Павло Нетьосов, “Евакуація 200”: Ми обмінювали наших воїнів у сепаратистів на пальне

 

Волонтер Павло Нетьосов – про те, як вони їздили на окуповану Росією територію за тілами загиблих воїнів, як держава “забила” на їхню справу та чому ставиться крапка у проєкті “Стіна пам’яті”

автор: Катерина Стулень
фото “Новинарні” та з архіву Павла Нетьосова

Павло Нетьосов і волонтерська група “Евакуація 200” відомі українцям за тим, як вони, ризикуючи власними життями, їздили на окуповану територію Донбасу, щоб забирати тіла загиблих українських воїнів. Сотні тіл. Як замість держави тягнули на собі пошук і вивезення останків із полів боїв. Як організували знамениту Стіну пам’яті на мурі Михайлівського собору.

За словами Павла, для родичів полеглих героїв він часто був ворогом, адже саме він забирав останню надію на те, що колись їхній син чи батько повернеться додому. Але вже потім люди були безмежно вдячні Нетьосову і його команді, бо тепер є хоча б могила, куди можна прийти до сина, чоловіка, брата, онука. Крім того, виявляється, “Евакуація 200” витягувала з рук бойовиків і живих українських воїнів – навіть… в обмін на пальне.

Відправна точка – ДОТ 457

Із Павлом ми зустрілися неподалік станції метро “Берестейська” в Києві, де він нас забирає на своєму позашляховику. Салон обклеєний українськими та іноземними шевронами й патчами. Серед них є й американські.

У салоні Павлового авта. Фото: Новинарня

– У мене нема жодної нагороди від України, але от відзнака Конгресу США. Я був одним із тих, хто допоміг знайти останки американського пілота Джона Мамфорда, який загинув у Другу світову війну. Його літак збили над територією Одеської області. Місце, де він розбився було локалізовано ще на початку 2000-х, але тільки під час розкопок у 2016-му вдалося знайти рештки пілота і передати американцям. Згодом полеглого військового поховали з почестями на його батьківщині, – розказує Нетьосов.

Наша розмова продовжується у штаб-квартирі Павла. Це невеличка будівля, де на першому поверсі зберігаються експонати, привезені з поїздок на тимчасово окуповану територію Донбасу, а на другому – невеличкий кабінет із картами і схемами пошуків тіл загиблих воїнів на території, де була битва за Іловайськ у 2014-му. А на столі – проєкт його книги про їхню місію. Всюди згадки про російсько-українську війну.

Павло Нетьосов біля мап із місцями втрат на виході з Іловайська. Фото: Новинарня

– До російсько-української війни ви мали досвід пошуку загиблих?

– Ще у 1995 році я вперше у житті знайшов рештки солдата. Я тоді мав карту з чотирма ДОТами довкола Києва і загорівся ідеєю їх обійти, дослідити. Тоді ми з друзями захоплювалися туризмом, тож вирішили піти у такий похід довкола київського укріпрайону. ДОТів виявилося більше, ніж було вказано на мапі. Біля 457-го ДОТу я знайшов кулю, і тут же трохи землю прибрав – людські кістки. У мене медична освіта, тож я відразу зрозумів, що то були не рештки собаки чи іншої тварини.

Так лишати солдата, що там загинув, ми не могли. Почали шукати організації, які займаються похованням. У Київському міському клубі “Пошук” сказали, що поховають, але якщо біля останків знайдеться череп людини. Інакше – так і лишиться. Тож ми організували поховання того солдата поряд із ДОТом, де він загинув. Але, на жаль, щоразу, коли ми були там, знаходили його могилу розритою. Напевно, шукачі старовини намагалися знайти в могилі якісь цінні речі для продажу.

Ось із цього все й почалося. Ми з однодумцями виїжджали на пошук тих, хто так і лишився на полі бою. І кожен раз знаходили людські решки. Інколи вдавалося встановити їхні імена.

У 2010 році прийшло розуміння, що треба зробити трошки більше, ніж просто пошук. Тоді ми відремонтували один ДОТ – 204-й у селі Юрівка – і зробили з нього музей.

– Коли почалася війна на сході країни і були вже втрати серед наших військових, ви одразу зрозуміли, що маєте тепер пошукові навички застосувати на Донбасі? Чи доля сама визначила?

