автор: Олена Максименко
з Донецької області
фото авторки та надані пресслужбою бригади 100 омбр
На війні, як у житті, кожен пише свою унікальну історію – часом трагічну, часом героїчну, але завжди живу й людяну. Андрій із позивним “Корсо” – один із таких авторів. Колишній музикант і вчитель, він на війні вже вдруге. Як чоловік із класу музики потрапив на передову до артилерійського підрозділу? Як пережив перші бої та серйозне поранення? Як став головним сержантом та навчає побратимів?
Ми спілкуємося після повернення з бойових з екіпажами батарей САУ 100-ї механізованої бригади, яка обороняє місто Торецьк на Донеччині. Крім головного сержанта Корсо, співрозмовники “Новинарні” – старший навідник Максим, заряджаючий Сергій, механік-водій Денис.
Хлопці розповідають про ситуацію в Торецьку, про себе, свої сподівання, а також що тримає їх на передовій зараз, коли, здається, сили давно вичерпані.
Головний сержант артдивізіону 100-ї ОМБр Андрій з позивним “Корсо” не був народжений для війни – втім, як і решта військових. Він був учителем музики, викладав духові й ударні. Жартує: головну роль музика в його житті зіграла, коли познайомився з майбутньою дружиною. Викладацька робота хоча й цікава, проте невдячна у матеріальному плані. Тож навчальний клас Андрій змінив на військовий оркестр.
Андрій “Корсо”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Я служив із 2001-го по 2005 рік у 101-й бригаді охорони Генерального штабу, у військовому оркестрі, – згадує Корсо. – Чотири паради відіграв. Бачив Путіна на параді, як він їв льодяники з Януковичем і Медведєвим на трибуні. Така нагода була, щоб знав, горло би перегриз, чесно!”
Після цієї репліки головного сержанта товариство оживає. Лунають дотепи і припущення, як саме можна було покінчити з диктатором, та чи вийшов би тоді на волю герой-месник із військового оркестру.
“…А в 2004-му я їв “наколоті” апельсини на Майдані”, – розповідає далі Корсо. – З дружиною. Вона якраз ще з пузом ходила. А зараз те “пузо”, яке було тоді з нею на Майдані, вже з вами приїхало. То мій син”.
Син Корсо – сором’язливий юнак, який працює у пресслужбі бригади, робить фото і відео. Попри те, що служать в одному з’єднанні, вони з батьком майже не бачаться. Сина Андрій відстежує лише по світлинах і роликах, які з’являються на фейсбук-сторінці підрозділу.
Вперше на бойову посаду Андрій заступив у 2014-му – у 1-шу танкову бригаду. Тоді він мав позивний “Чуб” через характерну козацьку зачіску.
У 14-му, як і тепер, працював на Донецькому напрямку. Після відведення артилерії і нанків за посередництва ОБСЄ танкісти опинилися у Воздвиженці, яка тепер уже окупована.
Корсо згадує про перший бій із нервовим смішком: “Це просто жесть!.. Я лише недавно був музикантом. Тільки відучився, пройшов курси, і все. Батарея без будь-якого бойового досвіду. Поїхали на перший виїзд, метушня, переляк, купа емоцій… Той досвід успішним назвати не можливо. Якщо коротко, ми змарнували час. Були готові стріляти тоді, коли вже відпала така потреба. Але поганий досвід теж вчить. Якщо все постійно виходить, ти не розумієш ціну. Ми тоді такий “розбір польотів” влаштували! Тако сіли гуртом, обговорили, хто, що, де, що в нас не вийшло – висновки зробили, і наступного разу все спрацювало”, – пояснює Андрій дієвість самодіяльного AAR, After Action Review.
“Тоді інакша була війна, ніж зараз. Я не применшую її значимість. Так само люди вмирали, так само було купа “других днів народжень” у нас, так само по нас стріляли. Але не порівняєш з тим, що тепер”, – помічає Корсо.
У 2014-2015-му він служив рік і місяць, доки його “хвилю” демобілізували. Згодом, у резерві, раз чи два на рік їздив на військові збори для підвищення кваліфікації. А 27 лютого 2022-го знову мобілізувався до лав Збройних сил.
