На фронті загинув громадський активіст із Києва Володимир Сергієвський на псевдо “Ірландець”

доповнено

На фронті загинув військовослужбовець 48 осб 72-ї механізованої бригади ЗСУ імені Чорних запорожців, громадський активіст із Києва, ветеран АТО, сержант Володимир Сергієвський на псевдо “Ірландець”.

Про це 4 липня повідомили в Київській міській молодіжній раді, членом якої був Ірландець.

Це сталося напередодні на Курахівському напрямку на Донеччині, інформує ТСН.

Володимир Сергівський був головою Дніпровської спілки ветеранів АТО, членом Муніципальної варти Києва, Ради ветеранів АТО при Київській МДА. Батько маленької донечки, чоловік, син.

“Володимир віддав своє життя за нашу країну, за наші з вами мирні дні, за наше вільне сьогодення та майбутнє. Ворог забирає у нас найкращих. Київ втратив свого сина, брата, друга, побратима…” — йшлося в повідомленні КММР.

Директор Київського міського центру допомоги учасникам АТО, де працював загиблий, Георгій Кунах у коментарі “Вечірньому Києву” наголосив, що Володимир був справжнім бійцем, порядною та чесною людиною.

Заступниця голови КМДА з питань здійснення самоврядних повноважень Марина Хонда у фейсбуці додала, що у 2018 році Володимир працював у “Київ Мілітарі хабі”, де опікувався спортивним напрямом. Пізніше він перейшов до “Муніципальної охорони”.

Саме Ірландець вів київську “коробку” ветеранів на альтернативному Марші захисників, який пройшов у столиці в День Незалежності 2020 року.

У час АТО Володимир Сергієвський служив у складі 26-ї окремої артилерійської бригади.

У 2021 році він так описував свій бойовий досвід та фрагменти біографії:

— У 2012 році я тільки звільнився зі строкової служби в армії, а вже у наступному, 2013-му, в країні почались заворушення. Я давав присягу українському народові, тому навіть у такому молодому віці, а мені тоді ще не було й 20, відчував, що маю захищати землю. Спочатку мене усі відмовляли, говорили, що у тебе старенькі батьки, подумай про них, ти в них один. Але після того, як двох знайомих привезли “вантажем 200” до Києва в один тиждень, вирішив: досить, треба їхати.

До слова, народився я в Луганській області, і лише в 11 років переїхав із сім’єю до Києва. Думав собі, як так, що я здоровий хлоп, козак, сиджу тут поки інші там воюють. Дочекався повістки, хоча на той час вже мав трохи зібраних речей — берці, якась флісова кофта, старенькі військові штани… Так і почався мій бойовий шлях.

Я був під Дебальцевим, в Щасті, Станиці Луганській. Загалом воював на сході у 2014-2015 роках. На щастя, волею долі мені вдалось повернутися живим додому. Хоча перших два тижні взагалі не виходив з квартири, навіть не знаю чому. Мені тоді був усього 21 рік, можливо, я не всього усвідомлював. Але коли вийшов, то просто бродив вулицями і гуляв. Пригадую, ще на блокпості мріяв прогулятись парком “Перемога” — подивитись ще раз на ці каштани, кургани. Тоді усвідомлював, що можу більше цього не побачити.

Минулому вже трохи часу, але все пережите не забувається. Війна залишила спогади, які дуже хочу забути, але не можу… Дещо можу згадати лише з побратимами, про дещо й зовсім не говорю.

Фронтовий досвід змінив мене, мій світогляд. Я не хочу лицемірити: до війни вірив у братерство слов’ян і слов’янський дух. Але пережиті події дали чітке усвідомлення, що жодної рівності чи братерства немає, є лише — свій до свого по своє. Наша земля скроплена кров’ю тисячі українців, щоб ми вільно жили тут. Щоб в кожного тут був свій куточок, щоб в кожного тут було майбутнє. І я народився на цій землі, їм з цієї землі, хочу, щоб тут жили мої діти та онуки, хочу прожити життя тут і померти, а тому мушу боронити її, бо вона дорога мені.

Я часто чую критику в бік війни, але треба прийняти, що це вже наша реальність. І час до часу задумуватись, що все-таки добре, що тобі на покрівлю не прилітає 152-й калібр… І завдяки кому це вдається.

Нині мене тішить, що ветеранське суспільство дуже організоване, завжди готове прийти на допомогу усім, хто її потребує: демобілізованим, які тільки повернулись; родинам, які втратили на війні близьких; дітям, які залишились.

Безумовно, зараз би також пішов на війну. Якщо мій народ обирає шлях боротьби за Незалежність, я буду йти поруч, бо не можу зрадити ані своїй присязі на вірність українській землі, ані собі самому.

Читайте також:
Під час виконання бойового завдання загинув командир роти, юрист і письменник Василь Паламарчук “Адвокат” з Херсонщини