“Ви навіть не уявляєте, що я в цих руках носив”. Історія 58-річного солдата Вінницької тероборони Василя Вітюка, який загинув за Україну на Харківщині

 

автор: Марія Куряча
фото надані Максимом Вітюком та з відкритих джерел

Травень 2024 року видався багатим на страшні новини. Спочатку ошелешив раптовий наступ військ РФ на Харківському напрямку. У горнилі подій особливо лякає, коли аватарки знайомих і друзів змінюються на зображення свічки, а у вирі подій опиняються знайомі люди.

З Василем Вітюком ми були знайомі побіжно. Зате добре зналися з його сином Максимом – нас познайомив істфак і колишня робота в музеї на суміжних посадах. Батько часом забирав Макса з роботи. А у 2022 році ми дізналися, що пан Василь воює. Потім почалась оборона Бахмута, і син допомагав батькові зібрати на позашляховик. 

Понад рік ми з Максимом не бачились. Часом були нові збори для оборонців, спільна допомога й поширення. Останнім часом син збирав для батька на тепловізор та антидронову рушницю.

Коли почався російський наступ на Харківщині, військовослужбовець 2-го відділення 1-го взводу 172-го батальйону 120-ї бригади Територіальної оборони ЗСУ разом із побратимами Василь Вітюк був там. Отримав на позиції важке поранення. Його встигли евакуювати й доправити до шпиталю, де медики майже тиждень боролися за життя бійця. Та попри всі зусилля, врятувати вінничанина не вдалося.

Від “Новинарні“: Простий солдат, робочий чоловік, пан Василь добровільно пішов на війну у свої на той час 56 і воював чесно й сумлінно до самого кінця, хоча мав підстави “списатися” раніше.
Таких у війську зараз тисячі. Про більшість із них не напишуть окремих статей і не знімуть відеосюжетів, хоча в цей же час у новинах старанно висвітлюватимуть кожен випадок резонансного “ухилянства” з невдалими втечами через Тису чи Дністер. Хоча простих щоденних героїв цієї війни набагато більше, ніж “скандальних” ухилянтів.
Дуже хотілося б, щоб про цих людей розповідали частіше. А головне – поки вони живі.

“На захоплених росіянами позиціях залишилась і антидронова рушниця, на яку ми збирали…”

Василь Вітюк

Тероборонівці тримали позиції біля села Стариця Чугуївського району, коли на них посунула російська навала. Підрозділ Василя прийняв бій одним із перших. Коли 58-річного бійця спіткала куля, вивезти його з того пекла вдалося буквально дивом.

“Це було близько 6-ї години ранку в неділю, 12 травня. Постріл снайпера в шию. Перебито хребет… – розповідає Максим. – Там на полі бою ще залишився хлопець убитий, його не змогли забрати.

Дядько, який вивіз батька, взяв його на “буханку”, її обстріляли. Його особисті речі, телефон і багато що з амуніції залишилося на захоплених ворогом позиціях. На наших пішла велика кількість російських військ, тому вони майже нічого не встигли забрати. Тато якраз поставив телефон на зарядку… Там і антидронова рушниця залишилась, на яку ми збирали”.

Василь Вітюк із місцевими жительками на Харківщині

Після стабілізаційного пункту воїна терміново повезли в Харківську обласну клінічну лікарню.

“Дівчина, яка там була, медсестра, каже йому: “Я з Вінниччини”. А батько відповів: “Моя землячка! То лікуй мене”… І це були його останні слова.

У Харкові, як мені здалося, дуже людяні люди, вони до військових нормально ставляться. Але, думаю, вони знали, що тато не виживе. Бо вони без жодних питань пускали в реанімацію і маму і потім нас, коли ми приїхали”, – зітхає Максим.

Він іще встиг побачити батька живим, попрощатися. Проте чи чув його пан Василь – невідомо, адже до тями він уже більше не приходив.

Читайте також:
Війна Фермера. Як 58-річний “бандерівець” з-під Бахмута воює за свій розтрощений Росією дім у батальйоні “Вовки Да Вінчі”

“Я єдине шкодую, що кишки зібрав палицею, замість того, щоб у руки взяти”.

