Максим Омельченко
журналіст
4 серпня – річниця смерті засновника Великого князівства Волинського, останнього правителя Руського Королівства. Князь Любарт – одна з найвеличніших постатей у пізньосередньовічній історії України. Крім знаменитого замку в Луцьку він залишив у спадок традицію державності, відлуння якої було чути до початку 20 століття.
Ім’я великого князя волинського Любарта Ґедиміновича добре відоме практично всім українцям. На Волині й особливо в Луцьку, князь Любарт – це, фактично, місцевий бренд. Його ім’я пов’язане з візитівкою регіону – Луцьким замком, або “Замком Любарта”. У Луцьку існують спортивні клуби, що носять ім’я князя, ба навіть – відома команда гумористів. А на фронті Україну захищає сформований на Волині окремий загін спеціального призначення “Любарт”.
При цьому про реального історичного Любарта та його роль у процесі українського державотворення пересічний українець знає дуже мало, якщо взагалі має якесь уявлення. А тим часом великий князь Любарт у другій половині 14 століття був однією з постатей, що визначала політику всієї Східної Європи.
Понад 40 років він правив суверенною (чи частково суверенною) державою, армія якої інколи самотужки протистояла військам потужним європейських сусідів – Польського та Угорського королівства.
Обриси цієї держави збереглися практично до початку 20 століття – у вигляді Волинської губернії, раніше – Волинського воєводства. Волинські шляхетські роди, що вели своє походження від бояр князя Любарта, вже в 16 – 17 століттях відігравали провідну роль у політиці Великого князівства Литовського (ВКЛ) та Речі Посполитої.
Любарт Ґедимінович. Художник Артурас Слапшис
Біографію великого князя історики реконструюють за повідомленнями польських, литовсько-руських, пруських хронік, а також – за нечисленними документами, що дійшли до нас із 14 століття. Ці дані часто протирічать одне одному, тож дослідники висувають різні гіпотези.
Читайте також:
Лицарі під синьо-жовтими прапорами: як українці в “Битві народів” під Грюнвальдом воювали разом з поляками і литовцями
Відомо, що Любарт був сином великого князя литовського Ґедиміна – засновника Вільно (Вільнюса), за правління якого розпочалася стрімка експансія ВКЛ. А ось стосовно матері – існує кілька версій.
Донедавна найбільш поширеною була гіпотеза, що Любарта народила друга дружина Ґедиміна – руська князівна Ольга Всеволодівна, внучка великого князя київського Мстислава Романовича Старого (страчений монголами після знаменитої битви на Калці).
Ґедимін. Гравюра з “Хроніки Європейської Сарматії”, 16 століття
Водночас дослідник історії українського Середньовіччя Ігор Мицько доводить, що матір’ю Любарта була третя дружина Ґедиміна, яку в історичних джерелах іменують Євною або Леонідою. Другий варіант – це жіноча форма імені Лев, що було поширене в династії Романовичів – правителів Руського Королівства, нащадків короля Данила Романовича Галицького.
Євна-Леоніда могла бути донькою або сестрою великого князя руського Лева Юрійовича. У такому разі Любарт, як нащадок короля Данила, мав спадкові права на володіння землями Галичини та Волині.
Нагадаємо, що Руське Королівство з’явилося на карті Європи у 1253 році, коли Папа Римський Інокентій IV коронував Данила Романовича – великого князя галицького та волинського. Саме під такою назвою – “Руське Королівство” або просто “Русь”, “Русія”, “Рутенія” – ця держава фігурує в тогочасних європейських документах.
У сучасних українських підручниках з історії замість історичної назви чомусь використовують штучний конструкт “Галицько-Волинська держава”.
Русь на мапі Абрагама Ортеліуса, 16 століття
Руське Королівство мало складні взаємовідносини з сусідами – Польщею, Угорщиною, Литвою, Золотою Ордою та Тевтонським Орденом.