Тепер він служить у 100-й окремій механізованій бригаді, що починала повномасштабну війну як 100-та бригада територіальної оборони з Волині та згодом була посилена і переформатована.
Голова відмінність цих двох етапів війни – поява та значне зростаття ролі безпілотників. Навіть руйнівні наслідки роботи “градів” часів АТО видаються менш страшними через складнощі коригування.
“А зараз все змінили дрони, – пояснює Андрій. – Зараз вони бачать, якого кольору твої труселя, коли йдеш пісяти. Треба маскуватися, ховатися, логістику підлаштовувати”.
Першого поранення Корсо зазнав у 2022-му. Тоді російські війська окупували Ізюм та намагалися прорватися до траси на Слов’янськ. Андрій був у підрозділі, що стримував ворога на переправі, та наїхав КамАЗом на дві протитанкові міни.
Відновлювався після важких ушкоджень понад рік. “Стегно зламане, кістка розлетілася… Зробили мені кістку залізну – тепер це трубка, саморізами прикручена”, – показує головний сержант.
Попри те, що одна його нога стала на 2 сантиметри коротшою і Корсо більше не може бігати й стрибати, травматолог на ВЛК визнав його повністю придатним до військової служби.
Менш упереджений висновок ВЛК коштував би грошей, на що пораненому військовому прозоро натякнули.
Зараз на своїй посаді Корсо відповідає за навченість особового складу. Адже має багатий досвід в артилерії та швидко вчиться.
“Щоб всі все знали, всі добре стріляли і вражали ціль, – стисло окреслює Андрій свої сержантські обов’язки. – Десь трошки накричати, десь трошки похвалити. Взагалі організаційні питання, пошук нових позицій. Коротше, роблю все, що треба. І що не треба, теж роблю”.
Днями він повернувся з 10-денної відпустки. Зізнається, що на війні бути далі не хоче, однак так само не бачить себе в цивільному житті. Із цивільними не має про що говорити. Натомість із трьома випадковими військовими, з якими чекав на зупинці, знайшов чимало точок перетину.
Андрій радий, що після поранення потрапив саме в цей підрозділ: “Навіть із моїми фізичними вадами з мене тут є користь є. Це для армії я придатний, а вдома робити не виходить. Дві години в гаражі полазив, і все, треба лягти відпочити, бо спина. А тут якось чи на адреналіні, чи що, але організм мобілізується”.
У Корсо троє собак відповідної до позивного породи, а ще фронтовий кіт Бенджамін із Харківщини.
Читайте також:
Помер собака кане-корсо Вася з морської піхоти, який відгриз собі лапу, щоб не потрапити в полон
Кожному, хто приходить у дивізіон, намагаються підібрати ту роботу, що найбільше йому пасує. Зазвичай у підрозділ потрапляють після базової підготовки, а вже тут дають фахову підготовку для конкретної спеціальності.
“Зробити з чоловіка навідника тут, в цих умовах, буде швидше, – пояснює Корсо. – “Ти з цифрами як?” Починаєш розпитувати. Розумієш, його це чи не його. Попрацювали – ага, з нього буде толк, буде навідник. Якщо ні – давай попробуємо заряджати”.
“Ось Денис прийшов недавно з піхоти, ПТРКшник. Поспілкувалися, бесіду провели. Попробував – каже: “Я до техніки, мені нравиться”. Попробував їздити на танчику – прекрасно, все вийшло. Людина займається тим, що любить, і максимальна від неї продуктивність”, – розповідає сержант.
Денис “Механік”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Денис “Механік” має відповідну до позивного спеціальність (механік-водій) і прийшов із піхоти, де був командиром відділення та оператором ПТРК. До війни працював на заводі, займався ремонтом машин і мотоциклів.
“Механік-водій підтримує машину у справному стані, щоб усе було вирівняно, – пояснює він. – Крім того, якщо треба, своєму розрахунку допомагаю. Маскування, піднести б/к командиру. Буває, що рація не достає, то дублюю, передаю інформацію. На підхваті постійно”.
Денис мріє попрацювати з новою західною технікою, адже наразі доводилося мати справу лише зі старою, радянського зразка.