Василь Вітюк народився 1 січня 1966 року в селі Тростянець Тиврівського району Вінницької області. Після школи вступив у Миколаївське вище професійне училище суднобудування, по закінченні якого пішов в армію. У званні прапорщика служив у різних регіонах СРСР. А коли демобілізувався, приїхав жити у Вінницю.

Василь Вітюк з родиною

Влаштувався на підприємство з виготовлення сушарок, які полірував. Одружився, народилося троє дітей. Так і жили тихо й мирно, аж доки настало 24 лютого 2022-го.

“На початку повномасштабного вторгнення він нам сказав, що їде на роботу. А до мене окремо підійшов і тихо сказав, що пішов у військкомат, – пригадує син. – І попросив не казати мамі.

Спочатку їх збирали тут, у Вінниці, потім почалися виїзди в Житомир. А що було після – ми не знали, поки він не поїхав у Бахмут. Тоді так само просив не розповідати про це мамі, не хвилювати її. Він узагалі нікому не розказував, що був там – щоб похвалитися абощо”.

Побратими були переважно набагато молодші за дядька Василя. І хоч він був простим солдатом, поважали його авторитет. 

“Казали: “Ми йдемо за дідом, ми з ним!” – усміхається Максим. – Піхотинцем йому видали особистий гранатомет – і це був для батька момент найбільшої радості. Нагорода від командира за влучну стрільбу”.

Підрозділ Василя Вітюка

Перед самим настанням Нового року, 31 грудня, у Вітюка-старшого загинув командир.

“Батько казав, що за 10 хвилин до цього вони разом курили, і той йому робив каву. Потім змінили один одного на спостережному посту. І тоді це сталося…

У батька було відчуття провини. Він повторював, що там мав бути він. Я з ним сперечався, що в кожного своя доля, але він не міг заспокоїтися. Казав: “Чому він помер? Я не помер, я вже старий, а він молодий. Він мені, як син – йому 40 років, а мені вже 58”, – переповідає непросту розмову з батьком Максим.

Каже, що насправді про війну вони говорили мало:

“Тато не хотів розповідати. Якось ми були в селі, прибирали там. Він узяв щось брудне в руки, а ми йому кажемо, щоб узяв рукавиці. А він на це: “Ви навіть не уявляєте, що я в цих руках носив”.

І розказав, як його побратим підірвався на міні. Кишки порозкидало, а голову тато два дні носив, щоб її передати для поховання… І знаєте, що він сказав? “Я єдине шкодую, що кишки зібрав палицею, замість того, щоб у руки взяти”. 

А коли командир загинув, тато не зміг поїхати на похорон. Казав, що йому соромно перед його дружиною, бо він живий”.

Василь Вітюк

За словами сина, Василь чи не найбільше остерігався потрапити в полон. Казав, що його одразу там уб’ють, бо приховувати свого ставлення до ворогів він не буде. До того ж окупанти навіть якщо якось і намагаються берегти сержантів та офіцерів, то до рядового складу ставляться геть погано.

“Але він також росіян не жалів. У них була ситуація, що до них дуже близько підійшов росіянин – здоровенний такий. Наші хотіли взяти його в полон, але він відмовився. Вони ще сподівалися якось його вмовити, але не довелося: батько його застрелив. Пояснював потім, що нема чого росіян жаліти – “я ставлюся до них так само, як вони до нас”.

Прикол у тому, що при всьому цьому папа дуже боявся мишей. А хлопці це знали, приколювалися і кидали йому мишок у спальник”, – сміється Максим.

Читайте також:
Піхотинець Максим Алещенко “Відьмак“: Під час обстрілів довелося сидіти на прикопаному в бліндажі м**калеві — смердів він нестерпно

“Не добрий. Просто день”

Востаннє Василь приїздив до рідних у квітні 2024-го. Заскочив лише на кілька днів – за весь час “повномасштабки” так жодного разу нормальної відпустки і не взяв.

“Він був дуже змучений. Але ніколи не скаржився. Взагалі за ці два роки ніколи не розказував, коли в нього не витримувало здоров’я. Хоча, як ми потім дізналися, в нього були поранення (не такі тяжкі), його кілька разів клали в лікарню. Тато лежав під крапельницею, а сам казав, що не було зв’язку”, – каже син.

