автор: Олексій Барановський
для “Новинарні”
з Київської області
Дістатися до місця розташування окремого підрозділу Української народної самооборони, що входить до складу 134-го батальйону 114-ї бригади ТрО ЗСУ (Київська область), не так і просто. Не розкриваючи військових таємниць, можна лише сказати, що розмістилися хлопці в районі водосховища і відокремлює їх від Києва не один десяток блокпостів.
Поки ходимо табором, періодично то з одного, то з іншого боку чуються артилерійські постріли. “І часто у вас так гупає?” – питаю Миколу Мельника, командира взводу добровольців УНСО. “Це ще нічого, ось надвечір почнеться”, – махає рукою він.
Підрозділ складається здебільшого з киян. У всіх як одного та сама історія: добровольці з перших днів війни побігли у військкомати, але бюрократична машина обіцяла зателефонувати. Тому швидше отримати зброю і стати у стрій можна було лише в з’єднаннях, що оформлялися як підрозділи територіальної оборони.
З початку широкомасштабного вторгнення Росії пройшов лише місяць, а наше суспільство вже сильно змінилося, розмірковує Микола Мельник. “У 2014-2021 роках кожного, хто воював на сході України, багато хто вважав якимсь особливим. Війна людям була якась не така, мовляв, а навіщо ви туди поперлися, а може, можна було домовитися. Тепер нате вам ракету до хати – йди домовляйся з росіянами. Більше не хочеш? Welcome to the club, ми з 2014 року воюємо. Тепер вам така війна?” – говорить з досадою активіст з автоматом.
Він зауважує, що без допомоги волонтерів українській армії довелося б важко.
“Дуже довго ми – УНСО – говорили, що якщо почнеться велике вторгнення, то знову опинимося у стані 2014 року. Держава дасть тобі автомат, частково екіпірування – а твій чи не твій розмір, це вже твої проблеми, бери підганяй. Далі включаються волонтери – броніки, тепловізори. Без волонтерів та місцевих жителів ЗСУ охляли б на третій день, – вважає Мельник. При цьому він переконаний: – Війна – це спільна справа і армії, і волонтерів, і простих місцевих жителів, які щодня приносять українським військовим харчі. Тому і перемога теж буде спільна”.
На позиції підрозділу
Добровольці в підрозділі Мельника – зовсім не вихідці з політичних організацій, як їхній командир. Наприклад, Ярослав – святошинський пожежник.
“Про початок війни я дізнався, коли їхав на чергове чергування до своєї 18-ї частини ДСНС Києва, надійшло смс-повідомлення, потім був збір по тривозі в частині”, – згадує він. Відпрацювавши свою зміну, Ярослав попрямував до військкомату. Там, незважаючи на наявний бойовий досвід (15 місяців відслужив у 93-й механізованій бригаді, був в АТО), Ярослава не поспішили мобілізувати до лав ЗСУ, а сказали спочатку розібратися зі службою в ДСНС.
“Пожежі в Києві є комусь гасити. Частина з Гостомеля переїхала до нас, а я взяв зброю в руки, щоб захищати свою Батьківщину”, – пояснює Ярослав, як він став добровольцем.
“У зоні АТО я вже надивився, що вони там витворюють, ці так звані «шахтарі» та росіяни. У мене просто урвався терпець, коли вони прийшли сюди під Київ, до мого дому. Я не хочу, щоб наші діти ховалися від бомбардувань. Страху немає, я на своїй землі, на ній народився, за неї і помру”, – каже боєць.
Володимир
Володимир до війни працював на Борщагівці монтажником пластикових вікон.
“Брат старший зателефонував уночі, сказав, що почалася війна. Потім я подзвонив тітці до села – вона сказала, що їх уже окупували. На ранок я пішов у військкомат, мене записали, сказали – сиди вдома, чекай на дзвінок, а я не можу сидіти чекати, – згадує киянин. – Вдома залишитися в такий момент було страшніше, ніж піти воювати. Я ж не пацюк якийсь по кутках ховатись. Ось за родичів в окупованій зоні переживаю, а за себе – ні. Але ми їх усіх звільнимо ще”, – переконаний Володимир.
Він має багато родичів у Росії. Колишніх родичів. “Я з ними більше не спілкуюся. Вони, кажуть ми тут усі бандери, націоналісти, але ніхто з них не приїздив в Україну і не знає, як ми тут насправді живемо. Вони просто дивляться там свій телевізор, де їм промивають мізки, і все. Нема про що з ними вже розмовляти, я їх знати не хочу. Для мене цих родичів більше не існує”, – підсумовує Володимир.
На позиції підрозділу
Костянтин не має родичів у Росії, зате має поранення у війні з росіянами на Донбасі.
“Для мене ця війна вже вісім років йде. Я інвалід другої групи, але мені байдуже. Хоч із протезами, хоч без протезів, я окупантів гризтиму, якщо треба, зубами. Я не уявляю себе ні на якому іншому місці, крім тут, на фронті. Я вже пенсіонер, міг би спокійно відпочивати на дивані й дивитися на це все по телевізору, але мене така доля не влаштовує”, – стверджує Костянтин.
Леонід
Леонід до війни викладав у школі дітям образотворче мистецтво. А тепер у нього зривається голос, коли він починає говорити про розбомблені російськими військами школи та дитячі садки.
“Прокинувся вдома, і мама сказала, що почалася війна. Я одразу побіг у військкомат. Але там все було сумбурно в перші дні, тому домовився зі знайомими і приєднався до добровольців, – згадує Леонід.
“Я борюся за свою землю, за мирне життя, щоб можна було садити картоплю, ловити рибу, любити, будувати сім’ю без остраху, що у твій будинок прилетить російська ракета”, – каже викладач.
Він обов’язково повернеться працювати у школі – після перемоги.
Читайте також:
Кухня оборони. Як волонтери в Києві влаштували “фабрику харчування” для військових та всіх потребуючих
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
