автор: Геннадій Карпюк
фото з родинного архіву Стасюків та пресслужби 114-ї ОБрТрО
Він вивіз свою сім’ю з оточеної росіянами Бучі в лютому 2022-го, а через три роки був у Бучі похований. “Поліція” не лише воює на цій війні, а й гине.
Руслан Стасюк, позивний “Санич”. Підполковник внутрішньої служби, досвідчений офіцер і керівник, на початку повномасштабної війни він записався до тероборони як простий солдат. Пройшов бойовий шлях від Київщини до Донбасу. Став лейтенантом Збройних сил, командиром взводу. Поліг під час бойового виходу на Луганщині в серпні 2024-го. Шлях до його поховання був довгим.
Наша сьогоднішня розповідь – про чин Руслана Стасюка.
Руслан Стасюк народився у січні 1980 року на Київщині. Закінчив Національну академію внутрішніх справ та багато років працював в органах внутрішніх справ. Після реформи МВС став першим керівником Бучанського відділення поліції Ірпінського відділу поліції ГУНП в Київській області.
Із 2017-го Стасюк перейшов до Державної кримінально-виконавчої служби. Мав спецзвання підполковника. Працював у ДКВС старшим оперуповноваженим відділу внутрішніх розслідувань, моніторингу та безпеки персоналу департаменту з питань виконання кримінальних покарань.
Руслан Стасюк
Евакуювавши сім’ю з Бучі, у перші дні російської навали Руслан Стасюк прийшов як доброволець до 133-го батальйону 114-ї окремої бригади територіальної оборони.
Попри офіцерське спецзвання, на початку воював у Збройних силах як звичайний боєць. Мав позивний “Санич”. Брав участь у звільненні Київщини. Далі – бойові відрядження на Донеччину, Харківщину, Луганщину. Пліч-о-пліч із побратимами пішов і на останнє завдання – особисто, розуміючи ризик та не ховаючись від обов’язку.
Загинув на східних околицях селища Невське (нова назва – Балка Журавка) Сватівського району Луганської області 15 серпня 2024-го. На той час був тимчасово виконуючим обов’язки командира стрілецької роти.
Лише в грудні тіло Санича вдалося повернути шляхом репатріації. Далі відбувався тривалий процес ідентифікації, і тільки 1 березня 2025-го захисника прийняла рідна бучанська земля.
“Ми з Русланом познайомилися, коли нам було по 14 років. Це моє перше кохання, – розповідає дружина Руслана Вікторія Стасюк, яка влітку 2025-го ініціювала петицію щодо посмертного присвоєння чоловікові звання “Герой України”. – Ми спочатку не дуже сподобалися одне одному. Але з часом здружилися через спілкування. Цікаво, що цей хлопець зі мною радився, як в тій чи іншій ситуації поводитися з дівчатами. І так поступово зблизилися, зрозумівши, що маємо взаємні почуття. Я просто відкрила для себе його харизму, бо з юності він перебував у центрі уваги, всіх збирав, організовував і мотивував щось робити.
Руслан Стасюк із родиною – дружиною Вікторією, дочкою Діаною, сином Максимом
Одружилися у 2000-му. Багато різних моментів пережито, але один без одного не могли. Це немов залежність. Руслан був для мене всім і залишиться незамінним назавжди”.
Служба подобалася Русланові: знав свою справу, горів нею, зранку до ночі перебував на роботі, заряджаючись від нових викликів та ідей. Але знаходив час і сили на допомогу іншим та опіку над сім’єю, був опорою рідним та друзям, згадує дружина.
“Ми жили як під куполом – Руслан нас оберігав від усього. Я займалася тільки дітьми, з народженням дочки не працювала, все забезпечував чоловік. До вирішення проблем навіть не допускав: “Не заморочуйся, я все владнаю, розберуся”. У багатьох аспектах після його загибелі я була немов сліпе кошеня. Шкода, що разом не встигли насолодитися старінням і онуками так, як хотіли й планували…”, – продовжує Вікторія.
Руслан був оригінальним, і це зрозуміло з багатьох речей. Приміром, обожнював дарувати подарунки – вибирати їх, придумувати. Удома й дочі лежить дещо, що він підготував, але не встиг вручити.
Ще Стасюк полюбляв сплави річкою на плотах і походи у гори. Якось узяв із собою дорослого сина знайомої, який мав проблеми з “травкою”. Тихенько знайшов “зілля”, утилізував. Хлопчині в горах нікуди було діватись, і той фактично позбавився залежності за 15 діб.
Як написала дружина в петиції, серед багатьох відомчих нагород Стасюка є й відзнака МВС України “За протидію наркозлочинності”.
