автор: Наталія Мазіна
ілюстрації Лілії Кирилишеної
Уродженець Слов’янська Олексій Юков понад 20 років шукає тіла загиблих. Спочатку – загиблих у Першій та Другій світових війнах. А з 2014-го – загиблих у російсько-українській війні: і військових, і цивільних.
Олексій створив свій окремий загін – “Плацдарм”, який, разом із ним, налічує п’ятеро людей. Вони працюють на волонтерських засадах. Ще у 2014 році сепаратисти винесли Юкову смертельний вирок за те, що передавав тіла загиблих бійців ЗСУ. Але його в останню хвилину врятував Гіркін–Стрєлков – він знав, що пошуковці забирають і тіла російських військових, яких потім міняють на українських.
У цивільному житті Юков – президент двох федерації клубу “Боєць” з боксу: таїландського та хортингу. Його вихованці стали чемпіонами України. Дружина Олексія, Євгенія – директорка місцевого краєзнавчого музею.
…Олексій просить телефонувати після 19:00. Пояснює, що в інший час зайнятий: “Працюємо з ранку до вечора”. Та о 19:00 він поза зоною, передзвонює сам – о 19:47. Під час розмови жодного разу не сказав слів “труп” , “покійник”. Навіть слово “тіло” вживає дуже рідко. До загиблих в нього особливе ставлення, велика повага, тому використовує частіше слова: “знайшли хлопців”, “забрали воїнів”.
Далі – монолог Олексія.
Текст підготований платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для “Новинарні“.
Всі історії з циклу “Люди, які працюють зі смертю” можна прочитати в окремому спецпроєкті Меморіалу.
Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Уперше я зіштовхнувся зі смертю у 8 років. На місці старого кладовища у Слов’янську будували лікарню. Бульдозерами розрили землю, і я побачив людські кістки, черепи, зотлілий одяг, труни. Мій світ перевернувся. Це, без перебільшення, був шок. Бо одна справа – грати у “войнушки” та прикидатися вбитим, а тут – справжні мертві. Якось підсвідомо я зрозумів, що так не має бути. Ми з другом ці рештки поховали у ямці, бо будівельникам було наплювати.
Років у 12 із братом на велосипедах заїхали у ліс, побачили галявину, всю в кістках. То було поле бою, яке розрили чорні копачі у пошуках шматків рваного заліза, патронів.
Спершу було цікаво, а потім я роздратувався: це ж чийсь батько, син, а їхні черепи на гілках висять. Аж дрижаки брали. Це якби могили моїх дідуся і бабусі розтягли по кісточці.
Я зрозумів, що світ мертвих такий незахищений, і захотів їм допомогти. Викопав траншею і постарався все поховати. Відтоді усвідомив, що захищатиму мертвих усе життя.
Олексій Юков у 12 років зрозумів, що захищатиме мертвих усе життя
У 14 років вийшов на слов’янську групу пошуковців, познайомився із її командиром Костянтином Страховим. Він, а також працівник місцевого краєзнавчого музею Анатолій Шамрай мене навчали. Потім отримав сертифікацію від міжнародного Червоного Хреста, де також вчився. Ми працювали як археологи-пошуковці на місцях бойових дій Першої і Другої світових воєн. Артефакти передавали в музеї, а кісткові рештки солдатів повертали рідним. Навіть через 80 років після загибелі навчилися бачити первинну картинку: хто куди біг, як кидав гранати, як загинув і навіть як і хто кого мародерив.
Так було до 2014-го. Після – стали шукати також вбитих у цій війні. Я очолив свій пошуковий загін “Плацдарм”. Ми, волонтери, першими шукали загиблих хлопців.
Тяжкувато було бачити померлих недавно, а не десятки років тому. Дивишся на вираз обличчя, розслаблені м’язи, в усіх очах – порожнеча. Спершу снилися жахи. Та з часом мозок перелаштувався. Я звик до мертвих.
До загиблих усіх воєн ставлюся однаково. З повагою, бо завдяки людям, які загинули, є ми.
Збирали раніше тіла німців, потім – росіян. Обмінюємо їх на тіла українських військових. Ворог є ворог, але ми маємо залишатися людьми.
Хто він був за життя – питання до нього, а хто ми у житті – це питання до нас.
Я хочу, щоб моя дитина знала, що її батько не був тварюкою і не воював з мертвими. Це табу.
