У чому “сенс” воєнних злочинів РФ на території України

Михайло Ромась
офіцер ЗСУ

Під час звернення Володимира Путіна до федеральних зборів РФ на зупинці громадського транспорту в Херсоні обстрілом з російської РСЗВ було вбито п’ятьох українців. В той самий час Путін заявляв, “що не воює з українським народом”.

Це правда. Він не воює з українським народом. Він намагається нас знищити.

Після початку звільнення українських територій у березні-квітні 2022 року українські правоохоронні органи та міжнародні організації почали фіксувати масові факти воєнних злочинів російських окупантів. Убивства цивільних, невмотивоване знищення цивільної інфраструктури, мародерство та багато іншого.

Спочатку це здавалося “звичайним” безчинством загарбника. Проте чим більше окупованих територій вдавалося звільнити, чим більше зібрати свідчень та доказів, тим очевиднішим фактом ставав факт системності та послідовності цих злочинів. А якщо є системність, то є й мета, яку ця системність реалізує.

Геноцид українців

Воєнні злочини росіян у Маріуполі, на Київщині, Харківщині та в інших окупованих ними регіонах України  дозволяють стверджувати, що дії окупантів багато в чому підпадають під Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 1948 року.

На тимчасово окупованих територіях росіяни проводять “фільтраційні” заходи, що проявляються в тотальній “перевірці” усього населення на лояльність до окупаційної влади. Перевіряють соціальні мережі, месенджери, телефони та іншу техніку. По базах, які їм вдалося отримати від місцевих колаборантів, перевіряють людей на належність до патріотичних рухів, участь в АТО/ООС тощо.

Масові та неспровоковані вбивства цивільних шляхом страти пострілом у голову людині зі зв’язаними руками на окупованих територіях покликані сіяти жах та паніку. Ці заходи спрямовані на злам внутрішнього потенціалу до спротиву, підрив внутрішніх сил людини.

Зумисні атаки на укриття, шляхи евакуації й гуманітарні місії в комплексі з атаками на критичну інфраструктуру (ТЕС, ТЕЦ, електропідстанції, водоканали) та застосуванням забороненої зброї (фосфорні, касетні боєприпаси), ракетні атаки на цивільні заклади (ТЦ, житлові будинки тощо) ставлять під загрозу існування українських громадян. Сотні тисяч українців позбавлені доступу до постійного джерела питної води, знищено понад 140 тисяч будинків, мільйони залишилися без житла чи були вимушені залишити свої домівки.

Сексуальні злочини проти цивільного населення. Зґвалтування та сексуальне насильство мають довготривалі наслідки на фізичний та психічний стан людини, підривають репродуктивну здатність організму. Ті, хто пережив подібне, потребують довгої спеціалізованої підтримки і мають реальні шанси ніколи не повернуться до нормального життя. Масштаби цього виду геноцидального злочину ми навряд чи колись дізнаємося.

Окремим злочином варто виділити депортацію цивільного населення, особливо дітей, з окупованих територій. Лише за підтвердженими даними на територію РФ вивезено понад 2,8 мільйона громадян України та більше 16 тисяч дітей (але насправді ця цифра, вочевидь, є набагато більшою). Фактично, це викрадення майбутнього в України. Вивозячи українських дітей, вони назавжди відривають їх від сімей, “перевиховують” та роблять усе, щоб ці діти назавжди стали манкуртами.

Ті діти, яким на початку окупації Донбасу та Криму у 2014-му було по 10-12 років і які залишилися на окупованих територіях, сьогодні гинуть у складі незаконних збройних формувань РФ на війні проти України.

Вони йшли у перший клас з українським букварем, а тепер на їхніх шевронах рашистські “Zетки”.

Тому вкрай важливо повернути вкрадених дітей в Україну, щоб потім вони не стали зброєю в руках чергового терористичного режиму Росії.

Ще одним свідченням війни на знищення української нації є цілеспрямоване вбивство відомих культурних та громадських діячів, замахи на військове та політичне керівництво країни.

Читайте також:
Злочини РФ проти українських дітей за рік вторгнення: звіт, звукова книга і виставка від фонду “Голоси дітей”

Нова війна на знищення старими методами

Ці методи можна розглядати як елемент напівміфічної “теорії Герасимова” (теорія нової війни описана начальником генштабу ЗС РФ Валерієм Герасимовим у статті 2013 року “Цінність науки в передбаченні” – “Ценность науки в предвидении”). І тут воєнні злочини виступають як нелінійний метод досягнення воєнних та військових цілей.

Згідно з цією теорією, на один військовий метод припадає чотири невійськових методи.

Здійснюючи воєнні злочини (тобто військовий метод) ворог створює відчуття незахищеності на всій території України, тотальності війни, невідворотності загибелі. Посилює ефект жаху за допомогою мережі як своїх, внутрішінх інформаційних засобів, так і “корисних ідіотів” та зрадників серед нас.

Цими своїми діями ворог намагається також спровокувати внутрішньо-політичний колапс – шляхом перетворення території України на непридатну для нормального життя. І таким чином змусити до капітуляції (невійськові методи).

Вище військово-політичне керівництво РФ не соромиться відкрито зізнаватися в цих діях і їхній меті.

Така кількість злочинів може здаватися чимось не людським, і, що найважливіше — нереальним. І ніби виникає бажання отримати ще один “беззаперечно-стовідсотковий доказ”. Проте насправді тут працює “постмодерний” метод. Росіяни масовістю злочинів просто перенавантажують інтернет-мережу та нашу свідомість. І від цього нам, а головне – західному виборцю може здаватися, що такого просто не може бути, бо не може бути в принципі.

Щодня ми стаємо очевидцями війни на знищення та геноцидальних дій.

Наша чутливість спадає, а наш мозок починає вимагати все більш “очевидних”, тобто кривавіших злочинів.

І тут ми потрапляємо в “зачароване коло невір’я”.

Скоюючи страшні воєнні злочини у війні проти України, росіяни реалізовують стару, добре відому нацистам практику “заміщення” народів. Де один народ витісняє інший. Тому вони будуть нас убивати “доти, доки на території України не залишаться лише ті, хто зрозуміє, що вони росіяни”.

Заперечення Голодомору (нібито там не було політичного мотиву), звинувачення євреїв у Голокості (“самі винні”), заперечення, а потім виправдання пакту Молотова-Ріббентропа (особливо перед нападом на Україну) — це не провал у пам’яті. Це означає, що якщо вони заперечують геноцид у минулому, то вони й не визнають його ні в теперішньому, ні в майбутньому.

Читайте також:
ПАРЄ заявила про можливий геноцид в Україні