Днями трапилось визначення компетентності, яке підходить для усіх ситуацій і сфер, у війні чи в мирі: “Компетентність – це вільне застосування власних умінь і розуму для виконання завдань, не стримуване інфантильним відчуттям меншовартості”.

Подобається воно мені. Треба написати на стіні.

Читайте також:
Путін знову дає нам шанс на перемогу. Про підсумки 2025 року й можливий розвиток подій у 2026-му – в розмові з Євгеном Диким