автор: Анастасія Федченко
фото авторки та з архіву героїв матеріалу
Миколу побратими кличуть “Міністром”. Усе через те, що в нього ініціали – достоту абревіатура Міністерства оборони. М. О. родом із Рівненщини, а нині він живе, “де ніч застане”. Ось уже рік ніч застає на Харківщині. 29-річний електрогазозварювальник за фахом – головний сержант одного з батальйонів 14-ї механізованої бригади імені князя Романа Великого. У цій бригаді він три роки. Із 2015-го Микола служив у ВСП (військовій службі правопорядку), звідси ще й прізвисько “Веспер”. Так Миколу називають поза очі, та він звик і не ображається.
Андрій на псевдо “Бандера” – інструктор “чотирнадцятки” з бойової підготовки. Прийшов у військо вже під час повномасштабного вторгнення. Був у полоні. Пощастило – всього чверть години. Нині Андрій вчить новобранців, як поводитися зі зброєю.
Микола та Андрій розповіли “Новинарні” про свою велику війну, пам’ятні бої, дивовижний порятунок у скруті та про те, як, на їхню думку, мала б відбуватися мобілізація, а цивільні мали б поводитись з учасниками бойових дій.
Андрій “Бандера” з 14 омбр. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
Начальник зміни дистрибуційного центру міжнародної компанії 48-річний Андрій 24 лютого 2022 року після нічної прийшов із роботи та майже одразу попрямував до військкомату. Навіть дружині не сказав – вона була в гостях, а телефон розрядився. За шапку-мазепинку одразу отримав псевдо “Бандера”.
– Якось у березні стоїмо на посту з хлопцями, і побратим каже: “Там Кадиров Бандеру шукає. Давайте йому нашого Бандеру здамо!” – і всі зареготали, – розповідає Андрій і досі хихоче.
Доти чоловік проходив тільки строкову службу. Брат відвоював у 2014-2015-му за мобілізацією. Андрія ж не брали, хоч і просився двічі, – має інвалідність: на одне око бачить тільки світло й тіні, навіть обриси людей і предметів не розрізняє.
– Було передчуття того, що війна неминуча. Насправді я ще після Помаранчевої революції, у 2005-му році, сказав друзям: “Ми ще за Крим із москалями воюватимемо”, – згадує чоловік.
На Миколаївщині неподалік Благодатного 27 березня солдат “Бандера” дістав поранення. Вони сиділи в підвалі, росіяни почали стріляти.
Андрій “Бандера” з побратимами їдуть на південь України, березень 2022
– Остап, який потім загинув, пішов подивитися, де наші позиції. Прибігає і каже: “Чому ви тут сидите? Москалі через дорогу!” Він побіг, але недалеко – куля прямо в голову. Спочатку вони не знали, що ми там. Потім ми почали кидати гранати. Коли закінчились, стріляли з “Мухи” (РПГ-18 – “Н”). Вони почали нас притискати в тому підвалі, кидали нам гранати. Тоді загинуло двоє: мехвод Іван Коваль (молодшому сержанту було 27, за кілька місяців після його загибелі у нього народився син – “Н”) та замполіт Олександр Васильєв (старшому лейтенанту було 32 – “Н”). На нас погорів одяг. Щоб не згоріти самим, ми мусили вийти і здатися, – розповідає Андрій.
Чотирьох українських військових кинули в бронетранспортер і повезли. Андрій почав молитися, як ніколи доти. Повторював: “Боже, прости наші гріхи”.
– І Бог мене почув. Рекорд полону – хвилин 15, – сміється Андрій. – Наші хлопці підбили той БТР, москалі повтікали, а ми в другий бік побігли.
Зв’язані, лежали в полі, адже по них почали стріляти. Бандера знайшов якусь залізяку, почав перетирати об неї стяжки на руках. Потім виявив, що в кишені є ніж, – росіяни не помітили під час обшуку. Розрізав побратиму руки.
Андрій “Бандера” з 14 омбр. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
21-річний лейтенант Роман Михалевич, який командував взводом, був поранений у голову. Андрій почав його тягнути в невелике заглиблення, хоча сил бракувало. Потім зрозумів, чому, – сам був поранений у спину, ребро поламане, за інше зачепився уламок. Ребро зупинило його на шляху до серця. Офіцер просив: “Кинь”.
