“А хіба ви б так не зробили?” Як сільська староста з Київщини прихистила сусідів із розбомблених хат

автор: Марина Ткачук
з Київської області
фото автора
зйомка та монтаж відео: Андрій Ігнатенко

Війна перетворила вияви людяності та милосердя на вже банальну, буденну справу. А між тим за кожним добрим вчинком, за кожним виявом чуйності стоїть конкретна людина, її особиста історія. Ось як, наприклад, ця – про Людмилу Онопрієнко з Київщини, старосту села Сукачі, що неподалік Іванкова.

Це село опинилося під російською окупацією у перший день повномасштабного вторгнення. І вже 25 лютого російська авіація розбомбила вулицю, на якій живе пані Людмила. Староста в той же день прихистила у своїй, дивом уцілілій, хаті десятьох сусідів, разом із триденним немовлям.

За цей місяць окупації було всього: і мертвих російських військових доводилося закопувати, і документи з печаткою в картоплі ховати. І щодня з острахом чекати нових “прильотів”. Зараз, після деокупації, пані Людмила опікується своїм напівзруйнованим селом і зауважує: на її місці так вчинив би кожен.

Відео:

“Росіян зацікавили наше освітлення, асфальт і водогін. Вони такого в селі ще не бачили!”

Сьогодні в Людмили Онопрієнко роботи – хоч лопатою горни: їхнє село лежало на шляху російських військ до Києва, тож потріпали його немилосердно. Не за горами осінь та зима, а майже третина хат у Сукачах зруйнована.

“Із 730 житлових будинків, які є в нашому селі, понад 200 будинків суттєво пошкоджені. А 23 взагалі знищені, вигоріли повністю”, – каже пані Людмила. Більшість із цих хат були зруйновані саме в перші дні наступу.

“24 лютого в більшості людей була паніка: хто біжить в аптеку, хто з магазину сумки тягне. На вулиці “туман” стоїть від диму. Я перше, що зробила, – вимкнула вуличне освітлення в селищі. А вночі з 24 на 25 лютого вони до нас заїхали. О другій годині ночі розмістилися на центральній вулиці, по вулиці Шевченка, на Окружній дорозі, на полі. І почалося… Ми просиділи до ранку в погребі. А потім – давай дзвонити, розказувати: де стоять, скільки їх. Це поки зв’язок був”, – розповідає староста.

Каже, перший день загарбники ходили й лише придивлялися. Можливо, тому, що це був тільки початок їхнього вторгнення, вони ще не відчули спротиву й не були такі злі, припускає пані Людмила.

Руйнування в Сукачах після приходу російських військ

“Росіян цікавило наше вуличне освітлення. Вони такого ще не бачили! Казали: а що це ви, до чогось готуєтеся, що ліхтарі у вас поставили? Асфальтовані вулиці в селі їх теж дивували. А найбільше захвату викликав наш центральний водогін у селі: як це? Ви що, із крану воду п’єте? І криниць у вас немає?” – переповідає жінка.

За її словами, односельці “бачили їх усяких” – і бурятів, і чеченців.

“А ті, кого бачила я, якісь такі руді були, малі, нещасні – чесне слово! Наче з якогось концтабору повтікали. Йде й тягне того автомата по асфальту. Думаю: ти підняти його не можеш, а приїхав до нас воювати…”

Перші російські колони дійшли до окружної дороги — до “яйця” на роз’їзді за Іванковом. І їх там зустріли ЗСУ.

“Наші там дали їм перший бій, і все це полетіло на наше село – бо ми були в них на дорозі. Росіяни зрозуміли, що без авіадопомоги не впораються, викликали літаки. І вони нас нещадно бомбили, – пригадує староста. – Літаки йшли дуже низько. Було таке враження, що ось-ось крильми зачепить покрівлю будинку. Вертольоти літали попарно, двері в них були відчинені, і ми навіть бачили в отворі тих дверей автоматчиків зі зброєю.

