23 травня 1938 року співробітник НКВС СРСР Павло Судоплатов за вказівкою Сталіна скоїв у Роттердамі вбивство лідера ОУН Євгена Коновальця. Тепер в Україні це неофіційний День Героїв.
Нові документи з архіву Служби зовнішньої розвідки України проливають світло на окремі невідомі епізоди тієї операції і дають змогу знайти відповіді на запитання, чи підозрювали провідні діячі ОУН, що Судоплатов і агент “Лебедь” опинилися в їхньому середовищі не випадково, а діяли за завданням НКВС, як здійснювали їхню перевірку, про що провідник ОУН хотів найбільше почути від “утікачів” з радянської України, чому Сталін наполягав на ліквідації Коновальця, а той не хотів, щоб Сталіна вбили, та інші.
джерело: FB Служба зовнішньої розвідки України
У серпні 1933 року під виглядом біженця з радянської України дпу усрр вивело за кордон агента «Лебедя». Перед ним поставили завдання проникнути до Проводу ОУН, зокрема в найближче оточення Євгена Коновальця. Про деякі подробиці тієї операції і про особу Василя Хомяка (агента «Лебедя») розповідалося раніше на підставі розсекреченої агентурної справи на нього з архіву Служби зовнішньої розвідки України. Нові документи зі справи під назвою «Резидентура «Ставка» підтверджують уже відомі факти, а також суттєво доповнюють і конкретизують низку епізодів, пов’язаних із плануванням органами дпу/нквс срср убивства Коновальця.
Василь Хомяк ще у Першу світову війну служив у підрозділах Українських січових стрільців австро-угорської армії. Командував чотою, а одним із його підлеглих був Андрій Мельник. Потім потрапив до російського полону і від 1916 до 1918 року перебував у таборі військовополонених у Маріуполі. У роки національно-визвольних змагань опинився в Києві, де А. Мельник познайомив його з Є. Коновальцем. Вони разом воювали проти частин Червоної армії та інших ворогів УНР. Після того як українське військо відступило на територію Польщі і припинило збройний спротив, Є. Коновалець послав у радянську Україну відданих побратимів для організації підпільних осередків і повстанського руху. Серед них був і В. Хомяк. Переправляв його через кордон сотник Роман Сушко. Але розгорнути підпільну роботу В. Хомяку не вдалося. У 1921 році він потрапив до рук чекістів, був завербований і використовувався в оперативній розробці українських повстанських організацій.
Невдовзі в надрах дпу усрр визрів план із впровадження В. Хомяка в Провід ОУН. Безпосередня реалізація операції розпочалася в серпні 1933 року, коли він прибув до Бельгії на радянському вантажному судні і звернувся до органів місцевої влади з проханням надати політичний притулок та допомогти дістатися до Праги.
У справі «Резидентура «Ставка» містяться світлини, схеми, особисті документи, а також матеріали, в яких відображена інформація про те, як і чому органи дпу усрр зупинилися на кандидатурі В. Хомяка для впровадження його у Провід ОУН, як готували і виводили його за кордон, які ставили завдання на кожному етапі, обирали способи зв’язку, організовували зустрічі з представниками закордонної резидентури, здійснювали фінансування. Зокрема, йдеться про те, що замість валюти йому видали золоті прикраси. Серед них – чоловічий годинник з ланцюжком, жіночий годинник, портсигар, монети, сережки з діамантами і «золотий перстень з хорошим, чистої води діамантом у кілька каратів». Але одразу ж після прибуття до бельгійського міста Гент з’ясувалося, що місцеві банківські контори і ювеліри відмовлялися купувати російське золото й обмінювати його на франки. Відтак виникли перші проблеми.
Докладно описано обставини першої зустрічі за кордоном В. Хомяка з Є. Коновальцем та іншими провідними діячами ОУН, їхня реакція на його «втечу» з срср і те, які сумніви були в них стосовно нього. Ця інформація відображена в його доповіді після повернення через рік із-за кордону.
Згідно зі свідченнями В. Хомяка, у міській управі міста Гент йому не змогли надати необхідних документів та дозволів на проїзд, натомість порадили звернутися з цим питання до відповідних установ у Брюсселі. Там працівниця однієї з їдалень, коли дізналася, що він біженець з України, дала йому адресу Дмитра Андрієвського і відрекомендувала представником української громади. Д. Андрієвський був членом Проводу українських націоналістів, опікувався організаційними справами, пов’язаними з діяльністю ОУН за кордоном. Він одразу зацікавився «втікачем» і почав про все розпитувати. Коли ж дізнався, що той особисто знав А. Мельника, Є. Коновальця і Р. Сушка, цікавість зросла.