– Я поповз до хат, обстріл припинився, вийшов господар. Дав мені в що перевдягтися, бо ж москалі були в селі. Форму мою сховали. Взяли тачку, поїхали по Михалевича, відвезли його у підвал до сусіда. І там я був із ним до півночі, поки Роман не помер. Ми йому промили рану, але поранення було таке, що нічого не могли вдіяти, – зітхає Бандера. – Наступного дня я вийшов до своїх у цивільному одязі, форма була захована в того чоловіка.
– Пам’ятаєте його?
– Звуть Сергій. Казав, син у нього в Миколаєві загинув… Якби його зараз побачив, обійняв би і сказав: “Привіт, братику”, – тепло посміхається Андрій, згадуючи свій порятунок.
Пораненого Андрія побратими підвезли на БМП, але потім його… забули. Чоловік згадує про це зі сміхом.
– Ішли хлопці з розвідки вивезли до медиків. Мене оглянули, перев’язали, нагодували. Я попросив телефон, бо ж москалі все забрали. Навіть люльку мою, яку ми колом курили, коли сигарет не було. Набрав дружину, сказав: “Не переживай, мене трохи зачепило”.
Андрій “Бандера” на реабілітації після поранення
Дружина приїхала з величезним наплічником в Одеський шпиталь, привезла спальник, каремат, берці, все, що може знадобитися чоловікові, якщо він одразу після лікування поїде на передову.
Після кількамісячної реабілітації ВЛК визнала Бандеру обмежено придатним. Він пройшов додаткове навчання, і нині сам – інструктор із бойової підготовки. Коли привозять новобранців, Андрій дивиться, що ті вміють і знають, відтак навчає їх усього, що знає і вміє сам.
Андрій “Бандера” (праворуч) на вишколі
– Вчу штурмувати гірку. На ній стоїть імпровізована “беха”. Хлопці справились нормально. Молодь хапає на льоту. Подеколи переучую. Бо надивляться в інтернеті, що потрібно переміщуватися зі зброєю, піднятою догори. А на полі бою це неможливо! Ти ж робиш свій силует помітнішим. Треба переміщатися чимшвидше. Зброю хапаєш і біжиш, але не прямо, а як заєць [зигзагами]. Три секунди – впав, стріляєш по ворогу. Даєш іншим добігти. Я їх усіх ганяю, щоб вони на “нулі” вижили!
Андрій “Бандера” з 14 омбр. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
– Що загалом можете сказати про тих, хто до вас приїжджає в науку?
– Я не розумію, навіщо деяких людей відправляють. Чоловік, за 50, у нього варикоз. Він ходити не може нормально. Я розумію: воєнкоми поставили “галочку”, що норму виконали. Але це ж перший кандидат на загибель. Це геть незадовільна робота центрів комплектації. У того коліна хворі. Він на автомат спирається, щоб підвестися. Його кілька разів уб’ють, поки він устане. А хлопцям потім його ще тягнути. Хай би воєнкоми в “качалку” зайшли – там ціла рота здорових мужиків! Накачаних! Бігають добре. А як служити – всі хворі, – гірко посміхається Бандера.
Однак він не хотів би вчити і завсідників спортзалів, якби їх мобілізували. Бо є велика різниця між тими, хто сам пішов воювати, і кого забрали.
– Я би хотів, щоб був якийсь закон, згідно з яким ті, хто не воювали, не мають права обіймати державні посади.
Бо в нас усі дуже люблять Україну, але мало хто спішить воювати за неї.
І, коли кажуть, що бізнес у тилу працює на перемогу, – це неправда, бізнес працює на себе. Коли в країні війна, все переводять на воєнні рейки. У нас такого нема. У нас у тилу вже й не всі пам’ятають про війну, вже й кажуть: “А ми тебе туди не посилали”, – обурюється Бандера.
У нього троє дітей, вони в безпеці. Удома чекає дружина. Вона – надійний тил для Андрія. Порядкує вдома і сумує за чоловіком.
Андрій із дружиною
– Вона з моїм тільником спить. Нюхає його. Та й плаче, буває. Але вона ремонт зробила, камін тепер у мене вдома є, – посміхається солдат. – Сказала, то для мене буде. Тепер так затишно вдома!
Микола, коли служив у ВСП, поїздив Донеччиною: мав ротації в Краматорську, Бахмуті, Маріуполі, на Світлодарській дузі. Військові ВСПшників не люблять. Але Микола стверджує: якби не його служба, у війську був би хаос.