– Я планував піти служити в “Айдар”, та все вийшло інакше. Ми повезли волонтерську допомогу у батальйон “Айдар” у липні 2014-го, які були тоді під містечком Щастя. Залишили там двох наших товаришів. Це були Микола Личак і Сашко Давидчук. На жаль, через тиждень нам довелося забирати їхні тіла. Тоді стало ясно, що загиблі нікого не цікавлять. Усі готові бігати з автоматами, а от витягувати тіла загиблих ніхто не готовий.

“Уявіть, їде велика фура з написом “200” – що люди думають?”

– Розкажіть про перший виїзд на окуповану сторону за тілами загиблих.

– До команди Національного історичного музею, де я працював, звернувся полковник ЗСУ Костянтин Ткачук із проханням допомогти забрати тіла військових, які загинули в бою за Савур-Могилу. Всю координацію з “тою стороною” він брав на себе. Ми запитали, які в нас гарантії безпеки. А у відповідь – “ніяких”.

Справа в тому, щоб забрати полеглих, треба було їхати на окуповану територію, а наших військових, звісно, не пускали туди. Але й цивільним не давали “зелений коридор”.

Павло Нетьосов. Фото: Новинарня

Згадайте 14-й рік, тоді навіть домовлятися не було з ким. На Донбасі розплодилися бойові формування із місцевих і росіян, і кожен хотів керувати й бути головним. Кількість загиблих не була відома. Як нам сказали, може 30, а може й 300.

Нас було лише п’ятеро. На  базі в секторі “Б” нам видали чорні мішки з блискавками і лопати. Уже на місці виявилося, що ті мішки були огидної якості – ручки не витримували і рвалися. Тож доводилося скотчем посилювати їх. А на лопатах, які нам поклали у місію, були надписи “Слава Україні! Героям слава!”. Це фактично могло нас підставити. Домовленості з терористами були дуже хиткі. Щоб забрати тіла хлопців, ми намагалися ніяк не дратувати бойовиків, тож давай швидко багнюкою замазувати ті написи. Слава Богу, все тоді обійшлося.

Нас супроводжували озброєні колаборанти. Вдалося пояснити необхідність фотоапарата, тож ми все детально фіксували. Також у кожного був записник, куди нотували, де знайшли рештки, що було із речей на тілі тощо.

– Скільки знайшли наших загиблих військових?

– Ми тоді за десять днів пошуків знайшли 14 тіл. Але все було неорганізовано. Ніхто не був готовий до такого.

От у перший день нам дали рефрижератор із цивільним водієм. Чоловік усю дорогу посміхався і намагався розповісти по телефону всім своїм родичам, куди він їде. Люди була взагалі не підготовлена, і він нас наражав на небезпеку. Наступного дня нам знову треба було їхати на окуповану Савур-Могилу, і за кермом був уже інший водій.

Виявилося, що першого водія
після нашого повернення на базу забрали до психлікарні.
Не витримав.

На другий день нам видали величезну фуру із написами “200”. Хоча в той день ми знайшли лише три тіла. Але ж уявіть картину – їде фура з написом “200”, то що люди думають? Що вона вщерть забита загиблими. Тільки паніку сіє. Я тоді одразу сказав, щоб хоч не було ніяких написів.

Читайте також:
Поранений на Савур-Могилі снайпер 95-ї бригади Валентин Ковальський
помер після 33 місяців боротьби за життя

Шукали останки, збирали докази російської присутності

– До місій в Іловайську були краще підготовленими?

– Коли стало питання, що треба забирати тіла наших хлопців з Іловайська, нам не дали ні маршрутів виходу підрозділів, ні місць, хто де стояв. Я так розумію, що військові самі не знали. Єдиний, хто до нашої групи прийшов і допоміг – це полковник ЗСУ Миколою Гордієнко (він був один із перший, хто одразу після бою потрапив із Червоним хрестом в Іловайськ, щоб забрати поранених та тіла загиблих – Авт.). Він розказав те, що пам’ятав із баченого – де виходила колона, де техніка підбита була і де можуть ще бути тіла. Нам це трохи спростило завдання, бо перші дні ми діяли навмання.

Ми заїхали в Іловайськ 9 вересня,
а деяка техніка все ще димилася.

Це був такий дисонанс для мене – я ж нещодавно дочку у школу повів у мирному Києві, де життя вирує, а вже скоро перед очима спалена техніка з останками військових. Ми тоді по 15-20 загиблих за день вивозили, і так аж до кінця жовтня.

Павло Нетьосов у пошуковій місії

– Хто за вами наглядав з боку окупантів?

