Заступник міністра у справах ветеранів, АТОвець Олександр Терещенко: Як я став україномовним українцем

Олександр Терещенко
заступник міністра у справах ветеранів України, учасник АТО у складі 28 омбр, “кіборг”, засновник та голова Миколаївської філії ГО “Асоціація інвалідів АТО”, ГО “Асоціація учасників та інвалідів АТО” Миколаївської області

Як я став україномовним українцем (FB)

Народився я в старовинному козацькому селі Мигія, що на Півдні України. Попри те, що моя мама вчителювала в місцевій школі за фахом “російська мова та література”, спілкувалися ми виключно суржиком. Власне, як і всі навколо. Ця дивна суміш двох мов безжально вирізняла представників селянства в будь-якому товаристві. В міру зростання, я все більше комплексував від того нашого суржику, коли опинявся в міському середовищі. Вступ до інституту та особливо дворічна служба в совєтській армії, остаточно розв’язували мовне питання. До слова сказати, своє соціальне походження, як і рідний суржик, я ніколи не забував і не соромився. Приїжджаючи у своє село завжди розмовляв так само, як і всі навколо.

1991 рік вніс суттєві корективи в мою національну свідомість. Українська мова вабила мене десь глибоко на підсвідомому рівні. Я мав чітке переконання, що українець зобов’язаний знати свою рідну мову, а якою розмовляєш – то вже не так важливо. Напевне, це щось на кшталт народної традиції, яку переказують від покоління до покоління, аби застосовувати на якесь свято.

Карколомні події 2014-го змінили усталений зміст моїх уявлень про національну ідентичність, та й про життя загалом. Страх втрати того, що здавалося само собою зрозумілим і непорушним, змінив усе з ніг на голову.

На полігоні, а потім і на Сході мовне питання не видавалося мені аж занадто вирішальним. Головне, що я тут разом із такими самими різномовними побратимами.

Мова війни – то теж своєрідний суржик з сумішшю мату, свинцю та стогону…

Після поранення я знову повернувся в Миколаїв, маючи за плечима відсутність рук, високу національну свідомість і російську мову як основну мову спілкування. Можливо, поєднання двох останніх компонентів було трохи дивним, але було.

Однак бажання розмовляти українською ставало все настирнішим, набуваючи ознак потреби.

Що мене стримувало? Безперечно, приклад Азарова мав вагомий вплив на мовну мотивацію багатьох українців.

Один із найрозповсюдженіших людських страхів – це страх виглядати смішним. Щоб освоїти мову, потрібна практика, а практикуючи, ти обов’язково будеш помилятися. Іноді ці помилки виглядають вкрай кумедно, і що найгірше, робиш їх у самий непідхожий момент.

Попри це, винагородою стане неймовірне відчуття насолоди від мови, яка була прописана десь там у генетичному коді.

Це неймовірне відчуття, якому важко знайти порівняння. Таке враження, що ти почав дихати по-іншому.

Не бійтеся виглядати смішними. По-перше, це займає короткий проміжок часу, а по-друге, винагородою вам буде неймовірна насолода і нове дихання.

Читайте також:
“Ткаченко свідомо маніпулює”: що не так із позицією міністра щодо запровадження закону про мову

Із дотриманням гендерного балансу: Кабмін призначив заступників міністра ветеранів