Про незнайомця Д. Андрієвський сповістив листом Є. Коновальцю і Р. Сушку. Тим часом організував йому зустріч з Миколою Сціборським, заступником голови Проводу українських націоналістів і членом Проводу Макаром Кушніром, якого представив на псевдо Богуш. У той час вони перебували у Брюсселі в якихось справах. Богуш одразу впізнав гостя і нагадав, що у 1918 році, коли Центральна Рада, членом якої він тоді був, евакуювалася з Києва до Житомира, вони їхали у одному вагоні.
Після споминів про ті події і спільних знайомих В. Хомяка почали докладніше розпитувати про стан справ у радянській Україні за різними напрямками життя, про настої людей, ставлення до радянської влади і до діяльності української еміграції. Так тривало до другої години ночі. У наступні дні продовжили таке саме спілкування, а через два тижні влаштували «сюрприз». Привели на квартиру, де зупинився М. Сціборський, і завели до кімнати, вікна якої були щільно завішані шторами. Як зазначав В. Хомяк, у кутку він побачив чоловіка, обличчя якого було затемнене. Він не міг зрозуміти, хто це. Коли ж той підвівся назустріч, одразу пізнав Є. Коновальця.
У доповіді В. Хомяк наголошував на тому, що у той момент він неабияк розхвилювався, розуміючи, що в такий спосіб його перевіряли. Але все пройшло добре. Є. Коновалець обійняв його, розцілував і почав розповідати присутнім, як добре він його знає. Після того ж як емоції вгамувалися, голова Проводу ОУН уже зовсім іншим тоном попросив розповісти про все, що сталося з В. Хомяком після перекидання його у 1920 році на українську територію для організації підпільної роботи. Розповідь тривала майже шість годин. До таких розпитувань агента заздалегідь готували в дпу і склали докладну легенду, якої він дотримувався.
Після цього Є. Коновалець додатково поцікавився, як В. Хомяку вдалося звільнитися з більшовицької в’язниці у 1921 році, про окремих українських повстанців, яких тоді так само заарештували чекісти, і тих, кому вдалося втекти, зокрема про Осипа Думіна. Розпитував про те, що його самого змусило тікати за кордон і чому він залишив у срср дружину й сина. Одночасно й М. Сціборський задавав йому запитання, намагався зрозуміти, що ж той скоїв такого, що підштовхнуло до втечі.
Після обіду розмова продовжилася. «Я з Коновальцем сів на дивані, – йшлося в доповіді, – і він знову почав мені задавати деякі запитання, за якими я відчував, що він старається мене перевіряти. Відповіді на ці запитання я давав іноді спокійно, а іноді з обуренням і образою. Це Коновалець відчув і заявив мені, що я не повинен ображатися і що я сам повинен розуміти, якими большевики методами користуються в своїй роботі, а тому мене не повинні ображати такі запитання. Задає ж мені всі ці запитання тому, що хоче зі мною працювати… Що коли б він мені не довіряв, то не приїжджав би до мене. А після цього заявив мені, що я повинен знати, що коли б виявилося, нібито я приїхав з якось [іншою] метою, то мене чекає важка розправа, не дивлячись на все моє минуле» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 31. – Т. 4. – Арк. 690–691).
У доповіді В. Хомяк писав і про підозри з боку інших осіб стосовно того, що він є агентом дпу. Але після листа Р. Сушка, в якому той запевнив, що не вірить у це і ручається за В. Хомяка, підозри відпали. Відтак його почали знайомити з основними документами і планами ОУН, напрямками роботи, циркулярами. Зокрема йдеться про те, що упродовж трьох місяців він разом з Богушем за дорученням Є. Коновальця готував реферати до конгресу ОУН, при цьому зробив копії 300 сторінок і передав у дпу через місцевого резидента.
