автор: Марина Ткачук
фото з особистого архіву Володимира Семківа
Брати інтерв’ю у давніх друзів та колег – завжди завдання із зірочкою. Особливо коли йдеться про їхню участь у бойових діях, війну та пережиті жахи. Ти стаєш хранителем трагічних і щемливих спогадів, а це додає відповідальності і, здається, віднімає найбільш потрібні, влучні слова.
Із Володимиром Семківим, талановитим журналістом та редактором (в цьому місці він точно почне ніяковіти!), ми понад двадцять років тому, ще студентами, разом прийшли в медіа, поруч професійно зростали й товаришували. Володя був кореспондентом в “Україні молодій”; на час мобілізації працював журналістом в інтернет-газеті Zbruc, був редактором у журналі “Локальна історія” і медіа “Ґрунт”. А тепер позивний “Журналіст” – оператор БПЛА у прикордонній комендатурі швидкого реагування 7-го загону Державної прикордонної служби України. І під час його короткої відпустки я беру в нього перше інтерв’ю. Отакий поворот журналістської долі.
41-річний Семків дев’ять місяців на військовій службі. Його прикордонний підрозділ брав участь в обороні Вовчанська під час цьогорічного наступу росіян на Харківському напрямку. Володимир згадує ці непрості місяці свого життя як період “великого досвіду”, де він був “на своєму місці”.
Семків, як і завжди, багато жартує, але щиро зізнається: навіть після відносно нетривалого занурення в армію тепер почувається серед цивільних дистанційованим – спостерігає за мирним життям наче крізь скло. І хотів би колись, після війни, не відчувати цього.
Журналіст працює з безпілотниками і сміється, що після служби матиме щонайменше одну додаткову спеціальність – зможе знімати з дронів весілля. Але, найімовірніше, чути про коптери вже не захоче.
“Найбільше, чого я прагну – не змінитися сильно через війну, – зізнається Володимир. – Коли повернуся додому, хочу присвятити себе найціннішому – більше приділятиму часу дітям та дружині. Ще багато їздитиму на велосипеді, який асоціюється зі свободою”.
Ще в 2014-му львів’янин Володимир Семків картав себе, що не пішов на війну – тоді йому, як зараз визнає, забракло духу. Його мучив докір сумління, відчувалася провина перед хлопцями, які пішли воювати. Було усвідомлення, що не взяв участь у важливому історичному моменті.
“У перші дні повномасштабного вторгнення я пішов до військкомату. Оскільки не мав жодного військового досвіду й звання, то мене не взяли. Сказали: чекайте подальших вказівок. Через пів року знову навідався у військкомат, щоб оновити дані, і мною знову не зацікавилися. Тож я вирішив покласти це питання на відкуп долі: був морально готовий до повістки, але розумів, що раз так, то хай вона мене сама шукає”, – усміхається Сем.
Поволі він все ж готувався до мобілізації: пройшов кілька курсів із військової підготовки й тактичної медицини.
Володимир Семків – великий любитель походів у гори і поїздок на велосипеді, багато разів долав “Львівську сотку”
“Після вишколу тобі здається, що ти вже готовий штурмувати посадку. Тепер я розумію, що то був рівень дитячих ігор у війну. Але цей досвід таки був важливим, бо він зміцнив мою внутрішню моральну готовність”, – каже Семків.
Повістка Володимира таки наздогнала. “Одного листопадового вечора я йшов на пошту по посилку і почув, що поруч у парку вулична музикантка співає пісню “Зомбі” The Cranberries (це, до речі, символічно – бо пісня якраз про війну). І я пішов на звук музики, ніби на голос сирени, і зустрів хлопців у формі. Хлопці були тактовні, привітні, відразу почали розповідати про обов’язок перед Батьківщиною. В моєму випадку це було зайве. Я сам усе прекрасно розумів”.
У ТЦК, щоправда, вже спілкувалися без церемоній.
