автор: Тетяна Трофименко
У літературному процесі мають бути якісь сталі величини, непорушні традиції та знакові події. Просто тому, що людям так спокійніше: з’являється впевненість, що все йде за планом.
Книжковий Арсенал – одна з таких подій. Цьогоріч він відбудеться 23-27 червня. Звісно, ви вже пригледіли собі купу книжок, які неодмінно слід придбати та прочитати, але улюблена критикеса Тетяна Трофименко не могла не підготувати традиційного огляду новинок #підарсенал від найкращих авторів і авторок України.
♦ І назва нового роману Наталки Сняданко «Перше слідство імператриці», і враження від її попередньої книжки «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма» змушували думати, що на нас знову чекає довга й повчальна історія про щасливе життя українців за Австро-Угорщини, трагічну втрату цього золотого раю, совєцьку окупацію та витіснену пам’ять, а на додачу трохи містики, щоб книжка точно могла претендувати на «високу полицю» інтелектуальної прози сучукрліту.
Тим приємнішим став сюрприз! Наталка Сняданко обійшлася без традиційної промивки мізків і просто написала читабельний історичний детектив, який ідеально виконує жанрову функцію – тримає інтригу й занурює в атмосферу доби.
Дія однієї сюжетної лінії припадає на 1856-57 роки та обертається довкола родини цісаря Франца Йозефа, чия молода дружина Сіссі береться розслідувати замах на життя чоловіка – і досягає в цьому успіху! Образи персонажів вийшли яскравими й дуже людяними, тож якщо ви не надто обізнані з подробицями біографії імператорської пари, вас зацікавить не лише детективна складова твору, а й побутові та психологічні аспекти.
Друга сюжетна лінія переносить нас у сучасну Україну – тут маємо перипетії, пов’язані зі скрипкою Моцарта (інструмент дійсно привозили 2018 року до Львова на фестиваль LvivMozArt). Саме на цій скрипці свого часу навчалася грати імператриця Сіссі – і саме з цим пов’язана головна таємниця роману…
Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, хто скоїв замах на імператора й до чого тут синки угорських багатіїв; чому мати цісаря ерцгерцогиня Софія не любила своєї невістки; що не встигла прочитати в щоденнику Сіссі співробітниця «Моцартеуму» і для кого це погано закінчилося.
♦ Як і Наталка Сняданко, що виступила в незвичному для себе жанрі, відома поетка Галина Крук порадувала новим – збіркою малої прози «Хто завгодно, тільки не я», що, як і її вірші, відзначається емоційністю та яскравим письмом.
Окремі оповідання з цієї книжки ми вже знаємо за іншими проєктами (скажімо, історію про маму по скайпу «О паура» чи новелу «Tabula rasa» з присвяченого хворобам і паліативності арт-проєкту Parasol). Соціально-психологічна проблематика є головною й для інших текстів збірки: оповідань «Рибина» чи «Заговорити», в основі яких лежить сюжет невдалої вагітності. Поряд із тим маємо й настроєві замальовки, що не прочитуються як реалістичні: скажімо, новела «Ангелоїдка», у якій головна героїня робить мінет чорному кактусу Дада, коли той кермує синім седаном (не намагайтеся повторити в домашніх умовах). Еротичні моменти виходять на перший план і в інших текстах, аж до бурлескних «Цицьок», де пан Голавський буквально божеволіє від цієї частини жіночого організму.
Завершують книжку «Карантинні хроніки Марії» – історії, які Галина Крук публікувала в себе на фейсбуці під час першого локдауну. Вони іронічні і трохи сумні, адже як би персонажі не вдавали, що все супер, «світ тепер ніколи не буде таким, як раніше. І ніхто з них ніколи не буде таким, як раніше. Навіть бузок».
Читати неодмінно, якщо теж уважаєте, що пачка презервативів на згадку – не найпереконливіший доказ любові; хочете дізнатися, хто з героїнь Галі Крук не мив пупця та від чого Марка спіткала перша ерекція; чому чоловік Марії не міг піти в магазин під час карантину та під яку сковорідку родина змушена була постригти сина.
♦ У принципі, наступну книжку теж можна назвати збіркою малої прози – ну бо в порівнянні з останнім романом Владислава Івченка «Ноги», що має понад тисячу сторінок, дві повістини на 200 й одна на 100 – це, безперечно, мала проза! Єднальним концептом трьох текстів є власне «битва з Левіафаном», тобто протистояння «маленької людини» й корумпованої та антигуманної державної системи.
