автор: Наталія Бушковська
У день 85-х роковин початку Другої світової війни порівнюємо досвіди суспільств Сполученого Королівства та України у війні.
Keep Calm and Carry On — популярний і нині мотиваційний плакат, випущений британським урядом у 1939 році, за кілька місяців до початку Другої світової війни, покликаний підняти бойовий дух громадськості Британії після пророкувань масового бомбардування головних міст
– У нас не буде вихідного?
– Війна…
Такий діалог можна було б опублікувати в фейсбуці, і багато людей подумали б, що це переказ розмови двох українців. Напевно, у 2022 році, коли значна частка суспільства лише звикала до того, що війна з нами надовго, або ще навіть не усвідомлювала цього.
Однак, це – цитата з британського телесеріалу “Війна Фойла”, в якому, окрім цікавих детективних історій, можна спостерігати, а як це – бути нацією у війні?
І не лише поспостерігати, а й провести паралелі й з Україною.
Буде банальним сказати, що війна – це завжди випробування для суспільства. Так, всі це знають. Але ці випробування перестають бути просто банальністю чи словами, коли війна приходить на твою землю і ти раптом розумієш, що вибір, який існує, – це вибір між поганим та поганим. Питання лише, яке саме “погане” можеш толерувати конкретно “ти”?
Люди, та й ти сам поводишся геть не так, як показували в кіно.
Тим паче, якщо казати про пропагандистське радянське кіно, яке й сформувало в нас уявлення про війну.
Де часто густо були лише “герої” та “зрадники”, а голод та відсутність простих радощів життя подавалися майже як обов’язок суспільства.
Проте, як показує майже трирічний досвід широкомасштабного вторгнення Росії, війна не зупиняє життя. А іноді робить всі його прояви ще яскравішими – як хороші, так і погані.
Можливо, короткий екскурс в історію Великої Британії часів Другої Світової війни допоможе трохи більше зрозуміти самих себе.
Багатостраждальний закон про посилення мобілізації, який президент України підписав лише у квітні 2024 року, отримав багато критики. І не дарма.
Закон критикували за те, що він вийшов занадто пізно, що не врахував питання демобілізації воїнів; також продовжуються дебати щодо справедливого бронювання.
Британія переживала якщо не точнісінько те саме, то схоже.
Британський мобілізаційний плакат “Разом” часів Другої світової війни
Перші зміни до законодавства про мобілізацію, які допомогли б збільшити резерв і переглянути бронювання професій, у Сполученому Королівстві ухвалили аж у листопаді 1941 року.
Звичайно, призов чоловіків відбувався і раніше, власне, як і в Україні.
Плани щодо обмеженого призову на військову службу для неодружених чоловіків віком від 20 до 22 років були схвалені Британським парламентом у законі про військову підготовку ще в травні 1939 року. Це вимагало від чоловіків проходження шестимісячної військової підготовки, і близько 240 тисяч людей зареєструвалися для служби.
Проте 3 вересня 1939 року, коли Британія оголосила війну Німеччині, діяти треба було жорсткіше.
Парламент негайно ухвалив масштабніші заходи з призову.
Закон про національну службу в збройних силах Британії передбачав призов на військову службу всіх чоловіків віком від 18 до 41 року. Непридатні за станом здоров’я були звільнені від армії, як і інші працівники ключових галузей промисловості, як, наприклад, хлібопекарство, сільське господарство, медицина та машинобудування.
Загалом, уже в кінці 1939 року в Британії мобілізували орієнтовно 1,5 мільйона чоловіків.
У грудні 1941 року парламент прийняв другий закон про національну службу. Він ще більше розширив сферу призову. Тепер призвати могли всіх незаміжніх жінок і всіх бездітних вдів віком від 20 до 30 років.
Чоловіки тепер повинні були проходити певну форму державної служби до 60 років, яка включала військову службу для тих, хто не досяг 51 року. Основна причина полягала в тому, що не вистачало чоловіків-добровольців для роботи в поліції та цивільної оборони, а також жінок для допоміжних сил підрозділів збройних сил.
Звичайно, люди і в Британії намагалися уникати армійської служби.
Проблема так званих “відмовників” та “ухилянтів” – проблема всіх війн.
Ухилятись намагались в різний спосіб, в тому числі виправдовуючи своє небажання служити світоглядом, як, наприклад, пацифізм або релігійні погляди.
Така людина мала постати перед трибуналом. Іноді як альтернативу пропонували інші роботи, які могли допомогти обороні Острова, як-от фермерство або робота в шпиталі.
Одним із відомих випадків відмови від служби був випадок поета-пацифіста Волдо Вільямcа (1904-1971).
