автор: Олена Максименко
з Донецької області
фото автора
Волонтерство в Україні стало не просто національним трендом, а умовою виживання. Жертовність одних, яка дозволяє жити іншим – це так просто і так складно водночас.
Громадська організація “Вірність” у Добропіллі на Донеччині допомагає найбільш вразливим – самотнім стареньким, вимушеним переселенцям. І тваринам.
Сіра будівля промзони, схожа за формою на барак, виглядає похмуро. Але тут завжди звучить сміх, пропонують чай чи каву, смачний обід та посильну допомогу всім, хто її потребує.
“У перші дві години 24 лютого в нас було певне сум’яття. Ми ще не вірили… – згадує початок повномасштабного вторгнення Вікторія Жидкова, в.о. голови громадської організації. – А потім народ почав евакуюватися. Страх? Ні. Було відчуття розгубленості. Це ж усі поїдуть – а тварини залишаться…”
Але вже на 3-й день, 27 лютого 2022 року, робота маленького штабу була організована чітко і зрозуміло: одні волонтери годували тварин, інші варили їжу, треті її розвозили тим, хто потребує.
Тепер, майже як у армії, тут є журнал обліку. У ньому розписані волонтери і їхні зони відповідальності – райони, де вони годують безпритульних тварин.
Волонтери згадують, як у перші дні “повномасштабки” ті, хто виїздив, часто вивозили на причепах холодильники і телевізори. Але натомість лишали прив’язаних собак і котів, закритих у хатах… На вулицях панувала моторошна тиша.
Псів волонтери відпускали, котам намагалися відкрити вікна, усіх поїли і годували.
Шкільний автобус привіз м’ясо. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Тоді ж до команди почали приєднуватися небайдужі містяни. Зараз у штабі постійно працює 10-12 волонтерів, а допомогу тут отримують понад 100 кураторів безпритульних тварин.
Згодом місто почало оживати. Поверталися ті, хто виїхав у перші дні, приїжджали мешканці селищ і міст, які перетворилися на зону бойових дій. Стали відкриватися магазини, аптеки, банки.
Волонтери евакуюють сюди безпритульних чи покинутих тварин із більш гарячих точок. Іноді нових підопічних підвозять військові. Але часто тварини, приручені на фронті, стають друзями, і військові привозять їх на стерилізацію або лікування, а потім забирають додому.
Але допомогу тут надають не лише собакам і котам. Серед “підопічних” волонтерів були й кози, овечки, домашня птиця та інша живність.
“У нас є друзі, “Порятунок тварин” із Харкова. Вони займаються евакуацією тварин із дуже гарячих точок. Зараз найгарячіший напрямок – Авдіївка, до того з Бахмута вивозили.
Так от, з Авдіївки вони евакуювали цілу ферму. А в нас була “перевалочна база”. Індички, гуси, кози… 134 тварини привезли. Хлопці їх нам тут залишили – і поїхали далі за баранцями. Потім повернулися ту живність забрати – а в нас залишили 20 баранців, отару. Ми їх годували, поїли, чистили, прибирали”.
Вікторія Жидкова. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Вікторія зізнається, що її дратували недолугі жарти про шашлики від тих, хто бачив баранців. І не лише тому, що вона вегетаріанка.
“Ну як їх їсти?! Воно ж на тебе дивиться… Я заходжу, а вони мені руки лижуть, ходять за мною. Коли їх забрали, я плакала, як дурко. Забрали їх теж на ферму. Сподіваюся, що у них хороша доля буде і їх не зжеруть”.
Відтоді друзі дарують Вікторії речі з овечками, хоча раніше дарували песиків.
Але собаки, зрозуміло, теж нікуди не поділися. На штабі їх живе троє. Білка хворіє – їй розтрощило лапу в автокатастрофі, кінцівка зрослася, але набрякає. Тож собачка щодня мусить переживати неприємні процедури уколів і компресів. Вона сидить у кутку, і, хоча й спостерігає за гостями із зацікавленням, знайомитися не поспішає.
