автор: Марина Ткачук
фото Руслана Сингаєвського
Український дім у Києві з 18 травня по 2 червня прийматиме гостей на унікальній виставці “Небачена сила”. Вона — про незламних українців, які, перебуваючи в окупації, чинять ненасильницький опір — зокрема й завдяки мистецтву, креативу та гумору.
“Україна – це насамперед люди, а не лише територія чи прапор, що тимчасово майорить за вікном. Це історії не пасивності, невизначеності та байдужості, а радше незламності населення, яке опинилось в ситуації прямої загрози від російського окупанта”, — пояснюють організатори виставки свій основний посил. Відкриття експозиції приурочили до Дня Пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, демонструючи солідарність із кримськими татарами.
“Ми — це крик волі та незламності. Наша суб’єктність не в межах кордонів, а в межах нашої відваги і супротиву. У контексті сучасної війни часто забувають про суб’єктність населення, що перебуває під окупацією — тих непереможних людей, які також є Україною, бо Україна — це кожен з нас, де б ми не були”, — каже кураторка виставки Ольга Муха.
За день до відкриття виставки в Українському домі Сергій Захаров, арт-перформер і художник із Донецька, мовчки спостерігає за робочою метушнею: тут завершують останні приготування і саме розставляють його карикатурні роботи.
Для нього ця історія почалася задовго до великої війни — ще тоді, у 2014-му. Коли зайшли у його рідний Донецьк ряджені російські козачки і з’явилося чітке усвідомлення: ти тепер в окупації:
“Я у ті дні весь час думав: потрібен спротив! Але в який спосіб, що я можу робити? Володію олівцем, пензлем — отже, буду чинити спротив, як умію”.
Фото: Руслан Сингаєвський
Так стріт-арт став зброєю Сергія — він почав розміщувати на вулицях міста глузливі зображення бойовиків ДНР: “портрет” Гіркіна-Стрєлкова з дулом пістолета біля скроні та написом “Just do it” (“Просто зроби це), весілля бойовика Мотороли, російські окупанти в образі Шарикова з прапором “Новоросії”.
Малював зображення у своїй майстерні заздалегідь, а потім привозив і лишав на вулицях, які обирав завчасно.
“Я жив у центрі, тож ходив напередодні, роззирався, обирав вдалі місця для розміщення своїх робіт: аналізував, як краще закріпити зображення, де автівку найліпше поставити, коли буду їх вивантажувати”, — пригадує художник.
Так виникла в Донецьку Myrzilka Art Group, яка чинила опір окупантам завдяки саркастичній творчості. Сергій каже, що герої його карикатур насправді не були смішними: “Коли бачиш вороже налаштовану людину з автоматом, у формі, на своїй вулиці — це насправді страшно, а не смішно”.
Фото: Руслан Сингаєвський
Але самі “персонажі”, за словами Сергія, були настільки карикатурними у реальному житті, що їх важко “гіперболізувати”. Тож виходило майже фотографічне зображення, а не карикатура.
Сергію багато разів щастило — зокрема, й тоді, коли його автівку посеред міста зупинив патруль, а в багажнику — дві свіжі роботи, які дивом не виявили. Підвела ж художника, як він тепер каже, “віра в існування хороших росіян”:
“Мені написав журналіст опозиційного телеканалу “Дождь” (на сторінці в соцмережі Myrzilka Art Group була електронна пошта). Мовляв, він у Донецьку, хоче взяти інтерв’ю. Я з ним зустрівся. А виходив на зв’язок зі свого телефона. Це була моя помилка, бо вже наступного ранку за мною прийшли”.
Далі було півтора місяці катівень — зламані ребра, інсценування розстрілів. Врятувало Сергія чергове диво і неорганізованість окупантів: “Це були часи, коли в них ще не було якоїсь централізованої влади. Діяли окремі банди, які між собою не комунікували. Тоді не існувало жодних офіційних обмінів полоненими. І вибратися можна було з катівень, коли за тебе інші люди або заплатили, або домовились. За мене — домовились”.
Сергій, не зволікаючи, переїхав до Києва. Де живе й досі, бере участь у проєктах реабілітації колишніх в’язнів, полонених та військових.
Репліки тих донецьких карикатур, за які мало не втратив життя, Сергій сьогодні представляє на виставці. І як каже її кураторка Ольга Муха, ці роботи Сергія — творчий відлік, символічний старт ненасильницького спротиву російській окупації, який чинять українці донині, ось уже десять років, у різних регіонах України.
“Те, що я робив, було комунікацією, обміном знаками між мною і тими “нормальними”, адекватними людьми, які розуміли, що відбувається, — ділиться Сергій. — Бо і я надихався такими ж знаками, які бачив тоді в Донецьку: нанесені трафарети тризубів на стінах будівель або ж український прапор, який хтось встановив на териконі — його зривають, а він знову з’являється. Усе це свідчило: ми — живі, наші люди тут є! І я бачив важливість того, що я роблю”.