2014-го окупанти арештували мене за те, що передав тіла ЗСУ. Тримали у підвалі, а тоді зачитали вирок як “зраднику”. Я бачив, як застрелили чоловіка за таким же вироком. Наступним мав бути я. Повезли у посадку і хтось вирішив наостанок перевірити мої кишені й знайшов там телефон. У ньому був номер одного з бойовиків, який нас пропускав через пости, щоб ми забирали тіла. І вони його набрали. Я чув відповідь: “Дебилы, останавливайте машину! Кого вы валите, суки конченные! Вы, мрази, подохните, думаете, я вас заберу или моя группа? Будете в поле валяться! А эти пацанята за вами полезут. Кто отдавал приказ о расстреле?”.
Через хвилин 20 подзвонив Гіркін і анулював наказ. Сказав відпустити.
Ми шукаємо загиблих на місцях боїв у Донецькій, Луганській і Харківській областях. Ці локації знаємо дуже добре. У нас є база, куди місцеві повідомляють, де бачили загиблих чи в якому районі хтось зник безвісти.
Звечора обговорюємо, на якій ділянці завтра є завдання, вибудовуємо маршрут. Повідомляємо поліцію, військових, СБУ, місцеву владу (ми всі співпрацюємо), що будемо на такій-то локації, просимо надати додаткову інформацію. Готуємо інвентар: квадрокоптери, лопати, металодетектори, щупи, номерки, мішки тощо. Виїжджаємо о 5-6-й ранку. Запускаємо дрон і дивимося, де бита техніка, воронки, окопи. Де є міни і розтяжки. Металошукачем чи щупом пробиваємо собі дорогу до загиблих, іноді нам допомагає сапер.
Пошуковці виїжджають на завдання о 5-6-й годині ранку
Наша робота – в мінних полях, в мінних лісах. Витягуємо тіла з боліт, річок, воронок, будинків, підвалів. Іноді по кілька днів лупимо ломами, щоб дістати.
Ми досліджуємо документи загиблих, особисті речі, робимо фото, відео і записуємо всі дані. На карті фіксуємо, що ця територія оглянута.
Багаторічний досвід дуже допомагає робити все швидше і ретельніше. Зараз, як і всі 23 останні роки, працюємо за процедурою Червоного Хреста. Тут є своя специфіка. Ми не просто виносимо тіла з поля бою. Це така собі військова археологія. Дослідити місце, все перевірити: кожну ганчірку, папірець, щоб не пропустити жодної дрібниці, яка вкаже, що ж тут відбулося.
Читайте також:
Пошуковиця місії “На щиті” Катерина Ротаренко: Мені пощастило – перший знайдений труп був росіянином
До війни найважчим у своїй роботі вважав зачистку кісткових решток. Там працюєш пензликом, ножиком. Це займало багато часу і сил.
Війна вразила і новими невідомими мені вибухівками, і масштабом: дуже багато загиблих з обох боків. І безглуздям: Росії не потрібні ні свої, ні чужі. Загалом, війна – це одне з облич смерті.
З-поміж усіх наших обов’язків найважче – привезти дитину матері додому. От наша машина зупиняється біля двору. Там стоять рідні, побратими. Виходить мати й дивиться на тебе так, ніби ти винен. І ти таким чомусь і почуваєшся.
Вона кричить, голосить:
– Чому саме він? Чому ви його не вберегли?
Ми мовчимо. Важливо, щоб не виник конфлікт.
– Чому ви його раніше не забрали? Від нього ж лише кісточки лишилися! – надривається мати.
Тихенько пояснюємо:
– Ми не військові, ми пошуковці. Зрозумійте: побратими не кинули, а не могли забрати. У них вибір: брати тіла чи важкопоранених.
Тоді вона перепрошує, обіймає:
– Добре, що хоч ви живі.
Емоції у рідних дуже різні, бо це горе. Настрій міняється кілька разів на годину, часто нервові зриви – від “дякую” до “будьте прокляті”. Раніше було боляче таке слухати, тепер розумію, наскільки їм болить, і не звертаю уваги.
Є історія, яку не можу забути. Біля Слов’янська росіяни збили два гвинтокрили. Там лежали наші військові, розірвані на шматки. А місцеві приходили, відрубували руки, ноги, щоб дістати метал. На ньому кишки намотані. І вони все це складають у мішки.
Війна робить із людей тварюк.
Ми збирали цих хлопців голими руками, там все горіло. Я весь був в опіках, але таке нас не зупиняє. Для мене дуже важливо, щоб я лягав спати й знав, що цього хлопця забрав до останньої кісточки й він поїде додому.
Пізніше з нами зв’язалися рідні цих п’ятьох льотчиків. Приїхали на ці місця і ми їм показували, де їх збили, де вони лежали. Для близьких важливо знати правду. Навіть найстрашнішу.
Якось ми забирали цілу родину: чоловіка, жінку і 4-річного хлопчика з моргу. Їхню автівку розстріляли росіяни. Вся родина! Це так важко.
