“Націоналіст-реаліст” Андрій Рудак із 10 огшбр: Стану головним старшиною ЗСУ. І зможу верховодити генералами

 

автор: Анастасія Федченко
з Донецької області
фото авторки та з архіву Андрія Рудака

Андрій Рудак – із того покоління, в якого третина життя пройшла під час війни. Коли Росія напала на Україну, хлопцеві не було й 15-ти. Вступив до львівської Академії сухопутних військ, але на четвертому курсі відрахувався і підписав контракт із 10-ю гірсько-штурмовою бригадою ЗСУ. В “Едельвейсі” він уже два роки. Нинішня посада – головний сержант гірсько-штурмової роти.

22-річний старший сержант Рудак в інтерв’ю “Новинарні” розповів про відчуття в того, хто на фронті і хто йде в “коробці” на параді в День Незалежності, про те, як порозумітися з підлеглими, коли у взводі потужна “опозиція”, про евакуацію і смерть дяді Віті та чому не бачить себе в цивільному житті.

Значення параду для усвідомлення молодого воїна

Андрій – із Надвірної, що на Івано-Франківщині. З дитинства мріяв бути військовим, тож після сьомого класу перейшов до Прикарпатського спортивно-військового ліцею.

– У 14 років пов’язав усе своє життя зі Збройними силами, – каже.

У 2016-му вступив у Львів до Національної академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, обрав Інститут морально-психологічного забезпечення.

Під час навчання, у 2018 році, Андрій устиг взяти участь у військовому параді на День Незалежності в Києві.

Парад на День Незалежності 2018 року. Фото: “Українська правда”

– Наша коробка була третя. Це незабутні враження й відчуття! Проходиш повз головну трибуну, такий красивий, у формі, береті, всі на тебе дивляться, тобою пишаються, махають тобі. Тягнеш крок максимально. Я б оце зараз так не пройшов! Той момент став таким переламним для мене.

Саме на параді я дуже чітко відчув, що нам відступати нікуди, тільки служити й воювати.

Парад – це дуже важливо для морально-психологічного стану, для бойового духу. Люди бачать ідеальних військових, як із картинки.

Зараз я живу в якійсь дірці в землі, ношу брудні кросівки. Але я тодішній і я нинішній – це все я. Не важлива форма, важлива суть. У мене є фото, де поруч стоїть Порошенко, – хвалиться старший сержант.

Андрій Рудак на параді-2020

У перший навчальний день на четвертому курсі хлопець кинув навчання в академії – написав рапорт на відрахування, бо дуже вже хотів “на війська”. Щойно отримав документи, виїхав на полігон у Рівне, де проходила вишкіл 10-та гірсько-штурмова бригада. У “десятці” служив друг з академії, це і стало вирішальним у виборі підрозділу.

– І вже з наступного дня я проходив службу в цій роті. Відтоді минуло вже два роки, – розповідає армієць.

“Старики” набили йому пику за прострілку з АКСУ”

Перша ротація біля Павлополя на Приазов’ї стала для Рудака холодним душем.

– Я був збентежено-зачарований. Адже в книжці пишуть, що взводно-опорний пункт має тримати оборону на відрізку до 400 метрів. Ніде такого не бачив! Зараз взвод займає оборону значно довшу. І повноцінно справляється з поставленими завданнями.

Звання молодшого сержанта Андрій отримав ще під час навчання в сухопутці. У Павлополі вже як сержант виконував обов’язки командира взводу.

Андрій Рудак. Фото: Анастасія Федченко, “Новинарня”

Колектив сприйняв новенького дуже непросто. Але Рудак згадує про все це іронічно, наче анекдот розказує.

– Я прийшов у взвод, мені 20, на мене так дивились, типу “іди, хлопче, погуляй”. Я оцінив обстановку. Вона не була сприятлива. Взвод поділився на дві частини: в “опозиції” – старші, які мали бойовий досвід, а молодняк ніби спостерігав віддалік.

Протягом місяця всі молоді потяглися за мною, почали частково “старички” переходити. Залишилося тільки кілька затятих.