“Там на всіх дивляться з підозрою. Ти наче апріорі ухилянт, від тебе чекають скандалів, викликів поліції і адвокатів, – пригадує Володимир. – У туалет виводили лише в супроводі. Зв’язком користуватися заборонили. В мене аж до півночі не було можливості подзвонити рідним, попередити, що ти не прийду ні цієї ночі, ні наступної.
Володимир Семків у лавах ДПСУ
Після ВЛК нас посадили в бус, і він години дві їздив нічним Львовом, розвозив працівників військкомату. Якось ми промчали за 150 метрів від мого дому. Це були якісь чисто кінематографічні моменти: ти їдеш невідомо куди, бачиш вікна своєї квартири, де мирно сплять твої діти, але проїжджаєш повз”.
На ніч Володимира та інших військовозобов’язаних повезли за місто. Вранці нагодували відвареним оселедцем (“це й досі найгидотніше, що мені доводилося їсти у війську”) і відправили у Львів у прикордонний загін оформлюватись на військову службу.
Читайте також:
Мобілізаційна хвиля 2024: рекрутовані, бусифіковані, свідомі.
Із чим прийшли в армію ті, хто зовсім не поспішав приходити (ч. 1)
В армії, каже Володимир, ти завжди маєш справу з жеребом. Коли саме тебе мобілізували, який запит в цей час стояв перед ТЦК, люди, з якими ти потрапляєш на військову службу, а згодом – ділянка фронту, завдання на ній, і навіть окоп, який ти триматимеш і в який може прилетіти або ні – усе це постійна лотерея.
Семків опинився у прикордонниках, отримав позивний “Журналіст”, був розподілений в аеророзвідку – і з цим пов’язана кумедна історія.
“Мені сказали, що раз я ношу окуляри, то, напевно, розумна людина, тож маю впоратися із безпілотниками”, – сміється Володя.
Володимир Семків у лавах ДПСУ
Журналіст у перші дні на військовій службі відчув полегшення.
“Освоїтися в новому середовищі, з ранніми підйомами, новими правилами і відсутністю приватності було нелегко. Але я відчув, ніби мені із серця впав камінь. Я почувався на своєму місці. Раніше мені було морально важко переписуватися із друзями, які вже перебували у війську – тепер я міг писати їм з легкістю. Раніше важко було зустрічати матерів, які віддали синів на фронт – тепер я міг не ховати перед ними очі”, – пояснює Володимир.
У перші місяці Семків служив на українсько-білоруському кордоні. А в кінці квітня підрозділ Володимира вирушив на Харківщину.
“Коли ми приїхали під Вовчанськ, місто ще виглядало живим. На майданчиках можна було побачити дітей, на присадибних ділянках поралися люди, на околицях паслися корови. А коли почався наступ росіян – день, два, три – і місто горить. Через тиждень вулиця, яку з дрона ти бачив як струнку, логічну смугу, втрачає контур і перетворюється на цегляне місиво. І настає такий момент, коли місто вже нагадує велике згарище. Тільки ті доглянуті городи – вони й далі стоять, по-зрадницьки продовжують рости під весняним сонцем, ніби нічого не відбувається”.
Читайте також:
Зруйнований на 90%, залишилося лише 20 людей:
який вигляд має Вовчанськ після 100 днів повторного наступу РФ. ВІДЕО
Про своє бойове хрещення, яке збіглося із травневим наступом росіян через кордон на півночі Харківської області, Журналіст розповідає так: “Я пригадую ніч, коли ми вперше прибули на позицію. У просторому підвалі нас чекали колеги-прикордонники, які мали передати справи. Ми увійшли у приміщення напружені, одягнені в бронежилети й каски, а всередині сидять хлопці, яких ми мали змінити, – розслаблені й спокійні. Кажуть: “Бувають прильоти, прилітають міни, працюють FPV-дрони, падають скиди. Є втрати, звісно. Але загалом тут стерпно – можна працювати. І електрика є постійно”.