Андрій “Корсо” запевняє: з мотивацією в підрозділі порядок, більшість хлопців тут мобілізувалися самі, без примусу.
Але, звісно, у війську трапляються різні кадри: “Ми ж в армії. З тих часів, що Ярослав Гашек писав, нічого в цьому сенсі не помінялося. Всі це знають. Буває, і тікають. Хоча я особисто не розумію, як із такого підрозділу можна втекти”.
Утік їхній кухар. Коли Корсо набрав його, у відповідь почув: “Я хочу до мами”. “Славік, 32 рочки”, – зі сміхом коментують хлопці.
Вони перекрнані: було б ідеально, якби людина, що прийшла до них служити, перед цим місяць проводила у піхоті. Бо якщо ти прийшов одразу в артилерію, ти багато чого не бачив і не можеш порівнювати.
Читайте також:
“Підземні воїни”. Мінометники 49-го батальйону “Карпатська Січ” під Торецьком. ВІДЕО
Сота бригада працює під Торецьком та в безпосередньо в ньому. У місті вже тривалий час точаться вуличні бої, росіяни захопили значну його частину.
На запитання, чи є шанси втримати Торецьк, Корсо відповідає: “По-перше, наскільки я знаю, у нас задач немає щось втримати. У Збройних сил є задача максимально сповільнити просування противника із завданням йому найбільших втрат. У нас нема сил, щоб їх зупинити. Це об’єктивно. Тому ми просто їх сповільняємо. І це насамперед мають знати цивільні, ті, хто тікають, ховаються, ухиляються [від служби в армії]. Ці люди мають розуміти, що в нас найсильніший ворог у світі, хіба після Америки”.
Андрій “Корсо”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Ускладнює оборону міста значна кількість місцевих, які залишаються в Торецьку. Ворожі ДРГ користуються цим, перевдягаються в цивільне та наближаються до позицій ЗСУ. Українські військові по цивільних – або тих, хто так виглядає – не стріляють, і так часто втрачаються позиції.
“Кінчились у них свої артилеристи, то вони тепер корейськими [снарядами] стріляють. Виснажили ми їх? Виснажили. Збройні сили роблять все можливе і неможливе. За піхоту я взагалі мовчу. Без перебільшення, герої. Якщо вже ми зробили так, що в них скінчилися свої снаряди, то це ж щось значить. Якщо в них закінчилися люди, і вони почали корейців виставляти, то це теж щось значить”, – наголошує головний сержант.
Старший навідник Максим із позивним “Француз”, який служить в артдивізіоні з Корсо, також у війську не вперше. До повномасштабного вторгнення він служив у 43-й окремій артилерійській бригаді.
Француз розповідає, що зазвичай гармаші не бачать і не знають цілі, по якій працюють. Мають лише цифри координат для наведення, а потім – або подяку за добру роботу, або докір. Якщо уражено особливо “жирну” ціль, згодом їм можуть надіслати відео з дрона. Цілі трапляються різні – техніка, зокрема мінометні розрахунки, але частіше – жива сила противника.
Максим “Француз”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Навідник переконаний, що, попри розвиток БПЛА, дрони не відберуть хліб у артилерії.
“Такого не буде, – запевняє він. – Основна проблема, що ми не знаємо, де наш дрон, а де чужий. Якщо ми дрон бачимо, то стріляємо. Але вже там з боку в нас ППО наше є. Коли вони біжать і кричать, що це наш, то…”
Хлопці жартома моделюють ситуацію: коли в спільних групах запитують, хто збив безпілотник, усі починають кричати “я”, а коли виявляється, що дрон був наш, навпаки – всі наввипередки відхрещуватися.
Француз описує робочі будні: “Виїзд – зібралися, виїхали. Приїхали, прийняли зміну, перевірили, чи накрита машина, щоб була безпека. У нас є рація. Телефон, відповідно, стоїть на режимі “в літаку”. Чекаємо, поки нам накажуть “до бою”. Тоді біжимо, стріляємо. Командир приймає координати, наводчик наводиться, заряджаючий заряджає. Мехвод теж допомагає”.
На здійснення пострілу дається дві-три хвилини. Хоча три в нинішніх умовах – то вже забагато. За цей час тактична обстановка може змінитися. Кожна секунда – на вагу золота.