Тоді ж, як зазначається в архівних документах, трапилася пригода з Миколою Сціборським. З ним кілька разів зустрічався радянський представник, який назвався Іваном Івановичем. Пропонував поїхати до срср, на власні очі побачити, як добре там живуть люди, і потім розвінчати все те, що писала про нужденне життя, голод і репресії емігрантська преса. Про ці зустрічі й пропозиції М. Сціборський розповів Є. Коновальцю, а той – деяким членам Проводу ОУН. Підозрювали, що це була спроба вербування, яка не мала успіху. Дехто пов’язував цю надзвичайну подію і активізацію дій дпу срср із появою за кордоном В. Хомяка. Зокрема Богуш розповів тому про це. В. Хомяк удав, що обурився. Після цього Богуш заспокоїв його і запевнив, що вони з Є. Коновальцем йому довіряють, інакше про це не повідомляли б.
Після того випадку Провід ОУН, як йдеться в архівних документах, вирішив посилити роботу стосовно конспірації і уважніше придивлятися до всіх, щоб вчасно виявляти тих, хто працює на більшовиків. Але, як засвідчив подальший хід подій, необхідних кардинальних кроків у цьому напрямку зроблено не було.
Нарівні з перевіркою на лояльність В. Хомяка Є. Коновалець задавав йому й велику кількість інших запитань. Його цікавив реальний стан справ у радянській Україні. Від знання цього залежало, які стратегічні напрямки й завдання в діяльності ОУН необхідно намічати в першу чергу або корегувати.
Андрій Мельник та Євген Коновалець. Околиці Відня, 1921 рік _1
У своїй доповіді В. Хомяк навів перелік таких запитань:
«1. Що спричинило голод в Україні і чи не є цей голод навмисно організований партією та урядом, щоб у такий спосіб знесилити Україну, бо ж в росії немає голоду? Про опір колективізації з боку селян і чи цей опір є стихійним, чи може він хоч у якійсь мірі коли-небудь перейти в організовані форми?
2. В якій мірі є саботажі у промисловості і хто та яким способом проводить ці саботажі, цебто чи ці саботажі набрали організованих форм, чи стихійні?
3. Як я дивлюся на ситуацію щодо розвалу важливих галузей промисловості і які погляди на це інших знайомих мені людей в Україні, якщо мені доводилося в цій справі мати з ними розмови?
4. Чому в Україні ніхто ніяк не реагує на звірські методи боротьби московського большевизму, ось хоч би чому ніхто не зважиться на таку чинність боротьби як терор, гірше ж як є, не може бути, бо все одно мільйони людности України гине з голоду, сотні тисяч гинуть на засланнях та сотні тисяч порозстрілювали?
5. Хто працює в гпу, тобто стійкий ідейно і політично елемент чи може відкидки людности, садисти, для яких взагалі нічого святого не існує, й знаючи, що для них гіршим є упадок існуючого режиму, тому так жорстоко поборюють всі прояви боротьби з існуючим режимом, а також хто вони за національним та соціальним складом?
6. Як єврейське населення України ставиться до національної боротьби українців, який відсоток прихильно ставиться, чи є серед євреїв такі, хто проти існуючого режиму, але за єдину нєдєліму, лише з іншим режимом, себто за реставрацію старої росії?
7. Чи є серед осілих росіян в Україні противники існуючого режиму і чи в разі збройної боротьби з москвою за визволення України вони стали б на якомусь боці чи залишилися б нейтральними?
8. Як поповнюється партія, яким елементом – соціальним, національним, який політичний рівень знань партійних мас, яка твердість їхніх переконань та наскільки це відданий елемент для існуючого режиму у випадку боротьби за визволення України від москви? Чи можна розраховувати на те, що якась частина українців – теперішніх комуністів може піти проти москви, якщо організація, яка вестиме цю боротьбу, не матиме розбіжностей в соціальних питаннях, а навпаки ставитиме собі за основу завдання удосконалювати цю структуру, пристосувавши її до інтересів нації та Української незалежної держави?
9. Чи розуміє молодь, в якому економічному і культурному московському пригнобленні знаходиться Україна і чи взагалі вона усвідомлює, що цей жахливий московський імперіалізм перефарбований з білого на червоний? Як молодь ставиться до релігії, чи є взагалі якісь перспективи на поширення релігії і чим взагалі молодь духовно живе та які має моральні засади та чи існує якась мораль? Чим пояснити, що попри те, що партія докладає всіх зусиль у дусі марксизму, матеріялізму і т. д., а все ж є чимало молоді, сповненої націоналістичним духом?