– Весь час на окупованій територій до нас був приставлений наглядачем місцевий сепар. Згодом ми з ним спрацювалися, і чисто по-людськи він нам допомагав. Наприклад, паралельно він шукав металобрухт, щоб здати за гроші, а знайде якісь документи – несе їх нам.

Це був звичайний місцевий мешканець, який надивився пропагандиського телебачення і став колаборантом. Він нас іноді розпитував про життя на підконтрольній Україні території. Питає, як у нас у Києві. Ми розповідаємо, що нормально, мирно живуть люди, в магазини, як у Донецьку, зі зброєю не ходимо. А він дивується: “Та ладно! Не може бути такого!” Пропаганда в дії!

Він нас навіть врятував якось. Одного разу заїхала ціла вантажівка інших сепарів, таких же збирачів металобрухту. Але вони були не в курсі, хто ми і що робимо. То одразу повиймали зброю. Не знаю, як усе закінчилося б, якби не “наш” сепар. Він перелякався, але встиг пояснити до того, як по нас почали б стріляти.

– Паралельно вдавалося набрати доказів російської присутності в Україні?

– Ще в Іловайську ми все фотографували – номери російської техніки, зброї. Це було цінним щодо доведення присутності й дій Росії на нашій території. А ось вже в Дебальцевому нам такої можливості не дали. Там взагалі не дозволили самим шукати і збирати тіла загиблих. Ми отримували рештки наших хлопців із моргів з окупованої території. Окупанти тоді зрозуміли, що зробили помилку, коли дали нам можливість збирати докази російської присутності й їхніх дій в Україні.

Відео:

– Ваша ж місія забирала тіла наших “кіборгів” після того, як новий термінал ДАПу вже був зруйнований.

– Щодо них дуже довго йшли перемовини. Ми кілька разів їздив туди, але в останню мить все скасовувалося. Окупанти довго тягнули, десь місяць, щоб віддати тіла загиблих. Можливо, щоб тіла почали розкладатися і таким чином сховати сліди насилля, а може, з іншої причини. Але те, що наші переговорники проробили неймовірну роботу і тіла все ж повернули, то факт.

Тоді за два рази вивозили тіла, 39 їх було.

“Після кількох місій “Евакуації 200″ окупанти вже вимагали,
щоб тіла забирала тільки ми”

– Вас кликали до армії. Чому не підписали контракт у 2016-му?

– На той час я міг зробити для країни більше як цивільний. Окупанти виставляли умови, щоб тіла забирали не військові, а після декількох наших місій вони вже вимагали, щоб тіла забирали тільки ми, бо вже знали нас. Я вважаю, що варто було йти на такі поступки ворогу, щоб забрити останки.

Але ж вдавалося навіть і живих забрати!
В обмін на пальне.

Якось нам сказали під час такої місії передати сепаратистам пальне. Ми так і зробили – передали каністри, а потім мовчки вивели двох наших хлопців, посадили в машину. Таким же чином члену нашої команди Леоніду Бондару вдалося обміняти двох бійців із батальйону “Донбас” за позивними “Лекс” і “Заноза” (Максим Фіногін і Олексій Фокін потрапили в полон біля селища Червоносільське після виходу з Іловайська наприкінці серпня 2014 року. – Авт.).

Фото: ФБ Павло Нетьосов

– Наскільки це було етичним?

– Напевно, якби одразу суспільство про те дізналося, розірвали б нас і всіх переговорників на шматки – як то так, паливо давати окупантам! А чи вартувало це життів і здоров’я хлопців? Впевнений, що вартувало! Звісно, такі випадки були одиничними й ситуативними.

У найважчі 2014-15 роки переговорами з терористами займався полковник ЗСУ Костянтин Ткачук. Саме завдяки йому вдавалося вивозити тіла загиблих українців і повертати живих з полону. Але всі – і ті, хто керував переговорами, і ми – діяли завжди за обставинами. Стовідсоткових гарантій не було.

Якось ми намагалися забрати з Донецька два тіла – загиблого танкіста і нацгвардійця Вадима Наумова. Наче домовилися попередньо, ми приїхали до моргу лікарні імені Калініна. А там, окрім нас, понаїжджало бойовиків підрозділу “Спарта”, вони бігають, кричать. Тоді вони за своїми загиблими приїхали. Ми вирішили швидко забиратися геть, бо, можливо, не повернулися б живими. Приїхали за тілами наступного дня, коли вже було спокійніше і лікарі видали тіла наших хлопців.

