автор: Євген Лакінський
Спершу я подумав, що збірка оповідань «Листи до Фроди» (“Наш формат”, 2021) — це історії про війну й волонтерство. Це не зовсім так. Майже в усіх оповіданнях йдеться насамперед про життя у тилу чи взагалі до війни. Частина персонажів — справді бійці ООС або закохані у них жінки. Є військові шпиталі, є допомога армії. Але саме лінія фронту переважно далеко і згадується в текстах не часто.
В цьому плані, книжка дуже відрізняється від, наприклад, роману «Східний синдром» Юлії Ілюхи, де концентрація — саме на бійцях, їхньому житті, мріях, проблемах, побуті та пошуках себе.
Книжка Макарчук — це реалістичні історії на вічну тему: жінки, чоловіки, стосунки, подружні зради, любовні перемоги. І все це — на тлі українського повсякдення.
У більшості оповідань, ситуація приблизно така. Є подружжя — як правило, років за 30 чи за 40, але трапляються й молодші. В подружжя, переважно, є діти — але вони або дорослі, або залишають батькам багато часу й сил (життя молодих мам чи татів, які постійно міняють памперси й мріють виспатись, до книжки не потрапило). У подружжя, в принципі, є що їсти й де жити. Тобто, два базових ступені, за пірамідою потреб Маслоу, забезпечені. А от решта ступенів — не завжди.
У подружжя щось не клеїться. В екстремальних випадках — чоловік пиячить і б’є дружину. Або хтось когось принижує чи зневажає. Або чоловік постійно їде десь у справах і не цікавиться дружиною. Або дружина чоловіком. Та в багатьох випадках — просто сіре нудне життя, коли все притерлося, приїлося або й набридло. А серцю ж хочеться романтики (а тілу — любові)!
Далі можливі варіації. Інколи оповідання ведеться з позиції дружини, інколи — з позиції чоловіка, а в одному оповіданні — від імені «професійної» коханки, в якої «ніколи не було неодруженого чоловіка». Є ще кілька розлучених жінок, які теж, бодай підсвідомо, шукають прекрасного; а хто шукає, той, як відомо, знаходить.
У пошуках романтики чи психологічної втечі, жінка (заміжня чи ні) нерідко знаходить бійця ООС різного ступеню романтичності. Іноді одруженого, іноді ні. Це трапляється, наприклад, у фейсбуці, але подекуди — у шпиталю чи на вокзалі.
Особливо тут цікаве оповідання «Спека»: авторка майстерно показує психологію жінки, яка вигадала собі якийсь романтичний персонаж, але абсолютно не розуміє реальну людину, яка за ним стоїть — й дуже ображається, що справжній коханець чомусь не є таким ідеальним, як омріяний казковий герой.
Інколи сімейне життя не клеїться саме в бійця ООС — і тоді вже він знаходить собі романтику, подекуди в особі 20-річної волонтерки. А буває так, що чоловік і не з війни, а однаково шукає пригод. І тоді цивільні зраджують цивільним із цивільними. Єдина неможлива для книги комбінація — це щоб жінка-військова знайшла собі цивільного коханця.
У більшості оповідань або заміжня жінка сходиться із іншим чоловіком, або одружений чоловік сходиться із іншою жінкою, або й те і те. За цю аморалку Олена Макарчук вже отримала справедливу кару у вигляді критики обурених читачок. Загальний вирок: «забагато б***дства».
Справді, якщо чи історії буквально, то складається враження, ніби подружнє життя складається головне зі зрад і нудьги. Але, скажімо, якщо читати детективи, то складається враження, ніби життя — це постійні вбивства. Якщо пригодницькі романи, то — суцільна пригода в екстремальних умовах. А якщо читати еротичні оповідання…
Факт у тому, що у тривалому шлюбі жінці можуть подобатися інші чоловіки, а чоловікові — інші жінки. Це не значить, що всі відразу скачуть у гречку — більшість цього якраз не робить. Але якщо пару вже давно нічого не об’єднує, а тут зустрівся в чаті симпатичний боєць-розвідник, і з ним раптом знайшлося багато спільного, а з власною дружиною в нього складні відносини… ну, ви зрозуміли.
І що тут такого, чого б не ставалося у реальному житті? Чи мають письменники робити вигляд, що такого не буває? Або що таке чинять виключно погані люди? Тоді вся література мала б бути виключно ідеологічно і соціально правильною.