10. З кого складається армія, її національний, соціальний склад – як комскладу, так і армійців; з кого складаються за національністю кадрові частини, прикордонна охорона, їхні культурно-побутові умови, загальний розвиток комскладу, спеціального, військово-технічного та інших складів?
11. Наскільки це правда, що в Україні страшенно розвинена провокація, що вже взагалі один одному не вірять і чим це пояснити?
12. Настрої робітництва і селянства та національний склад робітників.
Крім вищезгаданих запитань були ще й інші, яких я не можу пригадати, а також про скрипниківщину, шумськізм, хвильовізм та інше»
(ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 31. – Т. 4. – Арк. 431–433).
В дпу уважно проаналізували ці запитання і дійшли висновку, що Є. Коновалець доволі глибоко й предметно цікавиться радянською дійсністю, акцентує увагу на чутливих моментах суспільного життя, з розумінням справи вишукує вразливі місця, а відтак є небезпечним ворогом, якого треба за будь-що нейтралізувати.
Як свідчать матеріали справи, у Проводі ОУН після понад року перебування В. Хомяка за кордоном дійшли висновку, що йому краще повертатися в радянську Україну і там створити розгалужену підпільну організацію для участі у майбутній боротьбі за незалежність. У жовтні 1934 року він повернувся до срср і доповів у нквс (на той час уже реорганізоване з одпу), що поставлене завдання із завоювання довіри керівництва ОУН виконав. Надалі у листах за кордон повідомляв про створення підпільної мережі і залучення до неї відданих справі осіб. Сам В. Хомяк фігурував керівником «Української націоналістичної організації». Серед нових знайдених архівних документів є кілька схем цієї легендованої організації із зазначенням її членів.
Павло Судоплатов
Усе це робилося чекістами для того, щоб, з одного боку, зміцнити довіру до агента, з іншого – відволікати сили ОУН й передавати хибну інформацію про стан справ на українських теренах. Невдовзі визріло рішення ввести у розробку Проводу ОУН кадрового співробітника центрального апарату нквс. На цю роль обрали Павла Судоплатова (оперативне псевдо «Андрій»). У листах до Є. Коновальця В. Хомяк повідомив, що до роботи в підпіллі залучив свого далекого родича, з яким давно знайомий, виховував його у націоналістичному дусі і вважає, що з цієї молодої людини вийде корисний борець за ідею незалежності України.
У липні 1935 року вони удвох перетнули радянсько-фінський кордон і опинилися в Фінляндії. Невдовзі В. Хомяк повернувся до срср, а його «вихованець», якого в середовищі ОУН прозвали Приймаком, а згодом – Павлусем, Вельмудом, Норманом, Валюхом, залишився за кордоном. Упродовж кількох місяців до нього придивлялися, вивчали, перевіряли перш ніж прийняти рішення про залучення до роботи і посвячення в найпотаємніші аспекти роботи організації за кордоном.
Про те, як це відбувалося, сам П. Судоплатов частково описав у мемуарах, які вийшли у 1997 році. Водночас, як свідчать різні джерела й фахові дослідження українських істориків, та інформація виявилася дещо викривленою, в окремих епізодах прикрашеною автором і загалом мала пропагандистську мету для дискредитації українського національно-визвольного руху та його діячів. Розсекречені документи з архівних фондів СЗРУ, оприлюднені раніше, дали змогу розставити певні акценти у тих спогадах.
Нині у матеріалах справи знайдена велика доповідна записка П. Судоплатова за період його перебування за кордоном упродовж 1935–1936 років. Вона так само складена у традиціях тогочасної чекістської практики, коли підлеглі всіляко намагалися доповісти керівництву нквс саме те, що воно хотіло від них почути і що цілком вписувалося в загальну картину рішучої боротьби з контрреволюцією і непримиренними ворогами радянської влади. Такими для сталінського режиму були українські націоналісти, у середовищі яких опинився П. Судоплатов.
Попри певну суб’єктивність викладу і оцінки автором тогочасних подій, цей документ у комплексі з іншими свідченнями все ж дає змогу зрозуміти, як йому вдалося втертися в довіру до членів Проводу ОУН, які вкрай негативні наслідки це мало загалом для національно-визвольного руху та його єдності і які уроки з усього того необхідно винести.