Білка. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Надворі бігає Лакі, якого частіше кличуть Балбесом. Пес і справді щасливчик, адже вижив у пеклі живодерів на покинутому молокозаводі. До Вікторії зателефонував мешканець сусіднього будинку й розповів, що там відбувається щось страшне.
Коли волонтери приїхали на вказане чоловіком місце, побачили люк із наваленою купою хмизу, а на ній – ноги собаки.
“Не буду розповідати, як із неї познущалися, перш ніж убити”, – пересмикується Вікторія.
Поруч лежали п’ятеро жорстоко вбитих цуценят. А шосте дивом вижило. Спершу думали, що це дівчинка, назвали Ладою. Але потім Лада виявилася Лакі, якого тепер усі в штабі просто обожнюють. Хоч він і Балбес.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Ще одна улюблениця – Тигрюля, або Тігра, названа так за яскраво виражені смуги. Ця собацюра прописалася в медпункті, і її бурхлива радість при спілкуванні з людиною не лишає шансів зазнімкувати тварину “у фокусі”. Тігру привезли на стерилізацію, однак виявили піроплазмоз. Лікарі казали, що шансів мало. Проте собаку врятували, і після лікування вона залишилася жити тут.
Стерилізації у “Вірності” приділяють особливу увагу, допомагаючи також сусіднім містам і селищам. І військовим, які привозять на стерилізацію тварин, з якими здружилися на позиціях.
“У мене тут Катя живе, собачка. Ще тоді, коли було саме пекло – Ізюм, Лиман – приїхали хлопці й попросили її стерилізувати. Кажуть, дві собаки загинуло, одна залишилася, – розповідає волонтерка. – А коли вони за тиждень приїхали по Катьку, я її не віддала. Кажу: хлопці, там, куди ви їдете, – пиз*ець. Хай краще в мене побуде.
Я як дупою відчувала. Хлопця, який її привозив, на жаль, уже нема. А Катька залишилась”.
Читайте також:
Хвостаті біженці: як притулок “Хатуль мадан” рятує тварин, постраждалих від війни. ФОТОРЕПОРТАЖ
До повномасштабної війни волонтери також не мали спокою. У 2014-му евакуйовували з Пісків коней. І собак теж. З однією з них, доберманкою Хіларі, пов’язана чи не найщемкіша історія. Тоді на Вікторію вийшли оборонці Донецького аеропорту:
“Коли всі звідти втікали, то собак, які були у вантажному відсіку, просто покинули. Та відкрийте хоча б клітки, випустіть тварин! Але ні – всі чухнули геть, а вони залишилися в підвалі терміналу. Лабрадор, доберман, вівчарка, спаніелі… І ніхто б узагалі не дізнався, що там є собаки, якби вівчарка не розбила клітку”.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Чи то з коптера, чи ще як військові побачили, що по злітній смузі бігає собака. Це був Гром, службовий пес. Тоді й виявили, що в терміналі є собаки. По них приїхали донецького притулку для тварин “Піф”, забрали лабрадорку, Грома і спаніелів.
А доберманку одразу не побачили. Як виявилося, вона якимось чином провалилася в колектор терміналу. Зголоднівши, прибігала туди, де були люди. То в один бік – де наші, то в інший – до “сепарів”. Обидві сторони її годували.
Назвали улюбленицю Гаврюшею – бо постійно гавкала. Так від ранку й починалося: – Гаврюша! – Гав-гав-гав!
Але з “собачою їжею” в ДАПі було негусто, а самостійно вибратися з колектора собака не могла. І зрештою зовсім виснажилася. Оскільки любили її всі, то заради порятунку Гаврюші була організована ціла спецоперація:
сторони домовилися про припинення вогню на час порятунку доберманки!
За тим, як загальну улюбленицю діставали нагору, з хвилюванням спостерігали з обох боків. Коли операція виявилася успішною, всі зітхнули з полегшенням… І відновили криваві бої.
Попри неймовірне виснаження, Гаврюша-Хіларі вижила і спокійно дожила свій собачий вік у люблячому домі Вікторії.