Є книжки, де зображено ідеальний світ, де всі усіх люблять і немає жодних конфліктів чи зрад. Наприклад, «Теплі історії до кави» Надійки Гербіш. Біда лише у томв, що в житті воно не завжди так, як в оповіданнях Надійки.
Книжка, звісно, на любителя. Для мене найважчим моментом були не позашлюбні стосунки одружених, а досконалий опис тягууучого нудного повсякдення. І більшість цих зрад, як мені здається, — підсвідома спроба вирватися з тої нудьги. Чимало історій нагадують перше оповідання із книжки Тараса Ващука «Україна в Пісках»: відносно ще молоде подружжя відчуває безвихідь і сірість пострадянського провінційного життя; кожен з них починає пиячити і має секс на стороні. Але, як і у «Фроді», усе це здається не причиною, а наслідком певного психологічного стану.
Олена Макарчук
«Листи до Фроди» — це історії на улюблену тему всіх країн, часів і народів: стосунки між жінками та чоловіками.
Про кохання та стосунки можна писати у тисячу різних способів. Деякі автори відправляють коханців на романтичні острови у теплому морі. Інші ставлять їх у екстремальні умови. А Олена Макарчук змальовує міні-романи на тлі українського повсякдення — у Києві чи Харкові, обласних центрах чи селах, на вільній частині Донбасу чи в маленькому містечку біля Чорного моря… Це повсякдення, із вокзалами, хрущовками, нахабними продавчинями, гінекологічними клініками — показано із неабияким реалізмом. Видно, що все це малювалося з натури.
За описом цієї повсякденної реальності, «Листи до Фроди» мають щось спільне з романом «За спиною» Гаськи Шиян. Але для Марти з роману Шиян ця «битовуха» чужа й неприйнятна; вона бачить там лише негатив і хоче з цього світу вирватись. Натомість герої Олени Макарчук почуваються у цій реальності комфортно: це їхній світ, їхнє нормальне середовище; вони не знають іншого.
Є й побутові відмінності. У Мартиному Львові, заміжні жінки зраджують чоловікам — і водночас ходять на прощі; у Центральній Україні «Фроди» теж зраджують — але на прощі не ходять.
Читайте також:
Першим лауреатом Літпремії ЄС від України стала Гаська Шиян з романом про наречену АТОвця
Та головна відмінність між двома книжками — це, звісно, патріотизм. Адже роман «За спиною» зазнав критики саме за брак патріотизму: політичний пофігізм головної героїні, Марти, дратує багатьох читачів. Натомість позитивним героїням Олени Макарчук такі звинувачення геть не загрожують.
Марта із «За спиною» чітко бачить псевдопатріотичне лицемірство навколо, коли хлопці чіпляють національні прапори на машини, але водночас дають хабарі щоб відмазатися від армії. У світі ж «Листів до Фроди» «патріотичного» лицемірства немає: люди або патріоти (позитивні персонажі), або «не переймаються війною» (негативні чи нейтральні).
Взагалі ж, патріотична лінія у «Фроді» проходить червоною стрічкою через левову частку оповідань.
Подекуди відразу видно, хто добрий, а хто ні (і це незле корелюється з політичними переконаннями героїв). Як мінімум пару разів трапляються діалоги між підкреслено патріотичним україномовним хлопцем і підкреслено несвідомою (і не дуже далекою) російськомовною дівчиною.
У кількох текстах постає сакральна постать доброї сільської бабусі, яка завжди є ідеальною. Бабця все знає, все розуміє без слів, завжди патріотична і говорить виключно мудрі речі. За цими параметрами бабусі з «Фроди» вигідно відрізняються від бабусь із «Нічних купань у серпні» Сергія Осоки, котрі мають цілком людські недоліки й слабкості.
Чоловічі герої книжки, навіть позитивні, подекуди говорять до жінок абсолютно по-хамськи.
Наприклад, ситуація: після страшної ДТП, чоловік розплющує очі вже у лікарні й бачить біля ліжка втомлену схвильовану дружину. Як ви думаєте, що каже чоловік дружині в такій ситуації? Правильно: «Ти так і не облишила звичку купувати дешеву косметику». Бо жінка має бути бездоганно нафарбованою навіть у реанімації. Це, щоб ви розуміли, романтичний герой.