П. Судоплатов писав, що у Фінляндії його спершу про все розпитував Д. Андрієвський. За його словами, все пройшло добре, без якихось підозр і нібито за підсумками співбесіди вдалося завоювати до себе прихильність і довіру. Але слід мати на увазі, що Д. Андрієвський ніколи не мав стосунку до перевірки сторонніх осіб. Він був політичним референтом Проводу, хорошим публіцистом, ідеологом і теоретиком українського націоналізму, але не практиком конспіративної підпільної боротьби.
Потім приїхав член Проводу ОУН Омелян Сеник, якого Д. Андрієвський представив лише за псевдами як «Грибівського» і «Канцлера». З ним було важче. Його П. Судоплатов характеризував як обережну і найнебезпечнішу для нквс особу, при цьому зазначав: «Грибівський» увесь час дуже уважно стежив не лише за тим, що я казав, а й за виразом моїх очей і обличчя, мімікою». У доповіді П. Судоплатов зазначав, що він нібито не сподобався О. Сенику. Попри це після низки нарад діячі ОУН прийняли рішення залишити його за кордоном для того, щоб набрався досвіду і підготувався для майбутньої підпільної націоналістичної роботи.
Упродовж пів року П. Судоплатов мешкав у Гельсінгфорсі (нині – Гельсінкі) під опікою голови місцевої організації ОУН Кіндрата Полуведька. Той був агентом нквс на псевдо «Павло», але про справжню роль «молодого підпільника з України» нічого не знав.
Лише в січні 1936 року П. Судоплатову виготовили необхідні документи і відправили до Берліну на зустріч з іншими провідними діячами ОУН. Там він мешкав у приміщенні Українського бюро ОУН разом з Іваном Габрусевичем. Той опікувався референтурою ідеологічного вишколу. Тож розмовляли здебільшого на політичні й ідеологічні теми. Але завдання цілеспрямовано перевіряти П. Судоплатова І. Габрусевич не мав. Невдовзі йому організували зустріч з Ріко Ярим, Володимиром Стахівим, Михайлом Селешком, Орестом Чемеринським та іншими діячами. Зустріч була ознайомчою і носила загальний характер.
Як зазначається в доповіді, 26 березня 1936 року відбулася його перша зустріч з Є. Коновальцем у присутності Р. Ярого та І. Габрусевича. Лідер ОУН спершу цікавився біографією, станом справ в усрр, перспективами боротьби та іншими питаннями загального характеру. Через кілька днів Є. Коновалець запросив П. Судоплатова на пішохідну прогулянку Берліном, яка тривала майже до півночі. Під час прогулянки уже придивлявся уважніше, обговорював форми й методи роботи у підпіллі, пошук авторитетних людей, яких можна було б залучити до цієї роботи. Водночас, за словами П. Судоплатова, він не відчув якоїсь підозрілості чи настороженості до себе. Вочевидь попередні відгуки інших членів Проводу ОУН справили позитивне враження.
Є. Коновалець зауважив, що був би радий, якби П. Судоплатов разом з В. Хомяком підшукали й допомогли переправити до Європи когось із відомих українців, із ім’ям, типу Олександра Шумського, якого він ввів би у міжнародні кола для привернення уваги до вирішення українського питання. При цьому цікавився й долею самого О. Шумського, що з ним і чи не могли б організувати його втечу за кордон. (На той час український радянський і партійний діяч О. Шумський перебував у засланні в Красноярську за антирадянську націоналістичну діяльність, убитий у 1946 році за вказівкою сталіна і безпосередньої участі П. Судоплатова на шляху із заслання до Києва).
Після розповіді про перебування у Берліні П. Судоплатов у доповіді описав свою поїздку до Відня, куди він прибув 11 квітня 1936 року. Мешкав на квартирі у головного представника ОУН у Відні Романа Сушка. Характеризував його як великого конспіратора, людину обережну і доволі хитру. Ввечері той обов’язково зашторював вікна, остерігаючись, щоб більшовицькі або польські агенти не могли підглядати, що відбувається всередині квартири. За словами П. Судоплатова, той задавав такі запитання, невдала відповідь на які могла призвести до негативних наслідків. Це пов’язував з тим, що його продовжували перевіряти. Як стверджував у доповіді, цю перевірку нібито пройшов успішно. Зазначав, що на прощання Р. Сушко його обійняв, розцілував і дав свій пістолет браунінг.