Юков розповідає дуже емоційно, навіть іноді скрегоче зубами. Особливо, коли злиться на тих, хто не поважає, грабує мертвих.
Коли працюєш зі смертю, треба вірити знакам долі. Спрацьовує на 100%. Біля Ізюма стрибнув із танка і ледь не наштрикнувся оком на гілку, а потім ще й ногу підвернув. Подумав, що треба бути уважнішим.
За два дні пішли діставати загиблого хлопця. Побратими заховали його у підвалі, і от його брат-військовий дуже просив знайти тіло. Дійшли до місця, а там – купа сміття, каміння і стояла нова російська міна “Охота-2”. Вона спрацьовує лише на людину. Я почув “клац” й одночасно відстрибнув убік. Це врятувало життя. Там, де я стояв, утворилася воронка по пояс. Мені побило ноги і в мене нема правого ока. Після госпіталю повернувся і знайшов загиблого, брат опізнав його. Йому я не казав, якою ціною це вдалося. Навіщо?
У нас немає депресії чи вигорання. Вони почнуться, коли все закінчиться. Зараз я в моменті, працюю на 100%. Не думаю, що важко.
Якось ішли через повалені дерева 3-4 кілометри в один бік, і назад з тілом стільки ж. Холодно, дме, мішок порвався, нош нема, зробили з гілок, дротом скрутили. Темно, міни стоять, тіло важке. Жах!
“У нас немає депресії чи вигорання. Вони почнуться, коли все закінчиться”, – каже Олексій Юков
Але ми не здалися і донесли. Сіли – й відразу така втома, руки ватні, ноги не слухаються, голова гуде, але є почуття виконаного обов’язку.
Кожен день здається важчим за попередній.
Чи не найважчий емоційно був у Краматорську – після обстрілів на вокзалі. Там загинуло 5 діток. А загалом зібрали фрагменти десь 50 тіл. Це жах! Пальці, вуха, внутрішні органи двірники мели на звалище. Мене це порвало на шмаття.
– Що ж ви робите, с*ки, бл**ь? – і витягую зі сміття (плаче) і показую: Ось дитяча ніжка, бачте? Ось волосся, ось фрагмент голівки…
– Так, а ми що? Ми нічого… – включили совість і давай помагати.
Смерть забирає багато енергії. Відновлюємося, розмовляючи, іноді фільми якісь дивимося. Але навіть найсмішніші комедії зараз не смішні. Дуже рятує в роботі наш гумор, свій, він чорний, не можна на загал виносити. Хоч ми працюємо зі смертю, радість відчуваємо від життя, стали бачити її в простих речах: заході сонця, гарній рослині. Звичайна колись зустріч із знайомим – зараз вже радість.
Читайте також:
Поранена кінолог Лариса Борисенко: Наша група вижила не просто так. Душі загиблих, яких ми ще не знайшли, нас не відпустили
Чому обрав такий шлях для себе? От солдат загинув на чужині в полях, а його чекали вдома. І я уявляю: лежать кістки в окопі, а поруч ланцюгом прикута душа. Бо він не оплаканий, не похований, не на рідній землі. Ніхто не знає, де він. І я мушу зробити все, щоб ім’я встановити, тіло повернути, поховали по-людськи, і хтось квіточку приніс, слово добре сказав.
Я бачив, як реагує 90-річна жінка, коли її батька знайшли через 80 років. Це такі живі емоції, такі сльози. І я радію: нарешті людина упокоїлася і душа її вільна. Себе так і називаю – збирач душ. Я впевнений, що на тому світі у кожного з нас запитають, що ти зробив для світу мертвих.
Олексій Юков вірить: душа стає вільною, коли людина упокоїлась
Я не забув жодного із загиблих, яких знайшов. Може, не за прізвищем, а за місцем, обставинами, тим, що при ньому було, згадаю і через роки. Дуже боюся перейти на статистику – коли люди стають цифрами. Тому ми стараємося говорити про кожного, як про цілий світ.
Світ мертвих і світ живих тісно пов’язані. Якщо могили ваших родичів зарослі, брудні – у вашій родині не буде злагоди, бо ви не бережете пам’ять про близьких. Це погано.
Найголовніше, що я усвідомив на війні: що б ти не бачив, як би не ставився до чогось – маєш залишатися людиною.
Ніхто не хоче помирати. Я не думав про свою смерть. Але точно не хотів би десь валятися, щоб тварини розтягли по полю кістки. А щоб поховали як людину.
Розмова була записана 30 листопада 2022 року.
Читайте також:
Керівник пошукового загону “Чорний тюльпан” Олексій Юков: За “зраду ДНР” мене прирекли до страти. Наказ мав бути виконаний негайно
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
