Наприкінці другої світової війни солдати РОА (Російської визвольної армії)) потрапили в пастку: під час Празького національного повстання вони виступили проти німців, згодом постраждали від чехів й американців, та найбільш жорстоко з ними розправилася Червона армія
підготував: Олекса Лівінський
Перша декада травня у Чехії вже багато десятиліть асоціюється із бузком. Ця квітка росте у Празі повсюдно. Бузок у ці дні 1945 року саме квітнув, і люди намагалися подарувати визволителям бодай щось гарне. Танки були уквітчані бузком, міста пахли ним і перебивали запах пороху й ще не змитої крові. Впродовж довгих років саме бузок асоціювався із перемогою над нацизмом, ветеранами, маршалом Конєвим, пам’ятник якому – звісно, із букетом бузку – стояв до минулого року на площі Інтербригади у престижному 6-му районі чеської столиці. Визволителями, звичайно ж, при цьому вважалися тільки червоноармійці, під час святкувань неодмінно звучали промови російською мовою.
Традиція дарувати всюдисущий бузок серед чехів зникла, мабуть, після 1968 року, оскільки він став асоціюватися саме з радянськими танками. Тепер його справді ніхто і ніколи не зриває і нікому не дарує, навіть під час святкувань Дня Перемоги, який у 1990 році був перенесений з 9-го на 8 травня (парадоксально – за пропозицією Мілоша Земана). Хіба що за винятком російських туристів, чеських комуністів та інших шанувальників російськоімперських «нічних вовків».
У 1990 році почав змінюватися і погляд на визволителів. Адже довго замовчувалося те, що, наприклад, захід Чехії визволяли американські війська, а південь Словаччини і Моравії – румунська королівська армія.
Абсолютним табу була і роль Російської визвольної армії (РОА) у Празькому національному повстанні, яке спалахнуло 5 травня 1945 року. А саме завдяки втручанню РОА повстання витримало, а Червона армія під командуванням маршала Івана Конєва увійшла до вже практично очищеної від німецьких військ Праги.
Нині чеські історики та чимало чехів переконані, що саме завдяки воякам РОА, відомим як «власовці» (хоча правильніше було б називати їх «буняченківці»), нацисти не розбомбардували Прагу вщент, як це вони вчинили з Варшавою та багатьма іншими містами.
Пам’ятник РОА в Ржепориях
Рік тому в районі Ржепориє (в 13-му районі на заході Праги) було встановлено невеликий пам’ятник РОА скульптора Давіда Черниго та меморіальну таблицю.
Це, звісно ж, спричинило істерику серед російських агентодипломатів, пропагандистів та чеських неосталіністів.
Кремль називає власовців «зрадниками, і крапка». Та впертий ржепорийський староста Павел Новотни тоді різко відповів російському телебаченню: чехи мають право споруджувати пам’ятники в своїй країні кому захочуть, а особливо тим бійцям, які проливали кров, захищаючи празьких повстанців.
Павел Новотний
Вшановували власовців у Чехії й раніше. У 2010 році перед замком у містечку Лнарже в південно-західній Чехії була встановлена меморіальна дошка, на якій зазначено, що «генерал А. А. Власов перебував у цьому замку 11-12 травня 1945 року та разом із солдатами 1-ї дивізії РОА був полонений Червоною армією 12 травня 1945 року поблизу Лнарж».
Понад десять років тому кремлівські навіть не гавкнули в реакції на встановлення такої дошки. Не кажучи вже про пам’ятники на могилах власовців, які або загинули боях, або були одразу після війни страчені СМЕРШем та енкаведистами. А таких могил у Празі й околицях чимало – 14, і поховано там як мінімум три сотні власовців. Із них 187 – на Олшанському цвинтарі.
Тут, неподалік православної каплиці, також вже не один рік стоїть надгробний пам’ятник із написом «РОА». І не може такого бути, щоб російські дипломати й численні «безсмертні полки» з «нічними вовками» їх раніше не помічали.
