Йосип Оксіюк – єпископ УАПЦ, який дожив до розвалу СРСР і відмовився очолити відроджену Українську Церкву

 

автори: Андрій Ковальов, Артем Скоропадський

Глибоко ерудована людина, знавець кількох мов, перекладач, фахівець з історії християнства та богослужбової літератури, останній архієрей Першого відродження Української Автокефальної Православної Церкви. І зрештою – нещасний, зламаний радянськими концтаборами чоловік, який після каральної машини ГУЛАГу був по суті змушений піти на співпрацю з владою в особі РПЦ та до самого кінця свого дуже довгого життя категорично відмовлявся розповідати про ті визначні події в історії УАПЦ, свідком і активним учасником яких він став.

Біографія архієпископа Йосипа Оксіюка, залишається, напевно, найменш дослідженою, а ймовірні здогадки і чутки про долю владики помилками мандрують по енциклопедіях та довідниках. До появи цього тексту найрізноманітніші церковні енциклопедії та електронні довідники розходилися у версіях щодо точного місця і навіть дати його смерті.

Ми постаралися розібратися в тому, як репресивні органи СРСР змогли на багато років змусити замовкнути людину, яка в 1990-х роках могла стати лідером нового відродження автокефалії Української Православної Церкви.

Від доцента до архієпископа

Архієпископ Йосип Оксіюк

Походив Йосип Оксіюк з українських етнічних земель, які за підсумками Другої світової війни все ж таки відійшли до Польщі. Народився він на Холмщині, у селі Луковисько (нині Люблінського воєводства) 22 вересня 1894 року. Батьки працювали вчителями місцевої гімназії.

Старший брат Йосипа – Михайло Оксіюк (1884-1961), у чернецтві Макарій – зробив зракову кар’єру в Московському патріархаті. У 1945 році був хіротонізований у єпископа Львівського, став організатором інспірованого НКВД Львівського собору 1946 року, під час якого відбулося приєднання греко-католицького духовенства Західної України до Російської Православної Церкви. А у 1951 року став предстоятелем Польської Православної Церкви, але не був визнаний на цій посаді Константинопольським патріархатом.

Молодший брат, Петро Оксіюк (1896-1960), став видатним українським ботаніком, професором, працював у керівництві Інституту ботаніки Академії наук УРСР.

Професор Петро Оксіюк

Йосип обрав духовну кар’єру. І слідом за старшим братом Михайлом у 1910 році вступив до Холмської духовної семінарії, де ректором тоді був архімандрит Діонісій (Валединський) – майбутній митрополит Варшавський, предстоятель Польської Автокефальної Православної Церкви й один з ініціаторів Другого відродження УАПЦ під час Другої світової війни.

Успішно закінчивши Холмську семінарію у 1914 році, Оксіюк вступив до Київської духовної академії, яку закінчив зі ступенем магістра богослів’я. Викладав патрологію.

У 1918 році в Кам’янці-Подільському був заснований Український державний університет, до якого за часів Української Держави Гетьмана Скоропадського почали запрошувати молодих українських патріотичних викладачів. Одним із них був Йосип Оксіюк, який 1919 року почав викладати тут історію християнської церкви на посаді приват-доцента.

У Кам’янці-Подільському він увійшов до Українського православного Кирило-Мефодіївського братства, яке стало одним з осередків українського церковно-визвольного руху. У цей час, наприклад, у братстві читав лекції із закликом боротьби за автокефалію УПЦ Володимир Чехівський, який згодом став одним з ідеологів Української Автокефальної Православної Церкви.

Тоді ж Оксіюк активно почав займатися перекладом богослужбових книг на українську мову.

У 1920 році більшовицькі окупанти перетворили Кам’янець-Подільський український державний університет на Інститут народної освіти, де Йосип Оксіюк викладав загальну історію. Втім, у 1922-му його звільнили – за активну українську позицію.

У Кам’янці-Подільському Йосип одружився з Ніною Іларіонівною, і 1 липня 1921 року в них народилася донька Анастасія.

14-30 жовтня 1921 року у Києві відбувся доленосний Перший Всеукраїнський Православний Собор, на якому була остаточно структурно оформлена Українська Автокефальна Православна Церква.