Санич справді обстоював переваги здорового способу життя. Лікувався здебільшого народними методами, голодуванням по 40 днів. Так одужав і від “ковіду”.
Завдяки силі волі якось на 8 березня зробив дружині й собі подарунок – кинув палити.
Вікторія розповідає ще одну бувальщину, що промовисто характеризує Руслана. Якось друг запропонував вкласти кошти в будівництво. Фактично сім’я оплатила однокімнатку. Стасюки не стали чекати, поки будинок зведуть, і попросили товариша виставити квартиру на продаж. Той пообіцяв це зробити, але раптом помер. Руслан був вражений, що на похороні до небіжчика дехто підходив, щоб… перевірити, чи справді він неживий. Виявилось, забудовник мав багато боргів. І Стасюк вирішив квартиру не забирати…
“Руслан пояснив: у сім’ї друга горе, і нехай ці кошти хоч якось допоможуть зі сплатою боргів. А він своїм дітям він заробить. Я дуже пишаюся цим вчинком коханого”, – каже пані Вікторія.
Руслан Стасюк за роботою біля дому
Голова їхнього сімейства проводив багато вихідних на будівництві “гніздечка” – що міг, створював власноруч. Дизайнерська думка Стасюка нуртувала і не залишала й тіні сумніву: їхнє обійстя буде одним із найбільш оригінальних на вулиці. Руслан сам зробив невеличкий басейн, самотужки спорудив курник, адже мріяв про пенсію і те, що з дружиною розводитимуть курей, кіз, кролів та іншу живність.
Однак завершити тривале будівництво Стасюк не встиг – завадили окупанти, що сунули до Бучі…
“Я не вельми хотіла цього господарства, бо треба ж було тваринок різати. Руслан шукав підходи, щоб якось заохотити до тієї справи. Кури так досі й доживають у нас – як священні корови в Індії. Ми їх не чіпатимемо, поки не помруть своєю смертю.
Руслан Стасюк із собакою Антиміною
А як почалася війна, багато людей кинули в Гостомелі своїх улюбленців. Руслан телефонує: “Є пес, прийняв мене за господаря. Заберемо?”. Акуратно так цікавлюся: “Може, після війни?”. Та куди там… Він назвав цю німецьку вівчарку “Антиміною”. Бо собаки, коли ще територію не зачистили сапери, підривалися на розтяжках й інших вибухових пристроях. Аміна, як пізніше її стали кликати, вже три роки з нами”, – Вікторія розчулено згадує хазяйновитість чоловіка та його любов до тварин.
Єдине, на що офіцеру поліції та внутрішньої служби бракувало часу, так це на спілкування з дітьми – сином Максимом і молодшою за нього на чотири роки донькою Діаною. Хоч і намагався вкладатися в їхнє виховання.
Військовослужбовець Руслан Стасюк, дружина Вікторія та дочка Діана, яка (на той час) працювала в Київській опері
“Тато був вимогливим передусім до себе, показував приклад, тоді вимагав і від нас. Ми чудово розумілися, разом слухали хіти AC/DC на кшталт “Big Gun”, чи танцювальний рок у виконанні Rammstein. Я – татова донька, – розповідає 17-річна Діана Стасюк, яка навчається у Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв. – Хоча мама більше займалася розвитком, та батько вів філософські чи пізнавальні бесіди. Останнім часом, коли він багато пережив, то прагнув більше бути з сім’єю”.
Діана обожнює музику, чудово співає, пише власні пісні. Вона – акторка театру й дубляжу, фіналістка нацвідбору на дитяче “Євробачення”-2022, лавреатка й переможниця кількох конкурсів і фестивалів.
Тата їй дуже не вистачає.
Нещодавно Діана зустріла людину, яка теж воювала, як і її батько, в 114-й бригаді. Це співак і ветеран Михайло Панчишин, творче псевдо “Пташкін”, переможець 8-го сезону талант-шоу “X-фактор” і 13-го сезону “Голос країни”. Звільнений із лав ЗСУ після поранення. Михайло першим написав дівчині з приводу творчих планів.
Вікторія Стасюк із дочкою Діаною
Сину, Максиму Стасюку, коли йшов другий рік повномасштабки, батько сам порадив пройти тижневий тестовий курс у Третій штурмовій бригаді для тих. Допоміг написати заяву і зібратися. Відтак у 20 років хлопець закінчив курси, здобув сертифікат.
Батько дуже пишався Максимом і казав: зараз життя таке, що слід всім уміти користуватися зброєю, розуміти як вижити й допомогти пораненому.
