Актор-АТОвець Олег Шульга “Бандерас”: Хочу здобути “Оскара”, прийти з ним на вибори і бити по головах: “Не голосуйте за акторів!”

 

автор: Катерина Стулень
фото й відео автора та з архіву Олега Шульги

Дніпрянин Олег Шульга – ветеран АТО й офіцер запасу ЗСУ, який розриває шаблони. Він актор. На війну пішов добровольцем із професійної театральної сцени. Був артилеристом, розвідником. А після повернення з фронту здобув всеукраїнську славу, коли почав грати в кіно про війну.

В історичному бойовику “Червоний” Зази Буадзе Шульга втілив складний образ радянського льотчика Гурова, який після німецького полону потрапив до ГУЛАГу разом із воїнами УПА. Далі був закручений АТОшний детектив того самого режисера “Позивний Бандерас”, де Шульга знявся в головній ролі. Нещодавно на екрани вийшов екшн-серіал Ахтема Сеїтаблаєва “Доброволець” – про повернення Олегового героя з фронту до війни зі злочинцями в тилу. На черзі – нові проєкти з Шульгою, а паралельно він готується зіграти головну роль у режисера Вінсент Ворда, який у свій час зняв культову мелодраму “Куди приводять мрії”.

41-річний актор-фронтовик призначає зустріч у сімейному кафе одного з торгових центрів Києва. Погоджуюся на будь-які умови, аби лише поспілкуватися очно, а не скайпом. У визначений час мене та оператора Олег зустрічає не сам, а з двома маленькими синами – Назаром та Любомиром. Шульга обирає столик так, щоб йому було добре видно ігрову кімнату з дітьми.

“Не проти, якщо я буду їх інколи підгодовувати?” – питає актор. “Звісно, ні”, – відповідаю, а сама думаю, що, напевно, такого інтерв’ю на “Новинарні” ще не було. Олег наче читає мої думки і сміється: “Це буде ексклюзив!”

Ми виставляємо камеру, Олег замовляє дітям сирники із джемом. У торговому центрі волає музика. Слава богу, наш імпровізований знімальний майданчик зі справжньою кінозіркою не привертає багато уваги.

Знайомтеся й ви з “подвійним” українським героєм – війни і кіно.

Відеоверсія інтерв’ю:

“У театрі “Віримо” ми створили живий, потужний організм,
не маючи первинної акторської освіти”

– Акторів не вчать, акторів виховують. Актор має вирости. Просто вступити після школи в театральне, закінчити його і після того назватися професійним актором – не можна. Це хіба що має бути дуже серйозний дар у людини.

Я потрапив у театр певною мірою випадково. Театром весь час захоплювався мій старший брат (Ігор Шульга, також відомий актор театру та кіно – Авт.). Він займався в кількох студіях у Дніпрі, потім потрапив у театр “Віримо”. І якось покликав мене спробувати й себе  в акторстві. Їм у театральній студії якраз не вистачало чоловіків. Це був 1993 рік, я був підлітком, прийшов на репетицію, подивився. Не скажу, що одразу відчув якесь захоплення. Але коли брат, спитав чи ходитиме, я просто відповів – “так”.

Олег Шульга під час інтерв’ю “Новинарні

Потім, зростаючи в театрі, я зрозумів, що я займаюся дуже важливою, необхідною справою. Це стало моїм покликанням. Я не шукав його, воно саме мене знайшло.

Тоді, в “лихі” 90-ті, пів країни ледве виживало і про культуру мало хто думав. Наш театр мав статус драмгуртка. Ми вкладалися в нього, чим могли: я як школяр – по 50 копійок, студенти – по гривні, а ті актори, хто вже працював – трохи більше.

Статус театру ще не помінявся, а ми почали грати регулярно. Однак грошей нам за це не платили.

Коли прийшов час вступати до вищої школи, я обрав нормальну професію, як-то собі уявляють зазвичай люди. Вступив у фізико-технічний інститут, брат – у транспортний. У нас весь перший склад театру “Віримо” був ось такий, із різною первинною освітою.

Поки вчився і коли вже почав працювати, все одно грав у студії. Вдавалося підробляти. Ким тільки не був – двірником, вантажником, менеджером на фірмі, підпрацьовував конструктором. Крім того, я ще вів театральну студію зі студентами і театральні курси.