Читайте також:
Шість років пошуків: після бою ні тіл, ні звісток від синів

“Нема нічого страшного в тому,
щоб співпрацювати з росіянами в пошуку загиблих та зниклих”

– Чимало з тих пір лишилося невпізнаних тіл і тих, кого не можуть знайти досі. Чому за стільки років не закрили всі питання по загиблих?

– Ціла низка причин. В принципі, якщо родина готова до прийняття того, що їхній син чи чоловік загинув, то можна доволі швидко знайти останки і поховати. Бувають випадки, коли родини досі не вірять у найгірше, вони сподіваються знайти живим десь у полоні, наприклад. І не дають свої зразки ДНК, щоб звірити з тими, які вже є у базі.

Є банальні халатності. У нас був випадок, коли суд уже визнав Андрія Лобжина загиблим за збігом ДНК, але слідчий, який вів ту справу, просто не повідомив про це родині загиблого. І для сім’ї він був зниклим безвісті. А з’ясувалося все взагалі випадково, коли мати іншого загиблого була у військкоматі і почула про те. Вона знала маму Андрія і повідомила їй. Уже потім родина загиблого звернулися за інформацією, і після відповідних погоджень отримала останки сина і поховала його.

Тому на Краснопільському, Кушугумському і Старобільському кладовищах є чимало поховань під номерами.

Також лишається невирішеним питання із “тою стороною”. Наші досі не налагодили комунікацію з росіянами щодо пошуку рештків.

– А це можливо зробити?

– Ну звісно! Там же також шукають своїх померлих чи зниклих. Нема нічого страшного співпрацювати з ними в цій площині. Скільки лише ми знайшли за свідченнями сепаратистів чи росіян під час наших пошукових місій на окупованій території!

До нас зверталися окупанти, щоб ми допомогли вивезти їхніх убитих з-під Авдіївки. Там були тіла осетинів.

Один з останній таких епізодів був у 2017-му. У Чернігові на виставці до нас підійшов наш військовий і розповів, що знає місце в районі Щастя, де поховані сепаратисти після бою у 2014 році. Ми їх знайшли, підключилися слідчі, приїхали батьки тих сепаратистів. Тут провели всі необхідні процедури, щоб підтвердити, що то дійсно вони. І тоді передали їхні рештки.

До речі, коли ми передавали рештки їхніх бойовиків, ми вперше не стали приховувати українську символіку. Я побачив як Льоня Бондар за звичкою знімає шеврони Міноборони, прапорці, та запропонував лишити все на місцях. Тоді ще в пошуковій групі з нами був Андрій Ільєнко, зараз він працює директором Національного військово-історичного музею. Хоча всі розуміли, що то доволі ризиковано, погодилися. Звичайно, на місце передачі приїхали російські журналісти, вони знімали наші розпізнавальні знаки українською. Це дуже роздратувало терористів, погрожували на наступний раз нас одразу на підвал відправити. Але я вважаю, що у тій ситуації ми вчинили правильно.

За сім років війни в Україні так і не налагодили діалог із пошуковцями з боку окупантів, не зробили контактну групу. Це допомогло б знаходити наших хлопців.

– Як можна змінити ситуацію?

– Цю ситуацію можна змінити тільки зверху. Але держава досі не готова до того, щоб змінювати систему і нарешті займатися пошуком зниклих на належному рівні.

Наприклад, у нас досі не налагоджена система сповіщення про загиблих. А вигадувати велосипед ніхто ж не вимагає. Достатньо просто скопіювати у країни, яка має гарну модель пошуку загиблих, сповіщення родин, розпізнання останків і навіть церемонію поховання.

Павло Нетьосов з матерями загиблих і зниклих безвісти. Фото: Новинарня

– І досі не затверджена церемонія поховання загиблих військових.

– Та скільки років ми штовхали, щоб не ставили труни на ті табуретки! Наче дійшло. Ось нещодавно дивився церемонію, досить пристойно. Та й тому, напевно, що президент там був. Але це має працювати, як годинник, не зважаючи на те, є чи нема перших осіб держави.

Хоча… Он на 29 серпня рівно о 10-й годині мала бути хвилина мовчання по всій країні. А в Залі пам’яті Міністерства оборони зробили її раніше, бо президент кудись поспішав. Ну як так? І то не президент такий поганий, а холуї поряд, які хочуть догодити. У таких питаннях на першому місці має бути бажання віддати шану загиблому, а не догодити начальству.