Пам’ятник на вшанування загиблих вояків РОА і генерала Володимира Боярського (Баєрського) на празькому Олшанському цвинтарі. Фото: Sputnik / Profimedia
Але тепер, коли «побєдобєсіє» проголошено в Росії мало не державною ідеологією, московські пропагандисти з криком погрожують Чехії, як і іншим «недружнім державам», де не сприймають міф про історичну «рятівну» місію Червоної армії, та змушують вважати Москву «головною переможницею» і «визволителькою».
Празькі повстанці були погано озброєні і не навчені військовій справі. Їм було дуже складно протистояти майже мільйонній групі армій «Центр» польового маршала Фердинанда Шернера, яка через Прагу намагалася відступити та здатися американським військам, а також підрозділам Верхмахту та частинам ваффен-СС, дислокованих у Протектораті Чехії й Моравії.
Гітлерівці наприкінці війни відзначалися в Чехії особливою жорстокістю, виміщали агресію на цивільних особах, розстрілювали будь-яких чехів у помсту за загиблих німецьких військових. Проти повстанців на барикадах у бій кинули важку техніку.
Майже одразу ж празькі повстанці звернулися по допомогу до союзників. На другий день до чехословацької столиці з трьох боків зайшли російські підрозділи на трофейних радянських танках із дивними для пражан написами «Смерть Гітлеру, смерть Сталіну!» Важкої техніки у повстанців доти не було, тож тепер вони швидко змогли взяти під контроль лівий берег Влтави.
7 травня 1945 року повстанці закликали протектора Карла Германна Франка капітулювати. Бої тривали, але повстання не потонуло в крові. І доля зруйнованої Варшави не спіткала Прагу.
Тими російськими підрозділами була саме РОА – формально, «власовці». Хоча сам колишній радянський генерал-лейтенант, перебіжчик Андрій Власов був проти допомоги празьким повстанцям і на той час уже самоусунувся від командування. Вояки РОА підпорядковувалися наказам генерала Сергія Буняченка.
Андрій Власов
Власов не був жодним опортуністом до більшовицької «диктатури пролетаріату». Воював із білогвардійцями Врангеля в Криму та повстанцями Нестора Махна на півдні України. Наприкінці 1930-х був військовим суддею, тож до сталінських репресій мав прямий стосунок. Потім служив військовим радником у Китаї. Початок війни зустрів під Львовом, командував 37-ю армією, яка захищала Київ, виводив солдат з оточення, отримав поранення. Він був комуністом, абсолютно лояльним до Сталіна воєначальником, його фаворитом, кавалером багатьох нагород. Наприкінці 1941 року генерал Власов кілька разів по суті рятував Москву. Його вочевидь чекала велика кар’єра. Можливо, після війни Власов міг би стати, скажімо, головнокомандувачем військ Варшавського договору у 1960-х. Або очолити операцію «Дунай» та окупацію Чехословаччини у серпні 1968-го. Якби не…
При спробі розблокувати Ленінград 2-га ударна армія Власова потрапила у «Волховський котел». Навесні 1942 року, кинуті напризволяще, там божеволіли в болотах виснажені радянські солдати. Місце перебування генерала Власова, який із невеликою групою намагався вийти з оточення, «здали» німцям селяни-старовіри, що ненавиділи більшовиків. «Героїчно гинути в ім’я Сталіна» генерал-лейтенант не збирався, і 12 липня здався в полон.
Власову були близькі тоталітарні погляди, тому не дивно, що в німецькому таборі для високопоставлених полонених на Вінниччині він погодився на співпрацю з нацистами заради «повалення влади більшовиків». Німці використовували його переважно з пропагандистською метою. Ще в 1942 році Власов закликав створити російську антибільшовицьку армію. Але німці не дуже вірили намірам полонених червоноармійців, тож лише наприкінці 1943 року Власову було дозволено зібрати перших добровольців. Самостійна РОА виникла аж наприкінці 1944-го.
Розраховували РОА на 200 тисяч бійців, але реально були сформовані дві дивізії чисельністю до 40 тисяч, третя була недоукомплектована й налічувала 10-12 тисяч осіб.