У квітні 1922 року, після Великодня, Оксіюк прийняв в УАПЦ сан диякона, а вже у травні – сан священника.

За своє зразкове служіння та активну проповідь Христа отець Йосип був обраний на єпископа. На Трійцю, 4 червня 1922 року, до Кам’янця-Подільського з архіпастирським візитом прибули найпочесніший отець-митрополит Київський і всієї України Василь Липківський та архієпископ Вінницький Іоан Теодорович, які разом, відповідно до Першого правила Святих Апостолів (у першому посланні апостола Павла в Новому Заповіті до Тимофія йдеться про те, що єпископ може бути одруженим, якщо він демонструє інші християнські чесноти – Ред.), рукоположили священника Йосипа Оксіюка на єпископа Кам’янець-Подільського.

На початку 1923 року Всеукраїнська Православна Церковна Рада направила його до Харкова. У серпні 1923 року Оксіюк був обраний архієпископом Лубенським і керував Лубенською церковною округою до 1928 року.

Читайте також:
“Усі квіти в Києві скупили для зустрічі Василя Липківського з тюрми”.
Інтерв’ю з онуком першого митрополита УАПЦ

Третя людина в УАПЦ за рішенням Другого Собору

Учасники Другого Всеукраїнського православного церковного собору, Київ, 17 жовтня 1927 року

За свідченнями протоієрея Демида Бурка, Йосип Оксіюк був глибоким ерудитом. У 1924-1925 роках він написав церковно-історичну монографію “Українська Православна Церква в княжі часи”. На думку Бурка, рукопис цієї праці загинув в руках Держуправління НКВС (ГПУ).

Отець Демид зазначає у своїх спогадах, що з інших праць Оксіюка збереглася частина перекладів із грецької мови на українську Богослужбової Постової Тріоді і Тріоді Цвітної. В цих перекладах він виявив себе як першорядний знавець духа чинів Богослужіння і перекладач-стиліст, пише Бурко.

Також у цей час, за свідченням отця Демида, архієпископ Йосип Оксіюк написав трактат “Найдавніші канони в Церкві Христовій”. Оригінал цієї праці зберігся у родичів владики Йосипа в Полтаві, де її бачив і читав у 1942 році Бурко.

Оксіюк брав участь у підготовці Другого Всеукраїнського Православного Церковного Собору, який відбувався 17-30 жовтня 1927 року. На цьому Соборі більшовицьке ГПУ планувало усунути Василя Липківського з посади Митрополита Київського і всієї України.

Напередодні Собору архієпископ Харківський Іоан Павловський запропонував владиці Йосипу висунути на посаду Митрополита Київського свою кандидатуру. На що Оксіюк зізнався Павловському, що дуже захворів на туберкульоз, і вважає, що жити йому лишилося недовго.

Тоді, у свої 33, владика Йосип навіть не уявляв, що Господь відміряв йому життя довжиною у 97 років.

Президія Всеукраїнської Православної Церковної Ради, 1927 року. Сидять зліва: протоієрей Леонтій Юнаків – голова ВПЦР, архієпископ Йосип Оксіюк, архієпископ Микола Борецький – митрополит Київський і всієї України, архієпископ Костянтин Малюшкевич, заступник голови ВПЦР, єпископ Марко Грушевський – в.о. секретаря ВПЦР. Стоять зліва: єпископ Яків Чулаївський, Володимир Чехівський, протоієрей Леонід Карпов, Степан Кобзар

На Другому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі владика Йосип Оксіюк був обраний по суті “третьою людиною” в УАПЦ – другим заступником новообраного Митрополита Київського і всієї України Миколи Борецького (першим заступником став архієпископ Костянтин Малюшкевич).

У 1928 році Йосип Оксіюк очолив Полтавську єпархію УАПЦ. Згодом він став також правлячим архієреєм Миргородської церковної округи й відтак отримав титул архієпископа Полтавського і Миргородського, який носив до 1933 року.

Далі всі довідники та енциклопедії викладають хід його життя зовсім уже тезово й туманно.

Зречення сану, бідність, ГУЛАГ

За однією з версій, після фізичної ліквідації УАПЦ, Оксіюк під тиском ГПУ зрікся сану і  працював на різних цивільних роботах – від перекладача в Харкові до працівника взуттєвого кооперативу в Полтаві.