За словами Максима, вітчизняні артилерійські снаряди давно закінчилися, тож наші гармаші використовують “інтернаціональне асорті”.
Це спричиняє певні складнощі, адже в різних виробників може відрізнятися балістика. Тож за однакових інших даних снаряди різного походження можуть летіти по-різному.
Артустановка розрахована під радянські стандарти, тоді як гармаші вже працюють із натівськими. Із ними на одну ціль іде від одного до п’яти снарядів. Тим часом “за книжкою” до цієї САУ передбачалося в десятки разів більше снарядів на одну ціль. “І стріляла не одна гармата, а шість”, – додає Корсо.
По українських позиціях у відповідь летить усе. Найдошкульніше – КАБи й ракети.
Зараз гармашів намагаються міняти раз на кілька днів. Корсо пояснює: коли особовий склад втомлений, падає ефективність, люди починають більше помилятися. Тоді як у 2022 році часом не вилазили з окопів по три-чотири місяці.
Читайте також:
“І ніхто не підійшов до мене непритомного!” Вісім поранень штаб-сержанта Панди із 30-ї бригади
Заряджаючий Сергій з позивним “Степан” згадує, що тоді, у 2022-му, під час тривалих виїздів були проблеми зі зв’язком. Одного разу він не міг додзвонитися додому так довго, що рідні подали його в розшук. Чоловік досі зберігає скріншот із повідомленням у соцмережах, де пишуть, як на нього чекають.
Сергій “Степан”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
“…Це зараз є “старлінки”, а тоді не було. Я не виходив на зв’язок десь 20 днів. А потім ми знайшли місце під Серебрянкою, де є зв’язок. Всі писали папірці, кому потрібно зателефонувати і сказати, що все добре. Ішла одна чи дві людини, свій телефон вмикали і починали всіх обдзвонювати”.
Хлопці пояснюють: коли телефонуєш з чужого номера родичам побратимів, головне з перших секунд взяли максимально веселу й бадьору ноту: “Альо, доброго дня!.. Це Іра, так? Вам привіт від Віталіка. Все нормально в нього, він з вами зв’яжеться!..” Бо якщо почати розмову офіційним похмурим тоном, на іншому кінці радіохвилі можуть не дочекатися закінчення фрази і зомліти.
Сергій теж починав війну з піхотної роботи. Найдовше доводилося працювати в Григорівці і Білогорівці. Потім – Серебрянський ліс.
“Так, я з самого початку потрапив у піхоту. З перших днів, як тільки на повномасштабку пішов. Був стрільцем, потім на ПТРК, а потім уже сюди…” – згадує заряджаючий.
Наступним пунктом призначення для нього стала лікарня.
“В мене пуп розв’язався, – згадує чоловік. – Вилізла грижа, коли ми вночі носили колоди на позиціях. Доти в мене було дві контузії і одне поранення в ноги”.
В цивільному житті Сергій “Степан” був майстром на всі руки: “Чим я тільки не займався!.. В основному в Києві на стройках. Я плиточник. Виконробом був, бригадиром. На одній фірмі я робив постійно. Навіть зараз частенько подзвонюють, питають, чи я ще не повернувся”.
Він теж радий був би повернутися до старої цивільної роботи – втома від війни дається взнаки.
“Не знаю, як вам правильно сказати, – зітхає Сергій. – Ми заморилися”.
Зараз, за його словами, на передовій – не те що у 2022-му: “Тоді на бойові вийшли всі, разом з офіцерами! В нас у Григорівці в окопах навіть комбат сидів. Із нами у Григорівці сиділи командири рот, взводів, замполіти… Правда, після того, як чотири місяці ми там просиділи, решта вийшли, тільки піхотинці залишилися”, – посміхається Сергій.
Хлопці визнають: тим, хто воює з 2022-го, демобілізація потібна, як кисень. Усі вони знову повернулися б у військо, відпочивши як слід кілька місяців.
Але поки що ухвалення такого закону про демобілізацію залишається нереальним. Тож гармаші чистять і приводять до ладу зброю, їздять на найближчу “Нову пошту”, користуючись паузою, і готуються до наступного виїзду на бойові.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!