Чи інша ситуація: жінка гарно водить авто, але не вміє його ремонтувати. Незнайомий чоловік допомагає їй полагодити машину, але не може не кинути в обличчя: «Ой, дівчино, як же ви на права склали?»
В оповіданні це — Чоловік з великої літери («Не оті метушливі, перелякані істоти, яких дотепер зустрічала, а саме Чоловік»).
Якщо такими є позитивні герої, то негативні, ясна річ, ще хамовитіші: «Я дибуляла на своїх підборах, як та корова на льоду. Руслан зазвичай каже: «А чому “як”?»
Взагалі ж, із книжки я дізнався, що найбільшою травмою для чоловіка — це кесарів розтин у його дружини. Але не тому, що жінці це боляче чи важко чи що операція небезпечна — а тому, що це залишає шрам. А жінка, як я дізнався з книжки, має завжди виглядати бездоганно. Як і годиться, література розплющує очі на світ і збагачує новими знаннями.
Як казала критикеса Тетяна Трофименко, «головне – прорватися поза перший текст про просту сільську жінку Явдошку, яка пережила всі історичні тарапати 20-21 ст. від Голодомору до АТО».
Справді, перше оповідання більш нагадує синопсис історичного роману чи фільму: перелічені головні факти з життя Явдошки та її близьких. Ці факти переважно трагічні — як і вся українська історія ХХ століття. Тут і Голодомор, і боротьба УПА, і розмита ідентичність повоєнного покоління, і правнук-патріот, і підлі вороги. На жаль, усе це описано поспіхом, і може тому персонажі вийшли одномірні і «правильні»: праведна Явдошка, її несвідомий асимільований онук, ідеально-патріотичний правнук… Не зрозуміло, як така ідеальна бабуся виховала такого непатріотичного онука. Теж не показано, як та сама жінка, лише під час літніх вакацій, могла зробити з московського хлопчика полум’яного патріота України (попри зусилля його батьків).
Як на мене, проблема не з тематикою оповідання (яка є важливою для всіх нас), а саме зі способом її розробки.
Але чимало читачів від цього тексту просто в захваті, бо воно й трагічне, і патріотичне, і порядне, і правильне, і про історію. Трапляється, що людина «аплодує стоячи» життєпису Явдошки, але не любить решту книги.
Правда полягає в тому, що перше оповідання абсолютно відрізняється від усіх подальших — і за стилістикою, і за темою, і за художніми засобами, і… продовжувати можна довго. Тож ті, кому такий стиль подобається, можуть образитися, що решта книжки не така. А ті, кому він здається занадто поверхневим, можуть просто відкласти книгу, не читаючи решти.
Як на мене, щодалі від початку, то кращі оповідання.
Наприклад, «Конспект» — найсильніше оповідання збірки — «загубилося» на 164-й сторінці з 316-ти.
Це питання бентежить багатьох потенційних читачів. У мене не було сумніву, що вона якось пов‘язано із французьким «fraude» та англійським «fraud» — «омана», «шахрайство». Та перше враження — помилкове. Виявилося, що Фрода — це «представниця богині Афродіти в Україні» і до неї пишуть листи жінки у пошуках порад щодо кохання.
Власне, ці листи до «представниці Афродіти» — наприкінці книжки. Від решти оповідань їх відрізняють дві речі: наявність еротичних сцен і коментарі богині перед текстом та після нього. Листи — серед найвдаліших текстів у книзі.
Книжка — про народ і для народу, про повсякдення без прекрас, про сімейні проблеми і любовні пригоди. Життя тут таке, як є, а не таке, яким мало б бути в ідеальному світі.
Когось із читачок та читачів обурили романтичні пошуки заміжніх жінок. Когось — суржик або й російська декого з другорядних героїв. Але що робити, коли в житті все це існує?
Більшість оповідань — щирі, психологічно правдиві й написані живою мовою.
Читати чи ні? Кожен вирішить для себе.
Євген Лакінський,
автор книги «Мій Квебек. Люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді» (https://facebook.com/MiyKvebek)
Читайте також:
Останній літогляд 2021: ветеранська проза від автора “Цуцика”, родинна сага від вчительки-“реперки”, Кайдаші проти зомбі та іншіТо
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