Володимир Семків – аеророзвідник ДПСУ
Загалом, ми влилися досить швидко, і здавалося, що там дійсно “стерпно”. Але через кілька днів росіяни посилили обстріли і безповоротно перебили електропостачання. Ще за кілька днів вороги знищили міст, який з’єднував село із Вовчанськом. Ми почали розуміти, що готується щось недобре. Потім біля нас з’явилися серйозні хлопці з Головного управління розвідки – цікавилися ситуацією. Один із ГУРівців сказав, що на нашій ділянці готується прорив.
Ми в Україні трохи поведені на російсько-путінському “символізмі” і завжди чекаємо якихось “сюрпризів” під важливі для росіян дати. Так само було перед 9 травня. Росіяни справді активізувалися. Пізно ввечері ворожа група перетнула кордон і спробувала штурмувати позиції. Наші хлопці відкрили вогонь, росіяни відступили. Колеги стрімили трансляцію з дрона, і було видно, як росіяни тягнуть за собою своїх “трьохсотих”. Я ще подумав: ну, от і все, закінчилося їхнє 9 травня. Але вже наступного дня почався масований наступ на кількох ділянках. Настали пекельні дні.
Момент, у який ти починаєш відчувати зловісний подих ворога, – це коли він суне на тебе. Одна справа – обстріл здалеку, із протилежного боку кордону. Інша справа – ось він, поруч.
Тоді, коли в наш бік повалила російська піхота, стало зрозуміло, що це повноцінний наступ. Із кожної нашої позиції доповідали про бій. Рації не замовкали. Наші хлопці тримали оборону, в них по кілька діб не було ніякого сну. Але поступово росіяни просувалися вглиб.
У мене були такі самі відчуття, як і 24 лютого 2022 року. На твоїх очах усе починає руйнуватися, складатися. Виникає страх – і за себе, і за Батьківщину, яку от просто крадуть метр за метром.
Володимир Семків – аеророзвідник ДПСУ
Мабуть, найважче, що доводилося бачити на нашому моніторі, – як в окопи заходять росіяни і виводять полонених – моїх побратимів. Це дуже важкі кадри.
Наші дрони літали безперервно. Відповідальність і напруга були шаленими. Від того, як швидко ти помітиш ворога, залежить безпека побратимів на передку.
Був момент, коли хлопці відійшли на резервну позицію й осіли безпосередньо на межі села. Дехто вже мав контузії, поранення. Сусіди по ділянці передали по рації: “Бачимо, що у ваш бік пішла ворожа група”. Ми підняли дрон і вилетіли прочісувати найближчі посадки. І зовсім неподалік виявили групу із 15-20 штурмовиків, які кралися до наших позицій. Ми передали інформацію хлопцям, і вони першими відкрили вогонь, відігнавши нападників. Згодом підійшла ще більша група – майже пів сотні росіян. Ми знову змогли попередити побратимів, і наші знову відкрили вогонь на випередження.
Ми літали із сільського погреба, а бої йшли за якихось 300 метрів. У нас гудів генератор, дрон при злеті дзижчав на всю вулицю – знайти нас було дуже легко. Ти розумів: єдине, що тебе відділяє в цьому підвалі від смерті — це хлопці. Вони сподівалися на аеророзвідку, а ми сподівалися на них. Максимально цінна подяка, яку ти можеш отримати за таку роботу, – почути від побратимів, що тоді ми вберегли їм життя. У такі моменти усвідомлюєш, що доклався до чогось дійсно важливого.
У тому самому підвалі
Для мене хлопці з піхоти, що працюють в окопах, – це титани. Мої побратими, які ще вчора були автомеханіками, фермерами, столярами, айтішниками, зі своїми хронічними болячками, із невеликим досвідом володіння зброєю… Вони тримали ті позиції настільки міцно, наскільки могли, і нормально дали росіянам по сраці. Дехто – ціною свого життя”.
Село, в якому стояв підрозділ прикордонників, опинилося в напівоточенні. Володимир зізнається: емоційно цей період був для нього найважчим.
