Анна Тохмахчі, Amnesty International Ukraine
для “Новинарні“
“Наші героїчні військові повернуться додому, коли ми переможемо ворога” – сказав нещодавно президент Зеленський, коментуючи питання демобілізації. Проте деякі військові вже повертаються з війни. Це люди, які отримали поранення чи травми, були звільнені з полону, звільняються з війська за віком, за сімейними обставинами тощо. Попри пережитий досвід, різні життєві обставини, вони шукають свій шлях повернення до цивільного життя.
Нижче ви можете прочитити історії трьох ветеранів, які є учасниками освітнього ветеранського проєкту Amnesty International Ukraine “Трайб”, куди кожен прийшов зі власною ідеєю, але спільною метою – закласти фундамент змін для тих, хто повернеться з війни.
Микола Дегтярьов. Архівне фото
“Мене виховували комуністи та РПЦшники” – так про себе розповідає ветеран Микола Дегтярьов.
Він родом із Кропивницького. На війні був двічі: спочатку, у 2015 році, – під час АТО; потім уже під час повномасштабної війни Росії проти України. У лютому 2022-го він взагалі працював за кордоном, міг би там і залишитись, але повернувся і разом з другом мобілізувався до ЗСУ.
Микола каже, що армія його змінила:
“Я був важкою дитиною. Чесно кажучи, ще у 2014 році я відкидав все українське. Лише у 2015-му, після того, як потрапив в армію, почав переформатовуватися. Минулого року я навіть їздив до своєї школи, просив вибачення у вчительки української. Остаточно перейшов на українську лише у 2022-му в полях Миколаївської області. Всією позицією ми ухвалили спільне рішення переходити на українську, допомагати один одному в цьому”.
Микола Дегтярьов. Архівне фото
Того ж 2022 року Микола Дегтярьов отримав серйозну травму спини, почала відмовляти ліва нога. Через цю травму його списали з армії. Зараз у чоловіка в хребті кейджі – це такі штучні конструкції, які тримають хребет в правильному положенні. Лікування, операції, години в чергах на ВЛК. Та найскладніше, каже Микола, було зрозуміти – що робити далі:
“Ти не знаєш, куди тобі йти, що робити, до кого звернутись, щоб тобі допомогли… Весь мій день – це полежав, встав, пройшовся до кухні, трошки походив по хаті, пішов знову ліг. Поспілкуватися нема з ким. Це стає проблемою”.
Миколі пощастило. Через знайомого він потрапив до організації, де порадили психотерапію – безкоштовну для ветеранів.
“У мене циклотомія (розлад, який супроводжується змінами настрою – Авт.). Певні періоди часу в мене активний, бойовий настрій. Потім в певний момент я закриваюся на місяці у себе в кімнаті. Коли нема кому штурхати, ти нічого не робиш і тебе накручує ще сильніше від того, що розумієш, що нічого не робиш”.
Микола Дегтярьов. Фото AIU
Зараз Микола долучився до освітнього ветеранського проєкту “Трайб”, який запустили Amnesty International Ukraine разом з партнерами. Після навчання він хотів би зробити внесок у покращення системи проходження ВЛК та інформування ветеранів і ветеранок про можливості після служби:
“Щоб я в собі не замикався, мені потрібна зона відповідальності. От період ВЛК і після ВЛК – це мене найбільше цікавить. Виходить, що людина відмучилась, прийшла мучитися уже тут. Навіть зараз, з електронними направленнями, все одно черги. Ніхто не підстрахує, ніхто не доставить до місця. І після проходження ВЛК, людина виходить із думкою “і куди далі йти?”, а жодної стрілочки не намальовано”.
Анна Ладєєва. Архівне фото
Анна у війську ще з 2001 року. Її батько – військовий анестезіолог-реаніматолог – стояв біля витоків цієї професії в армії. Анна пішла стопами батька – у військову медицину. За більш ніж 20 років служби жінка багато чого бачила: недбальство керівників, які роблять для галочки, а не як краще для особового складу, зневажливе ставлення і домагання:
“Жінкою в армії завжди важко. Щоб відбутися, як професіонал, ти маєш вдвічі більше працювати. Жінкам швидше псують репутацію плітки, жартики за спиною, які є недоречними. Все це не змінюється. Залежить лише від колективу і, в першу чергу, від командира”.
Анна – мама трьох синів. Найменшому – Толі – п’ять. Вагітною ним у 2019 році жінка була на ротації, на сьомому місяці вагітності мала бойові виїзди. У середині 2024-го Анну визнали непридатною до військової служби. Під час проходження ВЛК в жінки знайшли новоутворення:
“У мене пухлина головного мозку. Це мене наздогнала контузія часів АТО. Я на праве вухо погано чую, й оця “вава” в голові з’явилася. Але звільнялася я таки з другої спроби, бо мені спочатку відкритим текстом сказали, що такого рівня офіцерів ми не звільняємо. В результаті, я перенесла ще інфаркт “на ногах” і мала два передінсультні стани”.
Анна Ладєєва. Архівне фото
Анна розповідає, що звільнення зі служби давалося непросто, були думки повертатися. Були і надважкі періоди, коли з супроводом психотерапевта пропрацьовувала суїцидальні думки:
“Я нікого і нічого не хотіла бачити. Мене реально “ламало” повертатися, як наркомана… Страшенна була прокрастинація. Це останні місяці я вже більш-менш активна. Вже починаю відчувати, що повертаюся до тої Ані, якою була раніше. І бачу нові можливості допомоги ветеранам і ветеранкам”.
