Коли “заробляти на війні” – не ницо, а розумно: раціональна економічна пропозиція від військової ЗСУ

Євгенія Закревська
правозахисниця, адвокат Майдану і родин Небесної сотні, військовослужбовиця ЗСУ, учасниця бойових дій

(FB)

Є трохи спостережень, думок і ідей на тему економічного розвитку України під час і після війни.
І контраверсійна теза, що в певному сенсі “заробляти на війні” – не тільки не ницо, а й розумно, стратегічно правильно і взагалі win-win.

Диспозиція:

Зараз у селах і містечках, де розміщуються або повз які проїжджають військові, зокрема на звільнених територіях, неймовірно висока для цих місць концентрація платоспроможних клієнтів. Це власне військові. В яких є гроші.

Військові на передку заслужено отримують високу винагороду. І цим військовим за 10-15-20 кілометрів від передової ВСЕ ПОТРІБНО – від лазні і пральні до СТО (ДУЖЕ!), шиномонтажу (завжди!), перукарні, ветеринарної клініки (КОТИКИ!), свіжих фруктів, чаю, робочого інструменту, свіжої випічки, піцерії, круасанів і кави у черзі на “Нову пошту”… (принагідно: “Нова пошта” – ви просто вау, я прям захоплююсь вами як бізнесом і як безперебійно працюючою критичною інфраструктурою).

То ж про що я. Вибачте за цинізм, але в економічному плані за обсягом вільних грошей наплив військовослужбовців навіть проїздом у містах і селах по всій лінії фронту та вглиб можна порівняти з туристичним сезоном десь на Кінбурні чи фестивалем у Карпатах або з Сорочинським ярмарком. Ну, тобто, я переконана, що в цих місцях ніколи не було стільки грошей.

Звісно, військові там з іншою досить специфічною метою. Тому набір товарів і послуг, на які є високий попит, буде трохи сильно відрізнятися від “курортно-фестивального”.

Але цей попит є. І він високий. І він не задоволений.

Попит незадоволений настільки, що є, наприклад, випадки продажу пачки кави за 1000 гривень у сільському магазинчику невдовзі після звільнення села (реальний приклад). Ну, просто бо альтернативи нема, і кави теж нема…

Звісно, це одиничний приклад і більше все ж таки пропозицій безкоштовної допомоги від місцевих – попрати речі, помитись, консервації тощо. Але ж такі щирі пропозиції все одно не можуть системно задовольняти всі потреби. Черги на СТО по кілька тижнів, на шиномонтажку – тому приклад. Не можуть, бо це просто нереально.

Пропозиція:

Так до чого я веду. Чому б не спрямувати високу концентрацію військових у прифронтових районах, з їхніми грошима і нормальним бажанням трохи покращити якість життя, трохи розвіятись, коли вириваєшся з пекла на передку у відносно спокійний район, трохи видихнути; чому б не спрямувати ці гроші на розвиток сіл і містечок, де ці військові вимушено перебувають?

На розвиток підприємництва. Адже саме підприємницького потенціалу там не вистачає. Інколи прям хочеться щось підказати місцевим, якусь бізнес-ідею, яку ми прям бачимо і точно знаємо, що ми б цим користувались.

А інший раз просто хочеш плюнути на все і відкрити тут своє СТО, наприклад, і заробити купу грошей. Або покликати друзів це зробити. Ну бо коли тобі треба гнати машину, щоб відремонтувати за 150 кілометрів, або чекати 2-3 тижні – це ж просто жесть…

Але, звісно, щоб вести там бізнес, людям потрібна підтримка. Поштовх. Допомога. Знання, стартовий капітал. Та гріх цей поштовх не зробити, адже така важлива для будь-якого бізнесу складова, як висока купівельна здатність і концентрація потенційних клієнтів, сама собою тут уже сформована. Сформована “завдяки” війні…

Так, звісно, є ризики, “завдяки” тій же війні – сюди ще “прилітає”. У різних місцях із різною інтенсивністю, але прилітає. Є складності – проблеми з бензином, з дорогами, з транспортом, з електрикою, водопостачанням, багато з чим.

Але бізнес – це завжди ризики. І наразі ці ризики й проблеми тією чи іншою мірою є скрізь в Україні. І нам всім їх потрібно долати й на них зважати.

Мені здається, що зараз системна робота органів місцевого самоврядування, ВЦА, держави як такої, донорів, спонсорів України з підтримки й розвитку малого бізнесу на звільнених територіях може спровокувати стрибок в економічному розвитку цих регіонів.

Мені здається, це не менш важливо, ніж гуманітарна допомога населенню деокупованих міст, але набагато більш стратегічно.

З іншого боку, якісні послуги від місцевих за гроші – це корисніше за волонтерську допомогу військовим. Повірте, хоч би як мені було приємно отримувати чудову каву в подарунок від Центру для учасників АТО та їхніх сімей “Бандерівський схрон”, я розумію, що набагато краще заплатити за хороший капучино в місцевій кав’ярні, коли це фізично можливо.

А щоб капучино в цій кав’ярні був дійсно хорошим, потрібно, щоб: а) була кав’ярня, а не куточок в єдиному продуктовому магазині в селі, б) ця кав’ярня була не одна; в) ідеальний варіант – каву ця кав’ярня закупить у того ж Бандерівського схрону чи іншого українського виробника.

Як не крути, а

гуманітарка (населенню) і волонтерка (військовим), як і будь-яка “халява”, в тривалій перспективі розбещує.

А здорова конкуренція – навпаки, дисциплінує.

Я зараз не говорю про суто військові потреби – озброєння, амуніція тощо. І не про потреби “на передку”, куди важко взагалі щось доставити чи забезпечити нормальні умови.

Я говорю про покращення якості життя, коли ти вилазиш з самого 3,14-здака – не завжди обов’язкові, але такі бажані речі, які покращують настрій, знімають стрес, дають можливість “вдихнути” нормального життя.

Ми переможемо, війна завершиться – а люди звикнуть працювати на себе, бізнеси залишаться, підприємницька активність підвищиться. Знайдуться інші причини приїжджати в ці місця – вже справжнім туристам. І це буде набагато цікавіше, приємніше і легше, ніж до війни.
Ми маємо шанс так підтягнути “депресивні” регіони, вдихнути життя в бідні занедбані села.

Подумайте над цим.

Читайте також:
Адвокат і солдат Євгенія Закревська: Наш підрозділ ТрО сам рвався на фронт, писав рапорти