Микола “Міністр” із 14 омбр ЗСУ. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
– ВСП може зупинити на вулиці людину в формі і перевірити документи. Адже є військові, а є й ті, хто просто так вдягають однострій, – пояснює Міністр. – Також ВСП перевіряє місцевих у зоні бойових дій. Бо серед них є інформатори, які чекають “рускій мір” і коригують вогонь по скупченню українських військ. Таких багато.
У нас була ситуація у Бахмуті, коли їде колона техніки, а на узбіччі стоїть чоловік і знімає. Камера маленька, вбудована в курточку, але я побачив об’єктив. Його затримали – з’ясувалося, що це була людина, яка здавала окупантам інформацію про українських військових. Ним далі займалася поліція.
Так само в Бахмуті якось чоловік знімав військових у поштовому відділенні. Ми теж його передали поліції. Ми тоді чергували на поштах, стежили, аби армійці не відправляли додому “подарунки”.
Серед таких “подарунків” були не тільки якісь уламки і форма, яку відправляли після сезону, аби не займала, а й гранати. “Хай лежить, пригодиться”, – так пояснювали, навіщо відправляють боєприпас, більшість військових.
– Хтось збирався вдома гранатою глушити рибу. Така українська натура, запаслива, – посміхається Микола.
Вилучені боєприпаси відвозили в комендатуру, а вже там дбали про утилізацію, адже незрозуміло, як граната чи патрон були “модифіковані”. Військового теж передавали у комендатуру, викликали його командира для виховної бесіди. Переважно “колекціонер” отримував догану або сувору догану.
Робота з пияками в камуфляжі – ще однин напрямок ВСП. А також проблема суїцидників.
Микола говорить, що військові вдаються до вживання алкоголю та спроб самогубства, найчастіше щоб забути побачене і пережите, або ж через проблеми в родині, відірваність від сім’ї. Багато суїцидів, за словами Миколи, траплялося на початку 2015-го – люди просто не витримували активних бойових дій, обстрілів, загибелі побратимів.
Микола “Міністр”
“ВСПшники” спілкувалися з тими, хто служив разом із самогубцем, телефонували родичам, з’ясовували, яка ситуація була в сім’ї.
Ті, чия спроба вкоротити віку, на щастя, не вдавалася, на питання “навіщо” казали: “Не знаю, не подумав. Я нікому не треба”. Таких командири намагалися відправити бодай на кілька днів додому, аби поговорили з рідними, видихнули.
– Найважливіше – це щоб закінчилася війна. Тоді частина проблем вирішаться самі собою, – наголошує головний сержант. – Але солдатам потрібне розуміння суспільства. Тому що хтось нормально реагує на військових, а хтось каже: “Я тебе туди не посилав”. Я це і щодо себе чув. Суспільству потрібно навчитися жити з ветеранами, яких у нас буде дуже багато. Слід учитися поважати їх. Потрібні центри психологічної реабілітації. Необхідно давати військовим відпочити. У нас у бригаді відправляли у відпустки в Буковель. Хлопці поверталися задоволені, відпочилі морально і фізично.
– А якщо я йду по вулиці і бачу пригнічену людину в формі, підходити?
– Так, обов’язково слід підійти, поговорити. Може, людина вже щось собі надумала, може, має в голові план нехороший. Варто поспілкуватися, щоб вона розуміла, що комусь потрібна.
Після звільнення з ВСП (бо втомився) Микола попрацював на заводі. На початку 2020-го прийшов на контракт у 14-ту бригаду, навчався на полігоні. Відтак – перша ротація на Луганщині, біля Кримського. Спершу було незвично.
– Ми заїхали, коли було “хлібне перемир’я”, але ворог його не дотримувався. Через місяць після початку ротації на позиції зайшли диверсанти, вбили нашого побратима. Йому залишалось три місяці до кінця контракту. У нього була хвора мама, – з сумом згадує Микола. – Повоювали там трохи. А в кінці ротації було смішно. Навпроти нас ворог поставив прапор “морская пехота ЛНР”. Де в “ЛНР” морська піхота?
Микола “Міністр” із 14 омбр ЗСУ. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
Позиції – поруч, через дорогу. Бойовики кричали українцям “привітання”, й наші в боргу не лишались. А Міністр окупантам ще й власний подарунок зробив. Спочатку сором’язливо каже: “Надіюсь, це не піде в друк”, але потім погоджується розповісти.