А щодо театру “Віримо” – ми створили живий і дуже потужний організм. Наші батьки були нашими глядачами. І вони досі закохані в наш театр, навіть коли ми пішли з “Віримо”, їм трохи болить: “Як ви могли лишити такий театр!”

Наш театр існує, розвивається, але вже без нас.

“Війна та інші наші проблеми ростуть із культури”

Олег Шульга в театрі

– Ви кажете, що в актора дуже важлива професія. Чому так вважаєте?

– Вважаю, якби після отримання незалежності країна почала говорити українською,

якби процес українізації народу почався не в 2014-му, а ще в 1991 році, то війни сьогодні не було б.

Я в цьому переконаний. Можливо, це було б за умови, якби тоді люди, від яких це залежить – актори, письменники, музиканти, телевізійники, журналісти – виконували свою справу якнайкраще. Можливо, тоді суспільство стало б говорити українською. І якби це відбулося, то “русскій міир” на нашу територію не прийшов би.

А в 2014-му цей процес тільки розпочався. От уже під час служби, коли ми обжилися в підрозділі. Хлопці почали купувати радіоприймачі, щоб слухати музику. І я дивився на них, які слухають російський гурт “Любе” і які прийшли захищати Україну від російського окупанта. Це дивне поєднання. Вони, звичайно, всі були винятковими, бо пішли боронити країну, але що ж у них відбувалося у головах?

Я вважаю, що це ми з вами (звертається до мене як журналіста – Авт.) не допрацювали. Я, чесно кажучи, теж довго прокидався, мої цінності змінювалися. Та впевнений, що корінь всіх наших теперішніх проблем – що в нас є війна, що ми обираємо невідомо кого у вищі ешелони влади, що крадіжка не є злочином – ростуть із культури і виховання.

Читайте також:
Становище української мови-2020:
громадяни підтримують мовний закон, але в медіа й інтернеті домінує мова агресора, а на ТБ – наступає

“Мій герой у “Червоному” неоднозначний?
Значить, роль вдалася!”

– До війни ви були театральним актором, а після демобілізації почала стрімко зростати ваша кар’єра в кіно, починаючи з історичного бойовика “Червоний”. Ви цілеспрямовано пробивалися на кіношний майданчик?

– Я завжди мріяв спробувати себе в кіно, це було б цікаво. Та на момент, коли я потрапив у “Червоного”, я поставив хрест на кіношній кар’єрі. Тому що в Дніпрі кіна не існує.

Олег Шульга під час інтерв’ю “Новинарні

За 23 роки роботи в театри я кілька разів сходив на кінокастинги, і мене бортонули. Вирішив, що буду лише театральним актором. І у 2016-му, коли проходили проби на “Червоного”, я не розраховував ні на яку кіноісторію. Але кастинг-директор Алла Самойленко знайшла мене і стала моєю хрещеною мамою в кіно.

Вона згадувала, що театральні актори часто не можуть вписатися в кіношну естетику, не можуть жити правдиво, щоб це було видно на крупному плані. Я ще не знав, що таке кіно, тож дуже хвилювався на початку. Думав, що від мене вимагатимуть речі, які за межею моїх можливостей.

Але з режисером Зазою Буадзе і оператором-поставником Сашею Земляним добре почали. І партнери театральні – Микола Береза, Олег Стефан, з якими ми зустрілися на майданчику – мені допомагали. Все якось так легко пішло, що я зрозумів: у кіношному світі театральному актору необхідно робити не більше, ніж іншим.

Я зрозумів, що кіно – це не репетирувана гра чи етюд. Етюд – це спроба. Один раз, другий, третій, хоч сто спроб. В театрі, поки образ вирощується, актор також робить спробу за спробою, поки не знайдеш те, що підходитиме для ролі. А в кіно постійні етюди, постійна проба. Це доволі легко.

– Ваш персонаж у “Червоному”, ув’язнений радянський льотчик Віктор Гуров – доволі неоднозначний…

– Дякую. Значить мені вдалося!

Олег Шульга (ліворуч) під час зйомок у фільмі “Червоний” Зази Буадзе

– Але ж ви з ним протилежності. Чи ні? Як ви вживалися у цю роль, як його намагалися зрозуміти?