З кожною із цих країн то ворогували, то укладали союзи. Так, якщо король Данило боровся з васалітетом Золотої Орди, то його син Лев Данилович робив ставку на союз з татарами. Щоб не суперечити ханові, Лев відмовився від титулу короля, іменуючи себе переважно великим князем. Спираючись на військову допомогу Орди, правитель Русі вів успішні війни з Польщею та Угорщиною.
Лев Данилович. Картина 17 століття
Наприкінці 13 – початку 14 століття Золота Орда ослабла через внутрішні міжусобиці. Скориставшись цим, Юрій І Львович повернув собі титул короля та примирився із західними сусідами.
Проте вже у 1320-х роках держава Чингізидів знову була у зеніті свого розквіту – за правління хана Узбека. У той же час почалась стрімка експансія Литви на чолі з князем Ґедиміном. Синам Юрія, співправителям Андрію та Леву ІІ, довелося вести важкі виснажливі війни з сильними ворогами.
У 1321 році руські князі зазнали поразки від литовського війська у напівлегендарній битві на річці Ірпінь (на думку деяких істориків – ця битва є вигадкою хроністів 16 століття). Як наслідок – була підписана мирна угода, згідно з якою син Ґедиміна Любарт отримував у володіння Володимирську та Луцьку землі – як ленник (васал) князів Андрія та Лева.
Угода могла бути скріплена шлюбом Любарта з донькою одного з руських князів (що малоймовірно, якщо його матір’ю була сестра Лева Юрійовича).
Ґедимін вступає до Києва після перемоги на Ірпені. Художник Шевальє, 1824 рік
У будь-якому разі, 1322 роком датується перший документ, у якому згадується Любарт – його грамота, видана для луцької церкви Івана Богослова. На той момент князь, швидше за все, був малолітній (народився близько 1310 року).
У 1323 році, після загибелі братів-співправителів у битві з татарами, Любарт був одним із претендентів на престол у Володимирі (тогочасній столиці Руського Королівства). Проте руські бояри обрали компромісну фігуру мазовецького князя Болеслава Тройденовича, що прийняв тронне ім’я Юрія ІІ.
Згідно з угодою між Юрієм та литовським князем Ґедиміном, володіння Любарта стали доменом великого князя руського. Натомість син Ґедиміна отримав Східну Волинь і Брацлавщину. Центром його володінь стало давнє місто Болохів. Поруч Любарт заклав замок, що дав назву для поселення – Любартова (нині – місто Любар на Житомирщині).
Печатка Юрія ІІ
У документах того часу Любарт інколи згадується під своїм другим, християнським іменем – Дмитро (ім’я Любарт – язичницьке литовське).
Читайте також:
Князь Костянтин Острозький: бив МСК, коли це ще не було мейнстрімом
У 1340 році Юрій ІІ помер (імовірно, був отруєний боярами). Галицькі та волинські бояри проголошують Любарта великим князем (за деякими даними – королем Русі). Водночас, польський король Казимир ІІІ і угорський Людовик І укладають угоду про розподіл земель Руського Королівства. Починається війна “за Руську спадщину”, що триватиме до кінця життя Любарта Ґедиміновича.
Казимир ІІІ Великий. Скульптура на фасаді збудованої ним Колеґіальної базиліки у Вишлиці
Військо Казимира ІІІ захопило Львів, де польський король привласнив регалії королів Русі. У грудні того ж року намісник Любарта Дмитро Дедько за підтримки татар здійснив похід у відповідь, спустошивши прикордоння Польщі та Угорщини. Жорстока битва відбулась на переправі через Віслу, де загинув сандомирський воєвода Миколай Челей. Після взяття союзниками Люблінського замку Казимир був змушений підписати мирну угоду, визнавши владу Любарта.
Цікаво, що авторитет боярина Дмитра Дедька піднявся настільки високо, що він, де-факто, був правителем Галичини, формально визнаючи сюзеренітет Любарта. Син Ґедиміна натомість правив на Волині.
Про цей період нагадує найдавніший на теренах України дзвін – на дзвіниці собору святого Юра у Львові – відлитий за наказом Любарта у 1341 році, на якому є напис, присвячений князеві.