Читайте також:
“Кожна листівка – це ще одна куля”. Як на окупованих територіях працює національний спротив
Фото: Руслан Сингаєвський
“Спротив — це частина нашого національного характеру”, — каже Ольга Муха, коментуючи представлені експонати.
І кожна історія, кожен артефакт — свідчення цих слів. Невидимі, але чинять опір. Подекуди об’єднуючись у справжні громадські рухи: такі, як, приміром, “Жовта стрічка”, що виник у квітні 2022 року в Херсоні (про одну з його кримських активісток “Новинарня” писала), жіночий рух “Зла Мавка”, організований у 2023-му в Мелітополі. “Бойові кримські чайки” та “Атеш”, що надають тактичну інформацію українським Збройним силам.
Цей опір — мистецький, символічний, сатиричний, зухвалий, а часом і дуже практичний — створює дошкульні перешкоди для життя і роботи окупантів, де це тільки можливо. Організатори виставка “Небачена сила” проаналізували способи й методи боротьби, які ведуть українці на окупованих територіях. Це передовсім демонстрація української та проукраїнської символіки й дій, гасел; поширення листівок, газет і плакатів; розкриття персональних даних російських солдатів і чиновників; альтернативна освіта для дітей; знищення російської символіки та знаків; використання гумору і сатири як вияву непокори.
Зупиняємося з кураторкою Мухою біля фото, що ілюструють партизанську роботу “злих мавок”: на них зображені російські купюри. Але якщо придивитися, то добре видно, що вони фальшиві. Та ще й із зображенням проукраїнських гасел.
Фото: Руслан Сингаєвський
“Класну й креативну річ вони, “мавки”, придумали, — коментує Ольга. — Фейкові гроші, які виглядають дуже-дуже схожими на справжні. Їх розкидають на вулицях, ти підбираєш — а там: “Крим – це Україна”. Важливий меседж у творчий спосіб донесений!”
Листівки, графіті, спалення російських прапорів, розповсюдження проукраїнської газети і навіть пригощання окупантів самогоном з проносним – це далеко не всі методи “роботи” “мавок”. Це єдиний в Україні жіночий рух ненасильницького опору, заснований трьома українськими жінками, які об’єдналися, щоб протистояти російській агресії на окупованих територіях. Розпочавшись зі жменьки активісток, “Мавка” тепер працює по всій окупованій Україні.
На виставці представлені також і щоденники “мавок”, написані в окупації. “Це спосіб розповісти свої історії, поділитися почуттями, надією та болем, який вони переживають. А головне, бути почутими поза межами окупації”, — так пояснюють ці експонати організатори виставки.
Фото: Руслан Сингаєвський
Усі історії — анонімні (вказуються лише регіон та дата) й супроводжуються відповідними ілюстраціями.
Історія ненасильницького опору на виставці представлена від Революції Гідності до сьогодення. Тут є щит Романа Ратушного з Майдану, вірусні меми Максима Паленка, відеоісторії про поранені об’єкти культури в Тростянці й Охтирці, зафільмовані Музейним кризовим центром у рамках проєкту “Поранена культура”.
Або лабіринт “Делаю вид” з плакатами кримського художника Антіка Данова, що передає шизофренічність реальності окупації: “как будто я внє політікі”, “как будто я живу в свободном государствє”. А згодом — “как будто ето і нє я”, “как будто нєт войни”.
Ольга Муха. Фото: Руслан Сингаєвський
“Ми зумисне залишили оригінальні меседжи російською мовою. Для того, щоб відтворити оцей тиск на людину так званого “русского міра”, який побудований повністю на “как будто”. На тому, що ти вдаєш, що ти прикидаєшся, що “как будто нєт войни”. А коли ти оце “как будто” весь час приміряєш, то втрачаєш і себе. Тоді вже “как будто ето і нє я”. Коли ви пройдете через цей лабіринт, то побачите, як змінюється людина під впливом носіння ось цієї маски “я вдаю, що…” — каже Ольга Муха.
Читайте також:
Віолета Столярова: Писала на паркані: “Севастополь – це Україна” – і відчувала полегшення. Бо я не така, як вони
Фото: Руслан Сингаєвський
Окреме місце відведено ролі жінки у цій боротьбі. Мистецька експозиція, яку представляє співкураторка виставки Тетяна Філевська, демонструє роботи мисткинь Марії Куликівської, Алевтини Кахідзе, Лії Достлєвої, Юлії По, Еміне Зіятдінової, Юлії Данилевської, Яни Голубятникової, Діани Берг – це все приклади творчого спротиву й опору, які демонструють українки на окупованих територіях. Спроби через мистецтво висловити пережитий біль, рефлексувати над темою окупації.
“По-перше, ми підкреслюємо активну роль жінок у боротьбі проти російської агресії. Жінки зазвичай менш видимі, і мені важливо підсилити саме їхні голоси, — каже Тетяна. — По-друге, цікаво подивитися на те, як мистецтво допомагає пережити досвід насильства та окупації, а також як воно може бути засобом протесту.