У Відні П. Судоплатов познайомився з членом Проводу ОУН Ярославом Барановським. Того характеризував як націоналіста-фанатика і одного з найвпливовіших в ОУН діячів, який був цілком відданим Є. Коновальцю і, крім усього іншого, опікувався його безпекою. У доповіді зазначав, що у них склалися хороші стосунки з Я. Барановським і що на прощання той приніс на вокзал великий пакет з апельсинами.
Спеціально для знайомства з П. Судоплатовим нібито викликали з Праги Олега Кандибу (псевдо «Ольжич»). Говорили про культурне життя в усрр, українізацію, літературу, можливість переправлення заборонених творів на Захід і опублікування їх, надсилання літератури й необхідних видань до України. «Ольжич» вразив його своїм радикалізмом у боротьбі за українські національні інтереси. Відтак у доповіді він зазначив, що того «необхідно взяти під постійне спостереження у Празі». При цьому додав, що О. Кандиба дуже боїться за близьких родичів, які залишилися в усрр. «Потрібно їх розшукати, – пропонував у доповіді, – і також стежити за ними».
29 квітня у присутності І. Грибівського і Я. Барановського у одній із віденських кав’ярень відбулася зустріч з Є. Коновальцем. Наступного дня у такому самому складі обговорювали питання про те, як П. Судоплатов уявляє розгортання підпільної роботи після повернення до усрр, давали поради, вносили корективи.
Інформація про підпільну мережу ОУН на теренах усрр, зростання кола симпатиків, розробку планів боротьби за незалежність України – це було те, що хотів чути Є. Коновалець, чого він прагнув і сам намагався зробити. У цій ситуації П. Судоплатов став тією ланкою, якої не вистачало. І він намагався сповна заповнити цю нішу і всіляко сподобатися провідникові ОУН.
Євген Коновалець – комендант Києва в січні 1919 р.
П. Судоплатов докладно описав зустріч з Є. Коновальцем у парку біля палацу Шенбрунн 16 травня 1936 року. Зазначав, що говорили про налагодження зв’яку з підпіллям в усрр, переправні пункти, тактику і методи боротьби. Зайшла мова і про індивідуальний терор. П. Судоплатов з огляду на надані йому рекомендації і вказівки керівництвом нквс нібито виступав проти застосування цього методу. Мотивував тим, що на території усрр у тодішніх умовах це зробити доволі складно, зокрема стосовно партійних керівників Постишева, Косіора, Балицького.
Читайте також:
Непокаране зло: мелітопольський колаборант Балицький “перейменував” вулицю Донцова на честь ката Судоплатова
Партизани в Мелітополі облили фарбою бюст НКВДиста Судоплатова
При цьому навів такий діалог:
«Коновалець: «Ось ви заперечуєте необхідність застосування нині терористичних актів, а якщо б вам довелося розправитися з людино, яка заподіює шкоду організації і виникла б необхідність її вбити. Чи здатні ви виконати таке рішення?
Я: «Це зовсім інша справа».
Водночас я почав розповідати вигадану на ходу історію, як пару років тому власноруч вчинив розправу над такою людиною.
Коновалець перервав мою розповідь і заявив, що йому не потрібно знати подробиць.
«Отже ви маєте революційний стаж», – сказав він.
«Так», – відповів я»
(ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 31. – Т. 8. – Арк. 132).
У зв’язку з цим цікавими є паралелі з мемуарами П. Судоплатова з книги «Спецоперації. лубянка і кремль, 1930–1950». У них він зазначав, що на аудієнції сталін, говорячи про подальші заходи стосовно Є. Коновальця, зауважив, що метою є обезголовити український рух і змусити його діячів знищувати один одного у боротьбі за владу. «На прощання сталін запитав мене, – писав П. Судоплатов, – чи правильно я розумію політичне значення бойового завдання, яке мені доручають». «Так», – відповів я, і завірив, що віддам життя, якщо знадобиться, для виконання завдання партії».