– Актор завжди шукає зі своїм персонажем дотичні точки, щоб краще зрозуміти персонажа. Коли знаходжу, мені потім є з чого ростити його. У мене багато схожого з тим радянським офіцером Віктором Гуровим. Він знає українську, але спілкується російською, він українець, але захищає радянську владу і починає горло гризти за Сталіна. В принципі, моя історія дуже схожа – я ріс у Радянському Союзі, я проковтнув ту ідеологічну отруту. Тривалий час я ріс із радянської дитини до нормальної людини. Не кажу, що цей шлях вже пройдено. Я ще хочу рости і розвиватися.

Але ці процеси усвідомлення себе українцем схожі в мені та в моєму герої.

– Чи буває, що ви відчуваєте дисонанс із своїм персонажем і ніяк не можете з ним зжитися, просто не розумієте його?

– Так, буває. Таке траплялося в мене на театральному майданчику. У нас була вистава, присвячена Другій світовій війні, із невеликою кількістю акторів, лише п’ятеро на сцені. П’єса геніальна, її написав білоруський драматург Олексій Дударєв. Мій персонаж не стріляв. Він був віруючою людиною, він ні за кого не ховався, біг разом зі всіма, але не стріляв. Не міг натиснути на гачок. І ми грати ту виставу десь років 15, і весь цей час я не міг зрозуміти його. Ну як так, на війні – і не стріляти? Звичайно, всі наші уявлення про війну були досить узагальнені. Ми ж війну сприймали через радянський героїчний епос.

– У фільмі “Червоний”, як на мене, були дуже переконливі декорації – концтабір, бараки, копальні. Вам не було моторошно, наче ви в реальних радянських катівнях?

Олег Шульга із сином Любомиром під час інтерв’ю “Новинарні

– Ні. Вони ж були бутафорські, побудовані спеціально для фільму – кров несправжня, зброя теж. Але відчувалася небезпека від інших простих речей. Частину фільму знімали в реальних старих штольнях, яким більше ста років. Там було страшно, щоб раптом не завалилося.

А ще було трохи неспокійно в деяких моментах поряд із людьми, які грали у масових сценах. (Олег на мить зупиняється, щоб підібрати слова. Потім примружується і з легкою посмішкою змовника продовжує). Ми ж знімали кіно у Кривому Розі, там же набирали масовку. І от таке запитання: чи можна набрати в Кривому Розі масовку, яка б грала ув’язнених? Мабуть, легко! Значна кількість наших акторів масових сцен мала цей досвід у реалі. Я не уявляв закони зони і змінені цінності, тож розмови між зйомками про досвід за ґратами стали для мене відкриттям. Відчувалася якась небезпека у сторічних штольнях із такими… новими знайомими.

Олег Шульга під час зйомок у серіалі “Доброовлець”

Загалом, вся ця небезпека – дуже дивна штука. Вона в актора може легко перетворитися на захоплення. А захоплення – то вже натхнення, після якого хочеться ще більше працювати.

Читайте також:
Мур на кордоні з РФ і любов, що перемагає смерть:
у прокат вийшов фільм “Атлантида” про Донбас після нашої перемоги

– Була у фільмі якась важка сцена, що не вдавалася?

– У кіно вважається, чим довшим кадром знімається сцена, тим це цікавіше. Взагалі, довгий кадр – це справжній клас. Моя фінальна сцена в “Червоному”, коли мене вбивають, саме з таких. Так от, Тайга (один із поганців у фільмі – Авт.) тягне Тамілу до себе і вже збирається зґвалтувати. Я кричу: “Оставь ее!”, стріляю в нього, на мене нападають всі його посіпаки і починають колоти заточками. Тут я маю відіграти удари, щоб було видно, що мене вбивають. А потім ще й стріляють. І цей момент я маю зловити, щоб натиснути на кнопку, яку тримаю в кулаці. Ця кнопка запускає “посадку” на спині, щоб на мені з’явилася кров на місці прострілу. Потім я маю впасти на коліна, дивлячись на Тамілу, і випустити цівку крові з рота. Тобто весь цей час мій рот був ще й набитий штучною кров’ю! Все це ми знімаємо одним кадром.

