Аліна Михайлова
офіцер ЗСУ, керівниця медичної служби “Ульф” 1-го окремого штурмового батальйону “Вовки Да Вінчі” ім. Дмитра Коцюбайла, громадська активістка, депутатка Київської міської ради
«Поки хтось тримає цю країну — не ламай її своїм язиком» (FB)
Ми живемо у війні. Це не гіпербола. Це не фон для селфі. Це — реальність, яка точиться кожну годину. Реальність, у якій кожне слово або тримає фронт, або рве його зсередини.
Останнім часом ми надто часто чуємо про «особисту думку». Про «свободу слова». І чомусь все це — від людей, які не мають ні освіти, ні досвіду, ні розуміння, що таке відповідальність під час війни. Але мають мільйонну аудиторію.
У країні, де блогер має вплив більший, ніж бригада ЗСУ, питання не в тому, чи має він право говорити. Питання в тому, чому він досі це робить без жодних наслідків.
СБУ може оперативно реагувати на фото прильоту в Telegram. Але де вона, коли людина з 1,5 мільйонами підписників розхитує фундамент нації — мову, культуру, гідність — під прикриттям свого «я так бачу»?
В мережі заблокуються медиків за фото з пораненими, але не блокують сторінки тих, хто методично знецінює опір. Тих, хто з насмішкою говорить про українську — і нічого. Абсолютно нічого.
Тоді як російська ІПСО працює, як годинник — чітко, централізовано, з цензурою, страхом і дисципліною.
А в нас — хаос. Публічна анархія. Країна концептуального пох*їзму.
Ми втрачаємо ресурс не на полях. Ми втрачаємо його в головах. Віра вимивається не через поразки — а через відчуття безсенсовності. А ця безсенсовність іде з ефірів, сторіз, сторінок тих, хто давно нічого не тримає або не тримав взагалі, але зручно руйнує.
Це і є ІПСО. Тільки руками своїх.
Я не закликаю до диктатури. Але я ставлю питання: чому інститути держави, які повинні бути імунною системою країни, мовчать?
Чому компетентні органи не чіпають токсичного інфлюенсера, але швидко реагують на бійця, який виклав фото з фронту, або телепня який зняв прильот?
Чому стандарт застосовується не до дії, а до соціального рангу?
І де, зрештою, межа між свободою і шкідливістю?
І тому, я вважаю: час «перевиховування» давно минув.
Має бути чітке застосування відповідальності. Законної. Публічної. Через механізми воєнного стану. Через обмеження на публічну діяльність тих, хто шкодить. Через наслідки — за слова, за вчинки, за вплив.
Бо зло, несправедливість, бездарність і ницість існують лише доти, доки ми дозволяємо їм існувати.
А якщо не караємо — значить, підписуємось.
А я не підписувалась.
Я маю лише одне прохання.
Доки хтось реально тримає цю країну — не ламай її словами.
Не хочеш тримати — хоча б не заважай.
Бо фронт — це не лише окоп. Це ще й ефір.
А він, здається, давно потребує дебрief-інструктажу.
Читайте також:
“Це не просто несправедливість. Це дискримінація”. Бойовий медик Аліна Михайлова – про пільгові річні контракти в ЗСУ для 18-24-річних
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