Зараз Анна консультує військових медиків, передає досвід. Каже, її багато запрошують – працює сарафанне радіо.
Вибиратися Анні з кризи допомогла посестра Тата – теж ветеранка. Запросила на гольф для ветеранів, потім на курс із 3D-моделювання протезів і ортезів для ветеранів до КПІ ім. Сікорського. Анна каже, що тут почала реінтегруватися до цивільного суспільства, але в колі своїх. Проте в інших спільнотах був і негативний досвід:
“Я звикла, що мені просто відмовляють. Я – незручна ветеранка, не така тендітна і красива, як зазвичай показують на фото, в мене іноді галаслива дитина. Я майже рік нікуди не потикалася. Бо дзвоню записатися, кажу одразу: “Я буду з дитиною”. А мені відповідають: “У нас не передбачено, що ви з дитиною”. Або кажуть: “Ми подумаємо і передзвонимо”, а потім не передзвонюють”.
Анна Ладєєва. Фото AIU
Тому Анна з посестрою вирішили організовувати простір – ресурсний центр – для ветеранок-мам:
“Щоб мама-ветеранка прийшла на певний час і отримала свій позитив. Щоб могла поспілкуватися з такою ж мамою, поки діти вовтузяться і граються. Щоб могла там видихнути. Бо ветеранка – це вже оголений нерв, а бути сам на сам із власними проблемами, і з дитиною, це дуже важко. Дівчата просто мають знати, що в них є шелтер (прихисток – Авт.), куди вони можуть прийти зі своїм болем і їх там приймуть. Де можуть проговорити цей біль, прожити його, отримати свій позитив і піти жити далі. І знати, що є місце, куди можна повернутися”.
Читайте також:
У “Дії” зʼявився новий розділ для ветеранів
Юрій Величко. Архівне фото
Юрій до війни був “вільним художником”. У 2014 році, коли почалися бої на Донбасі, намагався потрапити до війська. В ньому тоді були не дуже зацікавлені, бо мав 54 роки. На запитання, чому таки пішов, каже: “Бо є такі речі, що як би не опирався, просто розумієш, що так треба”.
Спочатку потрапив до “Правого сектора”, потім уже став танкістом у 46-му окремому штурмовому батальйоні спецпризначення “Донбас”. І вже у війську зрозумів, що фотографія – це його покликання. Далі були Кримське, Мар’їнка, Світлодарська дуга.
“А як я без камери? От як? Тоді воюючих воєнних фотографів майже не було. На пальцях однієї руки можна було порахувати. І оце стало моїм призначенням – піднімати інформаційно мій батальйон. Тоді мені казали, що мої фотографії зробили його відомим на всю Україну”.
У 2017 році Юрій звільнився з армії:
“Якось воно пішло незрозуміло, чи це війна, чи ні. Стріляти не дають, війська розводять”.
Юрій Величко. Архівне фото
Після звільнення ще рік їздив по Україні і за кордоном з іншими військовими в рамках мистецького проєкту “Життя на “нулі”, показував світу свої фото. Коли повернувся, оселився на Дніпропетровщині в селищі Царичанка. Розповідає, що після повернення не знав, де себе подіти. Були думки повернутися у військо, і в 2022 році, але мав уже не призовний вік:
“Точно, як кажуть, що місця собі не знаходиш. Таке відчуття, що тебе як рибу викинуло на берег і все. Щойно от вчора було життя. Хоч там страшно, кров і стріляють, але там все якесь більш просте, більш зрозуміле. А коли повертаєшся, то багато що дивує”.
Юрій долучився до створення у Царичанці медіацентру, щоб робити освітні і культурні проєкти. Знімає сюжети про видатних людей громади, створює уроки української мови для населення, робить фотосесії. І разом з тим бореться за те, щоб в громаді гідно увічнили пам’ять полеглих військових. На Алеї живої пам’яті в Царичанці цієї весни встановили пам’ятник, як каже Юрій – “зліплений нашвидкоруч і виглядає аматорством”:
“Хтось привіз гільзи від снарядів різних, зварили це докупи і воно щось має символізувати. Дешево і сердито. Ніхто не спитав ані родини загиблих, ані ветеранів, що будемо робити. Просто для галочки поставили і стоїть, без таблички навіть. Зараз я хочу добитися, щоб відзвітували, хто затверджував проєкт, скільки воно коштувало”.
За словами Юрія, односельці й ветерани, які бачили цей пам’ятник, з ним згодні. Він вже надіслав запити із переліком запитань до представників влади, чекає на відповідь:
“Я ніколи не вимагав до себе якоїсь окремої поваги. Але, як мінімум, просто не принижуйте. Воно мені болить, оце відчуття несправедливості, я не можу, коли так роблять”.
Юрій хоче стати прикладом для інших ветеранів, які будуть повертатися з війни, що можна через законні методи, юридичні механізми, боротися з несправедливістю. Зокрема через це долучився до освітнього ветеранського проєкту “Трайб”:
Юрій Величко. Фото AIU
“Я хочу зробити, щоб була спільнота. Більшість активних людей зараз на фронті. Вони не мають доступу до цього життя, до цих проблем, не можуть в цьому брати участь. А я і себе стримую, і намагаюсь зробити підґрунтя для того, щоб люди прийшли і зрозуміли, що їх чекали.
Ще рік тому в Україні було вже зареєстровано 1 мільйон 300 тисяч ветеранів та ветеранок. Тоді ж, за попередніми прогнозами Міністерства у справах ветеранів, після закінчення російсько-української війни, ветеранська спільнота налічувала б 5-6 мільйонів людей.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
