автор: Марія Куряча
фото надані Максимом Вітюком та з відкритих джерел
Травень 2024 року видався багатим на страшні новини. Спочатку ошелешив раптовий наступ військ РФ на Харківському напрямку. У горнилі подій особливо лякає, коли аватарки знайомих і друзів змінюються на зображення свічки, а у вирі подій опиняються знайомі люди.
З Василем Вітюком ми були знайомі побіжно. Зате добре зналися з його сином Максимом – нас познайомив істфак і колишня робота в музеї на суміжних посадах. Батько часом забирав Макса з роботи. А у 2022 році ми дізналися, що пан Василь воює. Потім почалась оборона Бахмута, і син допомагав батькові зібрати на позашляховик.
Понад рік ми з Максимом не бачились. Часом були нові збори для оборонців, спільна допомога й поширення. Останнім часом син збирав для батька на тепловізор та антидронову рушницю.
Коли почався російський наступ на Харківщині, військовослужбовець 2-го відділення 1-го взводу 172-го батальйону 120-ї бригади Територіальної оборони ЗСУ разом із побратимами Василь Вітюк був там. Отримав на позиції важке поранення. Його встигли евакуювати й доправити до шпиталю, де медики майже тиждень боролися за життя бійця. Та попри всі зусилля, врятувати вінничанина не вдалося.
Від “Новинарні“: Простий солдат, робочий чоловік, пан Василь добровільно пішов на війну у свої на той час 56 і воював чесно й сумлінно до самого кінця, хоча мав підстави “списатися” раніше.
Таких у війську зараз тисячі. Про більшість із них не напишуть окремих статей і не знімуть відеосюжетів, хоча в цей же час у новинах старанно висвітлюватимуть кожен випадок резонансного “ухилянства” з невдалими втечами через Тису чи Дністер. Хоча простих щоденних героїв цієї війни набагато більше, ніж “скандальних” ухилянтів.
Дуже хотілося б, щоб про цих людей розповідали частіше. А головне – поки вони живі.
Тероборонівці тримали позиції біля села Стариця Чугуївського району, коли на них посунула російська навала. Підрозділ Василя прийняв бій одним із перших. Коли 58-річного бійця спіткала куля, вивезти його з того пекла вдалося буквально дивом.
“Це було близько 6-ї години ранку в неділю, 12 травня. Постріл снайпера в шию. Перебито хребет… – розповідає Максим. – Там на полі бою ще залишився хлопець убитий, його не змогли забрати.
Дядько, який вивіз батька, взяв його на “буханку”, її обстріляли. Його особисті речі, телефон і багато що з амуніції залишилося на захоплених ворогом позиціях. На наших пішла велика кількість російських військ, тому вони майже нічого не встигли забрати. Тато якраз поставив телефон на зарядку… Там і антидронова рушниця залишилась, на яку ми збирали”.
Після стабілізаційного пункту воїна терміново повезли в Харківську обласну клінічну лікарню.
“Дівчина, яка там була, медсестра, каже йому: “Я з Вінниччини”. А батько відповів: “Моя землячка! То лікуй мене”… І це були його останні слова.
У Харкові, як мені здалося, дуже людяні люди, вони до військових нормально ставляться. Але, думаю, вони знали, що тато не виживе. Бо вони без жодних питань пускали в реанімацію і маму і потім нас, коли ми приїхали”, – зітхає Максим.
Він іще встиг побачити батька живим, попрощатися. Проте чи чув його пан Василь – невідомо, адже до тями він уже більше не приходив.
Читайте також:
Війна Фермера. Як 58-річний “бандерівець” з-під Бахмута воює за свій розтрощений Росією дім у батальйоні “Вовки Да Вінчі”
Василь Вітюк народився 1 січня 1966 року в селі Тростянець Тиврівського району Вінницької області. Після школи вступив у Миколаївське вище професійне училище суднобудування, по закінченні якого пішов в армію. У званні прапорщика служив у різних регіонах СРСР. А коли демобілізувався, приїхав жити у Вінницю.