Читайте також:
“За Україну помирати гонорово”: як запроваджується новий ритуал поховання воїнів ООС

Стіна в інформаційній війні

– Ви і ваша команда зробили неймовірно важливу роботу, коли створили Стіну пам’яті в Києві, на мурі Михайлівського Золотоверхого монастиря. Вона існує вже сьомий рік, але тільки цього року змінився напис – “Стіна пам’яті полеглих захисників у російсько-українській війні”. Чому раніше обходили формулювання “російсько-українська війна”?

– У нашій команді люди намагалися бути максимально обережними і обійти це формулювання. Не знаю, щоб влада не реагувала різко. Ну а чого дивуватися, у нас і війна почалася із брехні. А цього року ми просто вже ні на кого не зважали, а зробили, як вважали потрібним. І це одразу змінило ставлення оточуючих.

Оновлена Стіна пам’яті. Фото: ПЦУ

Я бачив, як біля Михайлівського собору проходила екскурсія і екскурсовод розповідав іноземцям про Київ. Раптом один із туристів побачив напис, що продубльований англійською, і сказав іншим. Екскурсія була зупинена, бо всі іноземці кинулися до стіни, вони знімали портрети на телефони, почали розпитувати про війну, з ким ми воюємо, чому? Багато ж людей закордоном не знають, що в центрі Європи точиться війна.

Ось так один напис може прислужитися в інформаційній війні.

Це правильно, що я залишаю цей проєкт, коли нарешті назвав війну війною.

Читайте також:
“Тому що війна триває”:
на Михайлівському монастирі відкрили оновлену Стіну пам’яті загиблих на Донбасі. ФОТО, ВІДЕО

– Чому ви припиняєте проєкт Стіна пам’яті? Вигоріли?

– Ні, в мене ще купа енергії. Але я не бачу сенсу займатися тим, що нікому не потрібно.

От 29 серпня я був на зустрічі із президентом. У мене було лише три хвилини, щоб розповісти про все – про Стіну, що треба цей проєкт підтримати, і про апарати експрес-тестів ДНК, і про те, що Міністерство оборони відмовилося від них. А також про безвісті зниклих, що їх ніхто не шукає…

Я не відчув належного відгуку чи зацікавленості [президента Зеленського].
Мене це доволі сильно засмутило.

Я зрозумів, що на всіх інстанціях це нікого не цікавить, і так це вже тягнеться роками.

Я ж громадський діяч, у мене немає якоїсь посади і важелів впливу. І з боку держави не було ніякої підтримки. Усе, що зроблено нами – від поїздок на схід країни за тілами наших загиблих і до пересувного музею Блокпост пам’яті – було виключно на моїй ініціативі та моїх колег.

Павло Нетьосов під час інтерв’ю. Фото: Новинарня

– Але ж так не має бути!

– Не думаю, що ситуація принаймні найближчим часом зміниться. От нещодавно було перше засідання комісії з пошуку безвісті зниклих, яку організували за вказівкою президента. Щойно я почув імена представників від Міністерства оборони, які всі ці роки займалися цією темою та так і не зрушили з місця, мені стало ясно, який результат від комісії очікувати.

– Після того, як відкрилася оновлена Стіна пам’яті, було доволі багато негативних відгуків щодо проєкту.

– Це не вперше. У нашій країні простіше нічого не робити, тоді будеш для всіх хорошим. А коли робиш, то ніхто не допоможе, хоча це ж у їхніх інтересах, та потім обов’язково розкритикують.

Цього року ми принципово стали виключати зі Стіни тих загиблих, які не є бойовими втратами. От наприклад, з’ясувалося, що один військовий помер у госпіталі від інфаркту у стані алкогольного сп’яніння. Після цього приходить на пошту лист від родички, яка просить написати, що він помер від множинних поранень. Ми попросили документи, які б підтверджували той факт, а у відповідь – потік претензій і звинувачень, мовляв, він пішов захищати країну, а ми взагалі ніхто. Але в мене питання: чому той чоловік має бути поряд із портретами тих воїнів, які загинули в ДАПі, на приклад? Одні хлопці померли зі зброєю у руках, а він – із пляшкою.

Та після такої принциповості отримуємо потік бруду і навіть погрози у бік моєї родини! Ось така ціна нашої роботи.