Інші дослідники вказують, що після фізичної ліквідації УАПЦ у 1930 році він влаштувався в адміністрацію державних видавництв у Полтаві. Втім, всюди вказується, що в цей час “Оксіюк жив надзвичайно бідно“.

Дослідниця історії УАПЦ Ірина Преловська вказує, що владика Йосип був репресований більшовицькими карателями і засланий до концтаборів ГУЛАГу в 1931 році. Інші джерела стверджують, що він був арештований 1935-го або 1937 року і засланий до совєцьких концтаборів.

В’язні ГУЛАГу, яким під час Другої світової вдалося врятуватися і виїхати на Захід, свідчили, що владика Оксіюк був засланий сталінськими карателями у табір на Далекому Сході, на руднику неподалік селища Атка.

Звільнений із заслання 1945 року. Працював у журналі “Православний вісник”. Помер 1991 року.

Отже, коротко і тезово біографію Йосипа Оксіюка ми знаємо з відкритих джерел. Проте різні видання досі вказують різні дату і місце його смерті. А найголовніше, що сухі рядки довідників про “звільнений 1945-го, помер 1991-го” абсолютно не дають інформації про те, що ж відбувалося в житті колишнього архієрея всі ці роки.

Читайте також:
“Тріумф людини”. У Києві відкрили виставку про українців, які вижили в радянських концтаборах

“В НКВС Макарія запитали, що йому потрібно для роботи. Він сказав: звільніть мого брата”

Архієпископ Львівський і Тернопільський Макарій (Оксіюк)

Ми спробували знайти хоч когось, хто особисто спілкувався з Йосипом Оксіюком під час його життя. І з’ясували, що його колегою по “Православному віснику” був протоієрей Російської Православної Церкви в Україні (так званої УПЦ МП) Анатолій Затовський. Зараз йому 76 років, він і сьогодні служить у Києві в Макарівському храмі на Татарці. Отець Анатолій і розповів деякі подробиці того періоду життя Оксіюка.

Отже, 22 квітня 1945 року в Москві, у Патріаршому Богоявленському соборі Російської Православної Церкви, був хіротонізований на архієпископа Львівського і Тернопільського рідний брат Йосипа Оксіюка – Макарій. Він став першим повоєнним Львівським єпископом РПЦ, якому відводилася незавидна і темна роль у підготовці так званого Львівського об’єднавчого собору 1946 року, а по суті – ліквідації Української Греко-Католицької Церкви.

“Коли Макарія [у НКВД] запитали, що йому потрібно для роботи, то він насамперед сказав: “Потрібно, щоб звільнили мого брата і відправили його до Львова моїм помічником”, – розповідає протоієрей Анатолій Затовський.

Саме таким чином Йосип Оксіюк і опинився у Львові, де став не тільки помічником і секретарем свого брата, а й співробітником заснованого саме в місті Лева “Православного вісника”.

Він особисто редагував багато текстів журналу, перекладав з російської на українську. Відзначимо, що саме роботи Оксіюка багато в чому сприяли становленню української мови як богословської.

Він писав дуже багато статей, і не лише до “Православного вісника”, а й – під псевдонімами – до легендарного Журналу Московської Патріархії.

У 1968 році митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко) вирішив, отримавши на це дозвіл від влади, перевезти редакцію “Православного вісника” до Києва. Так видання отримало новий статус: журнал Львівської єпархії став головним всеукраїнським виданням Українського екзархату РПЦ.

Йосип Оксіюк як відповідальний редактор так само перебрався до Києва, де отримав квартиру на Подолі в новому будинку по вулиці Почайнинській, 62. В академічному виданні “Звід пам’яток історії та архітектури” цей будинок вважається пам’яткою саме через проживання в ньому Оксіюка, хоч це, по суті, звичайний 9-поверховий цегляний будинок 1969 року побудови.

“Він продовжував дуже багато працювати, перекладати, писати тексти. Можна сказати, що весь журнал тримався на його досвіді та авторитеті”, – розповідає протоієрей Затовський.

І додає, що після пережитих репресій Оксіюк був украй замкнутою людиною.