І ось на початку сцени в мене в одній руці кнопка, і я маю слідкувати, щоб вона не спрацювала раніше, в іншій – пістолет. Я маю ще в певну точку стріляти. У роті кров. І я отак стою, а мені оператор каже: “Олег, треба ж зіграти очима, ти ж із нею мусиш попрощатися!” А мені хоча б не заплутатися, що за чим іде, які там очі!! (Шульга імітує, що в нього повний рот, і наче промовляє до оператора: “Саша, Саша, що ж ти мені розповідаєш!” – закочує очі й сміється). Ця сцена важка з технічної точки зору. І слава Богу, що вдалося операторськими і режисерськими засобами все це показати.

А взагалі, на улюбленій роботі складнощів не буває. Бо все перетворюється на пригоду.

Більше досвіду на війні – менше шаблонів у кіно

Олег Шульга під час інтерв’ю “Новинарні

– Олеже, як ви ставитесь до критики? Напевно, дістається за ролі АТОвців. Бо в нас чимало людей були на фронті і бачили війну, яка ще триває.

– Нещодавно згадував “Позивний “Бандерас”, обмірковував і критику, яку доводилося чути. Я адекватно ставлюся до критичних зауважень з боку режисерів, акторів. Їх я готовий чути і сприймати. Але коли військові кажуть, що “там усе було інакше”…

Хлопці, та було ще й не таке!
Я сам пішов служити наприкінці 2014 року.

І з того часу до кінця 2015-го навколо мене було стільки маячні, що фільм не зможе відтворити!

Можна було б сценарій по-іншому написати, зняти якось інакше, акторів знайти кращих. Але про те, що “так нє биваєт!” – ні, буває і було!

Рік в армії і на війні

Молодший лейтенант Олег Шульга в серпні 2014 року був мобілізований до лав ЗС України  (третя хвиля) у 39-й батальйон територіальної оборони “Дніпро-2”, сформований із мешканців Дніпропетровської області. Два місяці провів в учебці, пройшов курси коригувальників артвогню. Улітку став командиром розвідки.
Мотопіхотний батальйон Шульги виконував завдання в Луганській області – у районі селищ Золоте, Трьохізбенка.
На базі 39 бтро був створений батальйон охорони 55-ї окремої артилерійської бригади.
Демобілізувався Шульга у 2015 році у званні старшого лейтенанта.

– У вас є бойовий досвіт. Чи ви підказували режисеру Зазі Буадзе щось виправити, замінити в сценарії?

– У “Бандерасі” була купа акторів із бойовим досвідом. Це масовка, і АТОвець на позивний “Індіанець”, щоденники якого лягли в основу фільму (нацгвардієць Сергій Башков – Авт.). Усі ж реальні вояки. Тому ми з режисером постійно щось змінювали, покращували.

Адже війну – і за радянськими фільмами, і за голлівудськими – звикли сприймати стереотипно. І наші автори також мислять тими шаблонами.

Олег Шульга під час зйомок у фільмі “Позивний Бандерас”

– Наприклад?

– Ну, от такий шаблон, як кричати: “Руки ввєрх! Поклади зброю і обернись! Повільно, я сказав! Я сказав – дуже повільно!!!” Зрозуміло, що це кіношний штамп. Коли ми зіткнулися з ним у сценарії, підійшли до режисера і поділилися своєю думкою.

Так було і зі сценою, де мій герой бачить свого медика на сепарській території. Якщо я на війні зустріну невідому мені людину у формі, ще й спиною, я одразу з проходняка так заряджу, що він прогребе аж до наступної стіни! Підійду, переверну, ще раз дам по морді, а потім уже спитаю, хто він такий. Коли я озвучив такий підхід режисеру, Заза відповів: “Добре, так і робіть!” То ми з Мартою Папич, яка грала нашого Дока у фільмі, прорепетирували. І в фільму ви бачите, як я штовхаю зброєю їй в шию з такою силою, що вона аж у стіну втискається.