Андрій Рудак із побратимами

В один день по нашій позиції відпрацював КПВТ (великокаліберний кулемет – “Н”), позбивав із дерев гілки. Сидять на позиції “старички”, не дуже прихильні до мене. Ми доповідаємо про обстріл, накриваємо район, звідки вели вогонь, з АГС з закритої вогневої позиції. Після цього зателефонував підлеглий – командир відділення, яке стояло по сусідству з позицією, що потрапила під обстріл. А він із тих, хто “та я воював”. І каже: “Чи ви на приколі? То ми прострілку робили з АКСУ!” Начебто вони стріляли в бік ворога, а ми собі накрутили, що то по нас. Наказав йому прийти. Прийшов. То “старички”, які були зі мною, набили йому пику. Відтоді все нормалізувалось. Якось слухають”.

Читайте також:
Комвзводу 28 омбр Василь Стефурак: Молоді офіцери мають вичавити з армії всю радянщину

Вдячність за 2,5 км окопів

Район Павлополя рівнинний. Навколо поля, балки. Позиція, де тримало оборону відділення Андрія, була на одній висоті з позицією ворога.

– Постійні пострілушки з їхнього боку. У нас іще було “добро” на стрілецьку зброю. Я тоді дечого навчився. Та всі ми дечого навчилися, – посміхається молодий військовий.

У цей момент інтерв’ю його побратим пригощає нас морозивом. Я довго не можу відкрити пачку.

– Підписуйте контракт, – сміється Андрій. – Навчу вас відкривати морозиво.

– Я подумаю, – сміюсь у відповідь. Та за хвилину, коли боєць розповідає, як багато вони торік копали, оголошую, що передумала.

Знаряддя “копачів” у шанцях 10 огшбр. Фото: Анастасія Федченко, “Новинарня”

– Моя позиція звалася “***”. Ми копнули на ній 2,5 кілометра траншей на мій зріст, а я майже метр дев’яносто. Деякі пацани нили: “Ми постійно копаємо, не можемо відпочити”. Зате в нас було за всю ротацію лише двоє поранених у роті. І коли вже вийшли з району ООС,

хлопці почали по одному підходити – дякували, що змушував копати, і всі вижили.

Основне моє завдання – зберегти життя людей.

Як виховується сержантський кістяк

Як головний сержант гірсько-штурмової роти Андрій Рудак має широкий спектр обов’язків:

– Якщо немає командира підрозділу, беру на себе управління ротою. Якщо нема його заступника – беру його завдання. Виконую свої обов’язки, зокрема вивчаю людей, яких планую на певні управлінські посади рівня відділення/взвод. Дбаю про те, аби вони пройшли необхідні навчання, формую молодий здоровий організм всього підрозділу.

Андрій Рудак. Фото: Анастасія Федченко, “Новинарня”

Щоправда, часом “формувати організм” буває непросто. Андрій нарікає на те, що недопрацьовують військові комісаріати, і доводиться “виховувати” контрактників.

– Так, великий відсоток людей патріотично налаштовані, хочуть служити, працювати, розвиватися. Але є й невелика категорія тих, хто прийшов тут відсидітись, відбути номер. Хто не хотів іти на строкову службу. І цю маленьку частинку людей я намагаюся перевиховати, спрямувати їхні думки в правильне русло. Займаюся культурно-просвітницькою роботою, трудотерапією – змушую переносити зброю, щоб подивитися, в якому вона стані, як вони її доглядають.

Та загалом Рудак ротою задоволений.

– Укомплектованість, навченість на рівні. Налагоджуємо роботу. Формуємо сержантський кістяк.

Скажімо, приходить у підрозділ людина 1964 року народження. Так, він колись, пів століття тому, був сержантом, начальником госпдвору. Прийшов сюди, а нічого зробити не може, крім їсти зварити чи дров нарубати. Жодної управлінської ефективності від нього не дочекаєшся, не може він організувати людей. Треба молодих, прогресивних, які хочуть розвиватися і працювати, за якими тягнуться люди. А якщо він прийшов три роки до пенсії досидіти, мені такий не треба.

Читайте також:
Сержантська реформа на прикладі Сил спецоперацій: “мама-тато” для солдата за прикладом НАТО

Евакуація і смерть дяді Віті

Цьогорічна ротація біля Торецька й окупованої Горлівки на Донеччині для “едельвейсів” складна. Адже противник стоїть на панівних висотах.

– Усі шляхи підходу відкриті. Люди активно копають, працюють, щоб зберегти свої життя, життя підлеглих. Трошки тяжко, але хлопці працюють, стараються реально, – розповідає Рудак.