У реальному житті в такому двобої зазвичай перемагає система, однак у художньому світі Івченка не все так однозначно. Скажімо, Мері Дяків із першої повісті здобуває приголомшливу перемогу над усіма поганими хлопцями, які прагнуть заграбастати землю села Кути під видобуток бурштину (спецефектам, що супроводжують цю перемогу, може позаздрити навіть королева трешу Люко Дашвар). В історії про пригоди свінгерів «Накохалися» (автентично вона називалася трохи не так) теж маємо хепі-енд, але вже більш тривожний. Найпохмурішою можна назвати повість «Лисиця та Ніч», де ближче до фіналу все перетворюється на макабричну фантасмагорію й підстав для оптимізму майже не знайти…
Попри те, що у своїй новій книжці Владислав Івченко й далі залишається переконаним натуралістом (персонажі валять усе, що спадає на думку, не фільтруючи розмов про секс і насильство та не керуючись усталеними моральними нормами), однієї тенденції не можна не помітити. Жінка в його текстах стає все активнішою, перебирає роль головної в сюжеті, усе менше залежить від впливу чоловіка – і це дає підстави говорити, що саме до Івченка переходить нині звання провідного фемініста сучукрліту.
Читати неодмінно, якщо вірите, що режим внутрішньої окупації можна здолати силою окремих індивідів; ніколи б не стали займатися сексом із ватниками; колись виявляли, що пересічні ватники все-таки кращі за корумпованих поліціянтів; підозрюєте, що ветерани АТО можуть бути не кращими за пересічних ватників.
♦ До речі, про фемінізм: Владислав Івченко в цій справі новачок, однак є й визнані авторитет(к)и! Саме #підарсенал вийшла друком книжка знаної блогерки Анни Топіліної, яка дає зіперті на постулати фемінізму практичні поради щодо здорових стосунків між чоловіком і жінкою. Чи то між жінкою й чоловіком.
Книжка «Люби без ілюзій» послідовно та наполегливо доводить, що жінка не аж так виграє від традиційних стосунків, як це прийнято показувати в маскульті з його ідеалізацією кохання; закликає читачок шукати підтвердження власної значущості в різних сферах життя – роботі, друзях, волонтерстві, хобі, а не в «ньому, єдиному»; застерігає, що думку про жіночу вагу, фігуру, манеру вдягатися тощо чоловік має тримати при собі, адже цінність кожної окремої особистості не залежить від думки оточення тощо.
Усі ці міркування, поза сумнівом, актуальні й важливі, однак те, з якою наполегливістю вони повторюються, може трохи втомити протягом читання книжки. Зрештою, думки Топіліної мало чим відрізняються від порад Ірени Карпи в книжці «Як виходити заміж, стільки разів, скільки захочете», лише там вони викладені значно жвавіше.
Вочевидь, аудиторія Анни Топіліної – це жінки, які й так не бажають бути зразковими матерями й дружинами, що проводять усе життя на кухні; реалізовані професійно та стабільні фінансово. Вони завдяки цій книжці отримають чергове підтвердження, що діють правильно, коли чекають на щось краще, подорожуючи Європою чи сублімуючи в хобі. Що ж до тих, хто перебуває в токсичних стосунках з алкоголіками й аб’юзерами, не має освіти, роботи та житла, представниць нижчих прошарків українського суспільства, – питання залишається відкритим. Чи прочитають вони цю книжку й чи змінить вона щось у їхньому житті?
Читати неодмінно, якщо переконані, що жінки вкладають у стосунки значно більше, ніж чоловіки; вважаєте, що фундамент здорових відносин – не пристрасть, а добре налагоджена комунікація; відкидаєте роль жінки як емоційної обслуги; не вірите в міфи про чоловічу полігамність та вважаєте, що годі їх приваблювати, нехай хоч щось зроблять самі!
♦ На завершення огляду – ще одна хороша книжка, перший роман режисера-документаліста Іллі Макаренка «Магнум». Проста, тепла й трохи детективна історія про героя, який тікає від себе й тікає з України до Португалії. Цей короткий текст нібито й розважає, але в чомусь і тригерить, особливо якщо ви колись замислювалися про те, щоб радикально змінити штиб життя.
Персонаж відчуває провину за те, що не брав активної участі в Революції гідності, і його переживання запаралелюються з історіями лісабонських знайомців, людей старшого віку, по яких проїхалася Революція гвоздик 1974-го. Персонажі «Магнуму» і через десятиліття спокутують свої «революційні» гріхи, яких неможливо (?) було уникнути. Головний персонаж є лише випадковим свідком цих маленьких трагедій, однак і в його житті є місце для важливого вибору, комфортного не для всіх. Прикметно, що, на відміну від традиційного героя сучукрліту, він не прагне негайно відтрахати всіх жінок, що трапляються на його шляху, і не намагається завоювати закордон у цей спосіб (можна порівняти, скажімо, з іншим дебютним романом цього року Гліба Гусєва «Не святий» – отам чувак ні в чому собі не відмовляє!).
Затишна й така домашня атмосфера Лісабону, колоритні постаті місцевих мешканців, кохання, що маскується під дружбу, буденність емігрантів, які ще не зрозуміли, чи варто було сюди приїздити, – усе це створює особливий флер роману, який надовго запам’ятається.
Читати неодмінно, якщо любите зворушливі життєві історії, що поєднують риси мелодрами й детективу; хочете дізнатися, чи повернеться головний герой в Україну; яку таємницю приховує його квартирний господар синьйор Алберту та чи знайомство з українкою Тонею переросте у щось більше.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