Чи он фінальна сцена. За сценарієм, Льоха наступив на протипіхотну міну, і вона мала б вибухнути. А мій персонаж мав би ножем її розміновувати. Але хіба ви бачили такі міни в нас на фронті? Їх не використовували. У нас є протипіхотні МОНки, які ставляться на розтяжці, чи електродетонатор, чи керовані. Я тоді сказав Зазі, що не могло бути так, як написано в сценарії. То ми сиділи, думали-крутили, піротехніки щось пропонували – як би сепари щось таке поставили, щоб Льоха стояв на міні, а я – знешкоджував. І я запропонував: хай це буде протитанкова міна, яка вибухає від 150 кілограмів. Він же все одно не знатиме, на що наступив, а я – знаю. І так фінальна сцена в нас народилася. Цей варіант драматургійно більш виграшний, адже Льоха вже прощається з життям, а за кілька секунд видихає з полегшенням. Ми наче бачимо дві різні людини. Якщо ми таким чином уникнули якихось дурниць і покращили фільм – то слава Богу!

Олег Шульга у ролі контррозвідника “Бандераса”

Заза Буадзе – з тих режисерів, які слухають і дослухаються порад, якщо вони доречні. Він і сам має військовий досвід, бо воював у Грузії.

– У “Позивному “Бандерасі” є майже голлівудська сцена поєдинку між вашим героєм і Ходоком. Ви якісь курси бою проходили? Чи як ставлять у кіно такі бої?

– Той рукопашний бій у “Бандерасі”… Це було страшне! Я завжди займався спортом, у театрі – сценічним боєм, сценічним рухом. Підготовлений фізично непогано. Але кіношний бій для мене став новиною. Особливо коли мій опонент на 20 см вищий і на 20 кілограмів важчий. Момент, коли я ногою б’ю його по обличчю. Але ж я не можу його вдарити! Тож знімали спочатку замах, потім ногу в повітрі, потім приклали ногу до обличчя – і так зробили кадр (посміхається).

Той бій, який на екрані зайняв секунд 40, знімався 14 годин поспіль!

Нам у короткі перерви приносили бутерброди на “поле бою”. А це був липень, спека, ми в гримі на відкритому майданчику. Напевно, Миколі Змієвському, який грав Ходока, було важче. Але, слава Богу, ми то зробили.

Олег Шульга під час зйомок у фільмі “Позивний Бандерас”

– Зараз часто можна побачити цілі добірки кіноляпів, які трапляються навіть у найзнаменитіших режисерів. У вас траплялися такі оказії?

– Ми знімали “Бандераса” в одному селі на Херсонщині, і серед масовки були мешканці того села. Зазвичай перед зйомками домовляються із сільрадою, обговорюють, де будуть знімати, де щось “підірвемо”, де попросимо підіграти. Акторам масових сцен платять гроші, інколи наймають місцевих, щоб допомоги добудувати декорації абощо. Тобто це завжди взаємовигідні стосунки. Для людей кіно – завжди свято, тим більше, коли їх запросили зніматися. І от згадайте сцену обстрілу наприкінці “Бандераса”. Якщо придивитися, то на фінальному монтажі можна побачити, як обстріл у розпалі, все село злітає в повітря, люди перелякані тікають. Але один дядько був, напевно, дуже радий, що знімається в кіно, прийняв з цієї нагоди. Я кричу: “Бігом! Ховайтеся!” – всі пригинаються і стрибають у яму, а він, красавєц у тільняшці, гордо пливе на фоні посадки, яка вибухає. Він не кланяється, він герой! І нічого з ним не зробиш.

“Знімуся у Вінсента Ворда, щоб підтягнути наше кіно
і заявити за кордоном, хто наш ворог”

– У вас у кіно серйозні, доволі важкі ролі. Не хочеться зіграти щось легке, в якійсь комедії?

– Ну, що значить важкі? Ось у театрі мені довелося зіграти й античного царя, й Івана-дурака. Іван-дурак – це важко чи не важко? А може, це моя найкраща роль взагалі?!

Олег Шульга під час інтерв’ю “Новинарні

А щодо зіграти інші ролі – хочеться! Це вантажник не скаже, мовляв, давайте я ще 20 фур розвантажу. Чи лікар не скаже, щоб йому ще десяток пацієнтів привели. Нормальні люди не хочуть працювати цілодобово. А ось актори хочуть працювати завжди. Тож давайте мені роботу, ще і ще! А якщо немає роботи, то що, я не талановитий, не потрібний?

Я намагаюся вкласти навіть у найпростішу роль важливі сенси.

Навіть якщо ми беремо якусь дитячу казочку на 30 хвилин, щоб зіграти її в дитячому садку – все одно я спробую зробити так, щоб у глядача всередині щось відбулося. Щоб він якось змінився.