Влаштувався на підприємство з виготовлення сушарок, які полірував. Одружився, народилося троє дітей. Так і жили тихо й мирно, аж доки настало 24 лютого 2022-го.
“На початку повномасштабного вторгнення він нам сказав, що їде на роботу. А до мене окремо підійшов і тихо сказав, що пішов у військкомат, – пригадує син. – І попросив не казати мамі.
Спочатку їх збирали тут, у Вінниці, потім почалися виїзди в Житомир. А що було після – ми не знали, поки він не поїхав у Бахмут. Тоді так само просив не розповідати про це мамі, не хвилювати її. Він узагалі нікому не розказував, що був там – щоб похвалитися абощо”.
Побратими були переважно набагато молодші за дядька Василя. І хоч він був простим солдатом, поважали його авторитет.
“Казали: “Ми йдемо за дідом, ми з ним!” – усміхається Максим. – Піхотинцем йому видали особистий гранатомет – і це був для батька момент найбільшої радості. Нагорода від командира за влучну стрільбу”.
Перед самим настанням Нового року, 31 грудня, у Вітюка-старшого загинув командир.
“Батько казав, що за 10 хвилин до цього вони разом курили, і той йому робив каву. Потім змінили один одного на спостережному посту. І тоді це сталося…
У батька було відчуття провини. Він повторював, що там мав бути він. Я з ним сперечався, що в кожного своя доля, але він не міг заспокоїтися. Казав: “Чому він помер? Я не помер, я вже старий, а він молодий. Він мені, як син – йому 40 років, а мені вже 58”, – переповідає непросту розмову з батьком Максим.
Каже, що насправді про війну вони говорили мало:
“Тато не хотів розповідати. Якось ми були в селі, прибирали там. Він узяв щось брудне в руки, а ми йому кажемо, щоб узяв рукавиці. А він на це: “Ви навіть не уявляєте, що я в цих руках носив”.
І розказав, як його побратим підірвався на міні. Кишки порозкидало, а голову тато два дні носив, щоб її передати для поховання… І знаєте, що він сказав? “Я єдине шкодую, що кишки зібрав палицею, замість того, щоб у руки взяти”.
А коли командир загинув, тато не зміг поїхати на похорон. Казав, що йому соромно перед його дружиною, бо він живий”.
За словами сина, Василь чи не найбільше остерігався потрапити в полон. Казав, що його одразу там уб’ють, бо приховувати свого ставлення до ворогів він не буде. До того ж окупанти навіть якщо якось і намагаються берегти сержантів та офіцерів, то до рядового складу ставляться геть погано.
“Але він також росіян не жалів. У них була ситуація, що до них дуже близько підійшов росіянин – здоровенний такий. Наші хотіли взяти його в полон, але він відмовився. Вони ще сподівалися якось його вмовити, але не довелося: батько його застрелив. Пояснював потім, що нема чого росіян жаліти – “я ставлюся до них так само, як вони до нас”.
Прикол у тому, що при всьому цьому папа дуже боявся мишей. А хлопці це знали, приколювалися і кидали йому мишок у спальник”, – сміється Максим.
Читайте також:
Піхотинець Максим Алещенко “Відьмак“: Під час обстрілів довелося сидіти на прикопаному в бліндажі м**калеві — смердів він нестерпно
Востаннє Василь приїздив до рідних у квітні 2024-го. Заскочив лише на кілька днів – за весь час “повномасштабки” так жодного разу нормальної відпустки і не взяв.
“Він був дуже змучений. Але ніколи не скаржився. Взагалі за ці два роки ніколи не розказував, коли в нього не витримувало здоров’я. Хоча, як ми потім дізналися, в нього були поранення (не такі тяжкі), його кілька разів клали в лікарню. Тато лежав під крапельницею, а сам казав, що не було зв’язку”, – каже син.