“Ти відчуваєш, як у тебе з-під ніг вислизає майбутнє. Росіяни сунуть і сунуть, наші сили стираються. У хлопців закінчується боєкомплект, закінчуються самі хлопці. Почуваєшся так, ніби висиш на волосині.
Володимир і Юлія Семківи з дітьми
Що думається в цей момент? Думаєш про сім’ю, у першу чергу. Чи ти все дав, що міг, своїм дітям, чи набувся з дружиною. Паралельно виникають думки не дуже, скажімо, шляхетні. Приходить обурення: “Чому саме я?” Я міг бути у Львові і слухати музику в парку, наприклад. Або сидіти бодай за 20 кілометрів далі звідси із іншим завданням. Чому я?
Був такий епізод… До нас час від часу приходили військовослужбовці Головного управління розвідки МОУ, щоб підзарядити ґаджети і вийти на зв’язок через старлінк. Під час штурму один із цих хлопців – такий матьорий вояка – попросив свою дружину скинути номер банківської картки, щоб переслати гроші. Тоді я подумав, що, дійсно, в нас ситуація майже безнадійна. Я написав своєму другові повідомлення, попросив у нього номер рахунку і передав: якщо зі мною щось станеться, нехай купить дітям собаку. Він мені відписав: “Іди в дупу. Повернешся – сам купиш”.
Мені не соромно в цьому зізнатися. Людина – складна істота, в ній поєднується високе і низьке. Ти ніколи не знаєш, як зреагуєш у критичній ситуації. І коли їдеш на війну, думаєш: “Господи, а раптом, коли почнеться щось серйозне, то я налажаю і когось підведу?” Так, я пережив ці внутрішні сумніви. Але зрештою пишаюся тим, що мені вдалося себе опанувати.
Місто Вовчанськ у серпні 2024 року (Фото: Realniy.Kop.ua/YouTube)
У нас був ГУРівець – суворий з вигляду, з вікінгівською бородою і чорнющим почуттям гумору. Ми розговорилися, і він питає: “Скільки ти на війні?”. Кажу: “Три тижні”. – “А скільки служиш?” – “П’ятий місяць”. Він такий: “А де ти був раніше?” І потім додає: “А-а, я зрозумів, ти з тих, хто каже: поки повістку не вручать, нікуди не піду”. Я думав, що він поспівчуває моїм трьом тижням, але навпаки, я наразився на докір, – сміється Володимир. – Це був воїн, що мав право на претензію. По-перше, він уже давно на війні, і там, у слобожанському селі, безпосередньо керував боєм. А найбільш вражаюче – він був без ноги, на протезі”.
Село, про яке розповідає Володимир, досі перебуває під контролем українських сил. Оборона ускладнена тим, що там не залишилося вцілілих будівель, і дерева всі випалені вогнем.
Тактика росіян змінилася. Ворожа піхота пересувається невеликими групами, що ховаються в “зеленці”. Хоча на початку росіяни проводили штурми великими загонами, і по місцевості могли ходити відкрито, розповідає Журналіст.
“Складалося враження, що вони переконані у власному успіху, власній безкарності. Або ж їм просто начхати на власне життя. Сунуть на укріплену позицію у повний зріст, серед білого дня, пересуваються по відкритих дорогах… Вони зазнали втрат, і згодом ми бачили, що тактика змінюється: росіяни більше маскуються, пересуваються меншими групами.
Як відомо, успіхи росіян на нашому напрямі не тривали довго: фактично вони застрягли на тих же позиціях, які їм вдалося захопити за перші дні прориву. І вони там спалили до біса своєї техніки, поклали море своїх людей.
Мій добрий друг розповідав про бій. Їхня група підстрелила росіянина, і той почав кликати до своїх по допомогу. До нього підбіг сослуживєц, вийняв чеку з гранати і зі словами: “Етот боєц отправляється к Богу!” – підклав гранату під голову пораненого.
Вони або не дружать з життям, або надто дружать зі смертю. Це якийсь російський сатанинський драйв”.