– Ви отримали приз за найкращу головну роль в іншомовному фільмі на британському кінофестивалі London IFF 2019 року, також вас відзначали за “Бандераса” на I Filmmaker International Film Festival у Жироні, в Іспанії. Чи після цього на вас почали звертати увагу іноземні режисери?

– Я не думаю, що це пов’язано з “Бандеросом”. Хоча ні… Безумовно, коли режисерові мене представляли, йому показували стрічки, де я грав. Пізніше був фільм “Із зав’язаними очима” – там у мене не головна роль, але значна. (фільм українського режисера Тараса Дроня, назва для міжнародного прокату Blindfold, переміг на Варшавському кінофестивалі серед дебютних стрічок – Авт.). Зараз знімається “Довбуш”, “Мати апостолів”, де в мене невеличка роль. І запускається іноземний продукт, який буде створюватися спільно Україною, Австралією, Китаєм, Німеччиною, Швейцарією.

– Що це за фільм?

– Це буде історія про українського спортсмена, який народився у Дніпрі, будував свою кар’єру за радянських часів, а потім переїхав до Австралії і став там національним героєм. Це тренер з вітрильного спорту Віктор Коваленко, він досі живий. Віктора гратиму я. Я теж народився і виріс у Дніпрі.

Режисером фільму буде новозеландець Вінсент Ворд, який зняв знаменитий фільм із Робіном Вільямсом “Куди приводять мрії” 1998 року.

Через цей фільм на мене трохи тисне відповідальність. Вважаю, що це не тільки мій шанс.

Я маю зіграти так, щоб довести, що в Україні є класні актори.

Мені хочеться підтягнути наше кіно, наших акторів. І зав’язуюся ось у такий бій.

Я братиму все вищі і вищі планки, щоб на міжнародних фестивалях звертатися до людей, що я український актор, я офіцер запасу, я оперативний резерв першої черги своєї країни, але зараз я тут і не забувайте хто ваш ворог.

А ще я хотів би виграти престижну кінопремію “Оскар”, а потім прийти з тим “Оскаром” на виборчу дільницю і бити ним народ по головах: “Не голосуйте за акторів!” Може, так почують. Але ж без “Оскара” не звернуть навіть уваги. У нас же немає пророків у рідному краї.

– Вибачте!.. – Олег схоплюється і через кілька секунд повертається з молодшим Любомиром на руках. Малий замурзаний сметаною і крихтами від сирників. Він посміхається і роздивляється нашу камеру, поки тато витирає йому обличчя й підгодовує.

Олег Шульга під час інтерв’ю “Новинарні

– То у вас зараз повним ходом підготовка до іноземного фільму?

– До зйомок я готуюся вже давненько. Роль Коваленка мені запропонували ще до “Бандераса” (зйомки фільму “Позивний “Бандерас” почалися навесні 2017-го – Авт.). Щороку виділяю декілька тижнів, щоб походити під вітрилами. Натренувався вже в межах необхідного для кіно. Тоді ж почав вчити англійську для цієї ролі. Ходив на курси для АТОвців, паралельно онлайн-курси Duolingo, підключив систему Петрова з вивчення іноземної мови, і продюсери ще оплачували мені уроки англійської з британцем. І так за пів року я вивчив мову.

Акторство – це постійні виклики: як навчитися грати на музичному інструменті, співати, водити авто та ще купа всього.

Олег Шульга навчається ходити під вітрилами

– Чи є у вас еталон актора?

– Ще років з 20 тому я б відповів, а зараз… В акторстві я вже 27 років, і за цей час уже так багато вчився в акторів театральних, кіношних, із книжок… Я вчився у молодих акторів і у своїх студентів. Тому розумію, що не існує одного “гуру”. Є певні “кохання”.

Я люблю львівського актора Олега Стефана, чи Мішу Озерова, чи Рому Жирова. І Меріл Стріп, і Наталю Половинку, і Тетяну Садовську. Їх так багато талановитих.

Акторська професія – найкраща професія. Я не розумію, як можна займатися чимось іншим. Ти ж постійно ходиш і все всотуєш у себе від пересічних людей, випадкових знайомих, дітей.

– Як щодо відгуків на ваші військові ролі в кіно від побратимів?