Дзвін Любарта на дзвіниці Собору святого Юра у Львові
Проте польський король не полишив планів завоювання руських земель. Слушна мить для цього настала у 1349 році. Тоді помер Дмитро Дедько, а роком раніше руські полки зазнали великих втрат у битві на річці Стреві, де Любарт допомагав своїм братам Ольгердові та Кейстутові протистояти Тевтонському Ордену. Казимир ІІІ також заручився підтримкою тевтонців, угорців і Золотої Орди, якій пообіцяв платити данину.
Восени 1349 року польський король разом зі своїми союзниками проводить блискавичну наступальну операцію, захопивши майже всю Галичину, Володимир, Белз і Берестя.
Наступного року, отримавши підмогу від брата – великого князя литовського Кейстута – Любарт переходить у контрнаступ, відбивши всю Волинь. У 1351 році братам вдалося повернути контроль над Львовом, проте Людовик І підступно захопив Любарта та Кейстута у полон, запросивши на перемови.
Любарт. Гравюра з книги Бартоша Папроцького, 16 століття
15 серпня 1351 року Польща, Угорщина та Русь підписують угоду, згідно з якою Любарт виплачував викуп і відмовлявся від претензій на Галичину, зберігши за собою Волинь. Людовик І також “відступив свої спадкові права” на Русь Казимирові. Польський король від цього часу додав руські землі до свого титулу.
Читайте також:
Історик Олександр Алфьоров: “Росіяни” – не нація, а морально-психологічний стан
Того ж 1351 року на Русь-Україну прийшла “чорна смерть” – епідемія бубонної чуми, що у попередні роки викосила третину населення Європи. Недуга спустошила і Золоту Орду, населення якої почало кочувати на Придніпров’я, а також – далі на Волинь і Галичину. Міграційні процеси посилились у 1360-ті роки, коли Орду поглинула жорстока громадянська війна. З цими процесами історики пов’язують появу у Луцьку, Володимирі та Львові вірменських і татарських колоній.
Бойові дії відновилися вже в лютому 1352 року. Поляки та угорці спробували захопити Белз, але зазнали великих втрат і були змушені відступити (король Людовик І був поранений у цьому бою). Влітку 1353 року Любарт здійснив успішний похід на Галичину, захопивши не лише Львів, а й Галич, де заклав дерев’яний замок.
Новий мирний договір був укладений у 1355 році: згідно з ним, влада великого князя руського поширювалася на Володимир, Луцьк, Кременець, Белз, Холм і Берестя. Галич, Перемишль і Сянок залишались за Казимиром ІІІ.
Галицький замок. Сучасний вигляд
Цей мир виявився найтривалішим: сторони практично не вели бойових дій понад десять років.
Цей період став часом економічного розквіту Великого князівства Волинського. Любарт налагоджував торговельні шляхи: надав привілеї німецьким купцям, активно торгував і з Золотою Ордою. У 1362 році князь не підтримав свого брата Ольгерда, що здійснив похід проти ординців, звільнивши від татарського панування Київщину та Поділля.
Столиця Любарта – місто Луцьк – у цей час стало одним із найбільших і найрозвиненіших на теренах України. Свідченням економічного добробуту є і масштабне кам’яне будівництво (у той час надзвичайно дороге), розпочате у 1350-х роках волинським князем. Луцький замок своїм виглядом і досі справляє враження.
За правління Любарта були збудовані Верхній і Окольний замки, передмістя захищала система каналів і гребель, загороджувальних валів. Деякі історики вважають, що до цих робіт були залучені німецькі архітектори. До наших часів дійшли і руїни Кременецького та Теребовлянського замків, будівництво яких також розпочалось Любартом.
Луцький замок
Приблизно у цей же час великий князь волинський реформує військо. Руські бояри перетворюються на аналог західноєвропейських баронів (цим словом їх і називають у тогочасних латиномовних джерелах). Їм Любарт передає у володіння прикордонні замки. Поліпшується озброєння воїнів, у цей час також зростає роль піхоти (про це свідчать численні знахідки бойових сокир).