Волдо Вільямс з дітьми після війни
Він відмовився від призову в Першу світову і відсидів за це термін у в’язниці. Відмовився і в Другу Світову та втратив посаду директора школи.
Загалом у часи Другої світової війни в Британії відмовилися воювати приблизно 60 тисяч людей.
Але в коментарі для “Новинарні” історикиня, авторка книг “Крута історія України” та “Крута історія перемог” Інна Ковалишена зазначає: це лише офіційні цифри. В цю статистику не входять ті, хто давав хабарі, аби його викреслили з військового обліку, ті, хто купував собі діагнози, тощо.
Так-так, ця практика стара як світ!
Ухилянство висміювалося в британському суспільстві та на рівні державної пропаганди. Особливо яскравими прояви такого ставлення були в Першу світову війну. Тодішніх ухилянтів, або, як це звучало англійською – conscientious objectors – “противників мобілізації”, змальовували слабкими, недоглянутими, хворими, ледачими.
От як на цьому плакаті, де ухилянт відпочиває, поки вся його родина робить вклад в перемогу:
“Порося лишається вдома”. Карикатура на британського ухилянта часів Першої світової. Джерело: www.english-heritage.org.uk
Проте в Другу світову суспільство стало толерантнішим. Хоча людей, які офіційно відмовилися служити в армії, стало втричі більше, ніж у 1916-му: вже згадані 60 тисяч проти 20 тисяч.
У часи Другої світової “відмовники” не мали такої уваги медіа, як у Першу світову.
Напади на “внутрішній фронт” вимагали посилення цивільної оборони Британії протягом усього конфлікту, що створило можливість для багатьох тисяч чоловіків служити країні не в лавах війська.
Проте без звинувачень у сприянні ворогу та ув’язнень теж не обходилося. До в’язниць за “ухилянство” після 1939 року потрапили десь 3 тисячі британців.
До кінця війни військові однострої одягнули 5 мільйонів британських чоловіків та жінок. Але далеко не всі побачили бойові дії.
Ті, хто воював на фронті та вижив, також мали дуже різний досвід та ставлення до цього досвіду.
“Для когось це був час гордості за себе та свій внесок. Хтось так і не зміг прийняти втрати, руйнування мирного життя та не пристосувався до післявоєнної рутини”, – пишуть дослідники з Університету Суонсі.
Кияни, які покинули столицю в перші тижні повномасштабного вторгнення, відчували провину. А когось відкрито засуджували за цей вчинок.
Лондонці переживали схожі проблеми.
Група дітей, евакуйованих із Бристоля, прибуває на залізничну станцію Брент біля Кінгсбриджа в Девоні, 1940 рік. Джерело фото: Імперський воєнний музей
“Засудження і напруга в суспільстві були такі сильні, що навіть через понад 60 років це можна відчути в серіалі “Війна Фойла”, – каже історикиня Ковалишена.
Люди виїжджали в сільську місцевість, оскільки від бомбардування авіацією Третього Рейху страждали переважно британські міста.
Евакуація підкреслила розділення, яке вже існувало. І це часто буває під час воєн.
“Виїхати в заміські маєтки могли дозволити собі заможні люди. У бідних працівників з індустріальних районів часто і вибору не було. Що, звичайно, додатково розбурхувало відчуття несправедливості”, – вказує Інна Ковалишена.
Особливо різницю в статках населення підкреслила евакуація дітей.
Вона була організована державою. Рятували дітей з різних родин. Деякі заможні сім’ї погоджувалися приймати евакуйованих дітей і були шоковані тим, в якому стані ці дітлахи прибували в їхні домівки: вони погано розвивалися через рахіт чи перенесений поліомієліт, часто були неписьменними та все попереднє життя дихали забрудненим повітрям.
Операція “Бліц”: наслідки німецького бомбардування Лондона 7 вересня 1940 року. Фото: New York Times Paris Bureau Collection
Як показує приклад Британії, розділення – це не лише біль, а й, швидше, усвідомлення проблем, які вже існували.
Важливо зазначити, що в першу хвилю евакуації Британія ще не зазнала важких бомбардувань. Вони почнуться пізніше. І, попри сподівання німецьких агресорів, навпаки – об’єднають Сполучене Королівство.
Практична кожна трагедія в Україні, яку спричиняють російські бомбардування, супроводжується відчайдушним закликом “вивозити дітей”. Що часто викликає обурення у тих батьків, які вирішили залишитися у своїй країні та своєму місті.
Британці теж це переживали.
Як пише сайт Імперського воєнного музею в Лондоні (Imperial War Museum), деякі воєнні заходи були непопулярними серед населення. Як-от світломаскування та… евакуація.