На Слобожанщині Володимир побував уперше, і його вразила краса цього краю.
“Важко змиритися з тим, що ця красива земля просто випалюється. Там гостро відчувається: кожен куточок цієї землі пов’язаний із болем.
Ми не дуже часто перетиналися з місцевими. Багато людей виїхало. Та й робота аеророзвідки була пов’язана з конспірацією. Але ті, кого я зустрічав, були люб’язні, доброзичливі, і села там україномовні. Часом підходили і запитували: “У мене тут донька живе з дітьми, я не знаю, їм краще їхати чи ні”. Або: “Хлопці, вся надія на вас, бо нам нікуди виїжджати”.
Мені запам’ятався дід, який жив у тому селі, де ми опинилися в напівоточенні. Біля його хати лежав електричний стовп, повалений вибухом, і на ньому чоловік власноруч повісив синьо-жовтий прапор. Це був відважний вчинок, бо над селом постійно літали дрони, і для росіян цей прапор був подразником – могло прилетіти. Сам дід ходив по вулиці у військовому кашкеті з тризубом”.
Після повернення з Харківщини Володимир приїхав додому, у Львів, у свою першу відпустку. Йому було важко перемикатися на колись звичний “режим цивільного”.
Володимир Семків у відпустці: повернення додому, до дітей
“Після війни я хотів би додому повернутися таким самим, яким був до неї. Таким самим, просто з більшим рівнем досвіду. Я хотів би зберегти ті самі очікування від життя, уподобання і смаки, що й до війни. Так, я спостерігаю зміни в собі, своєрідну військову профдеформацію. Але мені б хотілося, щоб моє ставлення до суспільства залишилося таким самим, як раніше. І щоб я знову зміг знайти собі у суспільстві місце. Я не хотів би, щоб зміни були разючими”, – каже Семків.
Втримати цю тонку нитку, що з’єднує з минулим життям, Володимиру допомагає родина. Коли почалося повномасштабне вторгнення, дружина Юлія виїхала з двома дітьми за кордон і жила там кілька місяців. Журналіст переконаний, що сім’я прийняла правильне рішення – повернутися.
Володимир і Юлія Семківи з дітьми
“Це був той період, коли діти в Україні активно будували “окопи”, ставили “блокпости”, майстрували з дерева зброю, співали пісні про пса Патрона. Я добре усвідомлював: настане момент, коли нинішнє покоління дітей, яке зараз росте в часі війни, визначатиме долю нашої країни, і воно мусить бути поєднаним спільним прожитим досвідом. У когось батьки воювали, хтось втратив тата чи маму, хтось мусив переїхати з рідної домівки, ті діти разом сиділи в підвалах під обстрілами. Вони під час війни дихали спільним зі своєю країною повітрям. Я в жодному разі не засуджую тих батьків, які вивезли дітей за кордон і залишаються там, особливо в ситуації, коли вони рятувалися із прифронтових регіонів. Але я хотів, щоб мої діти росли на Батьківщині і були частиною покоління, яке продовжить будувати Україну після війни”, – каже львів’янин.
Тепер Юлія не лише працює в Україні та опікується дітьми, а й допомагає підрозділу Володимира як волонтер.
Володимир Семків із лялькою, яку подарував друг
“Я знаю такі сім’ї, в яких чоловік воює, а в нього тим часом просто зникає родина. І я бачу, як важко хлопцям, які не мають куди повертатися. Домівка — це не просто квартира з квадратурою, а передовсім рідні люди. Коли ти знаєш, що тебе чекають, що твій дім пульсує емоціями, дитячим сміхом, родинною атмосферою, це дуже допомагає. Ти знаєш, що маєш куди повернутися. І ще краще усвідомлюєш, за що саме воюєш”, – переконаний Володимир Семків.
Читайте також:
Як врятуватися від FPV-дрона та виграти війну. Велике інтерв’ю з Тарасом Елейком, командиром групи БПЛА підрозділу ГУР
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
