У Києві в середу, 5 березня, відбулося прощання з військовослужбовцем ЗСУ, оператором безпілотних авіакомплексів бригади “Птахи Мадяра” Василем Ратушним.
Він був старшим сином письменниці Світлани Поваляєвої і військовослужбовця ЗСУ Тараса Ратушного, братом воїна і громадського активіста Романа Ратушного, який поліг у бою з окупантами у червні 2022 року.
Василеві було лише 28. Він міг прожити ще довге життя, але обрав долю воїна – захищати від ворога свою Батьківщину, своїх батьків і свій народ. Жив як воїн і загинув як воїн – прикривши собою двох побратимів, які завдяки цьому вижили після влучання російського FPV-дрона.
Після загибелі молодшого брата Романа він мав право демобілізуватися, але про це не було й мови. Адже Василь як ніхто розумів: головне для України зараз – знищувати ворогів. І робив усе, щоб якнайкраще виконувати цю місію. (Згадаймо слова Романа Ратушного: “Чим більше росіян ми вб’ємо зараз, тим менше росіян доведеться вбивати нашим дітям”).
Прощання з Василем Ратушним. Київ, 5 березня 2025 року. Фото: Олександр Клименко / Укрінформ
Провести Василя Ратушного в останню путь у цьому світі прийшли кілька сотень людей. Проїзд кортежу з його труною від Михайлівського золотоверхого собору до майдану Незалежності супроводжували улюблені Василеві пісні. “Лента за лентою”, “Червона фіра“. А вже коли після прощання на Майдані кортеж вирушив до Байкового цвинтаря – “Дубе, дубе зелений” (проймало до кісток).
Тут, на Майдані, Василь під час Революції гідності розпочав свою битву проти російських загарбників. Потім пішов на війну вже ту, яка на той час називалася “АТО” – ще неповнолітнім, не зізнавшись, що йому ще немає 18. Воював у Пісках у складі батальйону Кульчицького, і взагалі багато воював. Потім на якийсь час повернувся до так званого “мирного” життя. Будував будинок, грав на альт-саксофоні і фортепіано, малював, виготовляв меблі, ножі (дарував їх матері на день народження), репліки зброї вікінгів. Він узагалі був як вікінг. Був вікінгом.
Прощання з Василем Ратушним. Київ, 5 березня 2025 року. Фото: ФБ Oleg Galiv
Після початку тепер уже повномасштабного вторгнення РФ, 24 лютого 2022-го, організував місцеву самооборону і пішов захищати Київ та Київщину.
Воював на Донеччині на Бахмутському напрямку, звільняв Торське, брав участь у боях за Кліщіївку… Завжди рвався туди, де найбільше найгарячіше.
А останні місяці воював як оператор БПЛА разом із “Птахами Мадяра”. Де міг уповні віддатися тому, що вважав найважливішим – знищувати якомога більше ворогів.
“Я хочу подякувати “Птахам Мадяра” за те, що у свої останні місяці Василь був абсолютно щасливим. Він мені писав, що вони цих уродів (росіян) уже навіть не рахують. Дякую вам за те, що ви позбавили Василя того, що він ненавидів — бюрократії, брехні, всіх зароблянь погонів та регалій. Ви дали йому реалізуватися у повній мірі. Він загинув щасливий, загинув так, як він хотів“, – сказала під час прощання на Майдані мати, Світлана Поваляєва.
Василь ненавидів будь-який офіціоз. Навряд чи його б потішили всі ці “гіфка-свічечка-сльоза”. Бо головне, що ми можемо й повинні зробити в пам’ять про таких людей – це вшанування їхнього чину воїна. Адже перш ніж загинути, Василь Ратушний знищив цілу купу ворогів.
Прощання з Василем Ратушним (крайній праворуч – батько, Тарас Ратушний). Київ, 5 березня 2025 року. Фото: Олександр Клименко / Укрінформ
“Він був цілеспрямованим, скромним, людиною з неймовірним почуттям гумору. І був націлений винятково на знищення ворога. Він загинув так, як хотів. Він прикрив собою двох побратимів, які вижили.
І я впевнена, що ми переможемо і за нього буде відомщено в усіх світах“,
– наголосила Світлана Поваляєва.
Ці слова підтвердив і батько, Тарас Ратушний:
“Василя не було у соцмережах, він не любив промов. Він діяв. І говорив, що має вагу лише те, скільки ворогів буде знищено. Завдати ворогові таких втрат, щоб зупинити його просування бодай на деякий час — тільки це має значення.
Будь-які слова чи дії, які до цього не приводять, або приводять до зменшення втрат ворога — вони позбавлені будь-якого сенсу.
Василь справді загинув щасливим, бо йому найбільше боліли не поранення чи контузії, а недокладені зусилля і змарновані шанси та перешкоди від начебто своїх же сил, які не давали йому реалізуватися на повну”.
“Коли мене питають, що я можу сказати іншим батькам інших синів, я хочу сказати тільки одне:
якщо ми не станемо нацією воїнів, якщо ми не станемо організмом, який винищуватиме ворогів – як треба, то в “промислових” кількостях, – не станемо самі стіною, за яку ніякий ворог ніколи не пройде, то зникнемо як нація.
Треба ставати нацією воїнів. Займайте місце на стіні, яке звільняється”, – додав Тарас.
Прощання з Василем Ратушним. Київ, 5 березня 2025 року. Фото: Іван Антипенко / Суспільне
“Рома не хотів би, щоб ми плакали. Він хотів би, щоб ми перемогли”, – казала мати братів Ратушних в інтерв’ю “Новинарні” у липні 2022 року, після того, як поліг її молодший син Роман.
Немає жодного сумніву, що того самого хотів би й Василь. І Україна просто зобов’язана перемогти. Заради Романа, Василя і тисяч українських воїнів, які полягли в боротьбі за нашу свободу і Незалежність.
Треба ставати нацією воїнів – іншого виходу в нас немає.
Леся Шовкун
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