Він перераховує мартиролог “десятки” на цій ротації: 18 березня дядя Вітя Пасєка загинув. 20-го – Кирило Биковський. Одразу четверо – Сергій Барнич, Максим Абрамович, Сергій Гайченко та Сергій Коваль – полягли 26 березня біля Шумів, коли російські окупанти вели по них вогонь із водонапірної вежі. Сергій Сулима (підірвався біля Шумів 3 квітня – “Н”) – толковий, головний сержант взводу.

– Тяжко нам обійшлося це, – згадує 22-річний армієць.

Віктор Пасєка

Він їздив на евакуацію Пасєки. Спустилися вниз на машині, перечекали обстріл, далі – пішки.

– Чотири години витягали дядю Вітю. Куля пройшла через каску: вхідна дірка, вихідна, голова так само, він уже “двохсотий”, холодний. Болото було страшне… Його четверо людей витягали. Весь цей час АГС стріляє, “покемончики” (ПКМ, кулемет Калашникова модернізований – “Н”). Витягли з траншеї, тільки починало темніти. Нас “спалило” те, що ми машиною проїжджали. Два розрахунки ПТРК вже чекали, коли ми виїдемо. Дядю Вітю понесли стежкою до позицій і звідти вже вивозили машиною. Чекали темряви. “Мотолижник” (водій тягача МТЛБ) приїхав на шаленій швидкості, за чотири хвилини піднявся з нами нагору. Я дядю Вітю в “учебку” возив, коли він підписав контракт, він там пробув три місяці, ми спілкувалися… Коли приїхав на евакуацію, я ж не знав, що то він. Трохи “припух”. Що сказати? Дядя Вітя. Треба тягнути. Потім уже в голові “доїжджає”: дядя Вітя, блін! – Андрієві важко даються ці спогади. – Але завдання є завдання, треба зробити.

Уже згодом з’ясували, що Віктора Пасєку вбила куля .338 Lapua Magnum, розроблена для снайперів: увійшла в потилицю.

– Малесенька дірочка, а вихідна – оттака, – показує руками Рудак. – Й одне поранення в руку. Я так зрозумів, що снайпер двічі спрацював: поранив у руку, дядя Вітя нахилився, і друге – вже в голову.

Він закурює, мовчить. На запитання, чи їздив на похорони, каже якимось низьким і хрипким голосом:

– Роботи багато, відлучатися не можна.

Андрій Рудак. Фото: Анастасія Федченко, “Новинарня”

Читайте також:
“В останній день приготував на взвод смачний борщ, та так і не скуштував”. У Хмельницькому поховали 55-річного героя Віктора Пасєку. ФОТО

Більшість смертей того місяця на фронті були саме від куль снайперів.

– Як від них захиститись?

– Копати, копати і ще раз копати. Щоразу наголошую підлеглим, що потрібно бути обережними, не висовуватися зайвий раз.

Ми дотримуємося зараз Мінських домовленостей, нам не можна відкривати вогонь… Але я б накривав квадрат, де виявили роботу снайперів, із мінометів калібру 120 мм. І вони би більше там не працювали.

Оборона і наступ проти “випускників”

У Рудаковій роті – тільки санітарні втрати, тобто поранені. Двоє військових зазнали тяжких контузій: протитанкова керована ракета залетіла на спостережник.

– Але вони вже повернулися, несуть службу. Один хлопчина 19 років, іншому – 36, – розповідає головний сержант.

Крім “копати”, Андрій, як справжній гірський штурмовик, розглядає й інші варіанти, на які, щоправда, не дадуть “добро”.

Андрій Рудак. Фото: Анастасія Федченко, “Новинарня”

– Я вважаю, давно час застосовувати артилерію, рухати піхоту вперед, – каже Рудак, який називає себе “націоналістом-реалістом”.

– Якщо на териконі зробити хорошу кулеметну точку, поставити там два ДШК, а з цього боку, – показує перед собою, – АГС, можна нормально тримати оборону досить довго. За підтримки таких вогневих засобів, як БМП, які будуть працювати з дальньої позиції у випадку активного наступу ворожої піхоти або техніки. Головне – правильно все спланувати і виконати сплановане. І врахувати всі моменти, які може використати ворог.