Цікаво, що РОА виникла на Празькому граді, в залі галереї Рудольфа.
14 листопада 1944 року в Празі була проведена конференція, на якій було створено «Комітет звільнення народів Росії» (КОНР) – щось на зразок уряду Росії у вигнанні. Його збройними силами і стала РОА.
Як зазначав торік чеський публіцист Ян Штєтка на сторінках газети «Господаржске новіни», на празьких Градчанах тоді були визначені цілі комітету та РОА: суверенна Росія, окрема від інших народів Радянської імперії, встановлення в ній ліберальнішого режиму з дружніми стосунками з гітлерівською Німеччиною. Це дискредитувало цілі Власова, хоча, з іншого боку, Сталін і сам підтримував дружні стосунки з гітлерівською імперією аж до літа 1941 року.
Але військовослужбовці Червоної армії в німецькому полоні не мали особливого вибору. У СРСР на них чекали ув’язнення чи майже вірна смерть. Умови в німецьких таборах також були жахливими. Тож вербування до РОА ставало шансом вижити. До антисталінських підрозділів ішли маси охочих.
Присягу в Мюнсінгені під біло-синьо-червоним прапором 1-ша піхотна дивізія РОА прийняла лише 16 лютого 1945 року. На східному фронті підрозділ із 20 тисяч чоловік із переважно трофейною радянською технікою був розгорнутий аж у квітні 1945 року. 2-га піхотна дивізія взяти участь у боях навіть не встигла.
Перше завдання – захищати від совєтів плацдарм Ерленгоф поблизу Франкфурта-на-Одері – РОА провалила. Та наближався кінець війни, і вже згаданий командир дивізії РОА Сергій Буняченко вирішив діяти автономно, без огляду на німців чи Власова. Його мета була чіткою: опинитися в полоні західних союзників, не потрапляти до рук совєтів.
Власовці з чехами
Коли Власов наказав дислокуватися на східному фронті поблизу Брна, Буняченко та його солдати розташувалися зовсім в іншій частині Чехії – від Дєчина до Лоун та поблизу Раковника й Бероуна. 1-ша дивізія прибула туди 4 травня, за день до початку Празького повстання.
Власовцям інколи приписують участь у каральних акціях, наприклад, участь у придушенні Варшавського повстання, чи масове вбивство жителів моравського села Закржов. Та проти польських повстанців влітку 1944 року діяло інше формування – так звана «Російська визвольна народна армія» (РОНА), вона ж 29. Waffen-Grenadier-Division der SS „RONA“ (russische Nr. 1), під командуванням Броніслава Камінського, що безпосередньо підпорядковувалася СС. До спалення 19 осіб у Закржові причетний 574-й батальйон так званих «російських козаків», який теж не мав відношення до РОА. Але під впливом схильної до узагальнень радянської пропаганди всіх росіян, які стали під прапори Вермахту, стали називати «власовцями», засуджувати й очорнювати всіх без розбору.
Хай не вводить в оману українське прізвище генерал-майора РОА Сергія Буняченка. Він, хоч і народився 1902 року на Курщині в українській козацькій сім’ї, підлітком пішов у Червону армію, воював проти військ УНР, білогвардійців та азіатських «басмачів», брав участь у більшовицьких каральних акціях в Україні. Але у 1937 році нібито за критику колективізації мало не потрапив під «партійну чистку».
З початком Другої світової Буняченко двічі йшов під суд, йому загрожувало десять років сталінських таборів. Наприкінці 1942 року потрапив у румунський полон. Там пристав на пропозицію перейти на бік німців.
Викладав у офіцерській школі РОА, був офіцером зв’язку, а у листопаді 1944 року став командиром дивізії чисельністю близько 16 тисяч вояків.
Сергій Буняченко
Як пише історик Павел Жачек у книзі «Прагою під бронею власовців» (2014), дивізія дорогою до повсталої Праги роззброювала німецькі війська, звільняла військовополонених, підіймала чехословацькі прапори. Населення вітало її із захопленням.
