“Коли відступаєш – це найстрашніша мить у житті”. Громадський активіст Геннадій Фімін, попри інвалідність, двічі йшов на війну добровольцем і разом із синами мріє відбити рідну Луганщину 

ВІДЕО:

автор: Світлана Рудюк
фото з архіву Геннадія Фіміна та з відкритих джерел

Історія Геннадія Фіміна нагадує сценарій голлівудського фільму. Спершу він був успішним бізнесменом, потім став громадським активістом і борцем з луганською мафією. У 2014 році за відкриту проукраїнську позицію потрапив у полон до російських найманців, де його дивом не розстріляли – врятувало те, що в населений пункт, де його утримували, зайшли українські війська.

Після звільнення добровольцем став до лав ЗСУ. Брав участь в обороні Савур-Могили пліч-о-пліч з Героєм України Ігорем Гордійчуком “Сумраком” та інших боях на Донеччині й Луганщині, про що згодом написав книгу “Доброволець “Сумрака”. Після початку повномасштабного вторгнення, незважаючи на інвалідність ІІ групи, знову пішов добровольцем на фронт.

Усі троє його синів також вирішили стати військовими, щоб разом наближати нашу перемогу. І повернутися додому, на українську Луганщину. “За це ми як чоловіки б’ємося до кінця!” – каже Геннадій у розмові з “Новинарнею“.

“У 2014-му ми на Луганщині були в рожевих окулярах – думали, що відстоїмо Україну з самими прапорами”

Геннадій Фімін. Фото: Новинарня

Геннадій Фімін родом із невеличкого містечка Довжанськ, що на Луганщині. Це найсхідніший районний центр України. І неприємне москальське сусідство там відчувалося завжди. Геннадій був успішним бізнесменом, продавав оптом вугілля та будівельні матеріали. Про щось таке як активна громадська позиція чи тим паче військова кар’єра навіть не замислювався.

Аж поки якось до нього звернулася по допомогу літня жінка, поруч із будинком якої місцеві ділки влаштували копанку (копанками на Донбасі називають нелегальні шахти, які впродовж багатьох років були джерелом надприбутків для місцевих “хазяїв”, до яких належали й чимало відомих політиків з цього регіону – “Н”). Через нелегальний видобуток вугілля одного дня у неї та сусідів “погоріли” всі комунікації.

Геннадій пообіцяв допомогти. А почавши розбиратися, зрозумів, що має справу не з однією копанкою, а з цілою мафією. Так його життя змінилося. Фімін заснував громадську організацію “Наш вибір”, яка взялася протидіяти корупції, обігу наркотиків, незаконному видобутку вугілля та знищенню навколишнього середовища на Луганщині.

Геннадій Фімін Біля нелегальної копанки на Луганщині, 2013 рік

“Я тоді зрозумів, якщо не боротися зі злом, то зло поборе нас. Це були жахливі історії. Люди гинули в копанках, і їх просто лишали або викидали як непотріб на узбіччя. У школах Довжанська відкрито продавали наркотики. І в цьому всьому була задіяна прокуратура, міліція. Ми намагалися боротися, але це було важко. Зачіпаєш одного, а виходиш в результаті на цілу мережу, кінці якої ведуть у Росію“, – розповідає Геннадій.

Звичайно, такі активні дії проти неї донбаська мафія пробачити не могла. Для боротьби з активістами задіювали шантаж, погрози, переслідування, спалення майна… Одного разу Фіміна жорстоко побили бейсбольними битками, внаслідок чого він отримав 3-тю групу інвалідності.

Та каталізатором справжніх змін і перевіркою на міцність життєвих орієнтирів для нього стали події весни 2014-го. Коли на рідну Луганщину увійшли російські найманці, на яких уже чекали місцеві зрадники.

Геннадій згадує, як на мітингу в Довжанську 3 березня деякі люди почали піднімати російські прапори. Він бачив у натовпі заступника начальника СБУ, тож, одразу підійшов до нього:

“Я кажу йому: чому ви нічого не робите?! А він мені відповідає: “Це думка народу, тому ми лізти не будемо”. Я почав кричати: “Ви чого? Підняли прапори іншої країни! Треба щось робити! Бо будете під російським чоботом воювати за тушонку проти рідної країни!” А він просто розвернувся і пішов. Стало зрозуміло, що нас здають”.