“Неймовірно розумна була собака”, – зауважує ще одна волонтерка, Олена.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Інша епічна історія – евакуація двох десятків псів зі Світлодарки. Їх потягом вивозили на Київщину, до притулку “Сіріус”. Однак волонтери затрималися, бо мусили перечікувати обстріл у бліндажі разом із військовими.
Коли псів повантажили в машину і рушили, до відправлення потяга лишалося зовсім трохи. Під’їхали перед самою відправкою, а треба ж було іще перенести “пасажирів” у спеціально заброньовані купе. Вікторія згадує:
“Нам тримали поїзд усі! Але в якусь мить я розумію, що ми не встигнемо їх перенести. І як заволаю: “Допоможіть, будь ласка, живі душі врятувати!”
Вискочили люди, почали допомагати. Хапаємо собак – і бігом у поїзд! Потяг через нас затримався на 15 хвилин, але ми впоралися й усіх завантажили. А в Києві нас уже зустріли волонтери”.
У самої Вікторії на подвір’ї та вдома мешкають 55 собак. Під опікою Олени – 42 коти і одна собака. У котячому племені її прийняли – навіть сплять разом.
Із котів 29 живуть у її помешканні і 13 – у спеціально орендованій (!) квартирі. Олена навідує квартирантів двічі на день. Їдемо до них.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Серед котиків є вимушені переселенці з прифронтових районів. Із Торецька Вікторія привезла кицьку з кошенятами. Малих прилаштувала, а мама залишилася в неї.
Ще є спінальниця Славка: її попросили забрати хлопці на блокпосту, бо у тварини була травма хребта.
У квартирі панує своєрідний котячий затишок. Волонтери називають її “Дім, де живе любов”. Деякі втілення цієї любові сплять на дивані, деякі – у спеціальній хатинці, хтось чатує на підвіконні. Хтось не влучив у лоток.
Волонтерки зізнаються, що спочатку з господарем домовлялися про чотирьох котів. Однак щось пішло не так.
Знайомимося з мешканцями. Британку Боню привіз на перетримку боєць – вона чекає на повернення своєї людини з війни.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
“А це в нас Ксена, принцеса-воїн, – знайомить Олена. – Вона спершу пручалася, на руки не підходила, ховалася – ми її місяць узагалі не бачили”.
Олівія, Грейс, Тіша, Мася – усі чисті, відгодовані й соціальні, залюбки підходять знайомитися.
Ще одна “філія” притулку – старенька хата у приватному секторі. Як і в квартирі з котами, люди тут – лише гості. Бо мешкають у будинку собаки. У дворі є буда, але в ній… кілька котів.
Заходимо до собак. Вони чемно валяються на дивані. Але коли немає людей, можуть бешкетувати. Господиня розповідає – одного разу завалили шафу і підперли нею двері зсередини, так, що було неможливо зайти.
Приміщення їм нагрівають пічкою, двічі на день годують і вигулюють.
Наступна зупинка – помешкання Вікторії та решти її улюбленців. Частина з них живе у вольєрах. Частина – у хатинці, що слугує літньою кухнею. Дехто – в будинку. На гостей собаки реагують так, як належить – хоровим гавкотом.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
17-річний Рекс, Емма, Злата – в біографії кожного з них своя драма, варта екранізації.
Сестри Анджела і Зоя. Віта, що має собачий різновид епілепсії. Жанна, Гріша, Ліля. Імена й історії крутяться калейдоскопом, допитливі мокрі носи тицяються в долоні. Рудя, Гаврюша, Мішаня, Катєнька, Діна, яка боїться, що її заберуть…
Всюди розкидані собачі іграшки.
“Оце в мене Варя, собака з Херсона, – розповідає Вікторія. – Ми їздили туди не евакуювати собак, а відвезти людям допомогу, тому навіть переноски з собою не брали… і привезли звідти Варю. Вона була дуже сильно контужена”.
Варя вже стара, має понад 17 років, погано бачить і ледве ходить. Без допомоги волонтерів вона була приречена.