Однак у жорстко поляризованій Другій світовій війні, з огляду на антигітлерівську коаліцію, неможливо було довго й успішно воювати проти Сталіна та Гітлера водночас. Гарячкували і командири РОА.
«Генерал Власов як головнокомандувач РОА принципово не погоджувався з допомогою празьким повстанцям, на відміну від Сергія Буняченка, – зазначає Жачек. – Тому це одна з багатьох історичних абсурдних ситуацій, пов’язаних із добровольчим антисталінським рухом, коли дивізія просувалася до Праги під назвою «”армія генерала Власова”».
Палітурка книжки Павла Жачека “Prahou pod pancířem Vlasovců”
Буняченко мав таємну домовленість із чеськими повстанцями, намагався переконувати і Власова. Під час зустрічі біля містечка Лоун він казав йому: «Якщо ми допоможемо чехам [захиститися] від німців, ми водночас допоможемо їм, щоб їх не проковтнули більшовики».
Власов відмахнувся, розв’язав Буняченкові руки та більше ні у що не втручався.
5 травня власовці, чи то пак «буняченківці», підійшли до Праги з трьох напрямів: з південно-західного – через Радотін до Сміхова, західного – через Мотол до Кошірж, із північно-західного – через Рузинє до Градчан. Так вони взяли під контроль весь лівий берег річки Влтава. Повстання, що вже почало захлинатися, було врятоване.
Власовці у Празі вступили в бій із німцями 6 травня близько 16-ї години вечора в районі аеропорту Рузинє. Це була робота 3-го піхотного полку під командуванням підполковника Георгія Рябцева-Александрова. Аеродром був оточений, але німці відступили, зробивши лише кілька пострілів. Власовці захопили летовище і унеможливили використання бомбардувальників, які могли б перетворити Прагу на руїни.
Танкісти РОА
Утім, нальоти «Люфтваффе» на повстанців відбувалися – німці, очевидно, використовували польові аеродроми в Східній Чехії.
О 18-й годині у штабі «Бартош» власовці на чолі з командиром 1-го полку полковником Андрієм Архиповим обговорили вступ у бій наступного ранку в Празі, що підтвердив генерал Буняченко своїм наказом у Ржепориях.
2-й піхотний полк під командуванням підполковника В. Артемова, дислокований у Слівенці, вступив в бій з німцями під Збраславом та в Модржанах вже вночі.
Уранці німці капітулювали в Мотолі, і 4-й піхотний полк полковника Ігоря Сахарова передислокувався до Сміхова.
Чеські командири відмовили власовців від наміру обстріляти Празький град, де розташувалося німецьке командування Праги. У РОА вважали, що такий хід, можливо, змусить нацистів швидше здатися.
У Лаговицях рота РОА разом із групою чеських повстанців марно намагалася захистити міст через Бероунку – тут німці знищили всіх.
Протягом дня частини 1-го полку перейшли зі Сміхова на правий берег Влтави, роззброїли німецький гарнізон на Лобковицовій площі, вступили в бій у Малешицях та на Ярові. Ще один бій вела група на Панкраці.
Та повстанських ватажків лякали написи на власовських танках, які урівнювали «фюрера» та «вождя народів». Коли всім стало зрозуміло, що американці не визволятимуть Прагу, а Червона армія немилосердно знищуватиме власовців, Чеська національна рада (ЧНР) під тиском комуністів оголосила дії Буняченка «власною ініціативою».
Тож генерал негайно наказав відступати з Праги на південний захід у напрямку Плзеня, щоб бути о 23-й годині 7 травня біля американської демаркаційної лінії.
У другій половині дня власовці, за невеликими винятками, вийшли з боїв у Празі, і повстанці далі вже самі протистояли підрозділам СС. Генерал Буняченко на прохання пражан залишив у місті лише артилерійський підрозділ майора А. Губанова, який був розгорнутий з 8-го до 9 травня на Зліхові та якому вдалося зупинити наступ підрозділів СС і стабілізувати повстанський фронт.