Український мітинг у Луганську, березень 2014

Тоді Геннадій та його родина без сумнівів вийшли до пам’ятника Шевченку, що в центрі Луганська. Саме біля постаті Кобзаря в ті дні збиралися проукраїнські активісти, щоб чинити мирний опір ополченцям та сепаратистам.

“Тоді всі українці, свідомі, ті, хто не боявся і не злякався, боролися за країну і вийшли разом. Це зараз я розумію: ми були в рожевих окулярах, бо думали, що зараз з українськими прапорами відстоїмо країну”, – невесело констатує Фімін.

Читайте також:
Як Луганськ у 2013-2014 роках чинив опір “русскому міру”: спогади учасниці

“Генерал Гуславський обіцяв дати зброю й не дав – а потім списки добровольців передали “сепарам”

Стало зрозуміло, що потрібні більш рішучі дії. Генерал-лейтенант міліції Володимир Гуславський пообіцяв підтримати активістів та видати зброю, щоб ті змогли розігнати сепаратистів біля будівлі СБУ. Один із луганських громадських діячів, спортсмен, майстер спорту міжнародного класу Темур Юлдашев організував та очолив добровольчий батальйон з промовистою назвою “Каратель”. До його лав одразу біля пам’ятника Шевченку записалося близько 300 людей, серед яких був і Геннадій.

Геннадій Фімін із Темуром Юлдашевим

“Зброю Гуславський так і не дав. Тобто нас просто зрадили! А цей список одразу передали [сепаратистам] до СБУ і по ньому почали їздити по хатах, забирати і вбивати людей”, – розповідає чоловік.

Прийшли і за Геннадієм.

“До мене зайшов один із тих людей, кому я раніше допомагав, коли працював у громадській організації. Він став зрадником, так званим “ополченцем”, але я про це ще не знав. Тому коли він попросив показати дорогу, бо начебто заблукав, я сказав дружині: “Став чай, я за 10 хвилин повернуся, тут близько”. Вийшов на вулицю, а там на мене вже чекали”.

За “антиреспубліканську діяльність” активіста взяли в полон і відвезли до митного посту Красний Партизан, що на Донеччині. А далі – побиття, приниження, постріли над головою… Серед “вихователів” були росіяни, чеченці і місцеві бандити. Поміж них чоловік впізнав Олександра Гайдея, відомого місцевого депутата-комуніста. Тепер він був одним із лідерів сепаратистів з позивним “Рим”. І особисто приїхав посеред ночі, щоб дати наказ розстріляти Фіміна.

“Я був прикутий до батареї і розумів, що нічого вже не можу зробити. Це був край… У мене була одна думка – про сім’ю. Троє дітей, дружина. Думав тільки про це. Тяжко було. Подумки я попрощався з ними. Але раптом прийшла вагітна кицька і сіла біля мене. Ще ці сєпари сказали: “О, укропка прийшла до укропа”. І мені якось стало легше. Я її гладив і думав, що загину, а киця буде бачити всю правду.”

Та у долі були інші плани. За годину до призначеного розстрілу в селище Красний Партизан (декомунізована назва – Бетманове) зайшла українська армія.

“Це був перший бій, який я бачив. До цього я не розумів, як це. Митний пост був зроблений наче з фанери і прошивався наскрізь кулями. Було реально страшно”, – пригадує Геннадій.

Під час зачистки один з українських воїнів знайшов його, прикутого до батареї. “Я встиг сказати: допоможіть, будь ласка, я полонений. Мене посадили на танк, прикрили бронею і вивезли до села Панченкове. Допитали. Коли все перевірили і зрозуміли, хто я і за що був прикутий до батареї, то відпустили. У цей час мене шукали всі блокпости росіян, а їх уже чимало стояло по дорогах”.

Геннадій після звільнення з полону бойовиків

Та усі думки Геннадія були зайняті одним питанням – як вивезти дружину та трьох синів з окупації? Допомогли військові. Зараз, коли він згадує ті події, то каже, що це виглядало як справжня спецоперація. І ніхто не міг дати гарантій, чим вона закінчиться. Та, на щастя, все вдалося.

“Я зустрів своїх на автостанції. І тоді дружина побачила, що я у військовій формі. До цього я не казав, що пішов добровольцем. Вона була шокована… Речей немає, грошей немає, майна немає, а я, виходить, іду на фронт, і вона сама має виховувати наших трьох синів.

Поки ми їхали в машині, я годину розповідав, чому так вирішив. Що якщо я не піду, то ми не повернемо Луганщину. Що я маю це зробити. Вона мовчала. А десь за годину сказала: “Ніколи не думала, що ти з інвалідністю підеш у бій, але ти – молодець, я пишаюся тобою”.