– Їхня думка для мене дуже важлива. Ще в процесі, коли тільки брався за персонажів, які воювали, я думав весь час, що треба ж так зіграти, щоб перед пацанами не соромно було.

І коли була прем’єра “Бандераса”, я в Дніпрі зустрівся зі своїми побратимами. Кажу, мовляв, досить бухати, пішли культурно відпочинимо. Було їх семеро, я їх загріб і повів у кіно. Фільм більш-менш сподобався всім, хтось сказав, що “Червоний” більше зайшов.

Олег Шульга (другий ліворуч) під час зйомок у фільмі “Доброволець”

Зараз отримую схвальні відгуки на серіал “Доброволець” (6-серійний мінісеріал режисера Ахтема Сеїтаблаєва транслювався на каналі ICTV у вересні-жовтні 2020 року. У ньому Олег грає офіцера-розвідника, чий загін був знищений на фронті. У мирному Києві він починає полювати на ворогів-злочинців – Авт.).

“Бійцям у підрозділі так і не зізнався, що я актор”

До тата підходить Любомир. Дитина вже втомлена і проситься на руки. Олег притискає сина до себе.

– Любчик, іди сюди… Нічого, він скоро засне. Я так розрахував, що ми з вами поспілкуємося, і він засне. Бо далі в мене репетиція онлайн англійської, і мені треба, щоб вони обидва на цей час були від ігор в несознанці, – говорить Олег і вкладає сина у візок.

Олег Шульга під час інтерв’ю “Новинарні

– Як актор театру Шульга став військовослужбовцем ЗСУ – учасником АТО?

– Не можна було тоді спокійно спостерігати за подіями на Сході. Ти не можеш відокремитися, хочеться зробити щось більше. Прочитав віршик на підтримку – молодець! Віддав гроші на армію – молодець! Але все одно сам із собою в діалозі: “А що ще ти можеш зробити?” І от коли в мене закінчилися гроші й фантазія, я прийшов до військкомату.

Звичайно, то я жартую. Просто не міг не прийти. Було дуже страшно, але я не міг по-іншому.

Розповідати про свою АТОщну історію трохи ніяково. Я ж не один там був. Там було 400 тисяч. Чи скільки вже на сьогоднішній момент?

Я потрапив у 39-й батальйон територіальної оборони. Це був такий собі циганський табір. Ми мали три автобуси, дві пушки, два БРДМ. Зброї та набоїв нам вистачало. Автомати були нові, а патронів – ось так! (Олег проводить рукою над головою).

Коротше, я мав там бути. І слава Богу, що я повернувся цілий. І що всі мої бійці теж цілі.

– Ви були розвідником. Не найпростіша робота на фронті.

– Не одразу. Коли я прийшов у батальйон у 2014-му, мене відправили на курси коригувальників артилерійського вогню. Тобто я пішов вчитися на коригувальника і попрощався із життям. Я навіть батькові не казав, що я коригувальник. Але так сталося, що в листопаді мене терміново відкликали, дали взвод, сказали: “Давай, командуй!” Я ж після військової кафедри був офіцером запасу.

Олег Шульга

Але протягом усього часу служби мене хотіли підгребти у розвідку. Оскільки я офіцер, то мене могли взяти тільки начальником розвідки. А там був свій класний начальник розвідки, який, власне, і був моїм наставником. І от із літа 2015-го, коли він демобілізувався, я став командиром взводу розвідки 39-го батальйону.

Це ж батальйонна розвідка. Там, де ми стоїмо, мій підрозділ працює на пару кілометрів уперед. От і все. Я не “гриз” танки, я не був у далекому тилу ворога, не відрізав вуха… Зрештою, я поганенький солдат. Актор я набагато кращий. І користі від мене буде набагато більше тут.

Як солдат, я весь час і досі передумую, де я міг щось зробити краще, більше
для своїх підлеглих, для країни.

Але, напевно, в мене не вистачило досвіду, розуму на той час.

– Який у вас був позивний на фронті?

– Та ніякого. Я все життя граю когось. І коли на фронті всі почали казати: “Я Бот”, “Я Масяня”, “Я Каспер” – та я всіма вже був! Тим паче, що практичної складової я не бачив, адже ми слухаємо сепарів, сепари слухають нас. Сказав, що буду Олегом. А звідки ворог знає, що я не Вася, Петя чи дійсно Олег?