Бойові дії під Рузинє та на Зліхові були найважливішою допомогою РОА повстанцям.
Власовці в Празі
У безпосередніх боєзіткненнях із німцями загинуло близько сотні власовців. Потім у чеських лікарнях енкаведисти добили ще майже 200 поранених.
Вступ власовців підняв бойовий дух повстанців і вніс сум’яття в німецьке командування, яке знало про велику (хоч дещо й перебільшену) кількість досвідчених солдатів у РОА та їхнє озброєння.
І ось настав час найбільшого розчарування. Ті, хто попросив РОА про допомогу, скористалися нею, але «вмили руки». Лідери Чеської нацради незабаром зрозуміли, що радянсько-американська лінія розмежування від 4 травня залишає Прагу в радянській зоні. Тож почалися обережні маневри і відхід від домовленостей.
Уранці 7 травня повстанське радіо відмовилося передавати в ефір заяву власовців про співпрацю з керівництвом повстання. Згодом уся ЧНР дистанціювалася від дій російських антибільшовицьких підрозділів. Зокрема, комуністи в керівництві ЧНР попередили, що співпраця з власовцями може мати «далекосяжні наслідки» і поставити під загрозу радянську допомогу повстанню.
«Чехи дякують за допомогу, але не можуть залишитися байдужими, коли власовці ставляться вороже до найкращого друга Чехословаччини – Сталіна та його армії, і просять генерала [Власова] вивести свої війська з Праги», – написали повстанці своїм рятівникам. Вони відмовилися гарантувати невидачу власовців більшовикам.
Це розсердило як вояків РОА, так і багатьох чеських повстанців.
Сергій Буняченко кричав на представників ЧНР:
«Ви не варті ані краплі нашої крові! Ідіть собі до більшовиків. Вони вам ще покажуть!»
«На тлі загального обурення через барикади та штаби повстання полетіла крилата фраза: “Це не національна рада, а національна зрада!”» – згадував пізніше надпоручник Владімір Радолінськи.
Читайте також:
Повернення Вождя ОУН: чому Бандеру вбили, а Мельника – ні
«Цілі й наміри РОА дещо нагадували утворення чехословацьких легіонів під час Першої світової війни, – пише Ян Штєтка. – Та після неї [чеські] легіонери стали шанованими героями, а власовців спіткала сумніша доля. Західні союзники зустріли власовців прохолодно».
На демаркаційній лінії поблизу Лнарж американці роззброювали власовців і пускали «через лінію» невеликими групами. Пройти на той бік вдалося далеко не всім, багатьох американці повертали радянським органам.
Червона армія наздоганяла переважно вже неозброєних, дезорієнтованих та виснажених бійців РОА у Брдському лісі й розстрілювала тих, хто не зміг втекти, сховатися чи скоїти самогубство. Власовців піддавали жорстоким тортурам на місці або в кращому депортували до радянських ГУЛАГів.
Генерал Власов прибув в американську зону окупації 9 травня, та 12 травня, під час пересування в американському джипі, його зупинили червоноармійці і витягнули з машини. Американські солдати мовчки спостерігали – не хотіли дратувати совєтів.
Генерала Сергія Буняченка американці видали більшовикам через три дні.
Командирів РОА за «зраду батьківщини» позбавили всіх звань і нагород та після закритого трибуналу з особливою жорстокістю стратили (повісили) в московській в’язниці Бутирка 1 серпня 1946 року.
Лише п’ята частина власовців дісталася Заходу. Всіх чекало забуття на батьківщині. Радянська пропаганда проклинала їх десятки років, і на еміграції ветерани цієї армії далеко не завжди знаходили розуміння.
Безперечну допомогу власовців Празі оцінили лише торік у Ржепориях. З привидів вони знову стають людьми. І вони теж дочекалися свого букета бузку.
Пам’ятна дошка до меморіалу РОА в Ржепориях
Читайте також:
У Києві вперше відбувся марш на честь дивізії “Галичина”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