Знаєте, коли чоловік прийняв рішення йти воювати, це вже все, тоді настає друга фаза життя”.

Читайте також:
Луганський партизан Володимир Жемчугов: У 2014-му ми “валили” росіян під чорним прапором

Доброволець “Сумрака”

Геннадій почав служити у глибинній розвідці. У пригоді стали його знання місцевості. Та далі на нього чекало непросте випробування – участь у боях за Савур-Могилу на Донеччині. Фімін перебував там у складі легендарної групи Ігоря Гордійчука “Сумрака”.

Група “Сумрака” на Савур-могилі, літо 2014 року

Геннадій згадує, як його проводжав найкращий друг, наставник та побратим Темур Юлдашев:

“Я відчув, що ми більше не побачимося. Це були такі дивні відчуття. Я розумів, що там страшний заміс, і що ми їдемо не до тещі на млинці. 30-ка (30-та окрема механізована бригада – “Н”) забиралася звідти, а ми виїжджали туди. Нам казали: не їдьте – там смерть, пекло, ви не витримаєте… А ми поїхали. Ми робили все, що могли на той час. Ми тримали невеличкими підрозділами цей саме шмат фронту.

Пам’ятаю: їх 100, а нас 11. Ми не могли підняти взагалі голову. Бій тривав 8 годин без перерви. Ми розбили роту, але у нас шестеро поранених і нам треба було відступити. Дві доби я не міг піднімати руку після цього. Потім ми від’їхали в село Петрівське і під ранок вони підірвали там усе. Забігаємо в медсанбат і я бачу наших поранених. У одного не було губ, а штукатурка падала прямо на нього, на обличчя… Така картина… Я ніколи цього не забуду”.

Фімін і Юлдашев

Стало зрозуміло, що скоро буде штурм. Тож необхідно відступати, забирати всіх поранених та вбитих. Геннадій каже, це був найтяжчий момент у його житті:

“Коли від’їжджали, у мене текли сльози. Над стелою стояли два кільця диму після удару градом.

Немає нічого гірше, ніж відступати. Коли наступаєш – є адреналін, а коли відступаєш – це найстрашніша мить у житті…

Ти розгублений, зжатий, геть розстроєний, що вбиті, поранені, що ти не можеш захистити, втримати… Під тобою летять метри української землі, а нам нічим тримати, немає набоїв, нічого немає… А в них танки, зброя, артилерія”.

Зруйнована стела Савур-могили після боїв за Донбас 2014 року

Важкою для Геннадія стала звістка про загибель Юлдашева. Він був для нього взірцем сили, честі, стійкості:

“Якби не Темур, не знаю, як би склалося моє життя. Пам’ятаю, ми вдвох дзвонили Гордійчуку і він нас узяв тоді у розвідку. І я зізнався Темуру, як переживаю, що можу як інвалід чого не потягнути. А він відповів: “Я потягну і тебе, і себе”.

Ці слова – на все життя. Це дало впевненість на роки. Стояти поруч із ним була для мене велика шана і честь.”

Щороку 24 серпня, у день загибелі побратима, Геннадій приходить до нього на могилу. Бере з собою хліб, свічку, сірники. Каже, завжди прилітають голуби і він їх годує. Це наче якийсь знак із неба.

Геннадій Фімін та Ігор Гордійчук “Сумрак” на могилі Темура Юлдашева

Читайте також:
Начальник ліцею Богуна генерал Ігор Гордійчук: Про війну з Росією замислився після приходу до влади Путіна

“Я завжди казав, що Путін неминуче нападе на всю Україну. Бо вважає, що ми – його власність”

У 2015-му Геннадія демобілізували: стара хвороба не давала ефективно працювати на фронті, а знеболювальні вже фактично не діяли. Та повертатися до звичайного життя було надзвичайно складно: “Це зовсім інше життя, інша матриця. Добре, що я почав записувати свої думки в книгу. Якби я не робив цього, може б і не пережив. Всі ті думки накривали мене, як снігова куля”.

Фімін почав навчатися в університеті на еколога і писати книгу спогадів під назвою “Доброволець “Сумрака”. На презентацію завітали побратими, рідні та ті, хто цікавився подіями російсько-української війни.