“У редакції пару разів намагалися заговорити про його минуле, але він просто відвертався до вікна і мовчав. Відтоді розмови про його минулу діяльність стали для співробітників табу”, – згадує отець Анатолій.

Протоієрей Анатолій Затовський

Він також розповів, що, крім роботи в журналі, Йосип Оксіюк за дорученням митрополита Філарета займався перекладом Біблії українською мовою.

Ігумен Пафнутій (Мусієнко) свідчив, що саме Оксіюк був перекладачем Чотирьох Євангелій, які увійшли до українського перекладу Нового Завіту.

На наше прохання Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет пригадав свою співпрацю з Йосипом Оксіюком. І підтвердив, що той, окрім роботи у “Православному віснику”, займався підготовкою перекладу Нового Завіту українською мовою. А сам владика Філарет цей переклад редагував, оскільки він нібито “був переповнений галицизмами”.

Читайте також:
“Євангеліє від Пилипа”. Він перший переклав Біблію сучасною українською мовою, а Росія відповіла Валуєвським циркуляром

Про те, щоб вказати прізвище автора перекладу, не було й мови

Напередодні 1988 року Російська Православна Церква готувалася до відзначення 1000-ліття Хрещення Руси. Політбюро КПСС пішло на зустріч проханню Церкви і дозволило велике всесоюзне відзначення цього свята. А Митрополит Київський і Галицький Філарет домігся від влади дозволу на друк Нового Завіту українською мовою.

У грудні 1987 року переклад Йосипа Оксіюка під редакцією митрополита Філарета передали до Львівської книжкової фабрики “Атлас”, яка в березні – квітні 1988 року надрукувала перший наклад Нового Завіту українською мовою.

Відтоді переклад Оксіюка–Денисенка побачив десятки перевидань у Патріархії УПЦ Київського Патріархату.

На другій сторінці Нового Завіту в зеленій обкладинці українською мовою було написано: “На славу і честь Пресвятої, Єдиносущної, Животворящої і Нероздільної Тройці – Отця і Сина і Святого Духа. З благословення Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Пимена і благословення Високопреосвященного Екзарха всієї України Філарета, Митрополита Київського і Галицького видано цей Новий Завіт на духовну користь православновіруючих людей в зв’язку з 1000-літтям Хрещення Русі”.

Про те, щоб вказати десь у книзі ім’я та прізвище колишнього єпископа УАПЦ і в’язня ГУЛАГу Йосипа Оксіюка, не було і мови.

“Дайте мені спокійно померти”

Будинок на вулиці Почайнинській, 62 у Києві, де доживав віку Йосип Оксіюк

З 1975 року Оксіюк уже не міг щодня бути присутнім у редакції “ПВ” в Київській Митрополії на Пушкінській, 36, проте продовжував активно працювати вдома. Отець Анатолій Затовський за дорученням митрополита Філарета возив йому додому рукописи для роботи.

“Його закритість нікуди не поділася. Він виходив, брав рукопис, віддавав готову роботу, після чого я їхав. Ніякого особливого спілкування не було. До того ж він узагалі ніде не бував, крім дому та Іллінської церкви, яка розташована на цій же [Почайнинській] вулиці”.

19 серпня 1989 року, на Преображення, протоієрей Володимир Ярема (майбутній патріарх УАПЦ Димитрій) разом зі священником Іваном Пашулею публічно оголосили про вихід Петропавлівської парафії у Львові з юрисдикції РПЦ і переходу до Української Автокефальної Православної Церкви під омофор митрополита Мстислава (Скрипника).

Це ознаменувало початок Третього відродження УАПЦ й активізацію українського церковно-визвольного руху.

Нам вдалося дізнатися справжню сенсацію: виявляється, Йосип Оксіюк міг очолити відроджену УАПЦ в своєму статусі архієпископа.

Про те свідчить настоятель Стрітенського храму на Львівській площі у Києві, протоієрей Сергій Ткачук. У 1990-ті роки отець Сергій був близьким до тодішнього патріарха УАПЦ Димитрія (Яреми). І ось що він вперше розповів про події тих років:

“Коли майбутній патріарх був іще протоієреєм, він шукав можливості відновити єпископське спадкоємство від “старої” УАПЦ. Єдиним живим учасником собору 1927 року в сані єпископа був Йосип Оксіюк. Саме до нього в Київ зі Львова і приїхав отець Володимир Ярема та запропонував Оксіюку очолити УАПЦ”.