Родина Стасюків зустріла повномасштабне вторгнення Росії на дачі неподалік Житомирської траси, де й тривало будівництво. Руслан Олександрович усіх розбудив і повідомив: почалася війна.
Домашніх одразу відправив на Житомирщину зі знайомими. Дружині сказав: “Їдь, ти тут заважатимеш, будеш моїм слабким місцем”.
Якимось дивом їм вдалося виїхати, буквально перед тим, як росіяни почали розстрілювати на трасі цивільні авто.
Невдовзі Руслан Олександрович перевіз рідних дещо далі – на Вінниччину. Лишивши жінок і дітей у безпеці, Стасюк із товаришами повернувся на Київщину – щоб воювати.
Руслан Стасюк в ЗСУ
Їхню роту в 133-му окремому батальйоні 114-ї ОБрТрО назвали “першою сотнею”, бо це добровольці, з яких почали формувати підрозділ.
“Я тоді була у сильному стресі. Руслан телефонував, і в слухавці чула звуки стрілянини й вибухів. Він дозволив приїхати додому, спочатку тільки мені без дітей, через тиждень після звільнення Київської області від окупантів. Перед тим відправив фото нашого недобудованого будинку, в який навідалися росіяни. Вони зламали двері, але побачили, що там немає речей, які звикли викрадати – холодильника й іншого. Лише вікна побили”, – згадує дружина.
Тоді Руслан періодично привозив у їхній будинок оборонців, які не мали де переночувати і мешкали певний час у Стасюків.
На війні настав час нових знайомств і нових друзів. Так Руслан Стасюк дуже зблизився зі своїм першим ротним – колишнім морським офіцером Дмитром Лещенком. Той після звільнення зі служби працював у великому бізнесі, але після вторгнення росіян повернувся до ЗСУ.
Руслан Стасюк
“Ми познайомилися в батальйоні бучанської тероборони. Як і Санич, я там був із перших днів. Спочатку – командиром взводу 1-ї роти. Коли після звільнення Київщини підрозділ поїхав на схід, мене призначили командиром цієї роти. Там ми зустрілися із Саничем. Стояло завдання – побудувати управління підрозділом, підготувати до бойових дій. І тут важливу роль відіграв саме Руслан Стасюк. Тоді я вивчав кандидатури, щоб підібрати команду. І в Саничі одразу помітив потенціал людини, яка зможе допомогти налагодити підготовку особового складу. Доти він був солдатом, водночас виконував обов’язки командира відділення та певні доручення управління роти”, – згадує Дмитро Лещенко на позивний “Штурман”.
Санич і Штурман швидко порозумілися. Стасюку запропонували посаду головного сержанта роти, і він погодився.
“До 2022-го я працював у сфері управління й фінансів. Пройшов шлях від бухгалтера до гендиректора компанії, мав досвід бізнес-менеджменту. Невипадково в роті ми вибудовували своєрідний гібрид військової і цивільної практик управління, – пояснює Лещенко. – Руслан, хоч і був на початках простим солдатом, усе-таки мав солідний бекграунд служби в МВС та пенітенціарній системі, розумів, що таке дисципліна, відповідальність. Ми дуже швидко зрозуміли: маємо багато спільного, хоч і подискутувати приводів теж виникало чимало. Санич закривав питання взаємодії зі штабом, бюрократію, був моєю правою рукою, організовував важливі речі. Нам спільно вдалося підготувати роту до війни. А воював Санич уже без мене, оскільки я перевівся в інший організм”, – зазначає Штурман.
Звісно, Руслану Стасюку довелося ментально перебудуватися в армії, оскільки в правоохоронних структурах діють дещо інші управлінські протоколи. Але в Лещенкові він знайшов справжнього соратника й побратима. Згодом вони подружилися і сім’ями. Спілкувалися до останнього дня.
На кросі з перешкодами зі Штурманом (праворуч)
“Коли розумієш, що певна людина – не просто побратим, а надзвичайно важлива особистісними якостями, цінностями, які сповідує – ти впускаєш її у ближнє коло, – пояснює Штурман. – Це була цікава й усвідомлена дружба. Весь цей час ми планували, як служитимемо далі. Руслан час від часу радився щодо ситуацій, які відбуваються в його підрозділі”.
Родину Стасюків Лещенко затягнув у своє давнє захоплення кросом із перешкодами – Spartan Race.
Читайте також:
“Я прожив уже достатньо, тому йду воювати, щоб не довелося сину”.
Пам’яті воїна з кримінально-виконавчої служби Олександра Шелудька
Вікторія намагалася за нагоди приїхати поближче до чоловіка на фронт. І коли Руслан пішов у свій останній вихід поблизу Балки Журавки, вона теж була неподалік.