Оскільки їхній дім залишився в окупації, треба було починати все спочатку. Пройшовши два кола пекла, Фімін як інвалід війни отримав нову власну домівку у селищі Немішаєве, що на Київщині. Сини Кирило та Єгор пішли навчатися на військові спеціальності, щоб продовжити справу батька. Молодший Дмитро із захопленням дивився на них. І чекав, коли виросте, щоб теж доєднатися до родинної справи – захисту Батьківщини.

Згодом його дитяча мрія стала реальністю, він проходить військове навчання та вже має на рахунку понад десяток стрибків із парашутом.

Геннадій Фімін із синами

До 2022 року далеко не всі українці усвідомлювали, що потрібно готуватися до великої війни. Геннадій у цьому фактично не сумнівався:

“З 2014 року я завжди казав, що Путін неминуче нападе на всю Україну. Чому? Тому що він вважає, що ми з вами – його власність. І коли у 2022-му він підтягнув Білорусь, коли вже поставили шпиталі, замовили і підвезли кров до Білорусі, – все, це означало, що війна буде вже “залізно”. Тому коли пішла фаза нападу, я не здивувався”.

На цей раз вони з сім’єю були готові. На момент вторгнення у них уже стояли зібрані рюкзаки та заправлене авто. Адже родині ветерана АТО не можна було лишатися в окупованому селищі.

“Ми сіли в машину, але від’їхати від дому – це було настільки тяжко. Ми вже втратили дім на Луганщині, і втратити ще й другий будинок, який став рідним… Дуже важко. Але ти розумієш, що танки вже у Ворзелі, і треба їхати”, – ділиться емоціями Геннадій.

Після того, як він вивіз дружину у безпечне місце, одразу повернувся до Києва. І знову пішов добровольцем. На цей раз поруч із ним були його сини:

“Мої сини билися тут поруч зі мною. І я пишаюся цим. Це вже назавжди, це вже історія. Багато чого цікавого ми побачили: які люди наші українці, як прості хлопці майже без озброєння грудьми стали на захист своєї країни”.

Служба під час повномасштабної війни

Після деокупації Київської області родина зі страхом їхала до свого будинку. Вони уявляли, що побачать розтрощену будівлю. Та дім вцілів! А на зустріч вибігла їхня собака Барі. Вона категорично не захотіла сідати в машину, коли сім’я виїжджала. В окупації її годували сусіди. І саме вона захистила дім, вважають Фіміни.

За трьома синами та чоловіком стоїть дружина і мати Ганна. Вона була підтримкою й опорою всі ці роки. Саме її молитва, переконаний Геннадій, рятувала його та всю родину у найстрашніші моменти життя.

“Я пройшов багато. Іноді настільки важко доводилося, що ми намагаємося про це не згадувати… Але моя дружина мужньо все проходила разом зі мною і завжди стояла горою за мене. І по лікарнях вона за мною їздила, і ночувала там, і допомагала, і два рази на війну відпустила”, – усміхається ветеран.

Сім’я Фіміних

У 2022-му головний сержант Геннадій Фімін продовжив службу у розвідці. Тоді у нього з’явилася одна ідея, реалізація якої могла б суттєво допомогти українській армії. Йому довелося оббити пороги не одного генеральського кабінету, перш ніж у цю ідею повірили. І вже за кілька місяців випробування дали чудовий результат:

“Це реально працювало і рятувало життя українців. Зараз ми не можемо розповідати, що саме було зроблено, бо це військова таємниця. Але це настільки потужно! Та, на жаль, знайшлися люди, які захотіли присвоїти це собі, отримати нагороди, а мою команду “стерти”.

У Геннадія знову похитнулося здоров’я і наразі йому довелося завершити службу у ЗСУ. Та він каже, що зупинятися не готовий:

“Темур Юлдашев би точно сказав, що треба рухатися вперед. Вже пройдено такий шлях, що зупинятися не можна. Я можу допомогти країні. Якщо я можу врятувати хоч одне українське життя, я маю це зробити. І ми, луганчани, хочемо повернутися на свою малу Батьківщину. За це ми, як чоловіки, будемо битися до кінця”.

Фотогалерея:

Фімін з Гордійчуком Після бою. Село Петрівське Фімін на презентації книги Фіміна Доброволець Сумрака_2 служба 2022-2023 (8) Дорога додому
<
>
На презентації книжки "Доброволець "Сумрака"

Читайте також:
“Нехай ЗСУ тут усе зруйнують, але звільнять”. Як живе окупований Луганськ – інтерв’ю з місцевим мешканцем


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.