Втім, місія отця Володимира закінчилсь нічим.

“Оксіюк був явно заляканий радянською владою так, що вже й не думав ні про яку публічність. Єдине, що він сказав у відповідь на пропозицію очолити церкву: “Дайте мені спокійно померти”. На цьому переговори закінчилися”, – згадує отець Сергій.

Читайте також:
УАПЦ офіційно припинила існування

Ні концтабори, ні залякування не вбили в ньому любов до української мови і церкви

Незадовго до смерті Йосипа Оксіюка у 1991 році до нього в гості у квартиру на Почайнинській приїздив останній голова Українського Православного Братства імені митрополита Василя Липківського у США Валентин Кохно – син закатованого священика УАПЦ Микити Кохна.

Кохно просив Оксіюка поговорити з ним про УАПЦ першого відродження і написати спогади. Гість зі США пропонував колишньому архієпископу фінансову та будь-яку іншу допомогу. Проте Оксіюк не захотів навіть розмовляти: відвернувся і простояв весь час обличчям до вікна.

Пан Валентин втомився його переконувати і просто покинув помешкання через нечемність господаря. Вже на вулиці його наздогнала донька Йосипа Оксіюка, Анастасія Дубовик, і попросила вибачення за поведінку батька. Мовляв, після концтаборів та зречення сану Оксіюк більше не хотів говорити про своє життя.

Помер Йосип Оксіюк 23 квітня 1991 року в Києві. Через його майже відлюдницьке життя ця подія пройшла абсолютно непоміченою, у ЗМІ про смерть останнього єпископа Першого відродження УАПЦ не повідомляли.

Аж до цієї публікації не були відомі навіть точні місце й дата його смерті. Деякі джерела вказували 2 березня, деякі – 23 березня. Така ж плутанина вийшла і з місцем смерті.

Українська Вікіпедія стверджувала, що він помер у Львові, а Енциклопедія сучасної України взагалі вказує місцем його смерті Варшаву.

За сприяння Українського інституту національної пам’яті та громадської ініціативи “Історія УАПЦ” нам вдалося відшукати могилу архієпископа.

Відспівували його в Іллінській церкві на Подолі, чин похорону очолив друг і співробітник – протоієрей Анатолій Затовський. Похованням займалася дочка Анастасія Дубовик.

Похований архієпископ Йосип Оксіюк у Києві, на 84-й ділянці Берковецького цвинтаря.

Надгробок на могилі Архієпископа Йосипа Оксіюка та його дружини Ніни Іларіонівни

Очевидно, що історія не знає умовного способу. Тому навряд чи доречно писати про те, як могла б скластися доля УАПЦ, якби її не знищували та не переслідували російсько-більшовицькі окупанти у 1930-х.

Чи винен Йосип Оксіюк, що його доля склалася саме так – судити не нам. Ми навіть не можемо уявити через яке пекло сталінських тюрем та концтаборів довелося пройти архієпископу Йосипу та тисячам священнослужителів Церкви-мучениці – Української Автокефальної Православної Церкви.

Чи правильно вчинив Оксіюк, що не підтримав Третього відродження УАПЦ та пропозиції протоієрея Володимира Яреми очолити УАПЦ – питання, швидше, риторичне. У 1990 році йому вже було 96 років. І очевидно, що заляканий совєцькими карателями та спецслужбами старець уже не мав ні фізичних, ні моральних сил на цей чин.

Але навіть роки, проведені у сталінських концтаборах, не вбили у Йосипа Оксіюка любові до рідної української мови та рідної Української Церкви.

Він до кінця життя жив і творив із вірою у Христа та для користі Української Православної Церкви. І залишив для нас великий масив богословських перекладів та статей, вінцем яких є переклад Нового Завіту українською мовою.

Нині на престолах усіх храмів Православної Церкви України лежить Євангеліє саме в перекладі Архієпископа Йосипа Оксіюка під редакцією Патріарха Філарета (Денисенка), яке священнослужителі використовують під час богослужінь.

Читайте також:
Сто років Собору УАПЦ:
важливість гасла “армія, мова, віра” українці усвідомили ще сто років тому


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".