До обговорення питання про застосування методу індивідуального терору, за словами П. Судоплатова, вони невдовзі ще раз повернулися у розмові з Є. Коновальцем. Йшлося про можливість убивства сталіна. П. Судоплатов сам спровокував на таку розмову, щоб дізнатися, чи є якісь плани стосовно цього. Перед цим Є. Коновалець обмовився, що певна інтернаціональна група за кордоном нібито працює над цим питанням. «Але я мало вірю в успіх цієї справи, – додав він. – Малоймовірно, щоб їм це вдалося, оскільки сталіна дуже ретельно охороняють… А взагалі, маю вам заявити, що я, який готовий своїм життям пожертвувати для вбивства Косіора або Постишева, не підняв би руку на сталіна. сталін – грузин. Його уб’ють, на його місце москалі поставлять свого, русского, і тоді Україні буде ще гірше» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 31. – Т. 8. – Арк. 135).
Підсумовуючи виклад цієї розмови й намагаючись приписати собі додаткові заслуги, П. Судоплатов у доповіді прозвітував, що саме завдяки його наполегливим спробам переконати Є. Коновальця у шкідливості для справи методів індивідуального терору той нібито погодився, що принаймні протягом найближчого часу це не робитимуть.
Як усе було насправді під час розмови, невідомо.
Читайте також:
В окупованому Мелітополі пропагандисти збираються знімати фільм про вбивцю Коновальця – шпигуна Судоплатова
Окремий блок у доповіді присвячений перебуванню П. Судоплатова у Парижі. Ось як він описав зустріч з Є. Коновальцем 7 червня 1936 року: «Запитавши про самопочуття, запропонував прогулятися з ним містом. Попрямували пішки до Єлісейських Полів, обійшли майже всі великі бульвари. Повів на цвинтар, показав могилу Петлюри, попросив мене побувати на могилі ще раз і покласти квіти від свого і його імені. Увесь цей день, як і наступні, з невеликою перервою, з ранку до вечора я був у товаристві Коновальця і частково Бойкова. Разом зі мною він ходив з одного місця до іншого, з однієї кав’ярні до іншої, показував окремі пам’ятні місця Парижу, були в кіно» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 31. – Т. 8. – Арк. 145–146).
Про грудочку землі, яку П. Судоплатов взяв з могили і загорнув у носову хустину, розчуленість з цього приводу та інші емоції, які описав згодом у книзі, в доповіді нічого не сказано. Це при тому, що про кожну зустріч П. Судоплатов повідомляв найменші подробиці. Тож історія з землею так само могла бути вигадана для того, щоб досягти необхідного ефекту і для самолюбування перед керівництвом нквс.
Серед документів оперативної справи «Резидентура «Ставка» також знайдені повідомлення інших агентів нквс, з яких випливає, що члени Проводу ОУН не настільки П. Судоплатову довіряли, як він це переконливо описував у своїй доповіді. Зокрема член відділу ОУН у Берліні і тогочасний секретар Є. Коновальця Михайло Селешко у одній із конфіденційних розмов розповів, що Провід ОУН не вірить П. Судоплатову (у повідомленні агент називає його за одним із псевдо за кордоном – Павло, Павлусь) «і цілком допускає, що через Павла організація увійшла в контакт з дпу».
На запитання агента, навіщо тоді організація так піклується про нього і так уважно ставиться, М. Селешко відповів: «У нас 99 відсотків упевненості, що Павло – чекіст, але один відсоток залишається на його користь. Ми дуже віримо тим людям, які відрядили сюди Павла… Крім цього Коновалець вирішив на всякий випадок бути з Павлом «уважним» до кінця, щоб не дати йому підстав мстити нашим людям «там», якщо він тільки справді чекіст. Тож Павло не дізнається, що ми про нього думаємо. Навпаки, ми робимо все так, щоб у нього не залишилося жодних сумнівів у тому, що ми йому безмежно віримо».
Про це йдеться у повідомленні агента «Павла» (Кіндрата Полуведька), датованому липнем 1936 року. Наприкінці повідомлення зазначається, що на прощальному обіді в Берліні невдовзі перед поверненням П. Судоплатова до срср М. Селешко натякнув тому, що попри такий прийом йому в організації все ж не довіряють. А пізніше наодинці пояснив агентові, «що він це зробив для того, щоб дати зрозуміти «цій погані», що його роль зрозуміла організації, що йому, Селешку, було б боляче, якби «ця погань» поїхала зі спокійною совістю чесної людини» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 31. – Т. 7. – Арк. 194–195).