Читайте також:
Історія незалежності: як українці боролися за власну державу і хто цьому заважав
У 1366 році польський король укладає угоду з Ордою і тевтонськими лицарями та вчергове намагається підкорити Волинь. Казимирові ІІІ вдається захопити Холмську, Белзьку землі і Володимир. Ці території він передає у ленне володіння своїм васалам – племінникам Любарта Юрію Наримунтовичу та Олександру Коріатовичу.
Нагода повернути втрачене випадає волинському князю лише у 1370 році – коли помирає Казимир. Волинські полки здійснили швидкий марш з Луцька і за одну ніч опинилися під стінами Володимира. Недобудовану Казимиром кам’яну фортецю захопили і знищили. Юрій Наримунтович і Олександр Коріантович одразу перейшли на бік Любарта.
Знатні воїни руських земель. Середина – друга половина 14 століття. Реконструкція Сергія Шаменкова
Наступником Казимира ІІІ на польському престолі став Людовик І, що тепер зосередив у своїх руках корони Польщі, Угорщини, Хорватії та Неаполя. Під його керівництвом постала потужна імперія, що простягалась від Балтійського до Чорного моря та Адріатики.
У 1376 році бойові дії продовжились. Любарт разом із братом Кейстутом здійснив спустошливий похід на Польщу, дійшовши до Тарнува та Сандомира та захопивши у полон 23 тисячі тамтешнього люду.
Відповідь Людовика не забарилась. У 1377 році він зібрав потужну армію зі своїх численних володінь і за її допомогою захопив Холм, Белз і Городло. Любартові довелося погодитись на мир, згідно з яким до польської корони відійшли новозбудовані замки у Кременці, Перемилі, Олеську та Лопатині.
Олеський замок
Проте і цього разу волинському князю вдалося пережити свого ворога. У 1382 році Людовик І помер, після чого Любарт викупив в угорських старост раніше втрачені землі.
Сам великий князь волинський помер 4 серпня 1383 року. Про це свідчить запис, зроблений священником Іваном у Луцькому псалтирі, що нині зберігається у Флоренції в бібліотеці Лоренцо Медічі.
Поховали Любарта у церкві Івана Богослова в Луцьку.
У спадок своєму синові – Федорові Любартовичу – князь залишив невелику, але міцну східноєвропейську державу, що могла тривалий час на рівних змагатися з набагато потужнішими сусідами.
Проте самостійність Волинського князівства не могла тривати довго. У 1385 році Польща та Литва уклали Кревську унію, що призвело до подальшої централізації Великого князівства Литовського. Всі напівнезалежні князівства, якими правили представники династії Ґедиміновичів до початку 1390-х років, були включені до єдиного державного організму. Це стосувалося і Великого князівства Волинського, яке було ліквідоване у 1393 році польським королем Владиславом ІІ Ягайлом.
Короткий період відродження Волинської держави відбувся у 1431 році – король повернув 80-річному Федорові Любартовичу його землі, щоб використати Волинь як противагу литовському князю Свидригайлу.
Федір Любартович. Мініатюра з книги Бартоша Папроцького, 16 століття
А у 1440 – 1452 роках вже Свидригайло княжив у Луцьку як великий князь, продовживши розбудовувати Луцький замок.
З його смертю фактично обірвалася спадкоємність держави, яку в середині 13 століття заснував король Данило Галицький.
У формі Руського Королівства, а згодом – Великого князівства Руського та Великого князівства Волинського, – ця держава проіснувала двісті років.
Руське Королівство та Велике князівство Волинське – це історичні форми Української держави, проміжні між Київською державою (так званою Київською Руссю) та Гетьманщиною, яке постане у середині 17 століття.
Любарт Ґедимінович – це такий самий український правитель, як і Володимир Мономах або Богдан Хмельницький. Або, на інших історичних етапах – Симон Петлюра та Леонід Кравчук.
І ця постать – грізного полководця та творця держави – заслуговує на гідне вшанування у сучасній Україні.
Читайте також:
Війна за Сіверщину: як кияни-“литвини” завдали розгромної поразки Московії
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