Олег Шульга під час зйомок у “Бандерасі”

– Знаю, що ви певний час приховували свою цивільну професію від побратимів. Чому так?

– Ставлення наших людей до акторства несерйозне. Актор – то клоун, шут гороховий. Це я знаю по Дніпру.

Спочатку на фронті мені було ніякового казати, що я актор. Я ж розумію, як то у свідомості людей відбувається. Я розумів, що умови в армії екстремальні, люди зібралися від 18 і до 54 років. Майже всі служили строкову, а я – ні. І всі такі молодці, знають, як воювати і вигравати, час від часу вимагали негайно відправити їх у Донецький аеропорт. І вони молодці, бо відстояли той шмат нашої землі, який тримали. Тож мені варто було думати про авторитет, не впасти в очах підлеглих. А ще цей офіцерський чин, до якого я не був готовий. Тому на початку в розмовах обходив тему своєї професії, мовляв, потім якось розкажу.

А воно й забулося, обросло здогадками. Через певний час один із моїх бійців, який мав кримінальний досвід, зрештою мені сказав: “Лейтенант, я знаю, хто ти. Ти – прокурор!” – “Майже…”

“Творча криївка” допомагає ветеранам,
Шульга – “Творчій криївці”

– Ви ще займалися реабілітацією ветеранів війни з Росією за допомогою творчості, коли курирували театральну студію у “Творчій криївці”. Ця робота триває?

– “Творча криївка” з’явилася ще у 2014 році. Перші люди, яким вона допомагала [творчою реабілітацією], то були майданівці. Бо це був реальний бойовий досвід. Коли почалася війна, “Криївка” почала допомагати військовим, потім – ветеранам, членам сімей загиблих тощо. “Криївка” займалася реабілітацією, різними заходами, фестивалями, через неї пройшли тисячі українців. Зараз ми бачимо, як вона еволюціонувала.

Наше суспільство стало трохи забувати тих, хто був на фронті. Це не добре і не погано – це ознака часу. Адже триває вже сьомий рік війни. За ці роки вже мали б створитися певні системи, зокрема й підтримка ветеранів війни. Оскільки це не зроблено на державному рівні, “Творча криївка” продовжує допомагати ветеранам у психологічному та емоційному плані.

Читайте також:
Реабілітація мистецтвом:
актор-АТОвець Олег Шульга “Бандерас” очолив театральну резиденцію для ветеранів

Одна з творчих резиденцій – це театральна, де акторами є ветерани. Я є керівником проекту. Ми створили виставу “Голоси”, де наші воїни розповідають історії, які вони пережили на війні.

Під час проєктування театральної резиденції “Творчої криївки” (праворуч – Олег Шульга). Фото: biggggidea.com

Зараз “Творча криївка” живе проектом “Сад пам’яті”. Це такий мандрівний фестиваль, коли люди висаджують “іменні” дерева у пам’ять про конкретних людей, а після цього відбувається перегляд документальних чи ігрових фільмів, присвячених війні, спілкування з творцями стрічок. Це класна ідея, яку можна реалізувати у Києві, Парижі – де завгодно, де можна висадити алею пам’яті загиблим героям.

– Писали, що ваші “Голоси” гастролюватимуть Європою?

– Є такий задум. На мене у фейсбуці вийшов священик із Мюнхена. Він запропонував показати виставу “Голоси” в його місті. Але все впирається у фінансові й організаційні питання. У нас грають десять людей, всі вони ветерани чи діючі військовослужбовці. Один офіцер навчався в академії, тепер він випустився. Хтось шукав роботу і ледве її знайшов, хтось – проходить лікування. Вони не професійні актори, в кожного – своє життя, і дуже важко зібрати їх разом на довший час та прокатати виставу з ними по світу. І треба ж гроші – заплатити акторам, щоб вони якось компенсували відсутність на роботі протягом того місяця, квитки, проживання… Тому питання досі відкрите. Можливо, будуть якісь нові ідеї, нові можливості.

Олег Шульга під час інтерв’ю “Новинарні

Читайте також:
“Актори безконечної війни”.
Чим вразила документальна вистава “Голоси” у виконанні ветеранів


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.