Стіна пам’яті – це була наша ініціатива, ми виконували все це часто не завдяки, а попри все. І на тому досить! Я вважаю, ми на 99,99% зробили, що могли. Ми не вигоріли, але й не хочемо займатися тим, що нікому не потрібно. Тому я згортаю цей напрямок діяльності.

Павло Нетьосов. Фото: Новинарня

“У такій справі неможливо поставити крапку”

– За всі ці роки, поки йде війна, невже не була налагоджена робота, щоб військові підрозділи надавали необхідну інформацію? Це ж і в їхніх інтересах теж.

– Нам майже всі відомства давали чітку інформацію і градацію по загиблих, окрім Міноборони. Там заявили, що то надсекретна інформація, а по суті – від нас відмахнулися. Тому ми телефонували всім знайомим із різних військових частин. А ті вже сусіднім бригадам передавали, що є такі, які працюють над Стіною пам’яті.

Ми чотири місяці займалися виключно нею. Ця робота забирала весь наш час. Ми перевіряли кожного загиблого самостійно – від пошуку, де і як він загинув, до його фото. У нас досі є декілька загиблих без портретів. Куди тільки не телефонували! Ні у друзів, ні в родичів не виявилося жодної фотографії на телефоні. Ну як так! Це називається, було б бажання! А скільки чули закидів і претенцій…

– А щодо позитивних відгуків?

– В основному то від дітей. Для них війна – часто як білий шум. Адже з ними ніхто не говорить про це серйозно. А коли ти починаєш говорити з дітьми про війну, вони засипають питаннями. Вони найбільш вдячні.

Ось у мене висять деякі листи-відгуки про наші зустрічі. Мені здається, хоча б заради них варто було все це робити.

– Хто тепер буде займатися меморіалом?

– Ми передали Стіну пам’яті на баланс Православної церкви України – Михайлівському Золотоверхому монастирю. Вони підтримували нас із перших днів. Так, дуже допомагав капелан 30-ї бригади Сергій Дмітрієв, тому логічно, що тепер ця справа перейшла до нього.

Хоча до нас зверталися, щоб ми передали Стіну на баланс Київській міськраді. Але тепер це вже хай звертаються до керівництва церкви. Останнє, що ми ще маємо зробити зі свого боку, то це в кінці року поміняти останню секцію, де будуть імена та портрети загиблих 2020 року після серпня. Ще додамо одного хлопця, який, за документами Нацгвардії, був у числі тих, хто зник безвісті, але суд його вже визнав загиблим. Ми “закриємо” 2020 рік по загиблих у російсько-українській війні, і на цьому все.

– Відчуваєте, що виконали свою місію?

– У такій справі неможливо поставити крапку раз і назавжди. В голові часто прокручую, чи все можливе я зробив – може, треба було ще раз спробувати достукатися до влади, може , щось не так робив? Це не та справа, щоб вимкнути світло в офісі та спокійно повернутися додому, не думаючи ні про що. Шість років життя пішло на пошуки наших загиблих.

Павло Нетьосов. Фото: Новинарня

– Чим будете займатися тепер? Будете відпочивати чи є ідеї щодо інших проєктів.

– Роботи вистачає. Працюю над книгою “Повернення” про нашу місію. Це буде велика за об’ємом книга з фотографій і текстом із наших щоденників. Планую її друк на наступну весну.

Також буду займатися виставкою “Блокпост пам’яті”, вона зараз зі Львова переїздитиме до Івана-Франківська і працювати там до весни. Це поки що єдина у своєму роді виставка речей воїнів, які загинули на Донбасі. Купа фотографій і експонатів з місць бою, є відео з телефона хлопця, який встиг зняти його перед своєю смертю. На виставку часто приїжджають батьки загиблих, ветерани, які розповідають від себе історію нашої боротьби. Ми отримуємо надзвичайні відгуки від людей, які її відвідали.

У нас була ситуація на цій виставці в Миколаєві. Прийшла група – учні якогось технікуму з викладачем. Ну, діти як діти, а вчитель все на них шикав, осмикував. Коли почалася екскурсія, виявилося, викладач у темі – воював у Донецькому аеропорту. Він сам починає говорити, відкрився перед хлопцями. Треба було бачити очі тих підлітків! Я впевнений, що вони той похід на виставку ніколи не забудуть.

Читайте також:
Стопа людини.
Як через п’ять років повернувся додому з-під Іловайська боєць Руслан Дейнеко


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.