Із сусідами чи знайомими цивільними, які розпитували його про війну, пан Василь про це й поготів не хотів говорити. Спершу він був навіть проти того, щоб на допомогу його підрозділу відкривали збір коштів.
“Казав, що ми не кацапи, щоб у людей збирати, і що самі своїми силами справляться. Вони все купували самі. Коли ми починали на щось збирати – це вже була крайня необхідність, – наголошує Максим. – Так зібрали їм на автомобіль, антидронову рушницю і тепловізор. Для нас це було важливо – назбирати для батька. Хотілося якось зробити йому приємно, допомогти. І він насправді пишався тим, що ми це робили. Але в мене було таке враження, що йому дуже незручно, так ніби це “виманювання” грошей у людей.
Було таке, що ми просили його записати відео, а в нього немає на це часу і можливості. Або відео вже є, оголошуємо збір – а щось змінилося і він каже те відео видалити. Але коли їм стала дуже потрібна та антидронова рушниця, то я не думав, що нам вдасться зібрати таку суму – 150 тисяч гривень! І коли це вдалося, просто не міг повірити”.
Незадовго до загибелі пана Василя, 1 травня, на Покровському напрямку зник безвісти його рідний брат – військовослужбовець 59-ї бригади Олександр Гаранін. Він воював іще з часів АТО й після початку повномасштабного вторгнення одразу повернувся у військо.
“Папа казав, що відчуває: дядька більше немає, – розповідає Максим. – Він роками переживав, що його брат в гарячій точці, і ця новина його дуже сильно підкосила.
Це насправді дуже страшно. Війна страшна, втрачати близьких людей страшно…
Коли тато був на війні, то як нам не було важко, але я відчував себе захищеним і в безпеці. Знав, що він повернеться. І тільки тепер, коли його не стало, я усвідомив, що всі люди смертні. І який би ти воїн не був, але в першу чергу – ти людина”, – зізнається Максим.
Розповідає, що коли отримали звістку про батькове поранення, всі вирушили до Харкова – він сам, старші брат і сестра, які вже мешкають окремо від батьків, і мама:
“Тато був для мами стимулом цього життя. Якщо їй з якоїсь причини не вдавалося зайти в соцмережі, щоб написати йому, то вона могла приїхати через місто, щоб я їй налаштував все і вона могла побачити свого Васю. Батьки могли розмовляти годинами!
Вони були одружені 37 років, мама вийшла заміж у 18. Вона серйозно була “помішана” на татові, в хорошому сенсі цього слова. Коли дізналися, що він важко поранений, мама одразу сказала: “Він мені потрібен будь-яким”. Навіть якби це була тяжка інвалідність, для неї взагалі такого питання не стояло…
Думаю, їй буде найважче прийняти те, що тата немає. Вона досі не може з цим змиритися – постійно думає, що він ось-ось подзвонить.
Хоча я теж емоційно ще його не відпустив”.
Макс розповідає, як його вразило, коли він прийшов до батька в морг і побачив поруч тіло іншого загиблого воїна.
“Цей хлопець лежав у чорному пакеті, перемотаний скотчем. І мені аж погано стало, що це наші люди приїжджають звідти отак в пакетах…
Прийшов батюшка, зробити все по процедурі, каже: “Добрий день”. А військовий, який поруч там стояв, відповідає: “Не добрий, просто день”. Вони насправді вже там просто беземоційно курять мовчки. Заносять [тіла], виносять… Це вже просто щоденна робота”.
* * *
Поховали Василя Вітюка в його улюбленому Тростянці. Від пропозицій міської влади поховати воїна на Алеї Слави у Вінниці, де вони живуть, рідні відмовилися.
“Тато образився б, що ми його поховали не в Тростянці. В нас навіть питань не було, де”, – сумно посміхається Максим.
Він створив петицію про присвоєння батькові звання Героя України посмертно і збирає підписи. Долучитися можна тут.
Читайте також:
Смерть великого лицаря. Археолог, пошуковець, музикант, воїн – яким був Юрій Коваленко, що загинув за Україну
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!