У боях за визволення України загинув боєць фрі-файту, воїн із 93 омбр Юрій Саманюк

доповнено

У боях з російськими окупантами загинув воїн ЗСУ Юрій Саманюк, позивний “Тринадцятий”.

Про смерть знаного військовослужбовця 25 червня повідомляють його побратими і товариші, зокрема пресофіцерка 93 омбр Ірина Рибакова.

“Спи спокійно, друже”, – написала вона, поширивши архівне відео, як прикарпатець Саманюк грає на варгані.

За уточненими даними, нещодавно Саманюк перевівся із 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ “Холодний Яр” у 78-й полк спеціального призначення “Герць”. Він загинув на Запорізькому напрямку.

Полк підтвердив загибель воїна, додавши, що Юрій був нагороджений орденом “За мужність” III ступеня, відзнакою Головнокомандувача ЗСУ “Золотий хрест”, відзнакою командування 93 ОМБр “Сталевий хрест” II ступеня та медаллю “Честь. Слава. Держава”.

Журналіст Юрій Бутусов зазначив, що Тринадцятий поліг смертю героя.

Воїнові було 36 років.

Юрій Саманюк був відомим бійцем із фрі-файту, рукопаш-гопаку, займався спортивним туризмом, грав на народних музичних інструментах. Щоб його сопілка завжди була з ним, Юрій витатуював її на передпліччі.

Юрій Саманюк у бойовому гопаку. Ворохта, 2007 рік. Фото: Іванка Сьолковська

Свого часу Саманюк очолював Івано-Франківський обласний осередок ВГО “Всеукраїнська федерація фрі-файту, контактних єдиноборств та змішаних бойових мистецтв”.

“Сьогодні гіркий день. Вся стрічка забита новиною про загибель хорошої людини, Воїна, спортсмена, батька, хлопця, що мав золоті руки… Юрій Саманюк пройшов [з боями] Київщину, був на Харківщині, Бахмут, загинув при звільненні Запорізької області.
Юрко у свій час був одним з провідних спортсменів нашої Федерації, майстром спорту, був членом збірної. Він та такі, як він, хлопці піднімали фрі-файт, популяризували його, показуючи гідний приклад юним спортсменам. Всі спортсмени, тренери, судді, вся Федерація памʼятає тебе!” – написав у фейсбуці Михайло Росохатий.

Фото Ірини Рибакової, 93 омбр:

У березні 2023 року в інтерв’ю “Цензору” Саманюк розповідав, що на початку вторгнення РФ потрапив до своїх друзів у підрозділ Української добровольчої армії, воював у селі Русанів Броварського району на підсиленні 72-ї механізованої бригади. “Після Київщини, коли росіяни відступили, трохи перепочили, і нас відправили на Харківщину. Недовго були під Ізюмом, після чого нас перекинули у Харків на допомогу 92-й бригаді. Ми були на зачистках сіл та закріпленнях. Так було до початку літа, коли я вирішив, що потрібно переводитися з добровольчого батальйону [до ЗСУ]”.

“Тому що побачив, що монополія на війну є тільки у ЗСУ – саме тут сконцентроване все озброєння та техніка… Крім того, нам з хлопцями не подобався статус невизначеності. Вирішили йти у реальне військо. Так почався мій шлях до 93-ї бригади”, – пояснював Юрій.

У складі 93 омбр вони з побратимами утворили окрему мобільну групу вогневого ураження “Коршун team”. Саманюк був кулеметником, мінометником та оператором СПГ. Воював у Бахмуті, в Соледарі, інших гарячих точках на Бахмутському напрямку.

Під Бахмутом Юрій Саманюк побував у близькому бою, на відстані п’яти метрів, із “вагнерівцями”. Розказував про це таке: “Було страшно? Так. Не через те, що бій був з “вагнерами”, а тому, що все було спонтанно. Ми до цього абсолютно не були готові. Звичайно, мали досвід, були натренованими. Але коли ти потрапляєш у ситуацію, де починається якась плутанина, це складно. Ми тоді підсилювали підрозділ, який стояв на взводному опорному пункті. Кілька наших позицій перед ним були вибиті. Тут росіяни лупили усім, чим могли, зокрема активно працювала авіація. Чимало людей поранило – їх звідти відправили. Для того, щоб росіяни не просувалися далі, нас якраз і відправили на підсилення. Було темно. У нас був “теплак”, але дивитися в нього і стріляти – не дуже зручно (посміхається). Не було нормально підготовлених секторів. Ми просто застрибнули в окоп і чекали. “Вагнери” потихеньку підлазили. Підійшли впритул. Ми з різних боків чули: “Хохлы, сдавайтесь!”, “Сложите оружие!”, “Даем 10 секунд!”. І весь цей час йде стрільба: то вони по нам стріляють, то ми з окопу відстрілюємося. Від темпу стрільби у мого напарника навіть заклинило автомат. Командира поранило в шию. Він був непритомний. Хрипів. Фактично не дихав. Поранення було не сумісним із життям. Ми намагалися його тягнути. Але наткнулися на тіло загиблого мінометника, якого теж відправили сюди на підсилення. У тому окопі розминутися було нереально. Нас зверху просто розстрілювали. Ми зробили все, що було в наших силах. Навіть кинули гранати, які тримали для себе (тому що раніше визначили, що раптом що – ніяких полонів). Я дав команду відступати. Піднімаю голову – суцільні іскри над головою. Я усвідомлював, що працює кулемет. Ми почали навприсядки відходити. Вижили реально якимось дивом. Я так довго розказую, а насправді це тривало кілька хвилин. Але я зробив для себе висновки з цієї ситуації: не можна робити спонтанні емоційні рухи. Має бути мінімальне (а краще максимальне) планування і дорозвідка”.

Також про бої за Бахмут Саманюк розповідав, що противник тут зазнає “шалених тупих втрат – їх просто відправляють на забій”.

“Але наші військові теж гинуть. Напевне, немає вже таких людей, у кого б не було рідного, знайомого на фронті, зокрема і загиблих. Коли я у соцмережах бачу розбірки через якусь дрібницю, мені хочеться матюкати тих, хто займається такими речами. Вони не розуміють, наскільки це неважливо, коли тут відбувається такий жестяк.

Ми тут усвідомлюємо, що є потенційними смертниками, бо прилетіти може кожному будь-якої хвилини. Бачимо всю ту жорстокість росіян. А люди в тилу страждають якоюсь фігнею, яку навіть не варто обговорювати. Найгірше, що це все розколює і починається срач заради срачу. Мені в такі моменти просто хочеться кричати”, – говорив Юрій в інтерв’ю.

Фото з ФБ Юрія Саманюка:

<

►

>

Юрій Саманюк

Вічна пам’ять.

У Юрія залишилась дружина та двоє маленьких дітей.

Карта для допомоги родині Юрія Саманюка: 4441 1144 5426 4548

Читайте також:
На війні за Україну загинув науковий співробітник “Софії Київської”, керівник музею і воїн Денис Борисов