– На 14 лютого вирізав дерев’яний піструн. У мене була ручна фреза, написав нею “морская пехота ЛНР” і намалював якір. Та й закинув. Десь під обід вони його знайшли. Ох, і почали нас полоскати! І гранати, і стрілкотня, і ПТУРи були, артилерія навіть. Ми не відповідали, просто реготали. Отак шматком дерева я спровокував таку війну! А коли стихло, кричу їм: “Що, пед***к, скалку загнав?” І вони знову почали!
Після тієї ротації в 14-й бригаді проходили посилену підготовку до різних боїв, відпрацьовували дії відділень, взводів, рот, як чинити, якщо є загиблі й поранені.
Міністр до останнього не вірив у повномасшабну війну. Хоча побратими про неї й говорили. О другій ночі 24 лютого командир підняв їх, а о четвертій в.о. старшини роти Микола вже видавав солдатам зброю.
– БМП поїхали перші, а вже ми за ними КамАЗами і МАЗами з Рівненського полігону в Житомирську область, закріпилися в Овручі. Ми були, мов сліпі кошенята, – ніхто не знав, де буде сутичка з противником, що на нас чекає. У нас було дві лінії оборони, два блокпости, ми перевіряли цивільних, військових.
Була смішна ситуація. На нашому блокпосту стояла БМП. Мехвод її час від часу прогрівав: заводив і катався трохи. А за пару кілометрів від нас був екіпаж російських танкістів. Вони подумали, що на них їде колона, вийшли і просто здались, – згадує Микола.
Микола “Міністр” із побратимами
24 лютого Міністр також думав, що потрібно вивезти родину в безпечне місце. Адже квартиру наймали біля військової частини. Теща забрала дітей. Колишня дружина на п’ятому місяці вагітності виконувала обов’язки комбата у Володимирі.
– Росіяни скинули три авіабомби 8 березня, пів вулиці як не було. Наші, які були по хатах, уціліли, хто поранений, хто контужений. У медпункт влучив снаряд. Медика Катю Ступницьку (25-річній дівчині посмертно дали звання Героя України – “Н”) довго шукали, а коли знайшли, було вже пізно, – стишує голос Микола.
12 березня їхня група вирішила ставити нову позицію, вже біля Наливайківки на Київщині, облаштовувати “секрет”. Висунулися, аж тут по рації передають, що росіяни заїжджають. Почалися бої.
– Ми виїхали з командиром взводу, загалом нас було п’ятеро. Дали ворогу нормальну відповідь, знешкодили два їхніх БМП. Були в них втрати, і противник відійшов. Ми сіли на “Ниву” і поїхали по боєприпаси. Приїхали. І тут авіадурар.
Російська авіабомба впала на позиції “чотирнадцятки”, тож Міністр із побратимами поїхали рятувати поранених. Першого “важкого” поклали в машину, автівка одразу рушила. Другого почали виносити, Микола збирав зброю.
– …І нас обстріляли “градами”. Тоді я дістав осколкове поранення у зап’ясток правої руки. Не відчував пальці, думав, уже втратив руку. Коли нас іще з одним пораненим везли на евакуацію, противник почав нову атаку, – пригадує старшина. – Був танк, дві “бехи”. І ми ще допомагали відбивати цю атаку. То я тільки о дев’ятій вечора потрапив у лікарню в Брусилів.
Що мене вразило, то це те, що з Липівки (Бучанський район – “Н”) противник випустив колону цивільних авто, але з 15 машин доїхало три. Вони її просто розстріляли. Заходиш у приймальне відділення, а там дитячі речі трирічок-чотирирічок лежать скривавлені.
Одна з розстріляних росіянами машин із липівської колони. Архівне фото: “Вечірній Київ”
У коридорі сиділа і плакала літня жінка. Військовий підійшов поговорити з нею. Жінка також їхала в колоні. Воднораз втратила дочку, зятя, онука.
– …А другий онук якраз лежав на операційному столі. Слава Богу, він вижив. Іще там був чоловік із повністю посіченими ногами. Він ніс на руках сина, коли росіянин сказав йому, що той “не жилець”. Чоловік задушив окупанта і, ховаючись, два дні виповзав із Липівки.
Після цих історій у мене з’явилося ще більше злості до ворога.
Військові пропустили цивільних на перев’язки. Миколі зробили знімок, побачили, що кістки і сухожилля цілі. О шостій ранку чоловік написав відмову від госпіталізації, бо в роті було багато втрат, і попутками доїхав до своїх.