Евакуація відбувалася в декілька хвиль і була справжнім логістичним викликом для Британії.
Перша хвиля почалася першого дня війни, 1 вересня 1939 року. Евакуація була добровільною, але страх бомбардувань, закриття шкіл, а також організація перевезення дітей мотивували багато родин відправляти своїх дітей до абсолютно незнайомих людей.
Допомагали в евакуації вчителі, місцева влада, працівники залізничних станцій та 17 тисяч членкинь Жіночого волонтерського руху.
Батькам видавали перелік необхідного для дітей, які евакуюються. Наприклад:
Евакуація школярів у лондонському районі Степні, 5-та година ранку 1 вересня 1939 року. Джерело фото: Імперський воєнний музей
Досвід британських дітей в евакуації був таким самим різноманітним, як і досвід українських дітей, чиї родини виїхали в безпечніші країни.
Хтось отримував краще життя в новому місці та новій родині, хтось – глибоко травматичний досвід.
Історикиня Ковалишена додає, що фіксувалися і непоодинокі випадки жорстокого поводження з дітьми в родинах, які їх приймали в евакуацію.
Проте родини не можуть довго бути розділеними.
“Україні часто ставили в приклад, як успішно Британія евакуювала дітей з Лондона в сільські місцевості у вересні 1939 року. Проте мало хто знає, що вже в листопаді 1939-го діти почали повертатися. Станом на січень 1940 року до Лондона повернулася третина дітей. У липні 1940-го евакуацію почали наново, і вона тривала до кінця 1940 року”, – пояснює історикиня.
На державному рівні поверненню дітей в міста намагались завадити.
Ось такі пропагандистські плакати закликали матерів залишати дітей в безпеці.
Плакат “Не роби цього, мати!” (мається на увазі – не повертай дітей з евакуації, як “нашіптує Гітлер”). Джерело: Імперський воєнний музей
Практикували і вивезення дітей з Острова за кордон. Але цю практику припинили після того, як у вересні 1940 року пасажирський лайнер The City of Benares із 119 дітлахами віком від 5 до 15 років та іншими пасажирами на борту, який прямував до Канади, потопила німецька субмарина. Тоді загинуло 100 дітей і 158 дорослих.
Загибель “дитячого” корабля викликала велике громадське обурення у країні, тож прем’єр-міністр Вінстон Черчилль скасував план Ради з прийому дітей за кордоном (CORB) щодо переселення британських дітей з Острова.
Третя хвиля евакуації відбувалася у 1944 році, коли Німеччина почала тероризувати британців бомбами Фау-1. Це фактично перші крилаті ракети, які ще називали “бззз-бомбами” (Buzz-bombs) через характерний звук, який вони видавали протягом польоту.
Евакуація безумовно стала важливим рішенням і врятували тисячі дитячих життів.
Але також і стала національною травмою. Діти та батьки пережили важкий досвід розділення.
Іноді малеча поверталася вже в родини, яких практично не пам’ятала.
Читайте також:
Від кельтів до NLAWів: 12 історичних точок, що поєднують Україну та Британію
Знайти баланс між війною та життям – важко. Нерозуміння тилу і фронту – неминуче. Тим паче, якщо світ довго жив без війни. Так довго, що велика війна здавалася чимось менш реальним, ніж падіння метеорита чи вторгнення прибульців.
Проте життя в Україні триває. Що, з одного боку, дає привід для радості, з іншого – викликає роздратування у частини суспільства: “поки хлопці в окопах, ви тут гуляєте”.
Британія переживала дещо схоже. Але, на відміну від нас, до ситуації додавалися заходи жорсткої економіки і карткова система.
Карткову систему в Сполученому Королівстві запровадили вже в січні 1940 року.
Кожному чоловікові, жінці та дитині видавали пайову книжку з талонами. Це було необхідно для того, щоб придбати так звані “нормовані товари”.
Насамперед це були такі основні харчові продукти, як цукор, м’ясо, жири, бекон та сир.
Як пояснює Інна Ковалишена, карткова система була необхідна через морську блокаду.
“Британія – острів, тож блокада морських шляхів спричинила дефіцит”, – каже історикиня.
Не всі продукти були нормовані. Наприклад, не нормувалися фрукти та овочі, але і вони теж були в дефіциті.
Уряд мотивував людей вирощувати власну городину. Це явище увійде в історію під лозунгом Victory Gardens – “Сади Перемоги”.
До речі, грантовий конкурс точно з такою назвою Мінагрополітики запровадило і в Україні, закликаючи до “спрямування всіх ресурсів для вирощування харчових продуктів задля недопущення продовольчої кризи в Україні”.