…Стасюк, уже лейтенант ЗСУ, мав кілька контузій, щоразу лікувався в шпиталі. Коли востаннє виписувався, сказав дружині, що ще не оговтався і не піде на бойові. Що матиме пару вільних днів, тому можна приїхати до нього.
“Він зустрів мене машиною у Краматорську. Поїздили у справах і аж уночі повернулися у страшненький будиночок на нічліг. Руслан саме займався питанням переводу в іншу частину. І навіть пообіцяв, що не ризикуватиме в цей час. Я лягла спати, а він ще заповнював документи. На останніх побаченнях просив вночі його не обнімати – щоб не зашкодити мені ж: “Не торкайся мене, коли сплю, бо можу подумати, що це ворог”…
Руслан Стасюк і Вікторія – під час лікування після контузії чоловіка
Уранці Руслан привіз каву, потім поїхав, повернувся в обід і приголомшив новиною: іде на бойовий. Я розплакалася, сердилася: “Ти ж обіцяв!”. Але він був незворушний. Обдзвонював побратимів, шукав готових піти із ним.
Я запитала: “Ти – командир, то чому ти йдеш на “нуль”?”.
Руслан відповів: “Як можна командувати людьми, якщо не знаєш, як там у них?
Маю бути поруч, щоб допомогти”.
Він пішов, а я лишилася сама в тій хаті”, – так Вікторія Стасюк згадує останню зустріч із чоловіком неподалік фронту.
Руслана із хлопцями відправили на підтримку 67-ї окремої механізованої бригади. Наступної ночі вони вирушили на позиції.
“А вранці 15 серпня побратим вивіз мене на вокзал – Руслан його попросив. Саме коли я їхала, мій чоловік загинув”, – розповідає Вікторія.
Побратим Санича, помічник капелана батальйону Андрій Рижов згадує той фатальний спільний вихід із Русланом:
“Тоді треба було знайти досвідчених бійців, і Руслан зібрав нашу бойову трійку: він, я й діловод зі штабу. Командир добряче запасся гранатами, набоями, бо знав, що їх потрібно буде багато. На самій позиції (біля Невського) панував сильний вогневий вплив ворога, відбувалися постійні штурми та обстріли. Там ми билися в напівоточенні з невисокими шансами на успіх. Нас усіх поранило, ми відповзли у бліндаж, і Санич прикривав цей відхід, залишився там останнім… Цю позицію ми втратили – її розібрали на друзки. Потім прийшла допомога – наші штурмовики, але вони вже не змогли врятувати командира…”, – описує бій на Луганщині Андрій Рижов.
Вікторія, можна сказати, випадково знайшла тіло коханого. Стасюки відвідували в соцмережах спеціально створені групи, де люди розшукують зниклих на війні близьких. В одній із них публікували фото речей, що належали знайденим на фронті невпізнаним тілам, татуювання чи особливі ознаки. Увагу привернули документи на ім’я “Руслан Стасюк”. Це тіло перебувало на українському боці вже щонайменше два тижні. Там був і опис знахідки. Вікторія не вірила, що це стосується її Руслана – навіть сварилася з дітьми. Зрештою, набрала номер слідчого, вказаний у повідомленні.
Помста 2-ї роти 133-го батальйону ТрО за Руслана Стасюка
“Я поїхала на огляд тіла, бо до кінця не вірила у результат ДНК-експертизи. В голові пульсувала думка, що слід зібратися. Але не щезала остання надія, що то не Руслан. Адже були певні невідповідності опису зубів та рентгенівського знімку щелеп”, – розповідає дружина.
Колись Руслан ділився досвідом – не ставитися до мертвих як до живих, бо мерсвих уже все лдно не врятувати. Ця порада допомогла Вікторії впоратися зі страшною реальністю: це мертве тіло, спотворене тривалим перебуванням на вулиці, справді належить її чоловікові.
Символічно, що молитву за упокій загиблого Санича в Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві виголошував капелан, для якого Руслан Олександрович був його ротним.
Прощання з Русланом Стасюком у Михайлівському соборі в Києві 1 березня 2025
Побратим змінив піксель на церковне облачення та взяв хреста, щоб допомогти 44-му командирові увійти в останні незримі двері дорогою до небесного воїнства.
Хрест Стасюка – зі сталі. Почесна відзнака головнокомандувача Збройних сил України “Сталевий хрест”.
Прощання з Русланом Стасюком у Михайлівському соборі в Києві 1 березня 2025
Читайте також:
Чорний “Бумер”. Як кінолог із колонії Володимир Багрій став командиром зенітної гармати у “Сталевому кордоні”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