Зараз для нас це мистецтво також є свідченням про злочини окупаційного режиму. Це мистецтво і є виявом громадянської позиції, їх неможливо розділити. Але всі ці історії об’єднує неймовірна сила жінок. Сила, яка, як я відчуваю це, як я бачу, спирається на ті попередні покоління, на попередниць, які до нас теж спромоглися на опір. Власне, на їхніх спинах, на їхніх плечах ми стоїмо й будуємо власний шлях”.
Фото: Руслан Сингаєвський
Ось, приміром, кримський пляж — точніше, зворушлива інсталяція камінців звідти — “ландшафт колективної пам’яті про Крим”, як каже Тетяна, у якому поєднані окремі індивідуальні спогади про півострів від багатьох людей. Вони упродовж років додавали до символічного “кримського пляжу в екзилі” колись власноруч зібрані камінці — як згадку про рідний дім.
А поруч — артоб’єкт художниці з Керчі Марії Куликівської — пліт “Крим”: його спустили у 2016 році в Києві на води Дніпра, і на борту була Марія — тепер це був її дім. Упродовж трьох днів художниця не спілкувалася з людьми, не мала з собою ані їжі, ані води.
Цією акцією Куликівська тоді хотіла озвучити “метафоричну історію” біженства та особисту маніфестацію про вкрадену окупантами домівку. Тепер же, за словами Марії, — це вже платформа для об’єднання і солідарності. Художниця всі ці роки опікується човном, подорожує в ньому, створює перформанси, нагадуючи світу про те, що Крим та його окупація вимагають уваги.
Поки ми оглядаємо експонати, мисткиня, співзасновниця руху “Донецьк – це Україна” Діана Берг саме завершує роботу над своєю інсталяцією.
“Це буде відповідь на питання, яке часто чуємо: “Де ми були всі ці роки?” А були ми в Маріуполі — виходили на вулиці, організовували акції за права жінок, у підтримку України. І ця робота як частина виставки — вона про наш жіночий активізм у Маріуполі між двома російськими окупаціями: між 2014-м та 2022-м роками”, — каже Діана.
Фото: Руслан Сингаєвський
Вона показує свою особливу реліквію, яку розмістить у центрі інсталяції — синьо-жовтий прапор, який із нею пройшов усі проукраїнські мітинги на Донбасі, який вона вивозила з Маріуполя через російські блокпости у 2022 році.
“Я за нього і з ним ішла вмирати, розумієте? У Донецьку 2014-го року. Це, взагалі, диво, що я тоді вижила”, — каже Діана, і її очі стають вологими.
У березні 2022-го їй вдалося виїхати із Маріуполя. І цей прапор — єдине, що вона тоді змогла взяти з мистецького простору, який роками створювала разом із колежанками.
“Ця звичка — відстоювати себе, боротися свої права і свої свободи, вона дає сил людям далі відстоювати себе і в умовах окупації”, — резюмує Тетяна Філевська, говорячи про мисткинь, яких представляє.
Письменниця Світлана Поваляєва, мати Романа Ратушного, біля його щита з Революції гідності. Фото: Руслан Сингаєвський
Один з особливо емоційних артефактів цієї виставки — вишиті рушники з Херсонщини. Тетяна розповідає щемливу історію, що стоїть за цим експонатом: кілька вишитих рушників — це все, що вціліло з великої колекції, яку збирала в одній з громад Херсонщини журналістка, письменниця Олена Маляренко. Вона була директоркою бібліотеки, де це колекція зберігалася. І де під час окупації росіяни влаштували катівню.
“Ось цими рушниками, які ви зараз бачите, російські військові витирали свої чоботи, а люди після катувань і знущань мусили витирати свою кров, перев’язувати рани, — розповідає Тетяна. — Після деокупації Олена пішла в свою бібліотеку, винесла все, що вціліло. І власноруч відіпрала від цих рушників людську кров”.
Фото: Руслан Сингаєвський
Історія Олени Маляренко — одна з десятків подібних про керівників закладів культури, які свідомо відмовлялися виїздити з окупації, аби врятувати свої музейні фонди.
“Дуже цінно, що в нашій виставці представлені люди, які мають досвід безпосередньої окупації, мають власні дуже потужні історії. Багато з них лишаються на окуповних територіях і мусять зберігати свою анонімність”, — каже Ольга Муха. — Але разом з тим, це те, що дає наснагу і віру. Ця сила невидима, небачена, але вона є. Отже, є і наші люди”.
Виставка “Небачена сила” триватиме з 18 травня по 2 червня.
Адреса: вул. Хрещатик, 2, Національний центр “Український дім”, 5-й поверх.
Час роботи: щоденно, крім понеділка, з 11:00 до 19:00
Читайте також:
“Саме ті події стали відправною точкою війни”. Підполковник СБУ Євген Афонін – про роботу спецслужби в умовах окупації на Донеччині
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