“А це наш ревнивий Федір Іванович, – представляє господиня. – Гладити треба тільки його, і нікого більше!”
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Бусю з Авдіївки Вікторія полюбила з першого погляду на фото, яке скинули військові. Собака була хвора, її боялися не довезти. Однак згодом усі діагнози, які підозрювали волонтери, не підтвердились – виявилося, що собака просто страждала на надмірну вагу.
“Вона була відверто жирна, – без зайвих церемоній коментує господиня. – Це карликовий пінчер. І замість 4,5 кг вона важила 8, уявляєте?!”
Крім цього, Буся виявилася незрячою. Але від того – не менш любленою.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Історія “Вірності” починається з довоєнних часів. А саме – з 11 листопада 2012 року і підготовки до горезвісного в цьому сенсі матчу Чемпіонату Європи з футболу. Тоді в Донецьку було ухвалено рішення про знищення безпритульних тварин – аби для іноземних гостей все було “красиво”.
“Ми тоді перші підняли бучу, – розповідає Вікторія. – Випадково знайшли поховання в Донецьку на Дурній Балці, де було поховано понад 500 тварин! З вогнепальними отворами, видно було, що їх звозили вже вбитих. Я коли туди приїхала – посивіла!”
Волонтери здійняли галас і провели в Донецьку “Марш миру”.
“Ми йшли колоною від прокуратури до пам’ятника Леніна. І от ми ж йдемо – дівчата, діти з нами, люди тварин ведуть. І раптом на дорогу вибігають і просто на нас пруть чи то, скінхеди, чи ультраси – ті, що лисі й татуйовані.
Вони на нас біжать, а в нас серце стало – ну все, думаємо, тут нам і кінець. А вони раптом… розвертають величезний плакат на нашу підтримку: “Ні футболу на крові!”
Я буквально розридалася, просто не могла в це повірити! Так вони з нами і йшли, речівки скандували”, – згадує волонтерка.
Такі марші вони проводили тричі і зрештою домоглися, щоб представники волонтерів потрапили в робочу групу з розробки Правил гуманного поводження з безпритульними тваринами.
“Донецька область першою в Україні проштовхнула ці правила. У нас тоді було прийнято дві петиції: щодо гуманного поводженню з тваринами і визнання котів екосистемою міста”, – з гордістю розповідає Вікторія.
Відтоді до них почали приїздити міжнародні місії і фонди, допомагали зі стерилізацією. Була і знаменита французька акторка Бріджит Бардо, відома активістка руху за права тварин.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
* * *
У “Вірності” є картка для донатів, однак волонтери зізнаються: переважно забезпечують потреби тварин своїми силами – тим, що вдається заробити на інших роботах. Іноді волонтери ледве зводять кінці з кінцями. Операції тваринам проводять в борг, а потім збирають гроші, аби його покрити.
За кращих часів Олена працювала вихователькою в дитячому садочку. Виховання зараз втратило актуальність, тож перейшла на посаду сторожа. Паралельно надає юридичні консультації. Та жінка зізнається: навіть якби війна скінчилася завтра, не змогла б повернутися до старої роботи – надто багато відповідальності на ній лежить у ГО.
Вікторія – юристка за освітою, до повномасштабного вторгнення працювала у виконкомі начальником юрвідділу. Зараз, окрім волонтерської, має свою юридичну організацію, надає консультації.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Місцева влада коштами не допомагає, але надає практичну підтримку. Наприклад, селить лікарів, які приїжджають проводити стерилізацію. Або ж надає шкільний автобус для транспортування м’яса – навчання тут зараз однаково лише онлайн.
Кожна собака чи кіт, що перебуває під опікою “Вірності”, могли б розповісти власну історію війни. У цій історії багато надлюдської жорстокості, карколомних збігів і переплетень, де ворог іноді проявляє більше людяності за деяких нібито “своїх”. А ще – любові і самовідданості, що часом межує з безумством.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Читайте також:
“Теляча мама Аня”: поки чоловік у ЗСУ, Анна Нечепорук сама доглядає унікальну ферму-“заказник” і приймає вимушених переселенців
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