Важливим для розуміння перебігу всіх подальших подій є й описання П. Судоплатовим зустрічі з Є. Коновальцем і Я. Барановським у Берліні після поїздки у Париж. «Гуляли й розмовляли кілька годин, – зазначено в доповіді. – Барановський переклав з німецької українською повідомлення з Женеви про арешт Нормана та ін., які вели стеження за квартирою Коновальця. Коновалець при цьому розповів, що у заарештованих знайшли план його будинку і що, вочевидь, більшовики хочуть його вбити… Я висловив Коновальцю співчуття, що йому доводиться стільки переживати, просив берегти себе, замітати свої сліди в Європі. Утрьох обговорювали можливість переходу Коновальця повністю на нелегальне становище. Остаточного рішення не прийняли… Я сказав, що мені важко висловлюватися з цього питання, оскільки не відчуваю себе достатньо компетентним. Одне, мовляв, для мене зрозуміло, що пан Полковник повинен перебувати в цілковитій безпеці і збережений для української революції» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 31. – Т. 8. – Арк. 155–156).
Норман, про якого йдеться, – це радянський розвідник Іван Камінський, якого у той період керівництво нквс срср відрядило до Швейцарії з паспортом громадянина Данії на ім’я Карл Нордман. Завдання насправді стояло стежити за Є. Коновальцем і збирати інформацію про його плани й наміри. Але не вбивати.
Після повернення П. Судоплатова до срср у вересні 1936 року, як свідчать матеріали справи, його доповідь про поїздку ретельно аналізували в нквс. Одне з головних питань, яке хотіли остаточно з’ясувати, – повірили чи не повірили йому члени Проводу ОУН. Залучали до цього й В. Хомяка–«Лебедя». Той звернув увагу на підозри з боку О. Сеника, дії членів берлінської групи ОУН І. Габрусевича, Р. Ярого та інших, які трактував як провокативні, на настійливі намагання Р. Сушка дати П. Судоплатову на пам’ять світлину Є. Коновальця, ініціювання розмов про індивідуальний терор та інші моменти. Зрештою дійшли висновку, що «з боку Проводу виявлено низку моментів, які характеризують підозріле ставлення до нього».
Попри це, лінію поведінки скоригували і вирішили все ж продовжувати операцію «Ставка». Щоб розвіяти підозри, П. Судоплатов надіслав листа до членів Проводу ОУН. У ньому улесливо намагався переконати всіх у своїй відданості українській справі. «Хотілось би багато написати, – зазначав він, – як я гордий своєю причетністю до руху і що є одним із невеликих організаторів, про те, як я гордий своєю належністю до української нації… Усвідомлюючи абсолютність, неминучість, необхідність збройної боротьби, наполегливо у глибокому підпіллі куємо наші сили, віримо в нашу правду – українську націоналістичну. І звідти, із підпілля вам, браттям своїм, ми кричимо: «Слава Україні!» Це гасло несемо в своєму серці, з ним організуємо народ, з ним на вустах помирали наші брати, з ним ми переможемо» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 31. – Т. 8. – Арк. 238–239).
Про те, що відбувалося далі, відомо з відкритих джерел, спогадів очевидців, матеріалів слідчої справи нідерландської поліції. Водночас простежити подальший перебіг подій за матеріалами нквс, які зберігаються в архіві СЗРУ, нині немає змоги, оскільки в справі відсутні документи, що стосуються проведення операції з кінця 1936 до травня 1938 року. Ті плани, вказівки та інструктажі, в яких відображено наступні кілька поїздок П. Судоплатова за кордон, обрання способу і знаряддя вбивства, механізму застосування вибухівки, маршруту відходу та інші питання, розроблялися й затверджувалися у москві. Відтак і досі зберігаються там у засекречених архівах.
Могила Євгена Коновальця на цвинтарі “Кросвейк” у місті Роттердам, Нідерланди, 1939 рік. Фото: Центр досліджень визвольного руху
Документи ж, знайдені в архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України, хоч і не охоплюють усіх етапів операції, все ж дають змогу ще ближче підступитися до розуміння того, що сталося 23 травня 1938 року в Роттердамі, з’ясування ролі усіх сторін, усвідомлення, чому сталінському режиму вдалося здійснити це гучне політичне вбивство, а його виконавцю так зухвало втертися в довіру до членів Проводу ОУН і до самого провідника.
Читайте також:
Повернення Вождя ОУН: чому Бандеру вбили, а Мельника – ні
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