Василь Вітюк з побратимом

Із сусідами чи знайомими цивільними, які розпитували його про війну, пан Василь про це й поготів не хотів говорити. Спершу він був навіть проти того, щоб на допомогу його підрозділу відкривали збір коштів. 

“Казав, що ми не кацапи, щоб у людей збирати, і що самі своїми силами справляться. Вони все купували самі. Коли ми починали на щось збирати – це вже була крайня необхідність, – наголошує Максим. – Так зібрали їм на автомобіль, антидронову рушницю і тепловізор.  Для нас це було важливо – назбирати для батька. Хотілося якось зробити йому приємно, допомогти. І він насправді пишався тим, що ми це робили. Але в мене було таке враження, що йому дуже незручно, так ніби це “виманювання” грошей у людей.

Було таке, що ми просили його записати відео, а в нього немає на це часу і можливості. Або відео вже є, оголошуємо збір – а щось змінилося і він каже те відео видалити. Але коли їм стала дуже потрібна та антидронова рушниця, то я не думав, що нам вдасться зібрати таку суму – 150 тисяч гривень! І коли це вдалося, просто не міг повірити”.

Незадовго до загибелі пана Василя, 1 травня, на Покровському напрямку зник безвісти його рідний брат – військовослужбовець 59-ї бригади Олександр Гаранін. Він воював іще з часів АТО й після початку повномасштабного вторгнення одразу повернувся у військо. 

Олександр Володимирович Гаранін

“Папа казав, що відчуває: дядька більше немає, – розповідає Максим. – Він роками переживав, що його брат в гарячій точці, і ця новина його дуже сильно підкосила. 

Це насправді дуже страшно. Війна страшна, втрачати близьких людей страшно…

Коли тато був на війні, то як нам не було важко, але я відчував себе захищеним і в безпеці. Знав, що він повернеться. І тільки тепер, коли його не стало, я усвідомив, що всі люди смертні. І який би ти воїн не був, але в першу чергу – ти людина”, – зізнається Максим.

Розповідає, що коли отримали звістку про батькове поранення, всі вирушили до Харкова – він сам, старші брат і сестра, які вже мешкають окремо від батьків, і мама: 

“Тато був для мами стимулом цього життя. Якщо їй з якоїсь причини не вдавалося зайти в соцмережі, щоб написати йому, то вона могла приїхати через місто, щоб я їй налаштував все і вона могла побачити свого Васю. Батьки могли розмовляти годинами!

Вони були одружені 37 років, мама вийшла заміж у 18. Вона серйозно була “помішана” на татові, в хорошому сенсі цього слова. Коли дізналися, що він важко поранений, мама одразу сказала: “Він мені потрібен будь-яким”. Навіть якби це була тяжка інвалідність, для неї взагалі такого питання не стояло…

Думаю, їй буде найважче прийняти те, що тата немає. Вона досі не може з цим змиритися – постійно думає, що він ось-ось подзвонить. 

Хоча я теж емоційно ще його не відпустив”.

Василь Вітюк із родиною

Макс розповідає, як його вразило, коли він прийшов до батька в морг і побачив поруч тіло іншого загиблого воїна.

“Цей хлопець лежав у чорному пакеті, перемотаний скотчем. І мені аж погано стало, що це наші люди приїжджають звідти отак в пакетах…

Прийшов батюшка, зробити все по процедурі, каже: “Добрий день”. А військовий, який поруч там стояв, відповідає: “Не добрий, просто день”.  Вони насправді вже там просто беземоційно курять мовчки. Заносять [тіла], виносять… Це вже просто щоденна робота”.

* * *

Поховали Василя Вітюка в його улюбленому Тростянці. Від пропозицій міської влади поховати воїна на Алеї Слави у Вінниці, де вони живуть, рідні відмовилися.

“Тато образився б, що ми його поховали не в Тростянці. В нас навіть питань не було, де”, – сумно посміхається Максим.

Він створив петицію про присвоєння батькові звання Героя України посмертно і збирає підписи. Долучитися можна тут.

Василь Вітюк

Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у рамках Transition Promotion Program.
Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки

Читайте також:
Смерть великого лицаря. Археолог, пошуковець, музикант, воїн – яким був Юрій Коваленко, що загинув за Україну


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.