Але повернемось до економії та британських ресторанів. Звичайно, вони працювали у війну.
Як каже Інна Ковалишена, деякі продукти, які не видавали по картках, ще можна було купити в ресторанах:
“До 1942 року обмеження на закупівлю не запроваджували. Питання полягало лише в грошах і тому, чи доставлять товар. Але ресторани були важливі: в них, між вильотами, в тому числі відпочивали пілоти”.
Проте додаткову напругу в суспільстві це створювало.
Адже виходило, якщо в тебе є гроші, то ти можеш обійти карткову систему.
“У 1942 році воєнний кореспондент Джеймс Ленсдейл Годсон скуштував у Лондоні копчений лосось, грибний паштет, курку, пудинг та коктейль з червоним вином і написав: “в Лондоні можна непогано жити, якщо в тебе є гроші”. Після його статті ресторанам заборонили виставляти в меню страви дорожчі за 5 шилінгів. Тоді страви з дефіцитних продуктів не окупалися”, – пояснює історикиня.
Прем’єр Британії Вінстон Черчилль прицілюється з пістолета-кулемета “Стен” у червні 1941 року. Джерело фото: Імперський воєнний музей
Важливо не плутати приватні ресторани і так звану мережу ресторанів, яка фінансувалась урядом Сполученого Королівства.
“Річ у тім, що частину людей, чиї домівки були зруйновані бомбардуванням, поселили в соціальне житло, де не було кухонь. Тому було важливо створити мережу центрів громадського харчування, де люди могли б поїсти. Проте назва дуже не сподобалась, від неї пахло комунізмом”, – зазначає Ковалишена.
І прем’єр Черчилль наказав провести “ребрендинг”.
“Я вважаю, що їх варто назвати “Британськими ресторанами”. Всі асоціюють слово “ресторан” з хорошою стравою”, – сказав прем’єр-міністр.
Їдці у “британському ресторані”, 1943 рік. Джерело фото: Імперський воєнний музей
Ще одна тема для обговорення в Британії часів 2СВ з розряду “одні плачуть, інші скачуть” стосувалася азартних ігор.
Якби тоді існували онлайн-казино, напевно, вони точно мали б популярність. Натомість британці витрачали кошти на щурячі/собачі/кінні перегони та інші азартні забави.
Цікаво, що уряд не вважав це проблемою, а називав такий стан справ “розвагами”, які “в інтересах суспільства”.
А ще британці пили алкоголь. Просто в укриттях під час сирен.
Розпиття спиртних напоїв британцями у бомбосховищі. Джерело фото: Імперський воєнний музей
Паби також були вічинені. Алкоголь не нормувався, пле фактично доступним було лише пиво.
Загалом, тривалий час заходи воєнного часу були незрозумілі людям і спантеличували їх. Адже бойових дій як таких не відбувалося в перші місяці після оголошення війни.
І люди гинули через… заходи безпеки. Взяти, наприклад, світломаскування, що мало на меті убезпечити від бомбардувань.
Повністю вимикалося вуличне освітлення, й у вересні 1939-го на дорогах Британії загинуло 1130 пішоходів – у порівнянні з 544 за той самий місяць передвоєнного року.
Історикиня зауважує, що це може звучати цинічно, але перший рік війни для британців пройшов доволі розслаблено: німецькі бомбардувальники змогли відносно спокійно і достатньо часто долітати до Британії тільки після капітуляції Франції.
Британський спостерігач слідкує за небом над Лондоном під час “Битви за Британію”
Так звана “Битва за Британію” – тобто бомбові та ракетні нальоти Люфтваффе на міста Сполученого Королівства та бої за домінування у повітряному просторі Британії – датується від 10 липня до 31 жовтня 1940 року. “Саме в цей період відбувалися наймасштабніші бомбардування промислової та цивільної інфраструктури. Німецькі історики надають дати від середини серпня 1940-го аж до 31 травня 1941 року. Їхня аргументація така: саме в кінці травня основні сили Люфтваффе були перенаправлені на схід, для здійснення операції “Барбаросса””, – зазначає Ковалишена.
Історія Британії показує, що вільна нація в боротьбі за своє життя завжди буде за це життя чіплятися.
Виклики, які переживає Україна зараз і які переживала Британія в часи Другої Світової, насправді дуже схожі.
І процеси, через які проходить наше суспільство, можуть так само засмучувати, дратувати і викликати суперечливі почуття.
Але вони, переважно, є цілком очікуваними й нормальними в тій кричущо ненормальній ситуації, в якій ми опинилися.
Читайте також:
Історія незалежності: як українці боролися за власну державу і хто цьому заважав
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