Андрій переконаний: не потрібно погоджуватись на перемир’я, адже російські окупанти їх ніколи не дотримуються.

Андрій Рудак

– Активно застосовують міномети калібру 82 і 120 мм. Вони буквально що три дні відпрацьовують із важкого озброєння по всьому рубежу нашої оборони. Причому б’ють хаотично. Стріляти не вміють, аби ото тільки постріляти. Марно тільки витрачають боєприпаси. Хоча я розумію, що їх вистачає, Росія завозить туди вагонами б/к, у них усього досхочу.

Також застосовують протитанкові керовані ракети. ПТУРисти їхні – непрості хлопці. Вони приїжджають за викликом, я так думаю. Попросили – приїхали, попрацювали – поїхали, – робить висновок старший сержант.

Так само “непростими хлопцями” він називає і ворожих снайперів:

– Напевно, приїжджають складати іспити. Я вперше про це подумав торік.

Бо в той час, коли у військових вишах складають держіспити, по наших позиціях біля Павлополя активно працювали міномети – якраз загострення.

А й до, і після того було “скромніше”.

Але добре, що вони склали на “трійку” – не вміють, значить, їх погано вчать, а отже, їхня держава довго не проживе.

– То, може, то не російські випускники, а шахтарі?

– Ага, шахтарі, “казакі” Луганщини. Буряти! Вони, до речі, у 2014 році в Зайцевому активно танками їздили. Коли ми сюди зайшли, я передивився години відео, перечитав багато, що тут у різні роки відбувалося, що може статися. Про противника треба знати все. Коли окупанти тут були – позалишали багато саморобних вибухових пристроїв, розтяжок, мінних загороджень, тож очікувати тут можна всього. Тому я рекомендую хлопцям ходити тільки шляхами, перевіреними саперами, а не хрін зна де.

Андрій Рудак. Фото: Анастасія Федченко, “Новинарня”

– А про інші війни ви читаєте?

– Читав недавно про участь УНСО у війнах у Придністров’ї, на Кавказі. Вони ж у 2014-му були чи не найбільш підготовленими до такої війни (як АТО на Донбасі), воювали в складі добробатів.

Цікаво писав про грузинську війну Андрій Миронюк із позивним “Сет”. Він жив у Маріуполі, брав участь у боях за Донецький аеропорт, загинув там 20 січня від кулі снайпера.

“Це теж робота, і вона мені подобається”

Коли в Рудака закінчиться контракт, він збирається підписувати новий трирічний. Бо не бачить себе ніде, окрім війська.

– Ну, чим іще займатися? Там (у тилу) працювати треба, – сміється Андрій. – А тут служити. Ну, це теж робота, і вона мені подобається.

Андрій Рудак. Фото: Анастасія Федченко, “Новинарня”

Ось я з Західної. Мені на Польщу їхати? Консультантом у магазині? А в ЗСУ я знайшов себе. Мені подобається, що тут абсолютно різні завдання – треба вміти і те, і те, ще й те. Весь час якийсь рух. А уявімо, що сидиш ти в магазині, телефони продаєш. “Модель така-то, акумулятор 5400″… Та ні, яке там!

Андрій намагався відновитися в Академії сухопутних військ на четвертий курс, однак не зміг. Втім, у сержанта амбітні плани щодо військової кар’єри.

– Продовжу формувати кістяк роти, потім батальйону, бригади.

А потім стану головним старшиною Збройних сил. І зможу верховодити генералами.

Я ж матеріально відповідальна особа, – сміється Рудак. І серйозніше додає: – Я дуже сподіваюсь, що зможу міняти Збройні сили. Початок цього лежить у правильному відборі – потрібно, щоб в армію приходили люди, які дійсно хочуть і готові тут бути, а не заробітчани. Є такі, хто після першого контракту розуміє: служба – не для них, і повертаються до цивільного життя. І це добре. Але ж є й такі, хто “та ще на пів року продовжу”… І з ними значно гірше.

Андрій Рудак. Фото: Анастасія Федченко, “Новинарня”

Хотілося б, щоб держава більше підтримувала не таких, а справжніх професіоналів, які готові віддати життя за цю державу.

Читайте також:
26-річний комбат Олександр Сак “Стафф” із 93-ї бригади: Готуємося до масштабної війни з Росією


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.