Роман Бесзмертний пережив окупацію в селі Мотижин: “Односельці мене шукали в братській могилі, та я вижив”

Роман Безсмертний
політик, дипломат, колишній віцепрем’єр, народний депутат, учасник ТКГ, Надзвичайний і Повноважний посол України в Білорусі у 2010-2011 рр.

(FB)

Пам‘яті загиблим з мого рідного Мотижина (село в Бучанському районі, де після деокупації виявили братську могилу із закатованими місцевими мешканцями, зокрема зі родиною старости Ольги Сухенко – “Н”).

27 лютого, Мотижин окуповано… В нашій хаті шість чоловік, бо забрали до себе родину, будинок якої розбомбили. На всіх одна буханка хліба. Я дивлюсь в плетену корзину, де тримаємо хліб і розумію, що цього надовго не вистачить.

Я зателефонував Ігорю Сухенку, своєму однокласнику і чоловіку старости села Олі Сухенко. Ми зустрілися, обговорили ситуацію. І вже через два з половиною тижні Ігорю вдалося налагодити доставку хліба. Якось Оля Сухенко передала нам два батони і радісно сказала: “Все, тепер село буде з хлібом”.

28 лютого в Мотижині не стало електрики, бо перебили високовольтні дроти, і почали здихати всі мобілки. З’явилася нові проблема – відсутність зв’язку, холод і приготування їжі. Доводилося щодня топити піч, аби не замерзнути і щось в чавуні зготувати. Температура в хаті не піднімалася вище +12. Дров було лише на тиждень. Але і тут на допомогу прийшов Ігор Сухенко. Швидко організував доставку у двір трьох кубів дрів. Вони нас рятували в найхолодніші дні.

Ми з Ігорем часто бачилися, уникали спілкування телефоном, це було небезпечно. Вороги постійно забирали у населення мобілки і перевіряли їх. З телефонів ми вичищали все що можливо і ховали їх.

Ігоря Сухенка турбувала моя присутність в Мотижині. “Не висовуйся, прошу, якщо дізнаються хто ти і схоплять, то буде проблема у всього села”, – повторював він весь час.

У нас є генератор, то Ігор якось привіз 10 літрів пального аби ми могли всі підзарядити телефони. Завдяки кільком дзвінкам вдалося дивом вивезти родину, яка жила у нас, до Києва.

Великою проблемою кілька днів поспіль були пожежі в полях, горіла суха трава і підходила до будинків. Ми гасили полум‘я годинами… інколи зупиняли його на порозі…

Вранці 23 березня я знову зустрівся з Ігорем і передав йому ящик із медикаментами, бо його син Сашко займався розподілом і доставкою ліків у селі. Він і для моєї мами привозив таблетки. Ми домовилися з Ігорем, що вони з родиною наступну ніч заночують вже в нашій хаті. Чому? На той момент нашу хату обшукали російські військові… Значить, до нас вони б уже не прийшли…

Ольга, Ігор і Олександр Сухенки

Але ввечері не прийшли до нас Оля, Ігор і Сашко Сухенки… Зв’язку з ним вже не було.

Велика подяка світлим людям!

Вічна пам’ять всім загиблим!

Я вижив. Мені нестерпно боляче…

Днями односельці мене шукали в тій ямі.

Лелеки цього року не прилетіли… Велика біда в рідному селі…

P.S. Прохання до представників ЗМІ: не турбувати. Поки я без зв‘язку.

Читайте також:
“Нова Сребрениця”: у звільнених від росіян містах і селах Київщини виявлено десятки тіл закатованих мирних мешканців