Відірвані ноги й обличчя, засипані в бліндажах люди, вимушені посмішки і вічне “дайте донат”: боєць ТрО Жуган про війну на Мар’їнському напрямку

Олександр Жуган. Фото з Facebook

Олександр Жуган
військовослужбовець ЗСУ, навідник мінометної батареї 206-го батальйону територіальної оборони 241 ОБрТрО (воює на Донеччині)

(FB)

Я не помітив, як перетворився на версію телемарафону на мінімалках. Дропаю веселі нарізки нашої роботи під енергійну музику, усміхнені фотки, відео з котиками/собаками/ящірками.

Дайте донат. Перемога близько. З нами бог і отаман Залужний. Максимум 2-3 тижні. Війна – це як літній табір, на куражі і з феєрверками. Та ми вже практично перемогли, ніхто не вмирає і не втомлюється. Не лишається без ноги, дупи, щелепи, п’ятки, більшої частини кишок. Дайте донат.

Я намагаюсь включити себе в бодай якісь процеси поза фронтом – то репостну якусь резонансну подію, то корисну ініціативу, то запрошення на виставу.

Дайте донат. Бо насправді тут страшенно нудно і виснажливо. Учора я зрозумів, що не зможу звикнути до запаху крові. Раз за разом, коли біля нашої позиції у когось прилітає, і нам укотре доводиться діставати запас турнікетів, кровоспинних, перев’язкових, знеболювальних, то очі бачать, руки роблять, але шлунок вивертає, голова паморочиться, всередині трусить, коліна слабшають.

Насправді я не говорю з мамою тижнями, бо мені нічого розказати.
– Як твій день?
– Копали, стріляли.
– А сьогодні?
– Стріляли. Копали. Потім стріляли по нам. Трьох на сусідній позиції засипало в бліндажі. Їх не відкопали (про це я не розповідаю). Я записав на диктофон, як вони по рації просили про допомогу, а їм рекомендували заховатись в укриття. Укриття теж не було. Це був останній раз, коли вони вийшли в ефір. Кінець зв’язку.

Фото: ФБ Олександр Жуган

Насправді не знаєш, як продовжувати бути нормальною людиною, спілкуватися з людьми. Ось вам відео, як ми бадьоро їдемо на позиції. Ось вам відео, як ми смішно кривляємось на камеру, бо тупо було б претендувати на ролі епічних бойових рексів, тому ми освоюємо амплуа кумедних простачків, яким піксель личить трохи менше, ніж корові сідло. Ось Кажан смішно намагається вимовити слово “евакуювати”, у нього виходить з третього разу. Дайте донат.

Дивіться, Тоха пи*дує полем на повний зріст у вінку з кульбабок, навколо все вибухає, але дивом жоден уламок в Тоху не прилітає. Донат, дайте донат.

Ось я, ригаю всередину себе, бо нога бійця, якого я мотаю, тримається на шматку шкіри і м’ясі. Я бачу роздроблену білу кістку біля коліна, жовтувату жирову тканину і сухожилля. Боєць дякує, каже, що ніколи нас не забуде, але в той же день після чотиригодинної евакуації ногу ампутують. Ти молодець, ти тримаєшся, кажемо ми бійцю (він пілот коптера), що там з ногою, питає він і дихає в інгаляторний анестетик. О, та що та нога, нога буде в порядку, брешу, хірурги зараз можуть пришити все що завгодно, от минулої зміни чуваку обличчя відірвало, ти б бачив, ми не могли навіть знеболити, бо не було куди випити знеболювальне або запхнути загубник інгалятора, от такий тільки язик бовтався і зуби частково, а нижньої щелепи геть нема. І що, вставили йому титан, стало краще, ніж було. Боєць не вірить, але поки триває цей пиз*ж, мені вдається примотати гомілку до дошки з ящика з-під мін і прифіксували до стегна, щоб вона геть не відірвалася.

Фото: ФБ Олександр Жуган

Зариваю носаком берця уламок кістки в земляну підлогу бліндажа, щоб ніхто не поранився. Мухи вже знайшли закривавлений піджопник. Весело дзижчать. Я ригаю в себе.

Передивляюся відео з налобної камери і з телефона. Це нудне, це нудне, господи, ото ти розкабанів, жодного цікавого кадру, за таке донати не дадуть, мабуть, все-таки доведеться красти у побратимів і продавати ношені труси збоченцям, як за*бало все, ге-гей, кураж, бадьоріше, веселіше, дякую за донати, перемога близько.

Читайте також:
“Їх мільйони, вони згризають у бліндажах все”. Навала мишей – ознака великої війни: як із ними боротися? Коментує Олександр Жуган

На Мар’їнському напрямку загинув солдат 206-го батальйону ТрО, розробник застосунку “Приват24” Юрій Білий