– Мене підвозила тероборона, медики, цивільні. Добрався під вечір. Хлопці були в шоці. Сказали: “Чого ти сюди приїхав?” – посміхається Міністр.
Після Київщини 14 омбр пройшла бойові дії на Миколаївщині, оборону Партизанського, що на захід від Снігурівки. “Князівські” піхотинці виконали завдання закріпитися, зробили “двохсотими” 12 окупантів, підбили чотири машини. Та, коли відходили, їх засік російський “Орлан”.
– Нас почала крити їхня артилерія. Наша мінометна батарея відпрацювала на відмінно – нам дали вийти. Але ціною свого життя. Із трьох хлопців, які нас прикривали, двоє загинули. Просто був прямий “приліт”. Третьому дуже посікло руки й ноги. Я їх не знав навіть. Один – без голови, наче її ніколи не було, а другого, як витягали із землі, боялися порвати – прошите уламками тіло трималось тільки на шкірі, – Микола розповідає неприглядну правду війни. – Мені ці смерті запам’яталися на все життя, мабуть. Я тоді був трохи не в собі. Але посидів, обдумав, зрозумів, що так трапляється.
– Як ви можете назвати це – коли люди, з якими ви навіть не знайомі, ось так прикривають вас собою?
– Це героїзм і патріотизм. Хлопці знали, що вони роблять, знали, що таке може статися. І вони ціною свого життя врятували наше відділення і мене зокрема.
Тоді Микола дістав чергову контузію. Загалом їх у нього чотири. Постійний дзвін у вухах, головний біль за кожного гучного звуку – те, що буде з Миколою завжди.
Руїни війни. Фото М.О.
Після чергової контузії, яку дістав на Харківщині, він нарешті звернувся до медиків. Його підлікували, поставили крапельниці.
Торік 12 травня недалеко від Ізюма чоловік втратив хорошого друга Олега Лютинського. Група українських вояків переходила понтон, окупанти підірвали міст, наших армійців розстріляли. Декому вдалося дістатися берега вплав.
– Спершу втрачати побратимів дуже важко. Потім це стає ніби звичкою. Та це погана звичка. Просто не так показуєш перед іншими, як тобі боляче. Олег був веселий, компанійський, я в ньому був упевнений на 100%. Він у мене на весіллі був за свідка. Але доля склалась так…
Читайте також:
“Один із найкращих військових командирів”: Одеський ТЦК очолив екс комбриг 14 омбр Олександр Охріменко
Тепер Міністр – головний сержант батальйону. Хоча, каже, тягне до побратимів у роту.
– Яка ситуація на вашій ділянці відповідальності?
– Противник не може прорвати нашу оборону, але й ми поки не можемо прорвати. Стріляють по нас із танків, “САУшок”, касетними теж накривають. Кажуть, що б’ють “по інфраструктурі”, але це здебільшого по житлових будинках, і цивільні гинуть.
– Як ви контактуєте з місцевими?
– Найбільше мене вразили люди на Житомирщині. Несли нам їжу і теплий одяг мало не караванами, ще й ображалися, коли ми не брали. На Харківщині здебільшого навпаки – тут уже переважно військові опікуються місцевими. Але порівняно з Донеччиною тут люди привітніші.
Міністр не тільки служив на Донеччині, а й квартиру в Бахмуті купив. Та тепер у фактично знищеному місті Миколиної квартири вже нема – чоловік бачив відео, як вона горіла під час боїв.
– Це боляче. Мені подобався Бахмут: місто невелике, але розвинуте, продовжувало розвиватися. Там класна алея троянд, стадіон. Дуже шкода, що місто розбите, – зітхає сержант.
Удома на Волині Миколу чекають доньки Вероніка та Іванка. Армієць сумує за ними, дивиться, як ростуть, коли зідзвонюються через відеозв’язок.
Міністр каже: у ЗСУ знайшов себе, тож планує лишатися у війську і після перемоги, в якій не сумнівається. Щоправда, зізнається, що втомився, і хотілось би підкріплення з тих, хто поки в тилу. Українцям він радить готуватися: вчитися хоча б азам домедичної допомоги та займатися спортом, аби бути міцними.
Читайте також:
“Бачиш росіян – гаси”: як воюють і про що мріють танкісти 14-ї бригади
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