Руйнування в Сукачах після приходу російських військ

На моїй вулиці Франка, де я прожила усе своє життя, був дуже потужний приліт авіабомби – одразу вісім будинків стерло з лиця землі. Три будинки згоріли повністю, ще п’ять від ударної хвилі зруйнувалися. А ті, що вціліли, треба перебудовувати: стіни потріскалися, покрівлі підірвані. Вибиті шибки й вікна вже ніхто й не рахував”.

Читайте також:
“Біблійна” історія про те, як рибгосп врятував тисячі людей під час російської окупації

Документи закопала в картоплі, мертвого окупанта – в землі

Дивовижним чином сусіди пані Людмили вціліли: хтось сидів у погребі, хтось, за щасливим збігом обставин, ночував у родичів в іншому кінці села. Тож у той же день пані Людмила прийняла рішення – прихистити сусідів, що опинилися без житла, у своїй хаті. Її хоч і потріпало, але обійшлося без суттєвих руйнувань.

“Серед тих людей була дитинка – три дні від народження. Костиком назвали… Ми всі ховалися у підвалі, спали в будинку – хто де, великою сім’єю”, – пригадує пані Людмила.

Зруйнований будинок у Сукачах після приходу російських військ

Вона показує нам свій погріб, де зазвичай зберігає картоплю – а тоді тут стелили матраси, ковдри й рятувалися від авіанальотів. Тут же, в цій картоплі, староста “закопала” важливі документи та печатку, аби не дісталися росіянам.

Довелося пані Людмилі попрацювати й “гробарем” – закопувати тіло знищеного російського військового. Жінка показує фото в телефоні (зберегла його “для протоколу”). Мертвого рашиста знайшли неподалік селищної ради й посеред ночі закопували самотужки.

Читайте також:
“Як прийшли, бл***, так на той світ і ушли!” Дід Валентин, який зупинив колону ворога в Бучі, знову в строю

“А що як зайдуть у дім, як почнуть ґвалтувати доньку? Оце було найгірше, чого боялася…”

“Страшно було, коли вони відступали. Ми в ті дні в хату не заходили, – пригадує пані Людмила. – Ішли колони, і перед кожною починався обстріл. Чи буде вогонь у відповідь? Сидиш і чекаєш: а якщо знову буде авіація? Усе ж зрівняють із землею. Але наші ЗСУ у відповідь не стріляли. Певно, намагалися зберегти наші життя. Усі колони йшли під супроводом вертольотів. Наші люди спеціально підраховували: пройшло транспорту більше двох тисяч одиниць різного виду”.

Але не так було страшно під обстрілами, як від думки, що окупанти зайдуть у дім.

“Думка про те, що прийдуть і застрелять, була постійно. За себе не страшно, а що з дітьми буде? Моя донька має інвалідність. І це найбільший був мій страх: що росіяни зайдуть до хати. А якщо це станеться? Якщо вони на моїх очах стануть ґвалтувати мою дитину, таку немічну? Оце найгірше, чого я боялася…” – не стримує сліз пані Людмила.

Людмила Онопрієнко

Сусіди старости Сукачів пробули в її хаті близько двох тижнів. Потім, ще під час окупації, їх правдами і неправдами, через ліси Житомирщини, вивезли вільну від росіян територію України. Далі люди, що втратили житло, вирушили у пошуках кращої долі за кордон. А вже у кінці березня Сукачі були звільнені.

Пані Людмила у своїх діях нічого надзвичайного не бачить. Каже: рішення прихистити сусідів ухвалила за кілька секунд. ”Як побачила ту дитинку маленьку, одразу сказала: вилазьте з того погребу та йдіть до мене. А хіба б ви так не зробили?..”

Читайте також:
Нелюди, зрадники і герої. Геннадій Попенко – про те, як виживав окупований Іванків

 


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".